Чи можна змінити підсоння

Природа – це невпинне відмінювання дієслів «їсти» і «бути з’їденим.

Вільям Індж

Професор Катеринославського вищого гірничого училища Венедикт Курилов у доповіді на одному з засідань Катеринославського наукового товариства 1903 року згадував про «чорні бурі», що проносилися навесні над Катеринославщиною і завдавали великого лиха місцевому населенню. Ця доповідь і почин професора досліджувати природні особливості нашої губернії дали привід висловитися з приводу історії лісорозведення знаному місцевому біологу Івану Акінфієву.

Варто перегорнути сторінки його виступу 13 листопада 1903 року на засіданні Катеринославського наукового товариства. Там містяться призабуті сторінки історії лісорозведення в нашому краї. Зрештою, ми неодмінно використаємо при цьому і низку інших джерел.

Море хвали, а тримайся землі

Про необхідність і можливість лісонасадження в степах України говорилося давно, з середини ХІХ століття, і не тільки говорили, але і з великим успіхом практикували у багатьох місцях висадження місцевих порід. Достатньо вказати на два-три приклади, усім відомих і таких, що не підлягають серйозному запереченню. Так, одеський спеціаліст із садінню дерев Микола Кирилович Срединський (1853–1908) розпочав розводити лісові смуги завширшки 10–15 метрів уздовж Курсько-Харківсько-Азовської залізниці з метою захисту полотна від снігових заметів. Ці роботи успішно проводилися по всьому Півдню від 1877 року. А вже 1887-го Срединський видасть у Харкові «Краткий исторический очерк лесоразведения в южно-русских степях».

Велико-Анадольське лісництво, що виникає в 1843 році з чистої ініціативи Віктора фон Граффа і переселенців, переходить згодом до казни. Відтак казенні лісництва створюються в усіх інших повітах нашої губернії – все це давало впродовж короткого часу багато цінної інформації щодо того де, на яких ґрунтах і як краще розводити ті чи інші деревні породи, як доглядати за ними, згідно з місцевими умовами, і якого можна очікувати прибутку від них.

Усі ці казенні підприємства переконливо свідчили про загальну користь для відродження місцевого краю. Віктор Єгорович фон Графф (1819–1867) спростував висновки зарубіжних вчених про неможливість розведення лісів у відкритій степовій місцевості. І зараз у Волноваському районі Донецької області ростуть посаджені ним ліси, зокрема Великоанадольський ліс.

Віктор фон Графф був засновником зеленої оази в спекотних степах південного сходу України, зокрема добре знаного багатьом багатостраждального Дібрівського лісу, основу якого заклав саме він.

Міністерство землеробства і державного майна Росії, усвідомлюючи важливість розвитку деревних культур для Півдня, намагалося всіляко заохочувати приватну ініціативу в цій справі. Призначена досить висока грошова премія, яка час від часу присуджувалася міністерством землевласникам, котрі здійснили значні посадки лісу у своїх маєтках. Щорічно витрачалися значні кошти на улаштування конкурсів із садівництва тощо.

Отже, можливість лісорозведення на Півдні та користь від цього для господарства країни, на думку Івана Акінфієва, не підлягала серйозним запереченням. Хоча деякі заперечення час від часу і лунали з боку небагатьох окремих осіб. Вони постійно дотримувалися твердої думки про труднощі, неможливість і навіть шкоду розведення лісових насаджень у нас на Катеринославщині.

Шкода від лісорозведення, на думку таких панів, полягала в тому, що ліси, нібито висушують ґрунт, на якому ростуть. Але немає жодних практичних даних для такого припущення. Навпаки, численні факти свідчили: з вирубуванням лісу в тій чи іншій місцевості обсихають або висихають джерела, ключі й колодязі по балках і низинах. Ці ключі та колодязі стають знову невичерпними, щойно підростає ліс на порубці або знову тут розводиться.

Лісові насадження і врожайність хлібів

У статті «Наші степи колись і тепер» відомого дослідника степів професора Василя Докучаєва (1846–1903) наводиться дуже багато фактів подібного роду, для прикладу він говорить про це з приводу маєтку п. Ігнатенка. Як відомо, праці В.В. Докучаєва, присвячені всебічному дослідженню типів степових лісів і їхнього взаємовідношення зі степом, роблять його не тільки творцем ґрунтознавства , а й одним із засновників ботанічної географії.

Але ще раніше від досліджень Докучаєва українським господарям були відомі випадки підвищення врожайності хлібів, що безпосередньо примикали до лісових насаджень, особливо з того боку лісу, котрий був захищений ним від панівних у нас північно-східних сухих вітрів (суховіїв). Вперше науковим шляхом були обґрунтовані спостереження подібного роду поміщиком Єлисаветградського повіту де-Кар’єром у середині 1880-х років. Він засадив близько 300 десятин землі смугами, розташованими перпендикулярно панівним вітрам, суховіям, у 64–96 метрів завширшки з проміжками у дві десятини. І вже на третій рік росту деревних посадок, засіяний на проміжках хліб дав урожай на 20 і 30 відсотків більший, ніж на сусідніх незахищених полях. Демонструючи на Катеринославській сільськогосподарській виставці 1886 року діаграму свого маєтку і врожайність своїх посівів, де-Кар'єр одразу звернув увагу всіх місцевих господарів на спосіб улаштування захисних лісових смуг, викликавши в них бажання наслідувати його в нашій губернії.

«…поміщики Ломиковський, Шатилови та де Кар'єр все своє життя присвятили вивченню агрономічних прийомів, спрямованих на ослаблення дії згубних посух у наших степах», – робить висновок радянський дослідник (Бек Л. Полезащитное лесоразведение в СССР. М., 1957. – С. 45).

Цікаво, що ще до появи земства дбайливі німці-колоністи вже висаджували дерева на Катеринославщині. «Екатеринославские губернские ведомости» на початку 1893 року сповіщали про німецькі колонії Хортицької волості, «де не тільки поштовий шлях, а й деякі путівці обсаджені були в два ряди деревами, по обидва боки тракту, і трималися багато років без особливих витрат з боку товариств; на жаль, і там перестали підтримувати подорожню обсадку і вона занепала». Треба було щось робити. Й невідкладно.

Тож 1893 року виникає окреме «Товариство для сприяння залісненню степів Катеринославської губернії». Воно проіснувало десять років і в спілці з місцевим Товариством садівництва зробило дуже багато для пропаганди серед місцевого населення ідеї влаштування захисних лісових смуг. Виділивши з-поміж своїх членів спільний Шкільний комітет, ці два товариства, за сприяння народних учителів у численних народних школах, протягом багатьох років привчали населення до догляду за саджанцями і громадськими розплідниками, заохочували нагородами окремих селян, що займалися корисними садовими і лісовими культурами, зацікавлювали багатих поміщиків розведенням лісових насаджень.

Користь у лісорозведенні та улаштуванні захисних смуг у степах на цей час не підлягала сумніву. Багаторічний досвід довів це. Десятки землевласників у степових полях пересвідчилися у користі та практикували це у себе. Для прикладу можна назвати таких осіб, котрі з успіхом улаштовували у своїх маєтках захисні смуги. По Олександрівському повіту це – І.І. Свіягін; О.О. Тихомиров і граф І.В. Канкрін, по Бахмутському – М.В. Каменський і П.М. Лисенко, по Верхньодніпровському – Е.К. Бродський і князь Кочубей, у Ганнівці – А.Б. Грото-Слєпиковський, Золотницький і Яковлєв, по Катеринославському – А.А. Савицький, В.Т. Гаркушевський, граф І.Г. Ностіц і В.В. Кащенко – по Новомосковському, Леонов і Герсеванов по Павлоградському, і А.П. Єленєв – по Слов'яносербському і т. д.

Не можемо не згадати про ще один видатний факт у цьому напрямі. Навесні 1892 року постійний антициклон пронісся півднем України і в одному лише Маріупольському повіті зніс близько 150 000 десятин орного шару разом із насінням посівів хлібів, у балки та яри, оголивши глинисте підґрунтя на нивах, і потім антициклон – хоча й меншою мірою – повторився навесні 1893 р. Ось тоді маріупольці серйозно замислилися над долею своїх полів і восени 1893 р. повітове земське зібрання ухвалило постанову про добровільний податок для потреб селянських товариств. Відтак приватні землевласники повіту зобов'язалися щорічно засаджувати по підвищених місцях полів лісосмуги в одну десятину на кожні 1 000 десятин землі та смуги в півдесятини на 10 000 десятин землі. Власники менше 100 десятин звільнялися від цієї обов'язкової повинності.

На жаль, постанова повітового земського зібрання, що пройшла протягом кількох років через різні послідовні інстанції – Губернського, Земського Зібрання, Губернського Присутствія тощо аж до Петербургу включно, не отримала в останній статусу закону, обов'язкового для місцевого краю. Постанова не отримала можливості всім земством проводитися в життя, тому і на початку ХХ століття поліпшення у сільському господарстві повіту не спостерігалося. А лиха від антициклонів повторювалися з року в рік до такої міри, якої сили і тривалості траплялися вітри в степовому повіті.

Івана Акінфієва як одного з перших місцевих екологів ще більше хвилював факт припинення вельми плідної діяльності з лісорозведення Товариства для сприяння залісненню степів Катеринославської губернії й одночасно з цим факт пониження діяльності Товариства садівництва взагалі, а зокрема його відділу шкільного комітету.

Лише завдяки діяльності Шкільного комітету в нашій губернії, що не мала до 1890 року жодної школи, в якій би систематично за певною програмою і з певною метою займалися б культурою деревних посадок, через якихось шість-сім років, а саме, у 1898-му в губернії було вже 283 школи. В них кількість деревних рослин-саджанців п’яти-шести років досягла понад півмільйона штук. Причому лісових порід нараховувалося 3/5 цього числа. У сімдесяти школах зі шкільних розплідників роздано селянам для висаджування на їхніх садибах понад 29 тисяч плодових і близько 30 тисяч лісових деревець.

Старий садить лозу, а молодий збирає виноград…

У 1890–1893 роках катеринославським губернатором був Володимир Карлович Шліппе (1834–1923). Його син, випускник Катеринославської гімназії Михайло Шліппе, лишив цікавий спогад про зусилля батька в сфері заліснення степів. Ось що згадував уже на еміграції Михайло Шліппе:

«Населення в губернії було різноманітне за національностями. З цього боку керування такою губернією було складне, але й цікаве, до цього додавався неймовірно швидкий темп розвитку господарського життя, що висувало багато питань та відкривало великі можливості творчої діяльності. Були і негативні грізні кліматичні явища, як, наприклад, спекотний південно-східний вітер, який декілька днів спалював прекрасні врожаї та рідкісні, але могутні степові зливи, які змивали верхній, найбільш родючий шар ґрунту, несли його в яри та розмивали їх до неймовірних розмірів. Щороку сотні, а, може бути, й тисячі десятин цінної землі втрачалися. Одна така злива викликала у самому місті Катеринославі грандіозну повінь, що спричинило сотні людських жертв, знищення мостів і будинків».

«Був випадок, що після осіннього посіву озимих протягом кількох днів віяв такий південно-західний вітер і зніс у кількох волостях Маріупольського повіту на великій площі верхній шар разом із посівами, а в інших місцях засипав зелень. Батько поїхав особисто для огляду та ознайомлення з розмірами лиха та переконався, що великій частині повіту загрожувала повна відсутність урожаю наступного року. Він випросив спеціальні кошти з міністерства для купівлі насіння, був зроблений вторинний посів зі значним опізненням. Але посіви потрапили під гарні дощі, чудово зійшли та врожай був забезпечений.

Після зробленого вдруге посіву батько знову поїхав на місце, щоб переконатися у правильному вжитті всіх заходів. В одній великій козацькій станиці він під'їхав до собору, де був відслужений молебень про дарування дощу для сівби. Коли він виходив із церкви, почав кропити дощ. Населення було в неймовірному захваті, молоді козаки посідлали своїх коней і з джигітівкою проводжали батька кілька десятків верст.

Ця подія навела батька на думку зайнятися в широкому масштабі залісненням степів, у вигляді захисних смуг, розташованих перпендикулярно до напряму панівного вітру. Було створено спеціальне Товариство заліснення степів, до якого було залучено й поміщиків і колоністів і представників селянських товариств. Особливо зацікавився цією справою маріупольський повітовий маршалок дворянства Петро Валерійович Каменський. Воно стало швидко розвиватися і через 5–6 років, коли батько вже був переведений до Тули, Каменський показував нам статистичний матеріал, який свідчив про те, що врожайність на полях, розташованих між лісовими захисними смугами, значно була вища, ніж на відкритому степу. Ці смуги затримували і зимовий сніг, котрий повільно танучи поступово, протягом тривалого часу зрошував сусідню землю, тим часом як у відкритому полі сніг здувався в яри і сприяв їх розмиву. Заліснення полів між іншим стало радикальним засобом боротьби з ярами.

Шкільне садівництво в губернії батько розвинув також у широкому розмірі, створивши спеціальне Товариство садівництва. Він умів завжди зацікавити своєю ідеєю, підібрати потрібних людей і так практично підходити до здійснення своїх починань, що їм був забезпечений тривкий успіх». (Цитую спогади Михайла Володимировича Шліппе, люб’язно надіслані мені двадцять років тому його онуком, професором Володимиром Борисовичем фон Шліппе).

На підтвердження цитованих спогадів маємо й такі факти.

Для чого потрібен роз’їзний учитель?

Було у нас у Росії два великі обмани свободи: одна свобода селянська, скінчилася свободою без землі, інша свобода, робітнича, свободою без освіти

Михайло Пришвін

У 1880-х зроблено перші спроби із заведення в Російській імперії посад роз’їзних учителів із садівництва. Це робилося задля сприяння розповсюдженню через них правильних знань із плодівництва, городництва та виноградарства. Ця ініціатива дала безсумнівну користь. Тому вирішено зробити тимчасову посаду постійною. 1893 року, за клопотанням катеринославського губернатора камергера В.К. Шліппе голові Катеринославського відділу Імператорського російського товариства садівництва (ІРТС), Департаментом землеробства асигновано гроші на утримання роз’їзного садівника у розмірі 800 карбованців на рік. Щоправда, спершу – у вигляді експерименту на три роки. А вже 5 листопада 1893 року Департамент затвердив «Тимчасові правила» для керівництва призначеним при Катеринославському та Одеському відділах ІРТС роз’їзним садівником. Він мав їздити по тих школах, при яких висаджено чи мало бути висаджено сади і городи, й давати рекомендації. Згодом посади таких садівників були відкриті при Одеському, Могильовському та Калузькому відділах ІРТС. Але на Катеринославщині ця посада, як бачимо, з’явилася вперше, тут був наш пріоритет.

Як видно зі звіту Катеринославського відділу ІРТС, 1890 року відділом був улаштований розсадник і підготовчий клас школи садівництва, що мала відкритися в Катеринославі. Завідування школою доручалося панові Лисицину (він же стане згодом і за роз’їзного садівника), під орудою якого так само здійснювалися підготовчі роботи в розсаднику. До цих робіт, окрім учнів школи садівництва, залучалися й учні трьох катеринославських міських училищ. Переконавшись у можливості успішного застосування дитячої праці в садівництві, заходилися облаштовувати сади та садівничі шкілки при сільських школах. Для цього треба було відповідно підготувати вчителів. І з цією метою організовано лекції з садівництва, лісівництва й огородництва – їх читав П. Лисицин. На лекції частково на особисті кошти, частково на земські, приїхало 48 учителів і одна вчителька. Створивши таким чином необхідні попередні умови для успішної розбудови садів при народних школах, негайно заходилися коло їх висаджування.

Наступної весни п. Лисицину доручено вирушити по школах для практичних рекомендацій на місці. Почав він об'їзди з Катеринославського повіту; потім, протягом літа, були оглянуті повіти: Верхньодніпровський, Новомосковський, Маріупольський і Олександрівський. Всього він устиг побувати в 40 училищах і оглянути заведені при них сади. При цьому йому, внаслідок малодосвідченості народних учителів, доводилося давати чимало вказівок і роз'яснень, і цілком виявилася необхідність у періодичних ревізіях шкільних садів особою досвідченою і добре обізнаною з правильними прийомами садівництва. Розпочата справа вже в першому році мала великі успіхи, що стало приводом до повторних курсів із садівництва та городництва. Зважаючи на зростання числа садів при народних школах, завідування Катеринославською школою садівництва доручається іншій особі, тож у віданні вчителя садівництва зосталися самі об'їзди народних училищ.

Успіх занять учителів народних шкіл садівництвом залежав, головним чином, від двох умов:

від зручного місця розташування і від матеріальної допомоги та моральної підтримки цієї справи з боку місцевого товариства чи інших установ. У цьому відношенні міністерські школи були поставлені відносно краще земських. В останніх часто не вистачало насіння, саджанців, знарядь тощо. У деяких місцях виникали труднощі з відведенням площі під сад, або проведені праці знищувалися розливами або, внаслідок відсутності огорожі, худобою. Зважаючи на це, роз’їзному вчителеві садівництва доручили вступати у зносини щодо облаштування шкільних садів із земськими, поліцейськими, волосними та сільськими установами.

Мета, яку переслідувано облаштуванням садів при народних школах, полягала в ознайомленні навколишнього селянського населення з більш правильним доглядом за плодовими і лісовими деревами, кущами та городніми рослинами і в збудженні любові до цієї справи. Треба було заохотити селян у поширенні або виведенні сортів плодових дерев, ягідних і городніх рослин, які підходили до місцевих умов. І те й інше завдання досяжні лише в тому випадку, якби шкільні сади користувалися з боку місцевих громадських сил і установ моральним і матеріальним сприянням. Селяни, на жаль, не завжди розуміли користь, яку надавала їм поява шкільного саду.

Без підтримки з боку місцевого начальства селяни вважали практичні заняття з садівництва у школі пустою вигадкою самого вчителя або бачили в цій справі засіб для його наживи.

Року 1892-го при Катеринославському відділі Імператорського Російського Товариства Садівництва засновано Шкільний комітет, на який покладено турботу з організації шкільних садів. Членом цього комітету був і роз’їзний учитель садівництва. Для своєї діяльності комітет розробив, з відома і згоди дирекції народних училищ, таку програму.

Один із членів комітету мав оглянути протягом року всі шкільні сади, організовані в губернії, зробити вчителям відповідні вказівки на місці для правильного ведення справи та подавати щомісячні звіти про стан садів під час огляду. Комітет піклувався про забезпечення шкіл насінням, живцями, саджанцями тощо. На підставі звітів щодо огляду членом шкільних садів, комітет давав своє судження про діяльність народних учителів щодо ведення садів.

Отже, коли відкрилося Товариство для сприяння озелененню степів і з представників цього Товариства та Товариства Садівництва організований Спільний Комітет, до його складу увійшов і роз’їзний учитель. Питання озеленення степів тісно пов'язувалося з поліпшенням сільського господарства загалом. Але для досягнення цієї мети потрібне було сприяння з боку всього місцевого населення. І зацікавити місцевих жителів озелененням степів перш, за все, міг роз’їзний учитель, ознайомлюючи вчителів народних шкіл з організацією розсадника плодових і лісових дерев і з подальшим доглядом за рослинами і роз'яснюючи під час своїх об'їздів місцевому населенню величезне значення, яке мало для сільського господарства озеленення степів.

Вільний від курсів і роз'їздів час роз’їзний учитель присвячував розсилці по школах насіння, знарядь, шовковичної грени тощо (грена – це кладка яєць метеликів, особливо шовкопряда. Основне значення слова пов'язане з процесом отримання шовку, де грена – це зібрані та підготовлені яйця тутового шовкопряда).

Роз’їзний учитель також багато уваги приділяв листуванню з учителями з питань, що стосувалися шкільних занять, складанню звітів про вчительські курси, стан шкільних садів і оглянутої роз’їзним учителем, за дорученням Спільного Комітету, шовкообробної майстерні Миколаївського дівочого училища і взагалі веденню всієї звітності у справах Спільного Комітету з організації шкільних садів.

Крім виконання прямих обов'язків та нагляду за облаштуванням шкільних садів у губернії, роз’їзним учителем проводилися практичні заняття на зразковій пасіці вчителя Івановського училища Слов'яносербського повіту Я.Л. Подгорського з метою поширення отриманих там відомостей з бджільництва серед інших повітів.

Крім того, за дорученням голови відділу, складено доповідь про становище сільського господарства в Катеринославській губернії для звіту та проєкту статуту Товариства для сприяння озелененню степів.

Осінні місяці були присвячені, з одного боку, влаштуванню виставки садівництва в м. Катеринославі, а з другого – підготовці площі під розсадник плодових і лісових дерев, придатних для розсадки в степу. Доказом корисності заснування посади роз’їзного вчителя з садівництва слугували статистичні дані, наведені у звітах і які свідчили про значне розширення площі, займаної шкільними садами.

У багатьох повітах, завдяки впливу Товариства для сприяння залісненню степів, за безпосередньої участі земських начальників, котрі співчували цій справі, виникли і функціонували громадські лісові розплідники. Назване товариство, як видно зі звіту роз'їзного вчителя садівництва П.А. Лисицина у 1897 р., мало на меті внести «зі своєї посадки деревець на відкритий степ, улаштовувати показові лісові ділянки по вершинах балок і на степових полях».

Але здійснити цю думку не судилося. Від чого це залежало? Можна відповісти на це кількома словами. З початком ХХ століття протягом 4–5 років у багатьох, більш-менш суворих і правильних товариствах культурна робота помітно ослабла. Навіть «Місцевий університет» (нововідкрите Вище гірниче училище в Катеринославі), нова могутня інтелектуальна сила його у вигляді молодих і енергійних професорів і викладачів не принесла, на думку Івана Акінфієва, в колишню просвітницьку роботу нового струменя:

«Правда, нові сили, входячи у всюди спокійні свої особливі цілі, з'явившись у нас, почали творити культурну справу по-новому. У нас виникло нове товариство під назвою «Наукове Товариство». Але не можна, будучи абсолютно безстороннім, промовчати про те, що в цьому Товаристві діячів від Гірничого училища не багато. Крім того, щодо вивчення і наукового освітлення особливостей місцевого краю, Наукове Товариство зробило досі поки мало»,– зазначав Іван Якович 1903 року.

За чотири перші роки існування Товариства лише два факти слід відзначити в цьому напрямі. Перший – заснування обласного музею імені О. Поля (1902) і другий – початок робіт голови новоствореного Товариства професора Венедикта Курилова з вивчення ґрунтів губернії.

Назрівав ще один факт. Це задумане і вже потроху здійснюване видання збірника з дослідження Катеринославської губернії в історичному, етнографічному і природничо-історичному відношеннях. У збірнику брала участь велика кількість сил. Ця обставина була особливо важливою і цінною. Мало-по-малу ці кращі сили міста втягувалися в по-справжньому культурну справу.

Катеринославське земство на думку Ів. Акінфієва, завжди охоче ставилося до того, хто хоча трохи сприяє місцевому краю вийти на пряму дорогу. Двом Товариствам, Садівництва і Обліснення степів губернське і повітові земства за ті роки їхньої корисної діяльності видали за найскромнішим підрахунком, понад 35–40 тисяч карбованців.

«Ми тому висловлюємо повну впевненість, що й тепер, незважаючи на, можливо, важкий рік, який ми переживаємо, Земство не відмовить Науковому Товариству у своїй підтримці, якщо з'явиться впевненість у тому, що місцева інтелігенція працює на користь рідного краю. Нам необхідно об'єднатися для такої роботи, нам потрібно залучити до неї якомога більше корисних працівників», – вважав невтомний Іван Акинфієв.

«Тому ми радіємо, потрапляючи в природу, бо тут ми приходимо до себе», – Михайло Пришвін.

Титульльне фото: Зелена спадщина Віктора фон Граффа – Великоанадольський ліс у відкритому степу. Донбас