«Душі моєї струни золоті бринять, мов пісня, поетичним словом»

Підмогильна Антоніна Михайлівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 13 листопада 1961 |
  • Місце народження: ело Голубівка, Новомосковського району, Дніпропетровської області |
  • Бібліотекарка, вихователька, член Новомосковського літературного об’єднання «Вільна ліра».

Антоніна Підмогильна – часта гостя в школах і бібліотеках Новомосковського району, член літературного об’єднання «Вільна ліра», авторка дитячих і ліричних віршів.

Антоніна Михайлівна народилася в селі Голубівка Новомосковського району. Тут закінчувала школу, мріяла стати вчителькою, а згодом гадала чи не стати їй журналісткою. Тут зароджувався та відточувався її поетичний талант.

Дитинство минало цікаво. На вулиці, де мешкала родина, були самі хлопці й серед них – одна Тоня. Так що бойовий хлоп’ячий характер проявився ще в дитинстві. «Щасливе було дитинство», – згадує Антоніна Підмогильна, тому і спогади про нього теплом відгукуються в її віршах.

Пекла моя бабуся паляниці
в печі,що красувалась у садку,
із хмелю і джерельної водиці
рум’яну, запашну та ще й пухку.
А ми, онуки, все чекали миті,
Коли хлібину на рушник кладуть

Батьки працювали, а маленькою Тонею опікувалася її бабуся. Вона привчала дитину до праці, тож дівчинка мала свої важливі обов’язки по господарству: каченята, гусенята, курчата – за всіма треба було приглянути. В школі Антоніна Михайлівна навчалася старанно. Вже в початкових класах почала виявляти любов до поетичного слова. Свої перші дитячі віршики вона показала улюбленій першій вчительці – Надії Василівні Бублик, яка її підтримала та підбадьорила.

У середніх класах у Антоніни була чудова вчителька української мови та літератури – Катерина Максимівна Бронза. Саме вона допомогла дівчинці розкрити її поетичний талант, стала її першим літературним наставником, редактором і критиком. У старших класах Антоніна Михайлівна була учасницею обласних олімпіад юних літераторів, де її вірші отримували схвальні відгуки членів журі. 

По закінченню школи Антоніна вступила на бібліотечний факультет Дніпропетровського культурно-освітнього училища і у 1981 році прийшла працювати в Новомосковську районну бібліотеку в місті Перещепине. Робота з книгою їй сподобалась, і тому Антоніна Михайлівна вирішила продовжити своє навчання за профілем у Харківському інституті культури, що дало їй можливість обійняти посаду методиста Новомосковської центральної районної бібліотечної системи. Проте, життя часто вносить в наші життєві плани свої корективи. Так доля привела Антоніну Михайлівну в село Видвиженець Новомосковського району (нині Миролюбівка), в якому за ще дитячою мрією їй довелося спробувати себе на педагогічній ниві, на посаді організатора в школі. Але через деякий час рідне село Голубівка знову покликало її до себе. І більше 20 років А. Підмогильна віддала вихованню підростаючого покоління – працювала вихователькою в дитячому садочку. 

Нелегка життєва стежина в А. Підмогильної. Були в ній і щасливі й сумні сторінки, що вносили корективи і в поетичну творчість, додали їй нових напрямків, вона почала писати віршики та казки для дітей.

Колискова

Тихо ніч крадеться в хату –
час маленьким дітям спати.
стихло поле і діброва,
лине пісня колискова.
Мати сина колисає
і тихесенько співає:
– Спи, засни, моя дитино,
виростай здоровим, сину,
силу хай земля дарує,
в щасті хай життя вирує,
розум ти візьми від роду
а із рути-м’яти роду.

Антоніна Михайлівна пригадує, коли читала дітям казку «Колобок», одна дівчинка розплакалася, бо їй дуже шкода було Колобка. І тоді на другий день Антоніна Михайлівна пообіцяла, що буде нова казка, і написала казку, в якій Колобок залишається живим, і всі звірі товаришують один із одним. Дітям казочка так сподобалася, що вони погодились поставити за нею виставу в своєму садочку.

Майже за В. Скуратівським, А.М. Підмогильна поетично відтворила «Місяцелік», а завдяки співпраці з бібліотекарями Голубівської бібліотеки-філії підготувала юну читачку на Всеукраїнський конкурс, в якому дівчинка здобула перемогу. Антоніна Михайлівна співпрацює з закладами освіти, культури. Не відмовляє в написанні поетичних рядків ювілярам, до шкільних заходів тощо.

Зараз Антоніна Михайлівна на заслуженому відпочинку, але  продовжує писати вірші. Адже поезія – це її захоплення, її життя, бажання приносити насолоду людям. «Як на душі тяжко, – говорить Антоніна Михайлівна, – сідаєш і пишеш вірші, і покращується настрій».

Її вірші – про любов до України, рідного краю, свого села, своєї родини, про красу природи. Теми прості й вічні: земля і люди, праця і правда, добро і любов, дитинство і зрілість. Вони свідчать про невідривність від рідної землі, знайомих облич, всього, що є для неї дорогим і неподільним. Антоніна Підмогильна пише також гумористичні твори, окрім цього є цикл віршів народознавчої тематики.

Які ж були цікаві вечорниці,
у прабабусь у наших в давнину,
з вечірнім сяйвом першої зірниці,
досвітки дарували таїну.

Антоніна Підмогильна не полишає своєї улюбленої справи. Вона постійно бере участь у різноманітних поетичних конкурсах. Один із конкурсів, присвячений трагедії на Чорнобильській АЕС – «Зірка Полину», в якому Антоніна Михайлівна отримала диплом за найкращий вірш, опублікований в обласній газеті. Вона – частий гість у школах і бібліотеках району, також є членом Новомосковського літературного об’єднання «Вільна ліра», бо ж любить не лише писати вірші, а й шанує поезію інших.

У творчому доробку Антоніни Підмогильної дві опублікованих збірки – «Душі моєї оберіг» (2016) і «Простір любові» (2017). Її поезія друкувалася в обласній газеті «Зоря», районній газеті Присамарська нива», педагогічній газеті «Джерело», республіканському виданні «Бібліотечка вихователя дитячого садка», в альманасі «Панорама слова», у літературно-художньому виданні «Живи, рідне слово, у серці і в пісні». 

Вірші пані Антоніни зачаровує своєю мелодійністю. Усі її вірші мають глибокий зміст і пронизані тонким баченням світу. Читаєш їх, і бере за душу, не залишає нікого байдужим, бо вони несуть душевну розраду у тяжку годину, служать опорою духу.

Я пишу, коли серце радіє,
Я пишу, коли плаче душа,
Коли небо ранкове зоріє
І лелека в гніздо поспіша.
Я пишу, коли райдуга грає,
Розцвітає черешня в садку,
Як калина у гронах палає
І соловейко співає в бузку.
Коли дощик у шибку стукоче,
Відкривають тюльпани уста,
Вітерець ніжно трави лоскоче
Й дозріває пшениця густа.
Я пишу, коли мружиться сонях,
Коли падають зорі в траву,
Коли квітку тримаю в долонях.
Я пишу, я віршами живу.

«Читаєш вірші – і бере за душу, не залишає нікого байдужим, бо вони несуть нам душевну розраду у важку нинішню годину, служать опорою неспокійливому духу. А це головне для нас, бо ми, українці, чогось таки варті саме через наш вічний душевний неспокій. Знаю, що збірка її віршів займе почесне місце серед інших авторів у моїй книжковій шафі, бо їх завжди хочеться перечитати», – написала в передмові до збірки «Душі моєї оберіг» вчителька-пенсіонерка В.Ф. Терещенко.

Вірші Антоніни Підмогильної:

Бабусин хліб

Пекла моя бабуся паляниці
в печі,що красувалась у садку,
із хмелю і джерельної водиці
рум’яну, запашну та ще й пухку.
А ми, онуки, все чекали миті,
Коли хлібину на рушник кладуть –
Немає дива більшого у світі,
Бо хліб всьому живому – вища суть.
Та паляниця завжди пахла степом,
пшеницею, букетом дивних трав,
джерельною водою, чистим небом,
і духом щойно скошених отав.
Учила хліб бабуся шанувати,
ні крихти не лишати на столі,
і кожну паляницю цілувати,
це добре пам’ятали ми, малі.
Хрумкий окраєць чи м’якушка свіжа
доречно смакували з молоком,
а ще до хліба наймиліша їжа –
гарячий борщ з пекучим часником.
Уже давно нема бабусі й саду,
а на подвір’ї виріс новий дім,
та у душі все ж маю я відраду –
живе добро, любов і щастя в нім.

До дня вчителя

Коли осінне листя опадає.
І відлітають в вирій журавлі,
від квітів школа ніби розцвітає,
стрічають своє свято вчителі.
Вони для нас і приклад і надія,
криниця знань, душевного тепла,
і кожна наша заповітна мрія
бере початок з цього джерела.
Для них сьогодні усмішки і квіти,
і наша вдячність і палка любов,
хай ваша доля і уміння вчити
знання міцні приносять знов і знов.

Кладка

В моїх думках майнула згадка,
раптовий спалах, поклик мрій,
через ставок вузенька кладка,
і ми, закохані на ній.
Зітхала тиша вечерова
в обіймах стиглої роси,
лилась між нами тиха мова,
кохання сповнена й краси.
Ніч причаїлась в очереті,
співали очі і вуста,
сяйнула зірка в тихім леті,
немов монета золота.
Світанок брунився на сході,
ми цінували кожну мить,
раділи навіть прохолоді,
нам так хотілося любить.
Через ставок вузенька кладка,
сховалась десь в очеретах,
а юності приємна згадка,
приходить інколи у снах.

Слід дитинства

У густих споришах, край дороги,
збереглися дитинства сліди,
у хвилини жалю і тривоги
лину серцем й душею сюди.
І у миті щасливої втоми,
і як успіх мене окриля,
поспішаю до рідного дому,
де найкраща у світі земля.
Тут калина мене зустрічає
біля самих рідніших воріт,
ніжна мальва голівку схиляє,
сизий голуб туркоче: – Привіт!
Усміхається вікнами хата
і на призьбі вмивається кіт,
галасливо шумлять ластів’ята,
прагнуть в перший злетіти політ.
Виглядає любисток зелений,
і жоржини дарують красу,
дороге все і рідне для мене,
я у серці це завжди несу.
Впало яблуко стигле, рум'яне,
покотилося прямо до ніг,
слід дитинства у серці не в'яне,
кличе знову з далеких доріг.

Простір любові

Мої вірші – це простір для любові,
це світу осяйного дивина,
де грають барви дивно-веселкові,
де у душі мелодія луна.
Вона джерельцем б’ється з-під землі,
а то вирує бурною рікою,
то місяцем засяє у імлі,
то мальвою всміхнеться чарівною.
У просторі любові купа див:
безмежний степ і верби над водою,
квітучий сад, що батько посадив,
щаслива мама з русою косою,
знайомі люди, друзі і рідня,
і дух козацький, що живе й донині,
молитва щира, що луна щодня,
і вишиванки – роду берегині.
Любові простір - небо і земля
і тиха річка, що Кільченню зветься,
село моє і золоті поля
в моїй душі, в моїх віршах і в серці.

Сяйво вечорниць

Які ж були цікаві вечорниці,
у прабабусь у наших в давнину,
з вечірнім сяйвом першої зірниці,
досвітки дарували таїну.
Лучини сяйво мерехтить з-під стелі
його в народі кликали посвіт,
гуртом збиралась молодь до оселі,
господар їх стрічав коло воріт.
Дівчата шили, пряли, вишивали,
і кликали до себе юнаків,
дотепно розважались, жартували,
до півночі звучав веселий спів.
А ті казки й легенди, що лунали,
у спадок поколінь передались,
вони духовність нашу зберігали,
цікаві і сьогодні, як колись.
Хай не згаса в душі вогонь посвіту,
а буде оберегом наших днів,
традиції нехай не кануть в Літу,
не розгубить прадавності скарбів.

Бібліографія:

Підмогильна А. Душі моєї оберіг: вірші.– Дніпропетровськ, Інновація, 2016.– 108 с.
Підмогильна А. Простір любові: вірші.– Дніпропетровськ, Інновація, 2017.– 118 с.
***
Підмогильна А. Вірші про кохання // На крилах любові: збірка віршів.– Дніпропетровськ, Інновація, 2017.– С. 66–74.
Підмогильна А. Пригоди кота Потапа: вірші // Панорама слова.– 2015.– С. 146–149.
Підмогильна А. Про Миколая всім малятам в цю пору хочу розказати: вірш // Присамарська нива.– 2012.– 14 груд.
Підмогильна А. Скоро осінь: вірш // Зоря.– 2014.– 15 серп.
***
Глухенко М. Простір любові Антоніни Підмогильної // Присамарська нива.– 2019.– 7 берез.
Створено: 12.12.2021
Редакція від 26.12.2021