Хорошун Антон Панасович
Антон Хорошун: актор милістю божою

Народний талант

Він був первістком у хліборобській сім’ї Хорошунів. З дитинства пастухував у поміщика, наймитував у німця-колоніста, а щоб скрасити собі дні, співав. Через гарний голос і потрапив до приватного хору поміщика Савчинського. А там уже й драматичне дійство захопило юнака. Він став першим актором, якого завжди супроводжував успіх, драматичного гуртка при клубі Миронівської цукроварні.

Схильність до театру не полишає юнака, і він з’являється 
у численних гуртках, як професійних, так і самодіяльних.

З 1914 Антон Хорошун, будучи півчим у Санкт-Петербурзі, зустрічається з Федором Шаляпіним. Потім навчається на драматичних курсах М. Ходотова...

Революція застала його на службі у залізничному полку, який було розформовано, і з невеликою групою Антон потрапив до Катеринослава. Схильність до театру не полишає юнака, і він з’являється у численних гуртках, як професійних, так і самодіяльних.

З цікавістю почув Хорошун звістку про те, що гетьманське Міністерство освіти Української держави заснувало в Києві 1 вересня 1918 держдрамтеатр. Відкрився він виставою «Лісова пісня» Лесі Українки. Цей колектив став предтечею Дніпропетровського українського музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка.

А потрапив Антон до цього колективу, коли той гастролював 1921 р. у Січеславі (так називався на той час в інтелігентському середовищі Катеринослав). У виставу «Гайдамаки» комісар першого українського театру І.О. Мар’яненко запросив аматора Антона Хорошуна знову ж таки через його гарний голос: потрібен був виконавець епізодичної ролі козака, який би співав. Цей епізод став початком довгого акторського шляху Хорошуна у цьому театрі.

За свідченням самого артиста, тут він пройшов велику школу майстерності. Участь у виставах «Чорт і шинкарка» М. Кшивошевського, «Витівки Скапена» та «Міщанин-шляхтич» Мольєра, «Мазепа» Ю. Словацького поступово виводила молодого актора у провідні майстри театру.

Майстер українського театру

Життя українського театру нелегко складалося за більшовиків, йому фактично було надано статус пересувного. Непристосований до кочового життя ні великим складом трупи, ні оформленням вистав, розрахованих на масштаби великого міста, театр починає здавати творчі позиції, завойовані з такими зусиллями. Крім важких побутових умов, театр зазнає перманентної зміни керівного складу, що спричиняло різні чвари та утворення всіляких угруповань у театрі. Особливо тяжкими видалися зимові гас¬тролі 1926 р. на Полтавщині. Часті переїзди на возах у 20–30-градусний мороз, репетиції у нетоплених приміщеннях могли підкосити будь-якого здорованя.

Однак саме в цей час Антон Хорошун створює надзвичайно яскраві образи Воєводи у спектаклі «Мазепа» Ю. Словацького, Ґонти в «Гайдамаках» Т. Шевченка, Дронка в «Пошилися в дурні» М. Кропивницького та інші.

Особливо виділявся Гнат Гиря з вистави «97» М. Куліша. Син середняка, Хорошун, як ніхто, розумів психологію мудрого трудівника. Образ вийшов настільки переконливим і правдивим, що у виставі змістилися акценти. Гнат Гиря став виразником протесту проти нечуваного насилля над селянином-хліборобом. Більшовицькі цензори вдарили на сполох. З’являються критичні статті в обласній пресі. Хорошуна «знімають» із ролі і дають іншу – Сергія Смика.

Зовнішність Антона Опанасовича – високий зріст, гучний бас, 
грубувата, але приваблива вдача – співпала з типом нового 
соціального героя

Зовнішність Антона Опанасовича – високий зріст, гучний бас, грубувата, але приваблива вдача – співпала з типом нового соціального героя. Тому в його репертуарі було багато образів людей, які прийшли до влади: Будкевич («Кінець Криворильська» Б. Ромашова), матрос Годун («Розлом» Б. Лавреньова), комісар Кошкін («Любов Ярова» К. Треньова), Гороян («Місто вітрів» В. Кіршона), Дудар («Диктатура» І. Микитенка). Артист не робив їх символами епохи, а намагався показати живих людей із помилками, прорахунками, слабостями. З усією силою таланту викривав він бюрократів, кар’єристів, таких, як Смола у «Кадрах» і директор інституту Бережний у «Соло на флейті» І. Микитенка.

Значним досягненням артиста стали образи Вожака в «Оптимістичній трагедії» В. Вишневського та Кривоноса у «Богдані Хмельницькому» О. Корнійчука.

За переконанням Хорошун був національно свідомим артистом, але ці почуття знайшли своє вираження тільки під час війни, коли це було «дозволено» комуністичною партією. Патріотом українцеві можна було бути тільки перед загрозою німецько-фашистського поневолення.

Жоден виїзд на фронт із бригадами артистів не проходив без Хорошуна. Він пристрасно читав солдатам «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Пісню про Тараса Бульбу» Л. Первомайського.

Ці виступи – часто під обстрілом, поблизу ворожих окопів – справляли велике надихаюче враження на захисників Вітчизни. А виступала фронтова бригада Хорошуна для визволителів Дніпропетровська. Одного разу довелося наздоганяти частину, у яку вони були направлені. По коліна у багні, уночі добиралися артисти до бійців. На шляху трапилася річка Базавлук із уламками криги. З обох боків нахилились над нею верби, а навпроти темнів човен. Хорошун увійшов у крижану воду, убрід переправився на той бік, переправив човен і перевіз усіх учасників бригади. Такими були військові будні.

Після війни Хорошуну щастило на ролі класичного репертуару: Отелло в однойменній трагедії Шекспіра, Монтанеллі в «Оводі» Е. Войнич, Макар Барильченко у «Суєті» І. Карпенка-Карого, Командор у «Кам’яному господарі» Л. Українки, Радивон Коваль в «Устимі Кармелюку» В. Суходольського та інші.

Незважаючи на тяжку хворобу, майже до 75 років актор не полишав сцени. А через два роки його не стало.

Чим далі відсуває нас у просторі час, тим більше ми, кому випало щастя бачити на сцені цього Божою милістю Актора, розуміємо значення його для українського театрального мистецтва. Досвідчені майстри, які працювали з ним поруч, пам’ятають увагу актора до обдарованої молоді, підтримку її. Отже, гідною пам’яттю про Антона Хорошуна було заснування премії його імені, що стала вже найавторитетнішою нагородою професійним і самодіяльним митцям області.