Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина ІІ. Як козаки одружувались

Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина ІІ. Як козаки одружувались

На Січі діяла сувора заборона на присутність жінок, а поза її межами одружених запорожців чекали сім’ї.

Зозуленько, моя ненько, 
Закуй мені жалібненько, 
Скажи мені ту дорогу,
Куди їхати до роду, 
Що до роду, до родини 
Та до вірної дружини. 

пісня «Ревуть води, шумлять лози».

 

 

 

 

 

 

Офіційна історична наука, представником якої можна назвати Володимира Андрущенка, свідчила: «То був час ворожнечі, кровопролить, здирств, розгнузданих пристрастей… Оскільки представниць прекрасної статі на Україні було обмаль, існувала потенційна небезпека розбрату в козацькому середовищі, що загрожувало стабільності усього Запорожжя. «Антижіночі» моральні норми Січі протидіяли цій загрозі». Інтерес до сімейного життя козаків-запорожців зводився, як правило, до козацького аскетизму – зречення козаків сім’ї, концентрації їхніх моральних, розумових і фізичних зусиль на військовій справі та до суворої заборони появи жінки на Січі. На чому тримається таке твердження та чи так було насправді? 

Як виник штамп про «безшлюбність» запорожців

Дехто з дослідників минувшини вважав, що живучі на дніпровських островах, козаки байдужіли до звичайних мирських радощів, нехтували сімейним затишком і добробутом. Багато історичних джерел начебто підтверджують такі висновки.

«На Січі козаки не тільки живуть без дружин, а там взагалі не дозволяється перебувати жіночій статі; запорожці вважають себе мало не мальтійськими кавалерами й за способом життя, і за своєю цнотливістю». Семен Мишецький. «Завойовники з-під Дніпра»

«Запорожці – це свого роду лицарі, які не допускають у своє товариство жінок, а хто з них має дружину, то його побивають камінням»… Клавдій Рондо, перша половина XVIIІ ст.

У 1841 році історик Аполлон Скальковський уперше видав свою працю «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожскаго», в якій авторитетно заявив, що стосунки запорожців з жінками зводилися до «безшлюбного» статусу запорожців та насмішкуватого трактування козаками прекрасної статі. А. Скальковський стверджував, що козакам­запорожцям заборонялося не лише одружуватися, бо козак «за втрату цноти (надто в Січі) міг поплатитись головою», а й приводити жінок у межі Вольностей Війська Запорозького Низового. Посилаючись на «неписаний статут Запорозького товариства», історик стверджував, що всі чини і звання війська Запорозького, від кошового до полкового хорунжого, одержувало тільки товариство, тобто нежонаті козаки, одружені ж ніякого чину і посади обіймати не могли. Право сидіти зимівниками також могло мати лише товариство зі своїми служителями або молодиками, записаними по куренях або ні, але також неодруженими. Батько ж «міг жити із синами або родичами, якщо ці останні по куренях вважалися, але жодної жінки в зимівниках не було і бути не могло…». І це при тому, що А. Скальковський одним із перших в українській історіографії, почав аналізувати усну народну творчість, використовуючи її як джерело для вивчення історії Півдня України.

«Гість із Запоріжжя». Автор: Красицький Ф.С. // http://vsviti.com.ua/ukraine/84266

Сформульовані істориком А. Скальковським історіографічні штампи про зневажливе ставлення козаків до жінок та постійне порівняння запорозького козацтва з безшлюбними лицарськими орденами католицького світу невдовзі стали «офіційним» поглядом на історію стосунків запорожців з жінками та жіночу історію козацького Запорожжя. 

«У часи нескінчених воєнних лихоліть запорожець знав один шлюб: «взяти собі дружиноньку – в чистім полі могилоньку», – і нікого не наражати з собою на щербату долю», – так вже радянський історик Володимир Андрущенко виразив загальноприйняту думку історичної науки. Висновки історика Д.І. Яворницького теж відповідали «офіційному» погляду на стосунки запорожців з жінками. Він повторив тези про небажаність присутності жінки в межах Вольностей Війська Запорозького Низового, заборону появи жінки в межах козацького табору – Січі «будь вона навіть матір’ю, сестрою або сторонньою для козака жінкою» та про зневажливе, в інтерпретації Д. Яворницького, насмішкувато­парубоче, трактування козаками прекрасної статі: «Лицарю й лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати».

Народна пам'ять у фольклорі

Як невтомний дослідник народної творчості, Д.І. Яворницький, в «Історії запорозьких козаків» пише: «увесь Хвесь – куди схоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче», а справжній козак не може відрізнити «чаплю на болоті» від жінки, бо він її не зустрічав, і тут же поряд наводить слова з пісні, де «запорожець тиняється степом… і приспівує: 

Одна нога в постолі, а друга в сап’яні –
Подивися, Ганно, який постіл гарний:
Чи сей, чи сей, чи сей, чи сей?

То звідки ж раптом з’явилася ця Ганна в межах Вольностей Війська Запорозького Низового?

Козак Мамай. Фото: http://getmanat.org/ne-stupay-babo-nogoyu-u-sichoviy-kish/

Виходить, помилялися історики, бо в кожного козака була мати, були й сестри, кохані, наречені, були й дружини з дітьми. Вони плакали, виряджаючи козака на Січ, у похід, чекали роками їхнього повернення, вели без чоловіків домашнє господарство. Ростили і виховували синів і знову проводжали їх услід за батьками… 

Добрянський В. «В дорогу на Січ» // з фонду ДОУНБ.

До давніх криворізьких легенд належить «Легенда про козачку Оксану», яка вже розміщена на порталі «ДніпроКультура».– https://www.dnipro.libr.dp.ua/Saksagan_richka. Цікавим видається початок цієї фольклорної пам’ятки, який підтверджує стосунки запорожців з жіноцтвом: 

«Було це в далеку сиву давнину. Молодий козак покохав козачку. Звали її Оксаною. Ось він якось пішов у похід проти татар. А повернувшись із походу, своєї коханої вже не застав вдома. Бо поки він їздив обороняти свою землю, побували в цих місцях татари й захопили Оксану в полон…»

На Січі ревному запорожцеві під страхом київ не дозволяли знатися з жінками, а за її межами ніхто від нього не вимагав цього. Сучасники, спостерігаючи за низовим «безжонством», щось не помічали абсолютного «безлюбов’я». У розпорядженні редакції «Київської старовини» є зображення безіменного запорожця першої половини XVIII століття. З боків цього зображення наведені уривки з вертепної думи, один з них такий:  

Гей, бандура моя золотая!
Коли б до тебе молодиця молодая!
Скакала б, співала, до сього лиха
Не один би чумак очурався грошей, міха.
Бо як заграю, то не один і поскаче, 
А подождавше с того веселля, то не один і заплаче.

 Козацький танець. Фото:  http://danc.ho.ua/boh/dans/bookstan/ukrtan1.html

«…предмет жадного соискания в малолюдном и опасном крае»

Міфологічні розповіді, що потрапляли у наукову літературу як нібито достеменні історичні факти, досліджувала Л. Іваннікова, відзначаючи скупість документальних відомостей про взаємини запорожців із жіночою статтю. Маловідомими є свідчення німецького і французького історика Жана-Бенуа Шерера з книги «Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії»: «Оскільки запорозькі козаки не допускають жінок у свої курені, вони йдуть у Польщу або на кордони Великоросії, щоб викрадати там дівчат». Ця версія, на думку Л. Іваннікової, перегукується з відомою баладою «Іхали козаки із Дону додому», яку досі полюбляють виконувати самодіяльні хори та ансамблі. Поетика цієї балади наповнена символами та образами, які означають утрату честі: Галю заводять у темний ліс (місце ініціації в казках і обрядовому фольклорі), прив’язують до сосни та спалюють волосся (символізує втрату честі). Фольклорність версії Ж.-Б. Шерера підтверджує і запис розповіді про запорожців, зроблений Д. Яворницьким на місці колишньої Базавлуцької Січі: «Вони, кажуть, зразу не женились, як ченьці, а як піймають, було, яку бабу у степу, так доти з нею будуть смакувати, поки не задушать».

За свідченням Даніеля Крмана, який 1709 року разом із шведською армією побував на Україні, козаки вільно приставали до жінок поза Запорожжям. Не випадково ж за територіями Запорозьких Вольностей ще довго залишалася репутація «невінчаних губерній». (Володимир Андрущенко)

Таким чином, тривалий насильницький відплив жіночого населення з України перетворював жінку, за словами П.О. Куліша, «на предмет жадного соискания в малолюдном и опасном крае».

«…часто виявляли схильність до одруження»

Польсько-український історик і письменник Йосип Роллє описав окремі сценарії тилової повсякденності жінок козацького Запорожжя та звернув увагу на ту обставину, що «під час воєнних дій жінкам доводилося інколи шукати сховища в обозах» козаків і поділяти всі труднощі й тривоги мандрівного життя. Названі істориком жінки, здебільшого, були дружинами, сестрами, коханими, коханками і полонянками козаків­запорожців.

Й. Роллє першим висловив думку про те, що козаки «часто виявляли схильність до одруження». Серед козацьких дружин, зі слів Й. Роллє, були «не лише місцеві з походження, а й шляхетні польки, єврейки, молдаванки, вірменки і навіть іноді татарки». Випадки одруження запорожців із захопленими у полон жінками, за спостереженням історика, були нормою козацького життєустрою. Таким чином одружувались не лише рядові козаки, а й козацька старшина, зауважує Й. Роллє. При захопленні містечка Тульчина на Брацлавщині, загони Кривоноса захопили багато гарних жінок і дівчат, як польок так і єврейок. Одному з козацьких очільників Антону, якого дослідник називає полковником, «настільки сподобалася княгиня Софія Четвертинська, Чурилівна родом, що вбивши чоловіка її, він поспішив одружитися з удовою.... Так само після захоплення Немирова козаки взяли собі за дружин багато вродливих єврейок». Про жінок-полонянок історик пише: «спочатку жінки-полонянки становили капітал для переможців, мали визначену ринкову вартість і відігравали, так би мовити, роль грошової одиниці» проте бували випадки, коли «полонянки прихиляли до себе своїх суворих володарів і ставали їхніми дружинами».

Франц Рубо «Викрадення» // https://albert-motsar.livejournal.com/1001138.html

Дівчат-козачок було мало, і запорожцям доводилось одружуватися з ясирками, тобто полонянками, взятими під час набігів у інших таких же, як і вони, вільних народів. Вільний козак хотів, щоб його обраниця і подруга життя теж була вільною. Здійснюючи набіги на Крим, Туреччину та Персію, козаки привозили з походу ясирок.

Козаки, закляті вороги рабства, з жінками тих народів, у яких існувало рабство, не одружувались, боячись передати своїм дітям психологію раба.

Записаний С. Науменком у Запорізькій області в другій половині ХХ ст. переказ «На туркені оженюся…» також розповідає про повсякденні практики одруженого з туркенею запорожця. «У минулі часи нинішнє село Малинівка Гуляйпільського району називалося Туркенівкою. Старі люди кажуть, що десь років двісті, а може й більше, тому сидів тутечки зимівником якийсь запорожець. Бравий був козарлюга, відважний лицар і добрий хазяїн. Всього в нього було доволі: і бджіл, і скотини, і птиці, і збіжжя. Не було тільки одного – жінки. Ну то що ж! Пішов він одного разу з січовим товариством у похід, а повернувся на хутір з молодою туркенею. Туди-сюди, узяв та й одружився на ній».

Вибудовуючи свої праці на ґрунті маловідомих джерел із приватних і державних архівів Волині й Поділля, Й. Роллє доводив, що в XVI–XVII ст. козаки­запорожці не цуралися ані жінок (торгівля полонянками була доволі розповсюдженим серед козаків явищем), ані сімейних стосунків. На території Запорозьких Вольностей постійно перебувала значна кількість як «місцевих» жінок (дружини запорожців, сестри, кохані, коханки, полонянки, відьми, чародійки, вдови, мешканки татарських улусів; дружини, доньки, сестри місцевих лоцманів, мисливців, рибалок і табунщиків), так і «приїжджих» (шляхтянки, які проводили розшук полонених, жінки-полонянки, що поверталися з татарсько­турецької неволі). Жили ще жінки, які часто спілкувалися з козаками­запорожцями. Це матері козаків, дружини, сестри, кохані, коханки, вдови козаків, відьми і шинкарки.

Достеменно не скажу, як ставляться козаки до шлюбу, і схильний думати, що вони визнають розлучення й багатоженство. Адже між ними чимало таких, що кинули своїх потворних і літніх дружин й побралися з молодими вродливицями... Я не наведу прикладів, але кажуть, що їх чимало. Гетьман сам став їм за взірець, повінчавшись із дружиною польського шляхтича Чаплинського, фаворита Олександра Конєцпольського, коронного хорунжого, що й спричинилося, подейкують, до минулого розбрату». Альберто Віміна (1650) «Хутчіш шабля, аніж плуг»

  К. Маковський. «Українка» 1884 // http://vsviti.com.ua/ukraine/84266

Оповіді іноземних мандрівників та дипломатів того часу свідчать про значну самостійність українських жінок козацької доби. У праці «Опис України» Гійома Левассера де Боплана (1650 р.) розповідається про те, «як дівчата залицяються до парубків». 

«На відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір».

А далі Г. Боплан детально описує, якими словами й діями дівчина домагається від парубка погодитися стати її чоловіком. Як відбувалося сватання, читайте у статті «Традиційне українське весілля на Катеринославщині. Частина І. Дошлюбні традиції».– https://www.dnipro.libr.dp.ua/vesillya_svatannya_zaruchini_shlub

«…під страхом смерті»

До Січі під страхом смерті заборонялося приводити жінок. Та як діяла ця заборона? Існують свідчення, що жінки на Січі бували! Польські джерела наводять опис жахливих покарань для жінок, яких затримали в Січі. Польський історик Генріх Красинський у книзі «Козаки України» (1848) наводить цікаву сцену покарання «винних». Пійманих дівчат закопували по шию в землю, розпалювали попереду багаття і стріляли в жертву. Стрільцям «заважав» дим. Вони ніяк «не могли» в закопану жертву влучити. Налякану до смерті дівчину звільняли та відпускали з Січі геть, більш того, їй пропонувалось вийти заміж за одного з недавніх мучителів. У такому випадку її щедро обдаровували. Та, знаючи про можливість страшних наслідків, дівчата і жінки продовжували таємно проникати в Січ!

Й. Роллє у своїй праці «Жінки при Чигиринському дворі» цитує щоденник Киселя з Переяслава, де той обурено зазначає, що «навіть панянки втекли до козаків». Мабуть, це привільне, безтурботне життя мало для них свою принадність. Вони «самі підкорялися впливу товариства, намагалися засвоїти його звичаї й мимоволі грубішали…та шукали розваг хіба що у надмірному вживанні алкоголю».

«…вийшли з Січі і одружилися»

Козакам-запорожцям не заборонялося одруження. Історик Андрій Кравченко зазначає, що тих лицарів, котрі ніколи не зналися з жінками, була порівняно невелика кількість, можливо, 10–12 тисяч. А більшість із них жила по зимівниках, хуторах та слободах разом із жінками та дітьми на придніпровських степах, вони разом із лицарями і складали єдине Військо Запорозьке, чисельність якого загалом сягала 100 тисяч. 

Залишилися свідчення козаків-довгожителів. Відомий народний оповідач, колишній запорожець із с. Сурсько-Михайлівки Солонянського району, Микита Леонтійович Корж (1731–1835) мав семеро синів та чотири доньки. На час запису його оповідей (1828–1831 рр.) у нього було вісімнадцять онуків та чотири правнуки. М.Л. Корж згадував: «Деякі січовики були одружені й займалися у своїх зимівниках хліборобством, скотарством, бджолярством та іншими господарчими промислами. Ті з холостяків, які мали достаток, також вели господарство, були в них свої зимівники й челядь (слуги). Усі козаки, котрі жили по зимівниках, без винятку відбували повинності до куреня й до Січі, а саме: варти, кордони й у випадку війни йшли на битву».

У селі Чернишівка жив Іван Гнатович Розсолода, єдиний представник «полеглого Запорожжя», син запорозького козака Недоступа. Розсолоду називали «інформатором» Д.І. Яворницького, який використав його спогади у своїй праці «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу». За власними розрахунками Івана Гнатовича, йому близько 116 років, але він ще рухався і по хаті, і по двору, дивився за маленькими дітьми, «доглядав» телят. Іван Ігнатович чудово зберіг спогад про життя запорозьких козаків взагалі й про життя свого батька зокрема: «Мій батько жили отут саме, де й я живу, а женились тоді, як уже розорили Січу; як женились, то їм було шестьдесят год; прижили вони сім синів, – дочки ні одної не було; я був підстаршим сином у батька, і теперь усі мої брати поумирали, тілько я один і зостався». Про запорожців Іван Гнатович згадував, що «жили вони наче ченці: жінок не трогали, а все воювали та молились Богу»…

На підтвердження наявності сімей у запорожців є свідчення церковного історика Феодосія Макаревського з історії села Таромського: «Балка Козирева біля Дніпра… – старовинне запорізьке займище; у 1704 році воно значиться в числі місцевостей запорозького козацтва. Тут зимівниками сиділи Новокайдацької паланки військові старшини зі своїми хлопцями-малюками та своєю челяддю. В 1764 році, за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії, урочище Таромське при балці Козиревій, біля Дніпра, об’явлене та перейменоване в державну військову слободу. Задоволені цим місцеві запорожці негайно почали стягувати сюди з усіх сторін своїх близьких кревних, рідних і знайомих, – народ сімейний та осілий. В 1782 році при складанні загального народного перепису, в державному військовому селищі Таромському знайдено і в списки занесено постійно осілих жителів 258 чол. і 246 жінок».

Д.І. Яворницький в «Очерках по истории запорожских козаков и Новороссийського краю» теж згадував: «…у селищі Котовка у 1774 році було вже 73 двори, де жили запорожці, які вийшли з Січі і одружилися». 

Цікава історія запорожця Матвія Шутя. Поховавши старших побратимів-козаків, він «нап'яв хату» для себе, а для коня викопав землянку. Замолоду мав багато худоби, тримав челядників; коли ж населилася слобода Вознесенка, то збув усе це й на виручені кошти поставив два вітряки. Та хоч мав багато грошей «і при собі, і десь у скалі», та вже не було сили господарювати. От і пристали до нього вознесенці: «Женись та й женись, бурлаче! – На біса? – каже.– Як на біса? Поміч буде! – Та я не знаю, як з бабами і балакають: цур їм! – Навчися, – кажуть». І що ж? Не втримавшись від спокуси, старий запорожець несподівано відчув насолоду від подружнього життя, тож після першого невдалого шлюбу женився і вдруге, і втретє! «Найшли, оженили... Чи пожив год, чи ні – умерла. Захотів упьять жинитись вдруге. Умерла і та. Він давай втретє – ніхто не йде: кажуть, за ним жінки мруть – страшно! Що його робить? Давай шукать, давай могоричить сватів.– Що, – кажуть, то не хотів, а тепер просиш? – Та коли, – каже, – до гріха довели, то шукайте третю, та тіко не стару, хай їй хрін... Найшли йому і молоду. Довго жив з нею» (запис 1882 р. в селі Вознесенка).

Нещасливим було одруження багатого та старого запорожця Ониська, що привіз у зимівник молоду красуню-дружину. Підслухавши якось під вікном монолог жінки про те, як вона ненавидить свого чоловіка і як тужить за коханим Омельком-поповичем, він спалив хату, прогнав жінку, а сам назавжди від’їхав у Кіш. Такий переказ, записаний 1827 р. в селі Чумаки Катеринославського повіту, використав Олекса Стороженко у «Споминках про Микиту Леонтійовича Коржа».

Були й кумедні свідчення. Деякі з козаків – серед них військовий писар, згодом проголошений союзниками-татарами гетьманом, Петро Іваненко (Петрик) заховався на Січі від дружини. Він писав своєму тестю В.Л. Кочубею: «Тікаю від безсоромної люті дружини моєї», підкреслюючи «хоч соломаху буду їсти, та не буду боятися за своє життя».

Таким чином, сидіти зимівниками, заходити на Січ, брати участь у козацьких радах і походах могли, за переказом, не лише холостяки, а й одружені козаки-запорожці. 

(Далі буде)

Створено: 16.12.2019.
Редакція від 17.12.2019.
Тетяна Глоба
Бібліографія:

Савур-Могила: легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.
Стороженко О. Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа.– Дніпро: Ліра, 2017.– 160 с.
Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії / Пер. з франц. В.В. Коптілов / Ж.-Б. Шерер.– К.: Укр. письменник, 1994.– 311 с.
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. / Редкол.: П.С. Сохань (відп. ред.) та ін. / Д.І. Яворницький.– Київ: Наук. думка, 1990–1991.– Т. 1.– 592 с.
Эварницкий Д.И. Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края // Эварницкий Д.И. Публичные лекции.– С-Петербург: Типография И. Скороходова, 1890.
* * *
Андрущенко В. Запорожці і жіноцтво // Наука і суспільство.– 1991.– № 7.– С. 55–57.
Іваннікова Л. «Баба» на Січі: шлюб та безшлюбність запоріжців у фольклорі Степової України // Слово і час.– 2017.– № 3.– С. 99–107.
Кривоший О. Жіноча Січ: як українки творили історію // Українське слово.– 2016.– № 31.
Кривоший А. «Не ступай, бабо, ногою в Січовий Кіш»: «женская повседневность» в культурном пространстве Запорожской Сечи // Зеркало недели.– 2011.– № 46.– С. 15.
Антоній І. (Ролле Й.Й.) Жінки при Чигиринському дворі / Публ. за ж. Киевская старина.– 1894.– №1–3 // Хроніка-2000.– 1994.– №3–4.– С. 134–175.
Мушинський В. Роль жінки в історії українського суспільства ХVІ–ХVІІІ ст. // Історія в школі.– 2013.– №10.– С. 6–11.
Легенда про козачку Оксану: Легенди Криворіжжя // Кур'єр Кривбасу.– 2004.– №178.– верес.– С. 225
Піщанська В.М. Жінка в культурі українського козацтва // Культура України.– 2014.– Вип. 45.
Хвала тебе, женщина-казачка // Лава.– 2012.– № 13/14 (31.05).– С. 4.
* * *
З ким одружувались вільні козаки.– Режим доступу: http://vsviti.com.ua/ukraine/84266