Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина ІІІ. Жінки-войовниці.

Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина ІІІ. Жінки-войовниці.

Вправні лучниці, вершниці, отаманші q навіть кошовий – історії відомі багато прикладів участі жінок у воєнних діях в козацькі часи.

Особливі умови життя на «пограничних» землях за часів Запорозької Січі сприяли виробленню у степового населення таких рис характеру, які б забезпечували їм можливість виживати в умовах постійної небезпеки. Історики відзначали, що в Степу, де сила панувала над правом, зброя, а не закон, розв’язувала більшість суперечок, виховувалися люди сильні, енергійні й хижі, які могли оборонитись і від чужих, і від своїх. Такі обставини життя повинні були позначитися як на чоловіках, так і на жіноцтві. 

Визначення степової жінки-войовниці крізь призму запеклої боротьби за виживання населення, локалізованого східними межами Речі Посполитої, надає запорізький історик Олександр Кривоший. Жінкою-войовницею він називає озброєну жінку, яка була знайома з мистецтвом ведення бою і брала безпосередню участь в організації та веденні бойових дій.

«Жіночі ватаги»

Ще в XIX столітті історики звернули увагу на особливі риси українських жінок – войовничість, хоробрість і непокірність. Відомий українсько-польський історик Йосиф Ролле (Антоній I) називав українок XVI–XVII ст. «казковими амазонками», зазначаючи, що саме умови життя на прикордонних територіях спонукали жінку на прояв енергійної поведінки та напівчоловічої натури. Жінки їздили верхи, стріляли з рушниць, як і будь-який козак, робили збройні засідки по дорогах, наїзди на чужі маєтки, штурмували замки особистих ворогів.

«Шляхтянки осібно або разом з чоловіком створювали військовий загін на кожний окремий напад. Кількість озброєних у цих загонах в середньому коливалась від 100 до 1500 осіб. Найбільшу кількість у «жіночих» ватагах (до 6 000 осіб) зафіксовано у війську Софії Ружинської під час нападу на Черемош. У 1609 р. княгиня Ружинська на чолі загону пограбувала і спалила оселю шляхтича Є. Тишкевича в селі Ляхів. Того ж року вона з шеститисячним військом осадила замок князів Корецьких Черемош, взяла його приступом, спаливши і пограбувавши». 

Автор ранішої хроніки (початок ХVІІІ ст.) Даніель Крман, теж зауважував, що мешканці Запорожжя, як чоловіки, так і жінки, «успадкували багато чого від амазонок – цих нечувано войовничих і шалено сміливих жінок, що рівнялися славою й перевищували відвагою мужів, та що, як кажуть, жили у Скитії біля Дніпра».

«…будуть захищатися, поки не впадуть»

Й. Ролле відзначав, що в умовах безперервних воєн жінки не виконували судових рішень і наказів польських королів. При цьому заявлялося, що у випадку нападу на їхні володіння вони «будуть захищатися, поки не впадуть».

Згадується участь жінок і в обороні замків. Ось як польський мемуарист Ш. Окольський описує облогу козацького замку: «Тисячами обсадили вали, на шанцях розставили гармати, сотнями обсадили башти й брами, а по високих дахах розставили чарівниць і чарівників, і ці звідти чинили заклинання на добру стрільбу, повітря й вогонь».

  Оборона фортеці Азов // https://bigpicture.ru/?p=1163155

Інформацію про участь жінок у різного роду військових змаганнях подає значна кількість історичних письмових джерел. Серед першоджерел, записаних поза межами Нижньої Наддніпрянщини, особливо виділяється історичний переказ про войовничих жінок з міста-фортеці Буші. Коли переважна частина чоловіків-захисників фортеці загинула, жінки та дівчата продовжували чинити опір частинам польського війська, аж доки дружина бушанського сотника Звисного Олена не підпалила пороховий льох.

За твердженням італійського і польського історика початку XVII ст. Олександра Гваньїньї, серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (опис подій 1524 року) були знайдені тіла переодягнених у чоловічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови...». 

Шпигунки, радниці і чарівниці

Аналіз литовських, польських і московських офіційних актів відповідного періоду підтверджує той факт, що українські жінки активно включались у військову структуру Великого князівства Литовського, в структуру прикордонних військових формувань Речі Посполитої, і навіть у структуру козацького війська. 

Документи свідчать, що серед козаків постійно перебувала достатньо велика кількість жінок, які супроводжували козацькі загони в походах. Це, як правило, були, «білоголові» – дружини козацької старшини та заможних козаків, «дівки-бранки», куховарки, «ворожки-чарівниці», оточені гуртами помічниць, які, за необхідності, виконували різноманітні функції від зв’язкових, до шпигунок, диверсанток тощо. У документах іноді вказувалися прізвища жінок-шпигунок та викладалася суть добутої ними розвідувальної інформації. Так, у скарзі Марка Гуревича на мінського воєводича Казимира Паца згадується: «Миколаєва Кграбовецкая, которая радою и за шпикга даючи ему о мне знати, где ся оборочаю и резидую...». Жінка виконувала роль шпигунки і під час організації наїзду кн. Петра Збаразького на садибу шляхтича Федора Дедеркала (1603 р.). Інколи роль розвідниць виконували черниці, пристарілі жінки, а також залучені розвідницями до шпигунської діяльності їхні малолітні діти, родичі та служки. Участь жінок у шпигунських операціях, не обмежувалась збором інформації про оборонні споруди, озброєння та всі найбільш значні події, пов’язані з потенційним об’єктом нападу, жінки часто брали участь і в плануванні військових операцій – «радили».

Сучасник розгрому підрозділу козацького полковника Донця під містом Заславлем, польський поет середини XVII ст. М. Кучкаревич зазначав, що ввірвавшись до козацького табору, поляки захопили «козацьку чарівницю Солоху», яку спочатку піддавали тортурам, а потім, за твердженням Кучкаревича, спалили. Автор козацького літопису Самійло Величко, описуючи бій під Заславлем, також наголошує на участі в ньому принаймні двох жінок – сестри полковника Донця, яку визначає як учасницю козацького герця і «чарівницю», та її товаришки. Хоча літописець не підтверджує факту спалення «чарівниці», проте зазначає, що поляки піймавши ту «чарівницю з її товаришкою, повтинали їм шиї». Козацький літописець Самійло Величко та вже згадуваний польський поет М. Кучкаревич сходяться на думці про те, що сестра полковника Донця Солоха з товаришками таки брала участь в цьому поході, перебувала в бойовому козацькому таборі, «пробувала щастя в козацьких герцях», що личило лише найвідважнішим козакам та «зналася на чарах».

Історик Володимир Нитка дослідив, що пророцтво Солохи Донцівни стало однією з вагомих причин козацької поразки під час бою під Сульжинцями. Гарцюючи на коні, вона «застрашила серце брата і козаків, голосно пророкуючи поразку». Під час того бою вона потрапила у полон разом зі своєю товаришкою, «котра, знать, була у Хмельницького від наслання і шкідливих уроків». Але стратили їх у Заславі по-різному: першій просто «повтинали на шию», іншу після тортур спалили. Як би там не було, але саме цей факт використав польський історик-романіст Генрік Сенкевич у романі «Вогнем і мечем». А у наш час образ його героїні – відьми Горпини – доніс до нас режисер Єжи Гофман, екранізуючи твір класика. Та от коли у Сенкевича Горпина (вона ж – наша Солоха) молода й дуже красива дівчина, безнадійно закохана у Богуна, то у фільмі Горпину чомусь зробили відразливою та дикою. Хоча Руслана Писанка, чудова українська актриса, у цю роль вписалася непогано, додавши свого колориту.

У поході через Шепетівщину Богданові Хмельницькому допомагали «чарівниці» // https://shepvisnyk.com.ua/bulo-kolis-kozaki-gomonili/ Руслана Писанка у ролі чаклунки Горпини. Фото: https://shepvisnyk.com.ua/bulo-kolis-kozaki-gomonili/ 

Твір М. Грушевського «Про батька козацького Богдана Хмельницького» побачив світ у 1909 році. У цій праці історик, розповідаючи про запеклі бої козаків Богдана Хмельницького з поляками, наголосив на тому, що «не тільки чоловіки, а й жінки билися», і що поляки не жалували не тільки чоловіків, а й жінок. Спроби розглянути науковий доробок ученого під кутом зору історичної фемінології, на думку сучасних істориків, створює додатковий простір для переосмислення його спадщини.

Фольклор про воєнну активність жінок

У народній пам’яті українців середини ХІХ ст. збереглася значна кількість сюжетів про воєнну повсякденність жінок козацького Запорожжя та низка героїчних жіночих образів. «Амазонство» в степовому «пограничному» краї отримало продовження. В історичних легендах і переказах Нижньої Наддніпрянщини мова йде про жінок-войовниць, які брали безпосередню участь в організації та веденні військових дій поряд із чоловіками. 

Іван Гончар Українка. Фото: https://honchar.org.ua/tvory/narodni-typazhi-v-malyunkah-honchara/Іван Гончар Українки. Фото:  https:// honchar.org.ua/tvory/narodni-typazhi-v-malyunkah-honchara/ Іван Гончар Українці. Фото: https:// honchar.org.ua/tvory/narodni-typazhi-v-malyunkah-honchara/

Сучасна українська дослідниця Людмила Іваннікова стверджує, що «усна історія нерідко дає багатий деталями матеріал про ті події, які не зафіксовані в офіційних даних,.. а перекази, думи та історичні пісні детальніше й головне – правдивіше змальовують психологічний стан та реалії повсякденного життя людей і довкілля, аніж заформалізовані, політично та релігійно заангажовані архівні джерела».

Українська традиція містить інформацію про жінок-воїнів у численних піснях, колядках і баладах. Наприклад, фольклористи записали пісню про дівчину-войовницю, яка:

Попереду війська поїхала,
Попереду війська конем грала,
А позаду війська
Мечем махала.

Як відбувалося виховання таких жінок-воїнів, невідомо. Можливо, воно передбачало вміння стріляти з лука, рубатися мечем, їздити верхи, метати списа, можливо, вчили молодших досвідчені жінки-воїни. До речі, мало хто знає, що добре відомий нам з казок образ «баби-Яги» походить від давньослов’янського «ягать», що значить «їхати на коні попереду війська». «Ягинями» у давньослов’янському фольклорі називали старших жінок-воїнів.

Кошовий-жінка і отаманша

Оригінальний і курйозний сюжет про те, як жінка стала кошовим, записав 1894 р. історик Яків Новицький в м. Нікополь від 78-річного Дмитра Степановича Биковського. Структура цього тексту типова для фольклору Півдня України, де пісня поєднується з легендою.

«Запорожці – як ті ченці: мало розбірали толку в жінках. Інчій було і зостаріється, а баби і в вічі не побаче. Раз запорожці достали десь невеличку дівчинку і віддали кошовому». Кошовий вигодував Христю, уважаючи, що то хлопець, і вмираючи, заповів вибрати її кошовим, що й сталося. Ставши кошовим, Христя взяла собі за джуру Гнатка. От новий кошовий взяв в прислужники молодого козака Гнатка і панує собі... 

«Чі довго панував, чі ні – тіко не втаїлось шило в мішку... Раз Гнатко підпив і давай докорять запорожцям: "Які з вас, – каже, – лицарі, коли у вас баба за кошового праве?» Намотали собі козаки на вус і замовкли. Настала ніч, всі обляглися спать – вони і сунули до кошового. Почув Гнатко гомін, схватився і каже: «Тепер, Христе, прощай!» Тікаючи с хати, один сапьян надів, а другий не вспів, вскочив на коня і подався із Січі. Козаки в хату. Ой лихо!, воно і справді баба!.. Кинули вони ту бабу та й пустились в погоню за Гнатком. У легенді Гнатко рятується тим, що мати переодягає його в жіночу одежу й садовить прясти. Цікаво, що саму Христю козаки ніяк не карають, а відпускають: «Запорожці вибрали собі кошового, а Христю отставили: «Живи, – кажуть, – в городочку, не показуйся, бо піймають запорожці – підріжуть сорочку». Пострамила та Христя все Запорожжя». 

Д.І. Яворницький в «Очерках по истории запорожских козаков и Новороссийського края» згадував могилу, пов’язану з перебуванням запорожців у Котовці. 

«Цікава Настина могила… Там жила дівка Настя; вона тримала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка; кажуть, у неї вусіки маненькі були, то й вважали її за свого брата, і тільки. Може год вона правила за козака, а як померла, то тоді тільки і дізнали, що вона дівка». (Записано від старого з Котовки Степана Сатани).

Ця Настя носила шаблю, шаровари, шапку. Відвага, сила й хоробрість цієї жінки, очевидно, були такими великими, а її дії як ватажка такими вправними, що козаки навіть не здогадувалися, що ними керує «отаманша».

Як бачимо, образ жінки-войовниці включає в себе доволі розповсюджену на українських землях в XVI – першій половині XVII ст. традицію перевдягання в чоловічий одяг, підмальовування вусів, гоління голови. Мемуарист-етнограф Михалон Литвин також звертав увагу сучасників на те, що жінки шляхетного стану мали право вільно «бувати в товаристві чоловіків (на відміну від татарських і московських) і носити майже чоловіче вбрання...». Не становили винятку і військові обладунки. 

Про жінку отамана Гаркуші

Ця легенда, хоч і не про козачку, але теж цікавий приклад героїчної повсякденності жінки у козацькі часи. За 15 км від Новомосковська розташувалося с. Вільне. Його назва походить ще з козацьких часів. Саме у ці краї тікали від переслідувань Коша і державної влади кримінальні злочинці.

 с. Вільне Новомосковського району, де, згідно переказу, безчинствувала зграя Гаркуші. Фото: Романчук Л. Жена атамана // Днепр вечерний.– 2019.– 17 сент.– С. 7.

За переказом, в першій чверті ХVІІІ ст. поселився в цих краях отаман Гаркуша з розбійниками, які періодично грабували навколишні обози та торгові каравани. Полонених продавали на невільничих ринках у Криму, а здобич ділили між собою. Якось до розбійників у полон потрапила красуня-дочка російського полковника, яка їхала до батька, що служив ймовірно у Новосергіївській фортеці, яка була розташована неподалік. Трапилось так, що лихий отаман Гаркуша закохався в неї та так, що втратив і спокій, і розум. Як не вмовляв отаман дівчину, вона не відповідала взаємністю. І тоді отаман пішов на хитрість. Він пообіцяв дати дівчині волю, якщо вона виконає три умови: вишиє за ніч квітку папороті на його шийному платку, нанесе свій вензель на його табакерку і пообіцяє тримати у таємниці місце перебування розбійників. Якщо дівчина не виконає ці завдання, вона добровільно стане дружиною отамана або буде продана у рабство. Дівчині так хотілось звільнитися від грубих братчиків, що вона погодилась. За першу ніч вишила міфічну квітку на шийному платку отамана, за другу – вензель красувався на отамановій табакерці. На третій день повезли її та декілька дівчат на запруду для купання, а там їх оточив і полонив гарнізонний загін. На радощах дівчина і розповіла, як їх з батьком полонили братчики, а потім і дорогу вказала до місця, де жили розбійники. Біля отаманової хижі «визволителі» скинули свій одяг і виявилися товаришами Гаркуші… Так нещасна дівчина стала його дружиною. Говорять, що допоміг цьому і міфічний обряд з квіткою і вензелем, нанесеними на речі отамана. Так чи інакше це було, але пристала красуня до розбійницької ватаги. Багатьма перемогами розбійники завдячували розробленим нею стратегічним планам, яким вона навчилась від батька-полковника. Ще говорять, що після загибелі в одному з боїв Гаркуші місце отамана зайняла його невінчана дружина і безчинствувала до самого розгону Січі, хоча й була вже у похилому віці (Романчук Л.).

«Особливе зло» Варвари Мотори

Найвідомішою жінкою-воїном на Запорожжі була Варвара Мотора. У наш час майстриню вбивати на відстані назвали б снайпером, а в козацькі часи вороги прозвали її відьмою.

За легендою, ніхто не знав, ким були її справжні батьки. Сотник запорожців Яшний зі своїми козаками повертався з походу, коли помітив пожежу в знищеному набігом ординців українському селі. В одній з палаючих хат він почув дитячий плач і вихопив з вогню маленьку дівчинку. Загрубіле у боях козакове серце розтануло, коли побачив очі дитини, удочерив її, назвавши Варварою. Повернутися на Січ тепер не міг, тож оселився з дитиною біля дніпровських порогів і створив лоцманську флотилію. Так і росла дівчинка поруч з названим батьком – з шаблею і луком, які заміняли іграшки…

У серпні 1635 року запорозькі козаки увірвалися до фортеці Кодак (біля сучасного м. Дніпро), яка вважалася «неприступною» завдяки найкращим на той час методам французької будівельної інженерії і міцного гарнізону польського війська. Проте і ця фортеця репнула, як горішок, коли прийшов, як писав польський літописець, «Сулима з Черкас і ще два полковники з ним, зібравши три тисячі козаків». За розпорядженням гетьмана Івана Сулими, у захопленому Старому Кодаку осів загін сотника Яшного, а на посилення йому були відправлені козаки молодого хорунжого Семена Мотори. Між Семеном і Варварою невдовзі спалахнуло кохання, утім, сотник був проти – мабуть, не бачив «доброї партії» для доньки у шибайголові-козакові… Та драматичному коханню несподівано допомогла татарська орда, яка здійснила напад на Самарську переправу, яку охороняли козаки Семена Мотори. У переказах розповідається: у запеклому бою козаки перемогли переважаючі сили ворога завдяки невідомому лучнику, який із засідки надзвичайно вміло влучав стрілами в ординців. Коли ж після бою прибирали вбитих, раптом помітили, що вони загинули від стріл з написами «Варвара Кодак» (на честь фортеці), «Варвара Яшна» (на честь названого батька) і «Варвара Мотора» (на честь коханого). Відтоді дівчину з трьома «прізвищами» так і прозвали «трьохликою», прийнявши до козацького загону, а старий сотник Яшний вже більше не перечив тому, щоб вона вийшла заміж за Мотору, чиє ім’я писала на стрілах поруч з батьковим…

Святослав Пащук. Козачка Варвара Мотора. Фото: https://cossackland.org.ua/2017/11/08/varvara-motora-kozachka-snajper-yaku-vorohy-vvazhaly-vidmoyu/

Записаний краєзнавцем А. Ковальовим у другій половині ХХ ст. на Дніпропетровщині переказ розповідає про подальшу участь цієї жінки у бойових діях козацьких підрозділів. У повстанні під проводом Якова Острянина (1638 р.). вже як дружина кодацького сотника Семена Мотори, Варвара особливо відзначилась під час захисту повстанського табору біля Жовнина на р. Сулі. Острянин нібито доручив Варварі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши до неї шість козаків заряджати мушкети та готувати стріли. За переказом, розвідники Потоцького виявили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково відстрілює ротмістрів і вельмож. Перебіжчик-реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак. Потоцький, нібито, наказав відкривати гарматний вогонь по всякій жінці, яку буде помічено в козацькому таборі. Дуже багато жіноцтва полягло тоді від розривів порохових ядер. Серед них, за переказом, загинула і Варвара Мотора.

«Сестро ж моя дорогая, яка ж ти слуга сильная!»

В історичній пісні про козака Супруна («Ой, не знав козак»), який, потрапивши в ординський полон, передає сестрі лист з проханням про допомогу, розповідається про військову звитягу сильної жінки, степової амазонки, яка воювала з нападниками на пограниччі. Сестра козака, довідавшись про те, що він «в неділю до сходу сонця в неволеньку попався», «почала своїм добрим конем, як огнем, летіти» йому на допомогу. Діставшись місця, де «Супрун з ордою стявся», почала Супрунка воювати, брата з неволі визволяти, а «бусурманців в полон гнати». 
Як бачимо, перехід жінки від буденних справ до воєнних дій не потребував довготривалої підготовки. Людина пограниччя постійно була готова миттєво відредагувати на будь­які прояви небезпеки. Стає очевидним, що «особливі» умови життя в «українних» пограничних землях Речі Посполитої вимагали вироблення у степовичок таких рис характеру, які б забезпечували їм можливість не тільки виживання в умовах постійної небезпеки, а й допомоги чоловікам під час воєнних дій.

Микола Пимоненко «Портрет М. Нестеренко», кін. XIX ст. Ілля Рєпін «Портрет С. М. Драгомировой», 1889  Іван Соколов «Українка», друга пол. XIX ст.

«…згубить і вас саміх баба!»

За легендою, записаною Г. Надхіним, причиною загибелі Січі стало відьомське прокляття, яке й реалізувала цариця Катерина: «Від баби пропала наша славная Запорозькая Січ, від баби!»  

«Як не було в Запорожжі цілеє літо дощу, все в полі почорніло, вигоріло до послідньої билинки. Настав голод. Знающі люди догадались, що дощ крадуть відьми, і найшли двох чи трьох таких старих відьом, і як їх пришпарили січовики, самі вони і повинились, а як стали їх топить в річці, одна, утопаючи, і закричала: «Отже ви, запороженьки, губите нас, бабів, – згубить і вас саміх баба!» Воно так і вийшло теперь по закляттю вражої відьми: цариця Катерина розорила запорозькеє гніздо – Січ».

Історична пам’ять свідчить про присутність, місце, статус, заслуги жінки на Запорожжі; жінки, яка була фатальною не тільки в житті окремих козаків, а й цілої спільноти, аж до зміни історичної долі… Живучи в багатих на дикого звіра, рибу, птицю і різноманітні небезпеки «пограничних» місцевостях, жінка мусила бути не лише турботливою матір’ю та підприємливою господинею, але й безстрашним воїном, здатним захистити себе і свій дім від нападників. Такі умови життя повинні були невідворотно впливати на характер жінки, виховували з неї, за словами Й. Роллє, «енергійну, напівчоловічу натуру, здатну до скорботи і до самих жахливих випробувань».

Проте, ми пересвідчились, жінка як берегиня дому й рідної землі, господиня, вихователька, вчителька, за необхідності, дипломат і воїн, була рівною у правах серед так само рівних громадян волелюбної української спільноти на просторах Запорожжя.

Використані фото з фонду ДОУНБ

 

Створено: 17.12.2019.
Редакція від 19.12.2019.
Тетяна Глоба
Бібліографія:

Эварницкий Д.И. Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края // Эварницкий Д.И. Публичные лекции.– С.-Петербург: Типография И.Скороходова, 1890.
* * *
Антоній І (Роллє Й.Й.) Жінки при Чигиринському дворі //Хроніка-2000.– 1994.– № 3–4.– С. 134–175.
Кривоший О. Амазонки та «амазонство» в колективній пам'яті південноукраїнського степового соціуму (ХІХ – перша третина ХХ ст.) // Народна творчість та етнологія.– К.: НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, КНУ ім. Шевченка, 2013.– №4.– С. 17–34.
Кривоший О.П. Жінка зі зброєю на сторінках військової історії України XVI – першої половини XVII ст. Контексти прояву // Воєнна історія Наддніпрянщини та Донщини: зб. наук. праць / за заг. ред. В.В. Карпова.– К., 2011.– С. 76.
Романчук Л. Жена атамана // Днепр вечерний.– 2019.– 17 сент.– С. 7.
* * *
Варвара Мотора: козачка-«снайпер», яку вороги вважали відьмою…- Режим доступу: https://cossackland.org.ua/2017/11/08/varvara-motora-kozachka-snajper-yaku-vorohy-vvazhaly-vidmoyu/
Жіноча січ.– Режим доступу: https://ukrainky.com/article/zhinocha-sich
Кривоший О. Жінка в культурному просторі Запорожжя. Межі присутності.– Режим доступу:https://zounb.zp.ua/sites/default/files/news/2015/03/ZHINKA_V_KUL%60TURNOMU_PROSTORI_ZAPOROZHZHYA._MEZHI_PRISUTNOSTI.pdf
Кривоший О. Жінка в суспільному житті України за козацької доби.– Режим доступу: https://zounb.zp.ua/sites/default/files/news/2015/04/ZHinka_v_suspil%60nomu_zhitti_Ukrai%60ni_za_kozatc%60koi%60_dobi.pdf
Нитка В. Було колись – козаки гомоніли // Шепетівський вісник.– 2019.– 20 серп.– Режим доступу: https://shepvisnyk.com.ua/bulo-kolis-kozaki-gomonili/
Стосунки українських козаків та їхніх дружин.– Режим доступу: http://www.hroniky.com/news/view/6901-stosunky-ukrainskykh-kozakiv-ta-ikhnikh-druzhyn