Ралдугін Станіслав Едуардович
Станіслав Ралдугін. Glissando для Титана

У ньому багато дитячого, щирого, природного. Абсолютно вільні прояви в усьому: як думає, рухається, говорить, відчуває. Абсолютно мирний хлопець з абсолютно мирними мріями, батько двох синів, люблячий чоловік, який майстерно володіє саксофоном і дивовижно до перехоплення дихання танцює гопак. Ветеран війни. Амбасадор проєкту ТитаниUA.

– Зараз мені тридцять п’ять років, але так вийшло, що я пережив вже трошки війну, – починає розповідати Стас.

– Змалечку в мене та старшої сестрі Маргарити читанням і на прикладах батьківських виховували почуття справедливості та поваги. Батько Едуард Борисович займався важкою атлетикою та єдиноборствами, є також ветераном війни, служить з 2014 року. Він вчив, що сила не для демонстрації на слабких, а для того, щоб захистити себе і тих, хто потребує. Давав розуміння, що її слід використовувати справедливо, за дрібницями не витрачати, що справжність її не в тому, щоб грати м’язами, а в умінні тримати слово.

– Справжній базовий комплекс принципів про розум і серце.

– Так, як довів час, надважливий.

– До спорту не долучали?

– Намагались, але я мав схильності інші. Саксофон дали спробувати та спитали: «В музикалку підешь? – Піду». Десь в одиннадцять-дванадцять років вступив до школи естетичного виховання. Це був своєрідний виклик, бо, як мені здавалось, кнопок на саксі більше, ніж клавіш на фоптепіано. Згодом навіть брав участь в невеличкому джаз-бенді.

Вдосконалив дихання, бо коли на відпочинку після цього пірнав, відчув наскільки легені мої розкачалися. Навчатись спочатку подобалось і хотілось, але десь році на четвертому, під кінець навчання, щось охололо, завершив.

   

– На що або на кого схожий саксофон за відчуттями?

– На емпатичну людину, здатну співчувати та передавати власні почуття іншим так, щоб вони теж змогли це в собі відчути.

– А на пору року? Напевно, осінь.

– Якщо від мого характеру, так. Хоча інструмент цей здатен передавати чимало відтінків, спираючись на мій настрій, в тому числі. До цього я займався народними танцями, класно виходив гопак. На жаль, зараз після участі у бойових діях з моїми колінами це вже не дуже вдасться. Класичний козацький танок виховує та передає дух прадавній, хотілося бути схожим на славетних пращурів. Русіфікація на той час відчувалась потужно, казали «расейська» – це класно, якщо ж українською розмовляєш – ти село. Мені взагалі подобалось вчитись, пізнавати, читати почав ще до школи, вабили енциклопедії.

– Тому що великі, щоб все по-дорослому? :)

– Напевно :). До того ж, там багато написано, чимало малюнків, цікаво все розбирати. Пам’ятаю, що це були енциклопедії про динозаврів, науку й техніку, про астронавтику та зірки, географію, всесвітню історію. Звичайно, я не все з того що читав запам’ятовував, але то був великий ковток інформації. Отже, дев’ять класів 16-ої школи закінчив на відмінно з синдромом відмінника.

– Тобто перфекціонізм по життю.

– Абсолютний. Хоча, коли вступив до тодішнього Новомосковського фахового кооперативного коледжу економіки та права ім. С.В. Литвиненка та навчався за спеціальністю «організація обслуговування населення», намагався від цього зректися, щоб не було від мене зайвих очікувань з серії «Тобі лише пальцем поворухнути...». Не хотів щоб мою, навіть маленьку помилку ставили у докір, тому перетворився на «хорошиста».

Десятий-одинадцятий в коледжі пролетіли за один рік, активні творчі заняття не припиняв. Крім музики й танців (сестра й досі танцює у свої тридцять шість), ми співали та виступали на сімейних всеукраїнських і регіональних конкурсах. Вся моя родина співуча, матуся Алла Петрівна, в тому числі. До речі, батько – звукорежисер, має студію звукозапису в Самару. Вона єдина такого високого професійного рівня в нашому місті, напевно, й у Дніпрі подібних майданчиків не багато.

У коледжі намагався все робити творчо, з родзинкою, презентації якось по-особливому, немов вистави. Одного разу на першому чи другому курсі співпали екзамени з музикалкою. Встиг усюди. :)

Під час навчання мав незабутній досвід художника й оператора лазерного шоу, з яким об’їздив всю Україну. Це космічні емоції, що створюєш собі та людям в тандемі з діджеем. Ловиш той неймовірний ритм, це така квітесенція енергії!

Після коледжу мене призвали на строкову службу https://www.youtube.com/watch?v=eR0UIb0mKVo, начальник військового Оркестру Богдан Васильович Задорожний запросив через потребу якраз у саксофоністі. Цей місцевий колектив – військовий оркестр 194-го понтонно-мостового загону (зараз бригада) – найвищого майстерного рівня, обїздив з успіхом весь світ.

 

Служив я в роті охорони, але щодня в нас були заняття та репетиції військового оркестру у приміщеніі клубу в/ч. А ще – джаз-бенд, який виконував інший, на відміну від військових маршів репертуар.

Моя військово-облікова спеціальність – «музикант» і саме таким був перший позивний. Коли хлопці питали чому саме, повідомляв без подробиць, що в мене це записано в військовому квитку. Вони дивувались, такого мовляв не буває, але я постійно вигравав спір, бо в мене ж дійсно так записано.

Все рухалось потихеньку, перша родина, перший син.

– А невдовзі переламний для сучасної історії Майдан...

– Який викликав купу емоцій. Я був на боці протестувальників, бо мене ж виховували у справедливості, тому відгукнулось. Здавалось категорично неприроднім, що нас лишають європейського вибору.

Потім загарбання Криму, АТО. Ми з батьком одні з перших прийшли до військомату, лише оголосили: «Всі, хто може тримати зброю...». Отримали у відповідь, що немає ніякої мобілізації, взяли на олівець і відправили додому. Запам’ятав, що в списку тому були ми сьомі чи восьмі. Батька невдовзі все ж забрали до 20-го батальйону ТРО, потім вони до 93-ої бригади приєднались. Я ж продовжував оббивати пороги та чув незмінне «ні», бо в мене маленька дитина, на той час, ще немає вищої освіти, бо я лише пізніше закінчив заочно Полтавський університет економіки та торгівлі за спеціальністю «Менеджмент організацій», потім друга дитина. Отже, не брали категорично, але я так дістав військомат, що вимушені були запросили на військові збори.

– Ось він «відмінник» у дії. Досягли свого.

– Мене навіть одного разу забрали в 2014 році в 25-ту десантну бригаду. Коли дістались частини, на розподільчому пункті повідомили, що не можуть взяти, бо маю іншу військово- облікову спеціальність і в них такої в переліку немає. Але я не припиняв їздити на всі військові збори, правда з невеликим порушенням законодавства, бо робив це майже від всіх військоматів області.

– Чому навчились?

– Тримати зброю, стріляти, рухатись, навчився тактичної медицини, розуміти війну, копати бліндажі іта будувати фортифікації. Мене помітили, бо на деяких зборах були одні й тіж самі люди, та запросили до інструкторської групи вчитись і вчити. Так я став інструктором з бойової підготовки й такмеду, не маючи на той час бойового досвіду, але сповнений активного бажання бути в строю причетних боронити державу.

– А волонтерство?

– З того ж 2014-го займався гуманітаркою, мав відповідну організацію, хоч спочатку і не офіційно, та принцип везти все особисто на передній край. Це було через недовіру до посередників. Отже конкретне замовлення за конкретною адресою з конкретною доставкою і ніяк інакше. Очолювана мною громадська організація «Національний форпост», крім гуманітарки, відстоювала, спираючись на запити, права патріотично налаштованих громадян і всіх, хто до нас звертався.

У 2017-му завершив навчатися в ролі інструктора, відклав військову форму зі спорядженням і продовжив жити власним життям, на жаль, до кінця не розуміючи, що відбувається. Трохи пізніше повернувся й батько.

До речі, з Дмитром Кошкою https://www.dnipro.libr.dp.ua/viyskoviy_ekolog, побратимом мого батька, про якого ви писали, ми в 2017-му знімались в кліпі, де солистом виступає боєць із сценічним псевдонімом «Граф», який продовжує нести службу https://www.youtube.com/watch?v=tw_REUhqBag&list=RDtw_REUhqBag&start_radio=1. На превеликий жаль, є на цьому відео люди, які вже загинули.

– Перший день повномасштабки пам’ятаєте?

– Напевно, в усіх свої спогади. В мене ранок розпочався дорогою на роботу в маршрутці, потім вибухи, в салоні тихо, люди між собою не спілкуються.

Спочатку я збирав рюкзаки, щоб виїхати з Самару, бо конкретної інформації як швидко просунеться ворог, не мав. Ночували вдягнені, з відкритими вікнами, за якими дороги з військових частин Черкаське, Гвардійське. Чули та бачили пересування важкої броньованної техніки, не полишало відчуття, що я в якомусь фільмі та вже на війні.

25 лютого переклав рюкзак, звільнивши його від цивільних речей, склав військові, відправив тодішню дружину задля безпеки зі знайомими в Польщу, де вже з 2015 мешкала матуся та швидко до військомату. За приписом повинен був з’явитись до Дніпропетровського обласного, бо вся наша інструкторська група бойва була прив’язана саме до нього.

Побачив знайомих інструкторів вже у пікселі, щоб не втрачати час, бо черга довжелезна, звернувся. Дізнався про службу в ТРО, яку створили ще у січні 2022, почув знайомі позивні інструкторів та запропонував кандидатуру власну. Оформили швидко, дали півтори години дозбирати речі. Так я потрапив до 102-го батальону 108-ї бригади ТРО. Зараз цей батальон називається «Самарівські вовки».

Перші два місяці повномасштабного вторгнення тренував абсолютно «зелених» хлопців, зазвичай колишніх менеджерів або продавців, наш батальон ТРО – на той момент ще не був у складі військ регулярних на фронті.

Просився на передову, бо відчував чималу провину, що не доробив чогось в 2014. Навчання хлопців продовжувати не хотів, пропонував, щоб цим займалися ті, хто з якихось причин вже не може воювати. Писав рапорти з проханням перевести в зведений штурмовий підрозділ батальйону. У травні перша група з нашого батальону відправилась на передову в Донецьку область. Мене не взяли, бо командир роти послідовно бойкотував моє бажання, до того ж було дуже багато охочих, крім мене, а групи мали обмежену кількість. Але я все ж дотиснув, пригрозивши, що буду зі свого боку, бойкотувати навчання. Мене призначили командиром розрахунку ДШК, кулемет на «Бобіку» старому, але всі войовничі по максимуму... Нас було четверо, й потрапили ми під Велику Новосілку, де тоді продягала лінія фронту. Там ще поблизу є Времівка та Нескучне – яке було вже окуповане.

– Перші відчуття?

– Це була нова реальність, такому не вчать. Ми опинилися в місці, яке було порожнє-порожнє, я не бачив там цивільних декілька днів взагалі. Повідомляли, що під якимось спортивним центром чи то стадіоном переховується близько 200 мешканців Великої Новосілки й це всі, хто лишився. За площею це місто, можливо навіть більше за Самар, дуже красиве – річки, парк. Пам’ятаю відчуття великої сили, бо ми повинні це місце втримати, не віддати оркам, це наша зона відповідальності.

Іноді доводилось виконувати незвичні та непритаманні для ТРО завдання, навіть якщо немає бойового розпорядження, а командири кажуть, що потрібно, мусиш. Хлопці з інших підрозділів потрапляли в ситуації, з яких не могли вийти без нашої допомоги і, якщо чекати на додаткові узгодження, могли не встигнути. Ми вчились користуватися дронами та мавіками, що тоді тільки з’явились. Ніхто ще й гадки не мав, що виникнуть Сили безпілотних систем, з’являться плаваючі дрони на кшталт Seababy.

Коли буваю на зустрічах з молоддю, розповідаю, що навіть з моменту мого звільнення на початку 2024 після поранення в 2023, війна дуже змінилась. Якщо я зараз з’явлюсь у війську, мені скажуть, що я вже старий динозавр і багато чого не вмію.

Згодом, я відмовився від посади командира ДШК, і мене призначили командиром гранатометного відділення роти вогневої підтримки. В мене було сім бравих хлопців, всі готові йти в бій, хоча ніхто до цього не мав відношення до війська, так само, як я.

Після декількох бойових виходів Станіслав зірвав колінні суглоби, його просто витягували з окопу. Деякий час перебував на лікуванні в Дніпрі, в ці місяці його батальйон вивели з Донецької області на відновлення та направили до Запорізької на відрізок лінії бойового зіткнення між Гуляйполем і Оріховим.

– Ви повернулися в тому ж статусі?

– Ні, бо за цей час мене вивели поза штат, це трапляється, коли ти у війську довго лікуєшся, тебе знімають з посади та перестають платити зарплату, але не звільняють. Пропонували в штаті командиром взводу, але, по-перше в мене немає звання, по-друге, я не хотів одразу такої відповідальності після вимушеної перерви. На бойові позиції почав їздити одразу, на самий «нуль», мене це ніколи не лякало і я, мабуть, до кінця не розумів, що можу раптом загинути.

– Це складно швидко усвідомити.

– Мені здається, багато хто з військових не може зробити цього певний час.

Ти відштовхуєш від себе цю можливість, думаєш що невбиваємий, ніколи не отримаєш поранення, доки не починають отримувати поранення та гинути побратими поруч. І, коли ти це бачиш, з’являється межа між «мене неможливо вбити» і «мені дуже страшно». І між цими «ножицями» ти перетворюєш страх на лють до ворога та на виклик: «А, страшно, тоді я ще жорсткіше себе випробую, щоб це подолати».

– Ваш позивний лишився за вами?

– Коли я повернувся в батальйон, з’ясувалось, що є ще один боєць із позивним «Музикант». В нас почалися непорозуміння по раціях, бо викликають мене, а відповідає інший. Він більше працював з реактивною артилерією, невеличкими градами на пікапах, які з геликоптерів знімали, я ж – з піхотою в самому окопі. Отже, прийняв рішення позивний змінити. Довго думав і обрав «Gringo», бо він мав легко сприйматись по рації. В нас був «Палач» і «Палич» і це суцільна плутанина, коли зв’язок не ок.

До того ж, хотів залишити «Музиканта» побратимові, бо певний час був відсутній у батальйоні, а він вже до цього «і’мені» прикипів.

 

– Чому саме Gringo?

– Пам’ятаєте американські фільми з першими підпільними гнусавими перекладами, де згадувався такий герой? Латиноамериканці так звертались до европейців і білих американців. Я став додатково вивчати генезис слова та з’ясував, що походить воно з прадавньої мови іспанських циган і означає «мандрівник». Враховуючи мою постійну авантюрну двіжуху й те, що завжди відгукався йти туди, куди ніхто до мене та моєї групи не йшов, все складалось цілком логічно.

– Невже так просто взяти та змінити позивний?

– Ні, позивні так просто не беруться, зазвичай їх вигадують та пропонують побратими. Я ж запропонував розглянути мій варіант від себе. Командиром в мене був дуже досвідчений воїн Наварра, зараз вже командир одного з батальйонів, йому сподобалось, поставили на голосування. Поїхавши на позиції, попередив всіх командирів про зміни.

– А як побратим дізнався про «подарунок»?

– Це ціла історія. Вихожу на бойову позицію з новим позивним, копаємо бліндаж в сірій зоні. Праворуч замінована посадка, куди не можна рухатись, зліва залізничний шлях. Виходимо рано-вранці, щоб не змалювали ворожі безпілотники, з лопатами, зброєю, в броніках. Йдемо крізь наші позиції та попереджаємо, де будемо працювати, бо зона, повторюю, сіра, можуть орки прорватись, щоб наші, у разі чого, допомогли евакуюватись або з пораненими.

Або, якщо почують нас, щоб не шмальнули раптом. Виїжджали на позицію ту декілька днів під прикриттям снайперів. Під час роботи змінювались – хтось копає, хтось відпочиває, підбадьорює працюючих. Раптом кулемет з наших позицій починає працювати, летять гілки, «фонтанчики» на землі, швидко пірнаємо в недокопаний бліндаж. Виявилось, що ми вийшли через ту позицію о четвертій ранку, іншіхлопці заступили на неї о шостій і хтось там не передав або не почув, що в цьому місці будуть свої. Кулеметник відреагував на голоси й подумав: «Орки лізуть, зараз шугану».

Поруч з цим кулеметником й опинився інший «Музикант».

– «Friendly fire» – доволі небезпечно на війні.

– Це нормально. Так буває. Хтось кудись вийшов, не туди навівся, хтось не почув не дочув.

Головне, що ніхто не постраждав, бо ми встигли, а зверху ж сидів снайпер на невеликому пагорбі в кущиках замаскований. Коли після обстрілу, я його не побачив, серце зупинилось.

«Все гаразд, ти там». «Так, я просто ліг , щоб не зачепило».

– Пам’ятним виявилось знайомство «Музикантів»...

– В мене на броніку ще лишався старий позивний і ми в урочистій обстановці, по поверненню, здійснили його передачу. А зняти шеврон або патч з військового можливо лише з дозволу. Я звернувся до побратима: «Тримай, тепер ти єдиний Музикант в батальоні».

Оскільки на той час я вже був доволі відомим і знаменитим через інструкторський досвід, для нього це було почесно.

– Як отримали поранення?

– Пам’ятаю все до дрібниць, немов вчора...

Після початку літнього контрнаступу на Запорізькому напрямку наші війська по всій ліній бойового зіткнення отримали команду максимально висунутись вперед, виконати артпідготовку, обстріляти позиції, вийти на прикриття маршрутів, окопатись та закріпитись.

Моя група, як зазвичай, виходила в найнебезпечнішу точку. Я мав наказ висунутись, закріпитись та прикрити маршрут, по якому можливо підуть ворожі штурмові війська, для того, щоб запобігти перерізанню логістики та наступу наших військ. Але ніхто тоді по лінії фронту не знав відкуди саме можливий той контрнаступ. Почався він за сім кілометрів від нас в районі Оріхове.

15 червня були на позиції, погано накопаній, на самому краечку переднього краю. Праворуч вже не було примикаючої посадки, зліва – залізниця, за якою посадка не контрольована. Відступати можна лише назад по нашій посадці, але з розумінням, що в спину полетить все ще можна уявити.

Ми змінили втомлених хлопців, які захоплювали це місце та весь день окопувались. Не пам’ятаю, навіть, коли заснув, бо в нас завжди хтось відпочивав, а хтось чергував. Прокинувся о двадцятій з хвилинами, бо мав домовленість з командирами, що о восьмій ранку та двадцятій вечора, виходжу на зв’язок і кажу, що з нами все «ок» або знамениті та відомі всім зараз 4.5.0.

Траплялось, що зв’язок був відсутній, не працювала рація, але дуже добре працювали ворожі реби. Військовим знайомий звук «туууууу», коли натискаєш, а рація не виходить до ретранслятора. Іноді ми чули у відповідь повідомлення, але самі вийти на зворотній зв’язок не могли.

Отже, прокидаюсь та питаю, чи хтось доповів, що все гаразд. «– Ні. – Ну, ви б хоч розбудили або самі доповіли, командири ж чекають, можуть раптом підкріпленя вислати, бо подумають, що нас вже немає». Посварився хіба що трішки, бо в нас це не прийнято.

Взяв рацію, відійшов ближче до позиції попередньої, доповів 4.5.0., віддав рацію черговому. Між окопами та бліндажами тільки по поверхні можна було пройти, попереду кущі, зверху дерева, ворогу там нас не видно. Дістав консерви, підвівся на сходах, відкрив і ворог в ту ж мить відкрив вогонь по нашій позиції з танку. Першій же постріл влучив поруч і перебив кістку на руці, зайшов під бронік в грудну клітину по дотичній. Рука перебита, навиворіт, бовтається, поранення, 300-й.

Мене кинуло на окоп, я стрибнув вниз до побратима, який допоміг накласти турнікет.

Оскільки вивчав ці ситуації, розумів – літо, в мене максимум дві години, після чого, скоріш за все руку мають відрізати, бо потім небезпечно вивільняти турнікет, тому що кров може заполонити інфікованими частками та тромбами.

Сенс мого перебування на позиції, з урахуванням поранення – ніякий. Нас було четверо, плюс один – розвідник, який мав конкретне завдання наблюдати маршрути, записувати, що бачить. Отже, вирішив йти на евак, крововтрата масивна, зволікати не можна. Але за правилами, не міг без супроводження, до того ж мене й не відпустять, а якщо й відпустять, отримають від командирів.

Мій побратим визвався вести мене, я заперечив. Обстріл, тим часом не припинявся. Коли гатить танк між виходом і прильотами долі секунди, це не арта, де до прильоту ціла вічність – 10–15 секунд. Отже, продовжую сперечатись, оскільки старший позиції, бо розумію, що побратим піти зі мною може, але не факт, що не затрьохсотиться або не помре, рятуючи, а я ще в адекваті та можу бігти на адреналіні.

Наступна позиція за нами метрах в 300–400, хоча б до неї добіжу, а там побачимо.

Виходимо на зв’язок, передаємо інформацію. Чутно погано, ставлять питання, які не розуміємо й, у свою чергу, незрозуміло чи чують відповіді.

Після чергового прильоту вистрибую з окопу та починаю бігти, поки побратим поліз в бліндаж, щоб оклюзійну наліпку мені дістати. Коли стартанув, не впізнав посадку, бо від декількох влучних прильотів завалило всі її тропи, які нарізаються обережно, щоб не було видно пересування. Рука бовтається, тягну її з собою та уявляю як складно буде лізти. Чую ззаду постріли по нашій позиції. Зараз у мене уламок в руці зверху, який встряв майже до кістки, напевно, від прильотів, коли вже біг.

З побратимом, який надавав першу допомогу, ми побачились десь через пів року, і він розповів, що нічого не міг зрозуміти, коли піднявся наверх з тією наліпкою. Спочатку подумав, що мене просто рознесло, потім побачив стежку крові і, коли обстріл завершився, відправив хлопців, щоб забрати моє тіло, бо летіло максимально потужно та щільно, і він був майже впевнений, що я загинув.

Я ж, коли біг на позицію попередню, гадки не мав, чи почули, що в нас 300-й. Тим більше ми мали домовленість, що після двадцятої між позиціями ніхто з наших не пересувається, тому що, нагадую, посадка, що була за залізничними шляхами нами не контролювалась і з розуміння, що крім орків ніхто не полізе, наші відкривали вогонь на ураження.

Добігаю до позиції, розумію, що треба крикнути, що свій. З бліндажа піднялася голова, з питанням: «Що за шизік біжить?». Так, про поранення вони не почули, тому одразу рушив далі, поки спроможний, щоб, знов таки, не долучати нікого з побратимів, не створювати ускладнень. Перед цим вихопив рацію: «Я Gringo 300, важкий, iду на евак».

Напевно, я можу переказувати історію цю в усіх подробицях багато разів. Досвід, цікавий і в той момент я діяв чисто рефлекторно, як навчився.

З приводу адреналіна та великої втрати крові... Десь на середині маршруту, де тропа виходить трохи назовні, відчув, що можу втратити свідомість. На мить охопив страх, що впаду і мене ніхто не буде шукати, бо там де поранило – знають, що побіг, інші, що 300-й і біжу далі...

Моя особиста евакуація до того моменту, як приїхав евак, зайняла півтори години плюс дорога. Коли потрапив до першого медпункту, з моменту влучання було вже більше двох годин. На щастя, не зачепило артерію. Лікар уважно подивився, очікуючи рішення, чи відбираємо руку, чи попускаємо турнікет. Я обрав друге.

Завжди стараюсь донести, що ця невеличка штуковина, турнікет, та володіння ним, може врятувати твоє чи інше життя. Людина помирає від крововтрати за півтори хвилини, якщо його вчасно не накласти. А якщо ще й сама, має не більше 45 секунд, щоб це зробити до втрати свідомості.

...Днями отримав відзнаку «За поранення». Це перша і єдина відзнака за весь час військового життя. Я за цим не гнався, це як нагадування, з надписом на звороті «за пролиту кров».

– Яке воно життя після?

– Довго лікувався, був чимало здивований тим, наскільки по-доброму ставилися до мене всі довколишні медики. Бо, приходячі зараз до цивільної лікарні, чую невдоволені тони, поки не розуміють, що я ветеран. Я не завжди хожу з військовими позначками.

Після отримання інвалідності звільнився. В руці моїй металоконструкція, нейростимулятор, і це мій останній шанс на відновлення руки. Шлях лікування був довгим, останні операції проводив в Міській багатопрофільній клінічній лікарні №4, талановитий нейрохірург Едуард Русланович Полянін. Метал ставив в самарській ЦРЛ Сергій Миколайович Васьківський – виходець з обласної кліничної лікарні ім. І. Мечникова, так само, як чудові лікарі нейрохірурги «четвірки» батько та син Кирпи – Юрій Іванович та Ігор Юрійович. Сергій Миколайович з початком повномасштабного вторгнення робив фантастичні операції, коли всі навколо вважали це неможливим. Я потрапив до нього, бо колись він рятував мої коліна. Потрібно відновлювати нервові волокна в руці, бо вони перебиті, а це доволі довга історія. Один зі зруйнованих нервів мені відновили майже на сто відсотків.

– Чим сповнювали себе в цей час?

– Після лікувань і звільнення, не вистачало хлопців, нашого братерства, розуміння. Я опинився немов не у своїй тарілці, розгублений, відвикши від цивільного життя.

Коли служив і мав доступ до Інтернету, побачив ютубівський проєкт «Двіж» Третьої штурмової, де виступали і спілкувались військові та ветерани в форматі панельної дискусії.

Захотілось взяти участь https://www.youtube.com/watch?v=60UETz0m9Zk&list=PLnJ_asQaAbl24is9x0EpLBCaQ6ZydrBDd&index=16 як глядач, а після й щось ветеранське зробити на місцевому рівні, бути дотичним до життів інших. Їздив на автозабіги на підтримку полонених, які ми влаштовували. Намагався не сідити на місці. Справа в тому, що я й сам пройшов крізь ці оббивання порогів сім кіл пекла і розумів, що та як має працювати. Система є, але недосконалість її очевидна

Одного разу побачив у друга в сторіз, що в Самарівській міській раді відбудеться стратегічна сесія з питань ветеранської політики. Це була перша установча сесія в березні 2024 зі створення ветеранського простору в місті Самар, де зібралися всі стекхойдери та й взагалі люди від соцзахисту, ТЦК, правоохоронних органів, ДСНС, ветеранської політики, волонтерів, громадськіх організацій. Було дуже цікаво, бо доторкався до чогось важливого.

Мою ініціативу в міськраді помітили: «Маємо відділ по роботі з ветеранами, долучайся!».

Страшно було дуже, бо скільки всього робити, а я один. Дівчина, яка працювала, займалась великим спектром інших питань і багато часу не мала. Але це був новий виклик для мене.

Цікаво, що, коли прийшов до міськради, міг писати пораненою рукою дуже кострубатим почерком, а коли звільнявся у жовтні того ж 2024, писав вже добре. Реабілітувався в усіх сенсах :).

Саме там долучився до обласного проєкту Титани UA, ініційованого тодішнім начальником Дніпропетровської обласної військової адміністрації Сергієм Лисаком, і ця діяльність виявилась своєрідною заміною моєї військової служби. Я не знаю скільки всього переробив за весь цей час для інших ветеранів, членів їхніх родин, які губилися та не розуміли що далі, з чого почати, чому щось не працює та хто може допомогти.

Після звільнення, запропонували стати керівником регіонального «Ветеранського простору «Титани», який ми зареєстрували, почали набирати команду, шукали дуже довго приміщення безбар’єрне з необхідною квадратурою, що виявилось не так легко. У підсумку не вийшло. Приміщення ми знайшли, хоч і на комерційній основі, але безбар’рним нам треба було його робити самостійно. З інклюзівністю у Дніпрі великі проблеми.

– Мені здається, ветерану складно працювати з ветеранами.

– Так. Це непопулярна фраза, але я поясню. Я людина емпатична, переживаю і пропускаю крізь себе всі їхні ситуації, а, коли щось не працює на банальному рівні, коли ти кудись прийшов по допомогу, а тобі з неповагою відповіли на елементарні питання ... Це дуже боляче і важко не лише емоційно.

Мені від поранення руки важко нормально ходити особливо по сходах, бо це нервові волокна, вестибулярка, лише зараз після встановлення нейростимулятора стало трохи легше пересуватись і вставати з горизонтального положення у вертикальне. Раніше це було досить болісно і проблематично. Тому для мене елементарна зневага до людини є нестерпною. І коли в місті Самар, де я будував цю ветеранську політику, в кліниці ветерана з множинними пораненнями, який погано ходить з милицями, гоняють по поверхах, не даючи направлення, яке може бути електронним... Мене дуже сильно накривало після таких ситуацій. Ні, в мене немає ПТСР точно, хоча й маю такий патч. Але ж психіку подібні ситуації, що траплялись зі мною та ветеранами, похитнули. Ти б’єшся, будуєш, наче всі все розуміють і знають, і ось тобі знову. Я розумію, що людський фактор не виключається, але...

– Війна виявилася потужним лакмусом, фільтром для всіх, і не лише на передовій.

– Так. Я рідко щось пощу або репощу в соціальних мережах, але іноді пишу такі спостереження і мені відповідають: «Чувак, це база». Але, цю базу я не спостерігаю в людях, ось що прикро. «Не сприймате доброту за слабкість» і таке інше.

Зараз пояснюю дітям на зустрічах: «Якщо у вас родичі служать, ви звісно не чуєте від них, що війна це круто, скоріш за все, що це – погано, тяжко, боляче, що війна дістала. І це правда. Але на війні є те, що проявляє людину та її справжнє обличчя».

– Як рухається ваша громадська діяльність?

– З часу, як звільнився зі служби та працював з ветеранами, незважаючи на основну роботу, займатись громадською діяльністю не припиняв. Водночас, не роблячи собі ніякої політичної кар’єри, бо мене це не цікавить. Хоча і в політику точно має хтось іти, й це не погано.

На зараз я є головою підкомітету з правового забезпечення комітету з питань ветеранів Всеукраїнської асоціації громад. Ми працюємо в тому числі над законопроєктами та постановами щодо врегулювання програм підтримки ветеранів у громадах. Це дуже кропітка та складна робота, тому що всі громади пишуть свої програми по-різному, по-різному ставляться до ветеранів, умовно візьміть і порівняйте Львів о 9.00 та Дніпро.

Плюс я є співавтором і учасником напрацювання законопроєктів про фахівців із супроводу ветеранів війни, які вже зареєстровані на сайті Верховної Ради України. А ще ми працюємо над проєктом про перехід від військової служби до цивільного життя, хочемо створити цілу систему. Й це важка комплексна робота.

До речі, я дуже «топлю» за те, щоб всі напрацювання, законопроєкти та пропозиції враховували допомогу родичам військових. Є ретрити та бази відпочинку для ветеранів, але чому не відправити туди їхніх дружин і дітей? Люди служать десять років і більше, майже не бачать сім’ю, чому ж їм спільно не відновитись.

Плюс до громадської діяльності, хоч я і звільнився з ветеранського простору, залишився амбасадором проєкту ТитаниUA, до якого долучився в квітні 2024 на самих стартах. Є одним із найстаріших медійних її амбасадорів. В мене багато разів запитували, а чи є в мене інша футболка, окрім брендованої «титанівської»).

Я мав можливість їздити по Україні, виступав на різних форумах, чудово, що мав слово та вплив, щоб озвучити всі проблеми та підштовхнути їх рішення. Зараз у цьому проєкті створена вже окрема спілка.

– Отже, у вас купа работи.

– Так, але я не отримую за це гроші. А ще, я був співорганізатором нещодавно завершеного турніру «Ігри ветеранів: кіберспорт», що організовувало Міністерство у справах ветеранів України, йдеться про ігри комп’ютерні та мобільні.

– А саксофон, чи не важко це для вас після поранення?

– Я думав, що так, поки одного разу депутатка дніпровської міської ради Аліада Канкава-Мансурова не запропонувала: «А зіграй, хіба тобі важко?».

– Тобто, знов на «слабо» :)

– Ну, так. Не виходить в мене по життю відмовитись від статусу відмінника, бо сприймають саме таким. Отже, виклик прийняв, все вийшло після багатьох років перерви, в мене навіть відео збереглося. Не думаю відновлювати стан музиканта, але відмовлятися від улюбленого інструменту не збираюсь.

– Та це ж ваше особисте звучання, неможливо від нього відмовитись, бо це як від себе самого.

– Так, бо я на все життя пов’язаний з музикою, навіть писав її. Колись хотів створювати пісні, гени батька даються взнаки. Він й досі служить у війську, був під Сумами, зараз під Краматорськом.

– Що таке щастя?

– Велике щастя – кохана людина поруч, бо я знаю людей, котрі цього не мають, і це дуже боляче. Щастя, коли живі та здорові рідні й ти сам. Щастя, коли ти вільний. Я не кажу зараз про закриті або відкриті кордони. Свобода, це мати можливість просто встати та постояти за бажанням, чого позбавлені люди, які перебувають у полоні.

Банально, але щастя це й сказати на загал те, що хочеш, не заганяючи себе в рамки. Або свобода – просто вийти з дому та кудись піти пішки. Щастя в розумінні хто ти такий, в усвідомленні, чи визначився ти зі своїми базовими принципами, чи дотримуєшся. Для мене щастя починається з цих речей. – Напевно, я ще не пізнав його до кінця.

– А ці принципи можуть змінюватись?

– Звичайно. Людина може виховуватись в тепличних умовах, а потім вийти в скаженний світ і перевчитись жити. Я цікавлюсь психологією, заглиблююсь в її практики та теорії.

– Для чого?

– Щоб уважніше зазирнути в себе, щось змінити. Змінити для того, щоб здійснити те, у що вірю, що потрібно, для моєї мети. Можу, умовно кажучи, стати кимось іншим, навіть до того невідомим для себе. Цілеспрямованість – теж гарна риса, погодьтесь. Зараз знову студент на магістратурі в Університеті митної справи та фінансів за спеціальністю «кризова психологія».

– Тобто від перфекціо в різних варіантах – нікуди. :) В сімейному житті так само?

– Особисте життя в мене доволі насичене та цікаве, бо, як кажуть люди, маю харизму та вмію виявляти знаки уваги до жінок. Мене виховували джентельменом, а це починається з дрібниць. Сила чоловіча полягає в тому, щоб лакмусувати та водночас страхувати жіночу слабкість, але доводити, що жінка є сильною. До речі, вони насправді занадто сильні, ми навіть не усвідомлюємо до кінця наскільки. Та й вони самі не завжди це розуміють.

З першою дружиною в нас два козака – Максим і Марк, як я кажу «M&M’s». Вони живуть зараз з мамою, періодично беру їх до себе на вихідні.

– Чи вплинула війна на стосунки?

– Напевно, бо, в першу чергу змінила мене, розуміння життя, родичів.

З третьою дружиною ми в громадянському шлюбі. В минулому році на День захисників і захисниць я зробив їй пропозицію привселюдно з великим букетом квітів та гарною обручкою. Поки не розписались, бо маємо певні забаганки щодо нашого весілля.

– Які риси повинні бути притаманні людині, щоб вона стала для вас близькою?

– Саме з Ангеліною, я зрозумів, чого насправді хотів та кого шукав. Вона молодша на тринадцять років, але у свої двадцять два, крім того що гарна, ще дуже мудра! Це для мене, м’яко кажучі, є шоком і я не припиняю дивуватись і досі. Познайомились ми випадково, я побачив її фото в сторіз – тренера з кікбоксінгу, мого давнього друга, в якого вона займалась.

Дружина має дві вищі освіти, одну Британську – в 2024 закінчила Уельський університет зі ступенем освіти «Бакалавр» за спеціальністю «Міжнародний менеджемент». Юність в неї не менш цікава за мою, народилась в невеличкому селищі Самарівського району. Зараз викладає англійську онлайн, але я беру уроки не в неї.

– ?

– Я вже дійшов того віку, коли розумію, якщо почну в неї навчатись, маю платити гроші, бо так чесно і правильно, так має бути. Але, справа не в цьому.

Вона, звісно підказує, коли роблю «домашку», але, якщо почнемо займатися разом, це однозначно вплине на стосунки. Я десь лайтово поставлюсь до її завдань, вона більш суворо до мого навчання і в підсумку – перекос взаємин. Тому, також хожу до іншого викладача в гарну спеціалізовану школу. Вивчаю просто для себе, бо в закордонних подорожах знання мови необхідно.

Під час нашої розмови мене не полишало відчуття гордості. Гордості за українську славетну генетику, що зберігає такі гідні обличчя попри та всупереч болю, смерті, байдужості й ненависті. Зберігає риси, які неможливо спорідніти з жахливою природою війни не за яких обставин, навіть крізь віру та надію, але це сьогодні є нашою реальністю... Реальністю, крізь пронизлеве звучання соло на теноровому саксі. Дотичному до найглибшої ніжності та титанової незламності долі.

 

Фото з родинного архіву Станіслава Ралдугіна