Урочище Лелі́я – маловідома краса Приорілля

З цими місцями пов’язані приємні спогади з мого щасливого дитинства 1970-х років. Під час шкільних канікул, подорожуючи безтурботною дружньою компанією на велосипедах, ми відкрили для себе цей мальовничий куточок нашого краю. Тоді нам було мало що відомо про урочище, гору, історичні події, які прокотилися приорільськими землями, але краса місцевості зачаровувала, залюблювала, манила повертатись сюди знову. З гори було видно як на долоні навколишні села – Бабайківку і Турове, гай, який щільною зеленою смугою розкинувся під горою. Схили вкривали густа трава і шовковистий ковил, а на самій верхівці гори мерехтіли червоними ягодами кущі глоду. Тут небо ставало ближчим, вітер приносив дивні таємничі звуки, безмежні краєвиди надавали піднесене відчуття свободи… Здавалося – час зупинявся.

Урочище Лелі́я – це чи не єдине в нашій області, а можливо, і в Україні місце, де поєднані дві унікальні пам`ятки національного значення – природна та історична. Урочище загальною площею у 30 гектарів розташоване поблизу сіл Турове та Дубове колишнього Царичанського (нині Дніпровського району) на Дніпропетровщині. Охоронну зону було створено у 1975 році задля збереження унікального степового та природно-ландшафтного комплексу. До складу памʼятки входять схили Турової гори (макросхил корінного правого берега р. Оріль) та ділянка річкової заплави біля її підніжжя. Етапом формування ландшафту та подальшого розвитку природних умов Урочища Лелія вчені вважають період рухів та танення льодовика Дніпровського зледеніння, яке відбувалося 230–100 тисяч років тому.

Більша частина пам’ятки природи представлена високим схилом гори-останця кінцевих льодовикових морен. Тобто, ця гора є скупченням різних уламків порід, які «приніс» на собі льодовик. У періоди потепління льодовик танув, утворюючи струмочки та озерця, на дні яких відкладалися уламки тих порід, що несли за собою води льодовика. Крім цього, рухаючись, льодовик нагортав ґрунт, утворюючи пагорби. Усі ці явища призвели до виникнення земляних гір посеред рівнин. Такою є на території Царичанської громади відома гора Калитва, а також Турова гора, де саме і розташоване Урочище Лелія.

Через тисячі років після утворення цієї гори тут з’явилися перші поселення. Топонімія селищ та природних об’єктів поряд з ними свідчить про ті давні часи. До прикладу, як зазначають краєзнавці, назва гори – Турова, можливо, пов’язана з прадавніми віруваннями слов’ян, які жили на цих землях і вклонялися богу Туру. Образ божества безпосередньо пов’язаний із диким биком (туром) – священною тотемною твариною, яка уособлювала нестримну життєву енергію та родючість. Існує й інша назва, співзвучна з назвою «Лелія», – Гілея. Це слово походить від давньогрецького «η ὕλη», «гі́ле» – ліс, та «використовувалось давньогрецьким істориком Геродотом, який в одній із своїх історичних праць згадував про лісисту місцевість поблизу нижньої течії Дніпра». Варіант назви гори «Гілея» інколи і зараз можна почути від місцевих жителів. До слова, біля підніжжя Турової гори дійсно росте давній дубовий гай, а на схід від неї заплавний ліс ріки Орелі.

Відомо, що сама річка Оріль отримала свою назву від тюркомовних кочовиків. В історичних хроніках і літописах вона зустрічається під назвою «Ерель», що у перекладі з тюрської означає «і тут, і там» та, напевне, характеризує звивистість річки. Під назвою Угла, Ariel, Арелъ вона зображена на старовинних картах XVI століття.

Від імені гори отримало свою назву і село Турове на правому березі Орелі, а на лівому – село Бабайківка, з прадавньою історією, первісними курганами, дивними археологічними знахідками. Як постійне поселення з’явилося у XVIII столітті, а перша документальна згадка про нього датується 1740 роком, коли ці землі входили до володінь Запорозької Січі. Першими поселенцями тут були козаки-запорожці на чолі з Данилом Бабаєм, від прізвища якого, ймовірно, і пішла назва села.

Цікавою є назва самої комплексної пам’ятки природи – «Лелія». Дослідники історії краю вважають, що, скоріш за все, ця назва походить від слова «леліяти». «І дійсно, «Урочище «Лелія» через лагідність та м’якість свого краєвиду та природи ніби леліє та заспокоює всіх, хто відвідує її». По суті «Гілея» – це влучна назва для всієї місцевості поряд з Турою горою, яку з давніх часів населяли люди. Вони користувалися природними умовами та ландшафтом, який зараз вважається унікальним.

Лелія – це не тільки одне з наймальовничіших місць у долині Орелі, а й цікавий ареал для біологів. В урочищі все ще збереглось багато видів рідкісних степових, лучних і лісових рослин, зокрема й занесених до Червоної книги України. Серед них – ковила Лессінґа, астрагал шерстистоквітковий, тюльпан дібровний, рябчик малий.

Значну частку водно-болотяних фітоценозів (фітоценоз – це історично складена сукупність рослин на певній однорідній ділянці, які взаємодіють між собою та з навколишнім середовищем – Авт.) складають популяції видів рослин, занесених до Європейського Червоного списку – бульбокомиш морський, осоки гостра та берегова, вех широколистий та інші. Тут мешкають джміль глинистий, ксилокопа звичайна, вусач земляний хрестоносець, махаон, мідянка, гадюка степова східна. Усі види амфібій і плазунів охороняються списками Бернської конвенції.

А ще це історично унікальне місце, яке відігравало певну роль у системі фортифікаційних споруд російської імперії XVIII століття. Якщо перегорнути сторінки минувшини, то згадаємо, що за мирними договорами 1710–1720 років між російською й Османською імперіями кордон між ними пролягав уздовж річок Орелі та Самари і далі по Сіверському Дінцю. Таким чином царська імперія не мала доступу до Азовського моря і тому традиційно активно готувалася до нової війни з османам. У 1731 році для посилення обороноздатності південних кордонів, а також наближення військових баз до Кримського півострова було вирішено спорудити Українську укріплену лінію. Будівництво тривало майже десять років і врешті-решт постало унікальною мережею безперервних валів і ровів протяжністю 285 км, 16 фортів і редутів з гарматами й осередками ландміліційних полків. Турова гора стала зручним об’єктом для включення її до цієї мережі. На вершинах схилів було облаштовано три бастіони, два з яких збереглися на території комплексної пам’ятки природи й донині. Також встановлено контрольований узвіз.

«Ця оборонна лінія прокладалась по правому березі Орелі, приблизно на 300 кілометрів. Правий берег – це була Гетьманщина, а лівий – запорозькі землі. Переїхали зараз міст – ви вже на території Полтавського полку Гетьманщини, а переїдете назад – землі Війська Запорозького Низового. Це майже все 18-те століття. А до козацтва це у нас були землі Великого князівства Литовського», – розповів в одному з інтерв’ю місцевий музейний працівник і краєзнавець Анатолій Білокінь.

Після бойових дій і підписання у 1739 році Белградського договору кордони російської імперії простяглися до Азовського моря. З того часу Українська укріплена лінія стала втрачати своє військово-оборонне значення, а у 1764 році взагалі була розформована. З будівництвом Дніпровської укріпленої лінії у 70–80-х роках XVIII століття Українська укріплена лінія втратила будь-яке військово-оборонне значення. Винятком не була й Турова гора. Через відсутність подальшого використання гірського узвозу припинилося його обслуговування, що призвело до руйнування. Дощові потоки змивали каміння укріплень та верхні шари ґрунту, утворюючи завали, що унеможливило будь-який проїзд через узвіз. На початку ХХ століття узвіз було повністю зруйновано. Наразі він суцільно поріс чагарниками. Однак, не зважаючи на певні зміни, залишки природної фортеці посеред степу приваблюють тих, хто цікавиться історією нашого краю. Доступ туристів туди дозволений, однак діють певні обмеження – на розпалювання вогню тощо, бо ці місцини зараз оголошені заповідною зоною.

У районі намагаються показувати красу свого краю туристам, гостям селища, переселенцям із зон бойових дій, зацікавити історією, допомогти більше дізнатися про наші культурні традиції, природні багатства, прищепити почуття гордості до рідної землі. На чолі цих ініціатив стоїть невеличкий колектив Царичанського комплексного музею історії (директор – О. Бойко). Серед вдалих проєктів, які вдалось реалізувати до війни, можна виокремити «Активний туристичний маршрут «Оріль». До слова, попри складні умови воєнних часів проєкт популярний і нині. Він розпочинається з відвідин музею, де учасники туру мають нагоду ознайомитися з історією Приорільського краю. Потім на всіх чекають відвідини мальовничого урочища «Лілея» – пам’ятки національного значення, велоподорож до пляжу «Білі кручі», сплав на байдарках по руслу річки «Оріль», спостереження мальовничих краєвидів, приємне перебування у зонах перепочинку, активні ігри, купання у чистих водах ріки.

«Наші місця для туристів – це золоте дно. Є під’їзні дороги, є історичні місця, є природа, тільки треба трішечки вкласти у комфортні умови для відпочиваючих. А ще, і це насправді головне – щоб закінчилась війна і настав мир в нашій багатостраждальній і прекрасній Україні», – зазначають музейні працівники.

Вдячність за допомогу у підготовці публікації авторка висловлює Олександрові Бойку, директору Царичанського Комплексного музею історії.

Фото титул – Схил Турової гори в урочищі «Лелія», 80-ті рр // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%
D0%BB%D1%96%D1%8F_(%D1%83%D1%80%D0%BE%D1%87%D0%B8%D1%89%D0%B5