Повертаємо iм’я Миколи Стасюка

Стасюк Микола Михайлович

Україна, Дніпропетровська область

  • 4 травня 1885 – 1943 |
  • Місце народження: м. Катеринослав (м. Днiпро) |
  • політичний, громадський, кооперативний діяч, економіст, член Центральної Ради

Даремно шукати це iм’я в енциклопедіях радянських часів, тоді воно звикло у безвість. Лише зараз ім’я і справи Стасюка повертаються в омріяну ним Вільну Україну.

Повертаємо iм’я Миколи Стасюка
(Ексклюзивнi знахiдки щодо бiографiї члена першого українського уряду) 
 
Стасюк Микола Михайлович – політичний і кооперативний діяч, знаний економіст, член Центральної та Малої Рад, генеральний секретар харчових справ. Він був одним iз засновників Української Центральної ради, товариш (заступник) голови Селянської спілки, літератор, цікавий публiцист... Одним словом, непересічна особистість в нашій iсторії першої половини ХХ століття.  

Але даремно шукати його iм’я в радянських енциклопедичних словниках і підручниках новітньої iсторії. Це ім’я, піддане анафемі за радянських часів, звикло у безвісті. І лише зараз, пробиваючись крізь товщу забуття, його ім’я та справи повертаються до нас, в омріяну Стасюком Вільну Україну. Пам’ять, що воскрешає...

У виданих у дiаспорi й останнiми роками в Українi довiдниках бiля прiзвища Миколи Стасюка зазначено: роки життя невiдомi. На свiй запит до Центрального державного iсторичного архiву Санкт-Петербурга, де зберiгається особиста справа Стасюка-студента, ми дiстали докладну вiдповiдь, яка дозволяє заповнити головнi бiлi плями в його бiографiї до 1917 р. Цiкаво, що в архiвному фондi Петербурзького гiрничого iнституту Микола Стасюк фiгурує як Стасюков Микола Михайлович (часом його прiзвище пишеться i як Стасюк). 

Отже, народився Микола Михайлович 4 травня 1885 р. в Катеринославi (нинi Днiпро). Його батько, дворянин Михайло Стефанович Стасюков, був ветеринарним лiкарем. Маму звали Катерина Наумiвна. Обоє – православнi. Хлопчика охрестили 23 травня 1885 р. у Свято-Троїцькiй церквi Катеринослава. Хрещеними батьками стали Федiр Платонович Стасюков, колезький радник i Неонила Наумiвна Конопля, донька надвiрного радника. Схоже, що хреснi батьки М. Стасюка були його родичами, як по батькiвськiй, так i по материнськiй лiнiї. До речi, повiдомлена з петербурзького архiву дата народження М. Стасюка пiдтвердилась і матерiалами з держархiву Днiпропетровської областi, де збереглися метричнi книги за 1885 р.

Свято-Троїцька церква в Катеринославі. З фонду ДОУНБ. Катеринославськое реальне училище. З фонду ДОУНБ.

24 серпня 1894 р. Микола Стасюк (як Стасюков) вступив до Катеринославського реального училища. З серпня 1891 р. це училище розташовувалося у власному примiщеннi на Проспектi, в будинку, спецiально збудованому для нього катеринославською мiською думою. Будинок зберiгся, в 1918 р. тут став працювати нововiдкритий Катеринославський унiверситет. У 1936 р. будинок реконструювали, додався четвертий поверх. Сучасна адреса в Днiпропетровську – пр. Д.І. Яворницького, 36. У 1902 р. директором училища став вiдомий дiяч одеської Громади Антiн Васильович Крижановський, який до того був викладачем Одеського реального училища. 

Микола Стасюк 5 червня 1901 р. закiнчив повний курс наук на основному вiддiленні Катеринославського реального училища. З 18 серпня 1901 р. по 5 червня 1902 р. вiн навчався в додатковому класi того ж училища, про що дiстав свiдоцтво вiд 5 червня того ж року. І ось що цiкаво: за двадцять рокiв перед тим цей же навчальний заклад закiнчив його батько – Михайло Стасюков, як свiдчить iсторичний нарис реального училища, закiнчив його на основному вiддiленні в 1882 р., а наступного, 1883 р., закiнчив сьомий, додатковий клас з хiмiко-технологiчного вiддiлення.

Подаючи в липнi 1902 р. заяву про вступ до Петербурзького гiрничого iнституту, М. Стасюк вказав таку свою катеринославську адресу: Заводська, 28. Нинi це вул. Виконкомiвська, 28 – будинок за цiєю адресою зберiгся i може вважатися однiєю з адрес М. Стасюка.

У столицi Микола Михайлович став членом української студентської громади, входив до складу iнформаційного бюро і головної студентської ради українських організацій. За спогадами Олександра Лотоцького, Стасюк «дуже інтенсивно жив науковими iнтересами, пильно працював над питаннями економічного стану України, написав i надрукував досить поважну на свій час брошуру про автономію України». 

Стасюк належав спочатку до РУП, а потім був активним дiячем УПСР. Пiд час революцiї 1905–1907 рр. він організував на рідній Сiчеславщині селянськi спілки, за що був ув’язнений на початку 1908 р. У подальшому його засуджено на вiсім мiсяців, він перебував під наглядом полiцiї. Дописував у мiсцевий просвiтянський часопис «Днiпровi хвилi», де вже в першому номерi за 1910 р.  вмiщено його статтю: «Як представлено Україну на виставцi в Катеринославi». Справа в тому, що 1910 р. в Катеринославі проводилась обласна промислова сiльськогосподарська та кустарна виставка, де Стасюк разом із іншими просвiтянами завiдував продажем українських книжок.

Перша сторінка часопису «Дніпрові хвилі» // https://uk.wikisource.org/wiki/%D0%94%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D1%85%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%96#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Dniprovi_khvyli_1912.jpgЕкспозиція українського хутора на виставці 1910 р. З фонду ДОУНБ.

10 травня 1910 р. Стасюк виступає з промовою вiд петербурзького студентства на похороні Бориса Грiнченка в Києві.

Стасюк був добре знайомий із Дмитром Яворницьким. Збереглися два його листи до iсторика, в одному з яких вiн клопочеться про свого колегу по партії Iсаака Мазепу. Зокрема, в листі, датованому 18 березня 1908 р., говориться: «Тепер звертаюсь до Вас з великим проханням. Справа стоїть на слідуючому. Мій товариш універсант (по природничому відділу агрономічної секції) Iсаак Мазепа (чернігівець) подав прохання голові Катеринославського губерніального земства, щоб йому на літо дали яку-небудь агрономічну практику. Він студент вже останнього курсу, дуже щирий українець, радник університетського гурту українознавства, дуже цікавиться Катеринославщиною взагалі і Запоріжжям з його історією зокрема. Для катеринославських українців він би дуже придався. Коли б на літо він здобув би практику у вашому земстві, то можна було б сподіватись, що після закінчення він здобуде і посаду. Тому звертаюсь до Вас з великим проханням, якщо для Вас це можливо, замовте тепле слiвце за мого товариша там, де слід». 

Дмитро Яворницький // http://www.golos.com.ua/article/337379Ісаак Мазепа // http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/2017doc.mazepa.php

В iншому листі до Яворницького, датованому 15 листопада 1908 р., Стасюк клопотався про звільнення заарештованого товариша Феодосія Палянички, також майбутнього члена Центральної Ради. На конвертi рукою Яворницького зроблено надпис: «Лист політичного Миколи Стасюка, який укупі з Строменком сидить у тюрмі і якого я визволяв із неволі».

У 1907–1912 рр. Стасюк видає науковi розвідки «Автономія і розвиток продуктивних сил на Вкраїні» (І907), «Економічнi відносини України iз Великоросією i Польщею» (1911), «Еміграція та її значення в економічному житті України» (1912). Як видно вже з назви праць, їхня тематика становить неабиякий iнтерес i сьогодні, через багато років після першої публікацiї.

3-го жовтня 1910 р. в Олександро-Невській церкві Катеринослава (нині – Благовіщенська церква по вулиці Робочій, 3-Б) Микола Стасюк вінчався з Марією Іванівною Шевченко (1892–1937), слухачкою Київського комерційного інституту. У них народилося троє дітей – дочка Регіна, син Марко і дочка Галина.

Належачи до кооперативної школи вiдомого українського кооператора Христофора Барановського (1874–1941), Микола Стасюк кiлька передреволюцiйних рокiв працював пiд його керiвництвом як iнструктор кредитової кооперацiї на Київщинi.

 У грудні 1915 р. Стасюки жили в Києві по вул. Маріїнсько-Благовіщенській, буд. № 83, кв. 3 (тепер вул. Саксаганського). Микола Стасюк довгi роки був студентом Петербурзького гірничого інституту, це підтверджується і спогадами Ол. Лотоцького, що він був «старим студентом». Ще 10 квітня 1910 р. М. Стасюк отримав свідоцтво інституту в тому, що він закінчив і склав увесь теоретичний курс наук із заводського розряду, який викладався в інституті, і для закінчення вишу йому необхідно було захистити проєкт з гідравліки та гiрничо-заводської механіки. Проте М. Стасюк, напевне, так і не захистив проєкту і диплому не дістав. У грудні 1915 р. М. Стасюк звертався до Петербурзького гірничого інституту з проханням видати йому особисті документи про середню освіту для вступу у Військово-інженерне училище.

1917 р. – зоряний злет Стасюка, революція покликала його до своїх лав. Миколі Михайловичу судилось стати одним iз засновників Української Центральної Ради. На засіданні Ради 15 березня 1917-го його затвердили промовцем на мітингах під час української національної конференції 19 березня того ж року. Виступаючи на одному з мітингів, Стасюк звернувся до українців iз закликом «стерти в пам’ятi i з п’єдесталу монумента Хмельницькому слова “волимо під царя московського”».

 У квітні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд діячів українського села, на якому з метою здійснення аграрної реформи і реалізації національно-територіальної автономії було створено Українську селянську спілку. Стасюка обрали головою Тимчасового комітету спілки i делегували на всеукраїнський національний конгрес, що розпочався одразу ж після з’їзду діячів українського села. 

Перший Генеральний Секретаріат Центральної Ради. М. Стасюк стоїть посередині //   https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/8/88/General_Secretariat_of_Ukraine._%D0%93%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B5%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B0%D1%82_%D0%A3%D0%9D%D0%A0.jpg

8 квітня 1917 р. на Перших Загальних зборах Української Центральної Ради Стасюка обрано до її виконавчого органу – Комітету. Крім того, він очолював агітаційну комісiю УЦР, працював в органiзацiйнiй комісії для розроблення проєкту статуту автономії України. На Других Загальних зборах 23 квітня 1917 р. затверджено запропонований ним проєкт організації губернських, повітових i волосних українських Рад. У Києвi він обіймав також впливові посади у виконавчому губернському комітеті, громадських організаціях, очолював Київську губернську раду селянських депутатів. 

На І Всеросійському селянському з’їзді, як свідчить довідник діячів Української Центральної Ради, виданий у Києві 1998 р., Стасюк увійшов до складу ЦК Селянської спілки i був обраний товаришем голови. Зi створенням генерального Секретаріату (уряду) України 15 червня 1917 р. кандидатуру Стасюка затверджено на посаді генерального секретаря (міністра) харчових справ, яку він обіймав в уряді Винниченка до серпня. За дорученням Малої Ради у серпні 1917-го він увійшов до комісії з розроблення плану заходів для негайного подолання продовольчої кризи. 

Микола Стасюк // http://unr.uinp.gov.ua/figures/stasyuk-mikola

Вiдомий український політичний діяч, кооператор і публіцист, член уряду в кількох кабінетах Микола Ковалевський (1892–1957) у книзі спогадів «При джерелах боротьби» дав таку характеристику своєму колезі Миколі Стасюку: «З усіх членів уряду Микола Стасюк мав найменш “міністерський” вигляд. Це була людина досить висока на зріст, сильної будови зі скуйовдженим чорним волоссям, яке було досить рідким і з якого виглядала велика лисина. З-під густих чорних брів іскрилися темнокарі очі, що надавали широкому обличчю дуже живий колорит експансивної і динамічної натури. Микола Стасюк був дуже неврівноважений і брав кожну справу дуже близько до серця, не визнаючи холодного підпорядкування справ певному поділу відповідно до їх значення. Висновки він робив дуже швидко і не завжди ці висновки були вірні. На свій зовнішній вигляд він не звертав жодної уваги, одяг його був занедбаний і в цій справі на нього ніяк не можна було вплинути. Микола Стасюк був один з найвидатніших провідників Всеукраїнської Селянської Спілки. В селянській і кооперативній праці він був першорядним організатором. Проте кооперативні методи мало надавалися для праці в уряді. Великою позитивною рисою Миколи Стасюка була його здібність передбачати плани ворожих нам російських груп і партій. В багатьох справах він перший сигналізував про наміри російського командування на Південнозахідному фронті або про плани петроградського Тимчасового уряду, скеровані проти України. Ця інтуїція і здібність передбачати були надзвичайно корисними для нашої справи».

Чи варто після цього дивуватися, що саме Микола Стасюк з його темпераментом 17 грудня 1917 р. перешкодив В. Затонському відкрити з’їзд Рад у Купецькому зібранні в Києві?

Михайло Грушевський, не дуже щедрий на позитивні оцінки людей зі свого політичного оточення, і про Стасюка висловлювався різко й неприхильно. У «Споминах», опублікованих С. Білоконем у 1988–1989 рр. на сторінках часопису «Київ» і звідтоді, здається, так і не перевиданих окремим виданням, Михайло Сергійович писав, що оскільки він стояв на чолі Центральної Ради, то вважав за потрібне лишатися безпартійним. А не бувши партійним в тім часі, вiн не знав ближче різних течiй та їхньої боротьби, проте «нтересуючись есерівством, як руховою силою селянства». За визнанням Грушевського, він стояв ближче до тієї групи в партії українських есерів, що працювала в «Селянській спілці», – до Миколи Ковалевського і Аркадія Степаненка і знав, «що лівиця, або “лівики-півники”, як їх прозивав Стасюк, на сю близькість “селянського крила” партії до мене – дивились кривим оком...» 

«Розколина між мною, – згадував Грушевський, – і колишніми моїми союзниками, націонал-лібералами, зростала сама собою, i даремно було силкуватись сю розколину закрити. Загальна ж ситуація була така, що я таки свідомо вважав потрібним морально підтримувати есерів своїм авторитетом, тому що тільки вони активно працювали між селянством, а сю роботу я вважав найважнішим завданням моменту, і занедбання її іншими партіями – їх великою хибою. Але формально вступати до партії я не хотів». 

Михайло Грушевський // http://massovoodessa.blogspot.com/2016/09/150.html

У вересні 1917-го до Грушевського приходили Степаненко зi Стасюком і сказали йому, що їхні товариші хотіли б бачити Грушевського на чолі виборчого списку «Селянської спілки» при виборах до Всеросійських Установчих зборів, але було б краще, якби він виступав як член їхньої партії. Грушевський повторив, що він симпатизує партії, але поки очолює Центральну Раду, воліє утриматися від членства в нiй. Але не заперечуватиме якщо його ім’я поставлять в список «Селянської спілки». «Стасюк натякнув, – писав Грушевський, – що у них на сім пунктів певні труднощі, котрі вони сподіваються в найгіршім разі перебороти, але краще було б їх оминути». I потім Грушевський дає Стасюкові ту незугарну характеристику, в якій вчуваються міжпартійні чвари, котрі й стали причи¬ною поразки української національної революції: «Головним виборчим махером був Стасюк. Його тішила як спорт, власне, ся махерська, шельмовська форма. Вiн був аматор сильних, брутальних форм боротьби; його груба (...) фiзiя вимагала й руху фiзичного, сильного, не просто темпераментного. З захопленням він оповiдав, якими незвичайними штуками вiн добився того, що есерiвська...» (на жаль, на цьому мiсцi спомини Грушевського уриваються).

Мабуть, не варто перебiльшувати сказаного Грушевським пiд свiжим враженням вiд пережитих подiй. Але й тут бачимо динамiчну, неспокiйну постать Стасюка, який мав тодi 32 роки (Грушевський був майже на двадцять рокiв старший) i для якого бездiяльнiсть була гiрше покарання. 

Пiсля того, як в Україні у 1918 р. здійснився гетьманський переворот, Стасюк повернувся до кооперативної діяльності. Під його керівництвом у Києві було організовано «Книгоспілку» – видавництво, яке публікувало художні твори, наукову літературу та шкільні підручники. 

Низку спогадів сучасників про своєрідну постать М. Стасюка треба доповнити і спомином Левка Чикаленка. У нарисі «Київська катастрофа 1919 року» він згадує свою подорож до Кам’янця-Подiльського, коли після київської трагедії галицько-наддніпрянське військо так несподівано відступило з Києва, віддавши його денікінцям. Мемуарист згадує часи, коли «сидячи на возі лицем назад і спершись на могутню спину співмандрівця кооператора Стасюка», подолав з ним чимало кілометрiв. Так вони примандрували до Вінниці. Левко Чикаленко добре відомий як археолог, тому він вдався до «iсторичних» узагальнень: «Записуючи ці рядки через багато років по подіях, відчуваю, як багато вивітрилося з голови вражень та спостережень, але з вінницьких вражень одно не вивітрилось, і це одно – постать мого співмандрiвця. Як живого бачу перед очима Стасюка за їжою. У чорній сатиновiй московській сорочці з вишиваним червоними нитками коміром, розстебнутим так, що видно волохаті, як шапка, чорні груди, сидить він низько спершись на стiл розставленими широко в боки ліктями і тримає в лівій руці величезний шматок сала, а в правій – гострий-прегострий, дешевий складаний ножик. Перед ним на столі величезний буханець житнього хліба і кухоль холодної води. Весь спітнілий, запихає він лівою рукою шматок сала в рот і при самих зубах відрізує ножиком, запихає житнім хлібом і, пережувавши та ковтнувши, запиває все водою. Не пам’ятаю вже, чи чув десь, чи читав, що так їдять дикі північно-східні зауральські народи. Блискає ця думка в голові, i я з якоюсь просто містичною насолодою дивлюся на нього і дивуюся стихійній потузі крови, що з людини з вищою освітою, будь-що-будь європейським миром мазаної, видобуває такi давні, з замерклих часів нашої історії, а може, й передісторії жести. Не Стасюк сидить переді мною, а далекий-далекий його предок: чорне аж синє волосся, косі маленькі чорні очі, блищать десь глибоко в очицях, грубі щоки спітнілі ворушаться повільно, горішня губа з рідкими чорними блискучими вусами кумедно якось вивертається, щоб вуса в рот не падали. Не так то вже далекі предки, так само ївши, вуса над ротом вже підстригали; і Стасюкові б так зробити, так от же не додумається...». 

Левко Чикаленко // http://podolyanin.com.ua/history/47629/

І такий «негероїчний спогад» про Миколу Стасюка, на наш погляд, теж не варто замовчувати, якщо ми хочемо видобути з непам’яті живий неканонiзований людський образ нашого героя. 

За часів Директорії УНР Стасюк працював начальником постачання Армії УНР у Кам’янцi-Подiльському. Емігрував, але у 1920-х рр. по¬вернувся в Україну. Микола Стасюк став працювати у Всеукраїнській Академії Наук як співробітник із окремих доручень. Редагував кооперативні видання у Харкові, працював у Всеукраїнській спілці сiльськогосподарських кооперацій «Сільський господар». Співробітничав з Панасом Петровичем Любченком, який у 1922–1926 рр. очолював правління сільськогосподарської кооперації України. Свого часу Любченко був членом генерального військового комітету Центральної Ради, звідки i пішло, мабуть, знайомство Стасюка з ним. Як відомо, пізніше Любченко став генсеком ЦК КП(б)У i Головою Раднаркому України. А ще пізніше став жертвою тоталітарної системи. 

Події визвольних змагань в Україні 1917–1920 рр., безпосередня участь у них Стасюка представлена в його мемуарах «На межі божевілля». Авторові довелось пережити низку не лише радісних днів, але й зіткнутися з трагічними обставинами, віч-на-віч зустрітись зі смертю. У своїх мемуарах Стасюк зiзнається, що двічі в житті пережив панічний страх, перший раз 1919 р. в Фастові, коли на пероні вокзалу п’яна матросня витягала з вагонів пасажирів і тут же їх розстрілювала. Другий раз – у 1930 р. у катівнях ДПУ.

Життя, громадська та літературно-творча діяльність Стасюка в 1930–40-х рр. ще чекає на свого неупередженого дослідника. Тут все ще багато «білих плям». Окремі факти його бiографiї ще належить обгрунтувати відповідними архівними документами.

Разом із тим те, що ми вже знаємо про останній відрізок життя Миколи Михайловича, дає нам право віднести його до когорти незламних борцiв за вільну Україну, духовні i фізичні сили якого дозволили йому з гідністю пройти через всі кола пекла тоталітарних режимів – як бiльшовицького, так i фашистського.

Стасюка заарештували у лютому 1930 р. У застінках НКВС йому довелось пізнати весь арсенал фізичних i психічних наруг, беззаконня і сваволю слідчих. Детальну розповiдь про це читач знайде у вiдповідних розділах мемуарів Миколи Михайловича «На межі божевiлля». Вiн постав перед судом у справi так званого «Українського нацiонального центру». Десятирічний термін ув’язнення Стасюк відбував на лісоповалі в Карелії, у Мідногірській колонiї посиленого режиму, на будівництвi та комбінаті Бiломорсько-Балтiйського каналу. Але навіть у тих нелюдських умовах проявився iнженерний, організаційний i педагогiчний хист Стасюка. Призначений організатором робіт на однiй із дiльниць будови, він зумів об’єднати навколо себе «зеків», навіть кримінальних злочинів, запалити в їхніх душах вогник надії, потреби допомагати один одному, витягувати з лабет смертi тих, хто вже втратив подобу людини. Навіть Луб’янка зацiкавилася «досвідом», для вивчення його прислала з Москви свого спiвробiтника. I як наслiдок, Стасюк був... ізольований, його відправили чорноробом на іншу, ще важчу дiльницю.

А тим часом дружину Стасюка Марію Іванівну у вересні 1937 р. було також арештовано, постановою «трійки» її засуджено до розстрілу за сфабрикованою «справою». Вирок виконано 19 листопада 1937 р. у Дніпропетровську.

Але, як би там не було, вiдбувши десять років каторги, Стасюк вийшов на «волю». Йому заборонили жити в столиці та у великих містах. Ось чому 1940 р. йому дозволили поселитися під пильним наглядом «органів» у провiнцiйному Маріуполі на Донеччинi. І «роботу» знайшли відповідну – нічного сторожа у міському парку культури та вiдпочинку. Хто з городян тоді міг уявити, що цей немічний чоловік, скорiше схожий на жебрака у похилому вiцi, є визначний дiяч визвольних змагань в Українi 1917–1920 рр.

З початком війни i приходом у жовтні 1941 р. у Маріуполь нiмецьких військ багато що прояснилось. Стасюк виходить із затінку. Під час реєстрацiї на біржі праці, коли виявилась досить таки неординарна біографія Стасюка, йому була запропонована посада редактора україномовної міської «Марiупольської газети» (згодом вона стала iменуватись «Марiюпiльською газетою»). Стасюк дав згоду і вже 10 листопада 1941 р. пiдписував «Маріупольську газету» як вiдповідальний редактор.

Розпочався останній, надзвичайно складний i ризикований перiод біографії Стасюка. Зразу ж наголосимо: вiн не збирався служити окупантам, як не служив до цього більшовикам. Його помисли i дiї були віддані Україні. Пройшло небагато часу від дня окупації Марiуполя, як у місті почало формуватись антигітлерівське оунівське підпілля. Його організаторами стали Микола Михайлович Стасюк, Андрій Васильович Авраменко, Якiв Iванович Жежура. Маріупольська група була фiлiєю глибоко законспірованого руху опору, що його органiзувала похідна група ОУН, якою керував Євген Стахів. Центр цієї органiзацiї, яка охоплювала всю територію Донеччини, знаходився у Горлiвцi. 

У 1991 р. Стахiв, що зараз мешкає у США, приїжджав до Горлiвки. Журналiстам мiсцевих газет вiн дав кiлька iнтерв’ю, в яких неодноразово наголошував, що маріупольське самостійницьке пiдпiлля було чи не найбільшим на Донбасі, воно нараховувало близько 300 чоловiк. «Маріупольська група, – пригадував Стахів, – була найсильнішою. У Маріуполі (важко було у це повірити!) уцілів після більшовицького терору колишній член Центральної Ради, навіть міністр її Микола Стасюк».

Згадує про Стасюка i Роберт Конквест у книзі «Великий терор». «Микола Стасюк.., колишній міністр антикомуністичного уряду Української Ради в 1918 році, залишився цілим у Маріуполі. До приходу німців під час другої світової війни він працював у мiському саду».

Як розповідають старожили, в окупованому Марiуполi час від часу розповсюджувались листівки, які закінчувались закликом: «Вступайте в наші загони для боротьби з німцями! Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!”». На приватній квартирі у будинку № 22 по вулицi К. Лiбкнехта (зараз вулиця Митрополитська) оунівці обладнали сховище зброї. Тут же зберiгались чистi бланки документiв – посвiдчення особи i перепустки, а також печатки i штампи нiмецьких установ.

Своєрiдним  прикриттям, легальним «дахом» пiдпiльної роботи служили «Марiупольська газета» (редактор Стасюк), мiська друкарня (директор Жежура), український драматичний театр iм. Т. Шевченка (директор i головний режисер Авраменко-Iрiй), мiська органiзацiя «Просвiта» (керiвник Авраменко-Iрiй).
Номер «Маріупольської газети» // https://libraria.ua/numbers/278/8602/А.В Авраменко-Iрiй //  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 

Керована Стасюком «Марiупольська газета», хоч i в умовах жорстокої гiтлерiвської цензури, послiдовно проводила самостiйницьку лiнiю, з номера в номер публiкувала матерiали з iсторiї, лiтератури i культури України. Iсторичнi подiї висвiтлювались з позицiй теорiї М. Грушевського. У своїй першiй розлогiй публiкацiї «Професор Михайло Грушевський» Стасюк детально виклав суть теорiї вченого, окреслив значення його наукової спадщини. У груднi 1941 р. в статтi «Вiд слiв до дiла» Стасюк писав: «Прийшло нiмецьке вiйсько – впала ненависна влада бiльшовикiв. Для марiупольцiв вiдкрилася широка можливiсть самим, з своєї волi будувати своє життя: багатiти й пiднiмати добробут народних мас, українську культуру». Однак, пише Стасюк, рожевi надiї за 50 днiв вiдлетiли. Марiупольцi живуть чорними думками: де взяти харчi, чим нагодувати малих дiтей, де знайти роботу дорослим, коли можна буде вiдправити до школи пiдлiткiв. «Над Марiуполем чорною хмарою нависла загроза голоду, хоч на селi доволi харчiв для себе й мiста».

Вся справа в тiм, вважає Стасюк, що бiльшовицька влада задавила приватну й громадську iнiцiативу, привчила всього чекати зверху, вiд влади. Ось i зараз марiупольцi виявляють iнертнiсть. Безпорадно склавши руки, бiльшiсть з них дожидає, щоб хтось їх нагодував, вiдремонтував зруйнованi школи для їхнiх дiтей. Тим часом, на думку Стасюка, слiд налагодити роботу пiдприємств i органiзувати новi, особливо дрiбнi пiдприємства...

Ми так детально переказали основнi положення статтi Стасюка «Вiд слiв до дiла» тому, що вона є дуже важливою для розумiння тiєї еволюцiї, яку пройшов автор i гурт, що об’єднався навколо нього, – вiд упевненостi, що гiтлерiвцi дадуть Українi незалежнiсть, до думки про необхiднiсть боротьби з фашистськими окупантами. Сувора дiйснiсть була жорстоким учителем, вона переконувала оунiвцiв, що треба рахуватися з реальнiстю.

21 червня 1942 року «Марiупольська газета» повiдомила про те, що нiмецька комендатура дала згоду на організацiю міського українського товариства «Просвіта». Міська управа надала для «Просвiти» окремий будинок на п’ять кімнат по вулиці 1-го Травня, 66 (нині вулиця Георгіївська). Невдовзі були скликані установчі збори товариства. Керівником «Просвіти» обрали Авраменка-Iрія, його заступником став Стасюк. При товаристві мали діяти аматорські гуртки – драматичний, гри на бандурі, танців, вивчення iсторії України, німецької мови, створювалась українська книгозбірня. У складі «Просвіти» було організовано кілька секцій: iсторико-етнографічна, мовно-літературна, жіноча, української матерi та iнші. Мовно-літературну секцію очолив Стасюк. 

16 серпня 1942 р. «Маріупольська газета» вмістила таке оголошення: «У п’ятницю, 21 серпня, о 17 год. 30 хв., у примiщенні “Просвіти”... відбудуться об’єднані збори мовно-літературної та iсторико-етнографічної секції. Письменник Микола Стасюк прочитає уривки з мемуарів “На межі божевілля”, після чого відбудуться обговорення твору. Окремі глави мемуарів друкуються в нашій газеті, починаючи з № 105».

Тоді ж «Маріупольська газета» сповістила: «Маріупольська друкарня iмені Івана Франка випускає мемуари “На межі божевілля. В катівнях НКВС” Миколи Стасюка. Микола Стасюк – колишній член Української Центральної Ради, видатний кооперативний діяч, за професiєю iнженер-металург, протягом багатьох років зазнавав репресій вiд совітської влади...»

 Уривок «Треба зломити волю в’язнів» з кн. «На межі божевілля». Маріупольська газета, 1942, 16 серп., № 106, С. 2. // https://libraria.ua/en/numbers/278/8562/Уривок з кн. «На межі божевілля». Маріупольська газета, 1942, 21 серп. № 108, С. 4.  // https://libraria.ua/en/numbers/278/8517/

На жаль, мемуари Стасюка так i не дійшли до читача. Причини цього стануть зрозумілі трохи пізніше. У нашому розпорядженні є лише п’ятнадцять уривків, які були оприлюднені «Маріупольською газетою» з серпня по жовтень 1942 р. Але навіть вони дають право твердити: «На межі божевілля» Стасюка – це своєрідна предтеча «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженiцина. Розповідь Стасюка про поневіряння у застінках ЧК i НКВС, у таборах «архіпелагу» своєю конкретністю i художністю мало чим поступаються творові Солженiцина. 

Назва твору Миколи Стасюка «На межі божевілля» дуже ємка i виразна. У праці Віктора Петрова «Українська інтелігенція – жертва большевицького терору», вперше надрукованій 1956 р., йдеться про те ж саме: «Колись французький письменник Октав Мірбо написав книгу “Сад катувань”. Він описав в цій книзі химерні способи катувати, застосовувані китайцями. Але він проминув чи, власне, не передбачив ще одного, можливо, найхимернiшого: методу розчленовування свідомости, спосіб катувати людину безглуздям пред’явлюваних їй обвинувачень. 

Китайці клали людину під дзвін і починали дзвонити, поки на якийсь там день людина, не витримавши безперервного напруження слуху, помирала. Тут робили інакше. Тут діяли не на органи слуху, а на інтелект. Діяли методами невропатології, оберненими в свою протилежність. Людину обвинувачували в явно абсурдних речах. Її примушували визнати те, проти чого поставав розум, сумління, звичні уявлення, усталені поняття. 

(...) Жорстокість цього катування, скерованого на інтелект, далеко більша, ніж китайські тортури дзвоном або коли перепилювали людину дерев’яною пилою. Чемність може стати джерелом жаху. Що чемніше, то жахливіше. Головне – діяти послідовно. Аналіз психіки стає джерелом її нищення. Здіймаючи шар за шаром наверствування захисних заслон, оголюючи психіку, беручи на облік кожен нездійсненний вислів, одсунений у підсвідоме, розкривали в людині сховані комплекси фашизму, контрреволюції, терору, диверсії, участи в організації, спроб утечi через кордон, нелегальних зв’язків з закордоном... Чисто клінічну методу, використовувану невропатологами до лікування психічних порушень, застосовано до патологічного розкладу нормальної психіки». Книга Миколи Стасюка, яка дійшла до нас у далеко неповному обсязі, наочно показує, як це робилося.

Тому залишається лише жалкувати, що ми сьогодні маємо справу лише з окремими уривками мемуарів Стасюка загальним обсягом не більше двох друко¬ваних аркушів. Повний текст мемуарів, скоріш за все, втрачений назавжди. Не вцілів жоден з тих, хто міг брати участь у їх серпневому обговоренні. 

Значну увагу приділяв Стасюк і міському драматичному театрові імені Тараса Шевченка, який очолив Авраменко-Iрiй, колишнiй актор театру Леся Курбаса «Березiль», вихованець його режисерської лабораторiї. Як i Стасюк, Авраменко в 1930-х роках був арештований органами НКВС. Покарання відбував на будівництві Свірської ГЕС у Ленінградській області. Відбувши строк, він з 1938 року живе під пильним наглядом «органів» у Маріуполі, працює в артілі «Вільна праця».

Як встановив марiупольський краєзнавець Павло Мазур, якому я вдячний за допомогу в роботi, перша вистава в театрі відбулась 16 листопада 1941 р. У березні наступного року театрові було надано iм’я Тараса Шевченка. В його репертуарі були «Наталка Полтавка» Котляревського, «Наймичка» Карпенка-Карого, «Пошились у дурнi» Кропивницького, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського.

«Маріупольська газета» постійно iнформувала читачів про репертуарнi плани театрального колективу, вміщувала рецензiї на окремі спектаклі. Кілька грунтовних рецензій написав Стасюк. Театр був зручним місцем для зустрічей підпільників. Сюди, зокрема, навідувались зв’язкiвцi центрального проводу ОУН.

З 12 грудня 1942 р iм’я Стасюка як редактора «Маріупольської газети» зникає з її сторінок. Тоді ж у Маріуполі розпочались масовi арешти членів антифашистського підпілля ОУН. Передусім гестапо арештувало керівництво організації – Стасюка, Жежуру, Авраменка-Iрія, Болгарського, Гайдара, Бондаренка та iнших.

У спогадах Євгена Стахіва «Крізь тюрми, підпілля й кордони», що вийшла друком у Києві у 1995 р., вказана причина арештів – організацію видав провокатор Олько Вальчик. «Він, – з гіркотою пише автор, – видав на смерть Маріупольському гестапо майже двадцать членів нашого підпілля, наших товаришів. Вони були розстріляні. Вiчна їм пам’ять».
Євген Стахів, 1941 // https://zbruc.eu/node/18375Книга Є. Стахіва «Крізь тюрми, підпілля й кордони» // https://chtyvo.org.ua/authors/Stakhiv_Yevhen/Kriz_tiurmy_pidpillia_i_kordony/

Розпочались дні i ночі моторошного слідства. Здавалось, що для всіх настав кінець. Але навіть у такій безнадії може трапитись чудо.

11 лютого 1943 р. з району Харкова танкові бригади 4-го гвардійського корпусу Радянської армії стрімким рейдом на південь увійшли в місто Красноармійськ, що на Донеччині. Виникла реальна загроза німецькому «Міус-фронту» опинитись в оточеннні, бо вістря рейду було спрямоване далi на південь, на Маріуполь. 17 лютого тут зчинилася страшенна паніка. Тюремних бранцiв стали поспіхом шикувати в колону, щоб погнати на захід. Скориставшись сум’яттям, Стасюк i Авраменко тікають, i самостiйно добираються у село Широке на Днiпропетровщині, де мешкала родина Авраменка. Андрiй Авраменко тут i залишився, а Стасюк у квітні, коли танковий рейд зазнав поразки i загроза Маріуполю з боку радянських військ на цей раз минула, вирішив повернутись у Маріуполь. З того часу Стасюка ніхто не бачив. Гадають, що він загинув дорогою. 

Цей епізод став відомий вже в наш час з протоколів допиту Авраменка. Справа у тім, що він був арештований у селi Широке 24 червня 1944 р. співробітниками Маріупольського міського відділу НКВС. За вироком трибуналу військ НКВС Сталінської (Донецької) області 17 жовтня 1944 р. він був розстріляний «за те, що, проживаючи в окупованому німецько-фашистськими військами Маріуполі.., вступив в ОУН бандерівського напряму, організував товариство “Просвіта” і був його головою, очолював міський театр...». 11 березня 1994 року прокуратура Донецької сбластi посмертно реабілітувала Авраменка-Iрiя за відсутнiстю у його діях складу злочину.

Можливо, в архівах каральних органів, як радянських, так i нiмецьких, зберігаються якісь матеріали, що дозволили б точніше встановити перебіг останніх днів життя Стасюка.
Микола Чабан
Бібліографія:

Голуб А.І. Катеринославець Микола Стасюк у Центральній Раді: історико-краєзнавчий аспект: / А.І. Голуб, В.В. Іваненко // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія.– 2002.– Вип.10.– С. 202–207.
Стасюк М.М. // Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921): біобібліограф. словник. Близько 670 імен.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002.– С. 418–421: фот.
Чабан М. Микола Стасюк – політик, міністр, державний муж // Моє Придніпров'я: Календар пам'ятних дат Дніпропетровської області на 2010 рік / упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2009.– С. 81–89.
Чабан М.П. М.М.Стасюк – відомий політичний і кооперативний діяч України // Придніпров'я: історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. праць.– Дніпропетровськ: НГУ, 2009.– Вип. 7.– С. 208–221.
Яка доля Миколи Стасюка? // Чабан М.П. Вічний хрест на грудях землі: худож.-документ. нариси.– Дніпропетровськ: УкВ ІМА-прес, 1993.– С. 38–43.
***
Чабан М. Микола Стасюк – організатор Селянської Спілки на Катеринославщині // Гуманітарний журнал.– 2004.– № 1/2.– С. 146–151.
Чабан М. Чільний діяч Центальної Ради – сторінки біографії Миколи Стасюка // Молода нація.– 2007.– № № 3.– С. 71–87.
Створено: 06.05.2021
Редакція від 11.05.2021