Хоровий дириґент Микола Міць

Міць Микола Якович

Україна, Дніпропетровська область

  • 1889 – 29 жовтня 1937 |
  • Місце народження: с. Тахтаулове Полтавської обл. |
  • хоровий дириґент, творець і керівник низки хорів і хорових капел на Придніпров’ї.

Словник Грінченка так витлумачив слово «міць» – «сила, крепость, мощь». Микола Міць підкуповував силою свого таланту.

Сьогодні робимо спробу повернути з забуття світлу постать хорового дириґента, творця і керівника низки хорів і хорових капел на Придніпров’ї Миколи Яковича Міця. Лише дванадцять років розкриленої праці віддано ним Дніпропетровську, а скільки зроблено! Та доля жорстоко обійшлася з ним як з яскравим представником української інтелігенції, рокованої в часи більшовицького божевілля на знищення.

...1937 року заарештували тридцятирічного письменника і педагога Павла Нестерця. Один із його допитів тривав чотири дні! Так, людину допитували чотири дні – 19–22 липня 1937 року. Знеможений тортурами літератор видавав своє «вороже оточення» десятками. Але чи можемо ми дорікнути людині, яка опинилася в центрі кровожерного конвеєра? Серед обмовлених ним діячів опинився і наш герой:

«19. Миц Николай Яковлевич, руководитель украинской хоровой капеллы при областном управлении искусств, б(ывший) боротьбист, б(ывший) офицер старой и петлюровской армий, являлся личным другом лидера УКП Авдиенко».

Отже, Микола Якович Міць. Людина з незвичайним прізвищем. Словник Грінченка так витлумачив слово «міць» – «сила, крепость, мощь». Він підкуповував силою свого таланту.

...У мене в руках оригінал дивовижного багатофігурного фото, зробленого наприкінці липня 1928 року в місті Сталіно (Донецьк). Фото через усе життя зберегла солістка капели «Зоря» Ганна Сиродой (Хорошун, 1906–1999). Капела здійснювала свою шосту гастрольну поїздку, цим разом Донбасом, і в Сталіно в цей час перебували й молоді українські письменники. Тож на фото капеляни на чолі з Миколою Міцем увічнені разом із яскравими представниками української літератури – Олександром Копиленком, Юрієм Яновським, Аркадієм Любченком, Василем Чечвянським, Петром Панчем та іншими. Натхненна розкриленість Українського Відродження, ще не потоптаного чоботом сталінщини...

Капела «Зоря», 1928 // https://teleteatr.at.ua/publ/kultura/kraevedenie/dochku_svoju_vin_nazvav_zoreju/4-1-0-5 – якщо можна, дайте це фото побільшого формату. Бо багато людей, та й ілюстрацій майже нема.

Микола Якович Міць народився 1889 року в селі Тахтаулове Полтавського району Полтавської області (в мартиролозі «Повернені імена», книга четверта, Дніпропетровськ, 2004, с. 277, прізвище «Міць» спотворено на «Миця» (!) а село, де він народився, подано як Полтавського району... Харківської області! В семи рядках кілька найгрубіших помилок!).
Про нього подано зокрема такі відомості: «українець, з робітників, позапартійний, освіта початкова». Микола Якович воював у Першій світовій, служив у Петербурзі. Повернувся до України. Про все це ми знаємо досить мало. Нарешті, року 1925-го його запрошено з Києва до Катеринослава. Але спершу кілька слів про те, що цьому передувало.

Художня капела імені Миколи Лисенка

«Мабуть, ніде на Україні так не відстала музична культура – культура пісні, як на Катеринославщині, – писав 1925 року щойно народжений катеринославський часопис «Зоря». – В той час як по інших великих містах улаштовуються хорові олімпіяди, святкують вже 5-літні ювілеї хорів, – на Катеринославщині цій величезній галузі культури якось не віддавали щонайменьшої уваги. Про хори на периферії – не чутно щось, а в самому Катеринославі три десятки клубних хориків абсолютно нічого з себе не являють, як художні одиниці.

А час не жде, а будувати нову українську радянську культуру треба, треба нести в маси нові пісні, знайомити трудящих з надбаннями світової музики... Бо не знають у нас краси пісні – на вулицях чути або похабне «яблочко», або частушки такого сорту:

На тарелке белый сыр.
Кучерявый сукин сын,
Ще й под польку волоса –
Заплювай ему глаза...»
(Хор імені Миколи Лисенка // «Зоря», Катеринослав, 1925, № 2, с. 26).

Замітка в часописі «Зоря» не була підписана. Але, поза сумнівом, її автором був Максим Лебідь, письменник і великий ініціатор розвитку музичного, театрального, художнього мистецтва, кореспондент Дмитра Яворницького. Після переїзду до тодішньої столиці України Харкова Максим Лебідь очолив будинок літераторів імені Василя Еллана-Блакитного. Це Лебедю довелося везти українських письменників в лютому 1929 року на декаду української літератури в Москві та їхню фатальну зустріч зі Сталіним.

1924 року в Катеринославі раптом виникло два нових хори – на передмісті Мандриківці та в самому Катеринославі. Ці хори об’єднали в один – під назвою «художня капела ім. Миколи Лисенка». Очолив її славетний український бас Іван Паторжинський (1896–1960), якому 1944 року присвоєно звання народного артиста СРСР. Іван Сергійович не дуже афішував своє походження, але «там» знали, що батько у нього служив у церкві. 14-річний хлопчик Толя Стародубов пішов із татом і сестрою у суботу, 4 (17) березня 1923 року на концертний вечір у губфінвідділі. Потім він занотує у щоденнику: «Но всех затмил артист государственных театров Паторжинский. Он исполнил только три вещи: «Как король шел на войну», «Песня о золотом тельце» Мефистофеля из оперы «Фауст» и арию Владимира Галицкого из оперы «Князь Игорь». Ему так аплодировали, что он пропел еще две вещи... Он регент Успенского хора. Одно время пел в соборе». Тоді можна було ще не дуже критися зі своїми симпатіями в духовній сфері.

Іван Паторжинський, перший керівник капели //https://ekogradmoscow.ru/sreda/ekologija-kultury/ivan-patorzhinskij-pevets-sovetskoj-ukrainy

1925 року в Катеринославі за редакцією Івана Ткачука став виходити літературно-мистецький часопис «Зоря». У першому ж номері він сповіщав: «Хор імені Лисенка виготував великий концерт революційних пісень, з якими має незабаром виступити в театрі ім. Луначарського. Хор готує зараз оперу М. Лисенка «Утоплена» та готується до Шевченківських свят» («Зоря», 1925, № 1, с. 30).

Сучасники схвально оцінювали очолену Паторжинським художню капелу ім. Лисенка: «Ще молода організація завоювала певні симпатії серед катеринославців, – писав часопис «Зоря». – До хору вступило більше сотні співаків – не обійшлось і без церковників – аматорів співу. Зараз в хорі проведено детальну чистку і над капелою ім. Лисенка приймає ідейне шефство філія сельписьменників «Плуг», даючи до капели свого представника-комуніста. (Мова могла йти про того ж Максима Лебедя – М.Ч.). Таким чином будемо мати і музичний «Плуг», нову радянську культурну одиницю. Хор дав протягом п’яти місяців 4 неплатних і 8 платних концертів. Увесь час іде жвава робота по підготовці Шевченківського концерту, концерту Стеценка та опери М. Лисенка «Утоплена» (Хор імені Миколи Лисенка // «Зоря», Катеринослав, 1925, № 2, с. 26).

При хорі існував вокальний квартет, що мав добрий склад співаків і користувався цілком заслуженим успіхом. «От, помешкання бракує у лисенковців, – писав часопис «Зоря», – бо є бажання закласти політгурток, мати газети, вести науку співу і т. д. Очевидно, Губполітосвіті час подумати про «будинок мистецтв», бо по сусідах гостювати просто неприємно, а гостювать прийшлось і не тільки хору, а й «Плугові», і іншим організаціям. Хор ім. Лисенка має взяти участь у всеукраїнській олімпіяді хоровій у Харкові і, крім того, слід було б і в Катеринославі улаштувати свою, хоч міську олімпіаду.

В цій справі ініціативу вже взяв на себе «Плуг». Дириґує в хорі т. Паторжинський І.С.; головує невтомний т. Сагайдак.

Губполітосвіті і «Рабмису», – писав журнал «Зоря», – слід звернути увагу на хор Лисенка, дати свої корективи в своїй роботі, різче накреслити ідеологічні віхи організації – взагалі допомогти розвиткові української народної та революційної пісні через моральну та матеріальну допомогу хорові ім. Лисенка, бо треба ж, зрештою, активно боротись і з «яблочками», і з церковщиною, і з «Бандурами»... (Хор імені Миколи Лисенка // «Зоря», Катеринослав, 1925, № 2, с. 26).

Ось так безневинна українська бандура потрапила в один ряд з тим, з чим збиралося боротися українське мистецтво радянської доби... До речі, в тому ж номері «Зорі» було вміщено і велике групове фото хорової капели ім. Лисенка.

Приїзд Миколи Міця

Та почався наступ на «церковщину». Й Іван Паторжинський вирішив, що йому ліпше залишити вже занадто пролетарський Катеринослав і робити кар’єру в столичному Харкові, куди він з початком 1925 року і поспішив виїхати. Йому на зміну того року з Києва приїхав 36-річний Микола Міць. У сьомому, липневому номері катеринославського часопису «Зоря» за той рік з’являється стаття Миколи Міця «Музичне т-во ім. М. Леонтовича у Київі», з чого можна побачити, що він був його активістом і пропагандистом.

«За часів царату, – писав М. Міць, – Україна була вкрита низкою робітничих та селянських хорів, мета яких нести світло культури в темні кутки нашого поневоленого люду. Але царат, чуючи небезпеку, тримав ці прекрасні організації в таких умовах, що вони самі були темні, і замість допомоги, або забороняв існування, або складав такі умови, при яких можливо було тільки животіти, а не жити». В дусі часу Микола Міць робив закиди і відомому «американському» композиторові Давидовському, який «своїми «Кобзами», «Бандурами» і силою інших творів... осліплювали нарід».

«Велика хвиля революції, – продовжував М. Міць, – яка знесла всих цих благодітелів, дала можливість всим українським діячам музичного мистецтва, в тому числі й видатному українському композиторові М.Д. Леонтовичу вилізти з підпілля і стати до реальної допомоги та енергійної праці на ниві музичного мистецтва».

Композитор Микола Леонтович //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B 2%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%94%D 0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87#/media/%D0%A4%D 0%B0%D0%B9%D0%BB:Mykola_leontovych.jpg

Автор розповів про те, що Комітет зі вшанування пам’яті композитора, який утворився одразу після загибелі 1921 року М. Леонтовича, поставив своїм завданням разом зі вшануванням пам’яті композитора організувати розпорошені музичні організації та музичних діячів. Так заклалося музичне товариство імені Леонтовича. За три роки існування воно ставило собі за мету:

«а) пробудження, виховання і організацію музично-творчих сил та організацій робітництва і селянства,
б) створення музичних цінностів для потреб робітництва, селянства та Жовтневої революції,
в) боротьбу з міщанством, церковщиною, просвітянством, халтурництвом і неосвіченістю в музиці».

Така була термінологія часу й такі були його реалії.

Як представник товариства ім. Леонтовича Микола Міць наголошував, що за найкоротший час свого існування товариство знайшло найближчу стежку до душі музичних організацій, встановивши найтісніший зв’язок через свій орган «Музика» з діячами народних хорів на селі, фабриці, сельбуді (сільський клуб), школі і т. д. Микола Міць закликав ширити ряди музичного товариства й передплачувати часопис «Музика», що його видавало музичне товариство ім. Леонтовича. «Геть музичне неуцтво, всі в ряди муз. т-ва», – закликав автор (Міць Микола. Музичне т-во ім. М. Леонтовича у Київі // «Зоря», 1925. – № 7, с. 31).

І ось 6 серпня 1925 року в Зимовому театрі ім. Луначарського (згодом театр ім. Горького) капела імені Лисенка давала свій перший зразковий концерт під диригуванням Миколи Міця. «Цей концерт є першим революційним кроком Лисенківської капели, – писав часопис «Зоря», – яка до цього часу, не зважаючи на сильне тиснення пролетарських культурних організацій топталась на однім місці і не могла скинути з себе отого аматорсько-просвітянського павутиння, яке так міцно обплітало українське культурне життя в Катеринославі».

Отже, і на восьмому році революції радянський часопис визнавав живучість просвітянських традицій у місті на Дніпрі! Власне, вони й зберегли українське начало в національному мистецтві попри усі намагання «осовєтити» й ідеологізувати його.

«Микола Міць – досвідчений і талановитий дирижер, продовжував часопис, взяв одразу правильний тон щодо роботи хору в культурному житті робітничого міста – і підтриманий громадськими організаціями – оголосив війну церковникам та просвітянам. Не зважаючи на величезний саботаж церковних регентів (натяк на Івана Паторжинського чи на його колег? – М.Ч.) – співаки йшли до капели і протягом місяця виготовано було чудового концерта, що розбуркав Катеринославські музичні кола від «вікового сна»; з нового року бюджетового капела Лисенка буде одержувати значну субсидію від Окрнаросвіти, що дасть можливість матеріально забезпечити співаків» (Зразковий концерт капели ім. Лисенка // «Зоря», 1925, № 8, с. 30).

Мабуть, той таки плужанин Максим Лебідь нотував: «Плужане», «Молотівці» і «Заньківчане» (мова про членів спілки селянських письменників «Плуг», пролетарсьтких письменників «Молот» і театру ім. Заньковецької, який тоді оселився в Катеринославі – М.Ч.) від цього дня мають на культурнім фронті нового бойового товариша – Лисенківців – пролетарську свою одиницю».

Але більшовикам, які так ревно підтримували культуру, певне, не подобалася назва капели «імені Лисенка». Навіть в імені найвидатнішого українського композитора їм вчувався націоналізм, і відтак капелу було перейменовано. А ось кобзу і бандуру на шпальтах «Зорі» таки реабілітовано від лівацьких перехльостів: приміром, у номері 7 за 1927 рік вміщено статтю «Кобзарський рух на Кубані» з нагоди 25-річної громадської діяльності кубанського кобзаря Конона Петровича Безщасного.

Народження капели «Зоря»

У жовтні 1925 року не стало капели ім. Лисенка. Назву замінили на іншу, «ідеологічно витриманішу». Капела стала називатися «Зоря». Організовано її відповідно до постанови Дніпропетровського окружного виконавчого комітету. Микола Міць у душевному екстазі навіть свою новонароджену дочку назвав Зорею! Правда, всі послуговувалися звичнішим ім’ям і звали її просто Зоя. А дружиною Міця стала в Катеринославі одна з його хористок на ім’я Зінаїда Миколаївна (1905 року народження).

Керована Миколою Яковичем капела, фінансована державою, нею ж постійно тасувалася. Мабуть, щоб не дай Бог не завелися опозиціонери, об’єднані любов’ю до рідної пісні. Обстановка в країні сприяла цьому. 1927 рік минув для капели під знаком суцільних реорганізацій. «Державну капелу «Зоря» реорганізовано. Реорганізація викликана тим, що в останній час склад капели був обтяжений різною побічною роботою, що відбивалася на підготовчій роботі до концертів. Сучасний склад капели – в більшости робітники місцевих фабрик та заводів. Перший концерт капели в новому складі відбувся 17 квітня і пройшов з успіхом» («Зоря», 1927, № 4–5, с. 57).

«Капела «Зоря», що досі обслуговувала виключно Дніпропетровське та його округу, зараз реорганізується в капелу, що має обслуговувати декілька округ. В зв’язку з цим провадиться реорганізація складу капели, куди мають увійти особи, які б не були зв’язані з іншою працею, і що змогли б на довший час виїжджати з Дніпропетровського у подорож по округам» («Зоря», 1927, № 8, с. 28).

У жовтні 1927 року капела «Зоря» відзначала другі роковини свого існування (ідеологічний підтекст зрозумілий? Жовтнева зоря!). З цієї нагоди вона 16 грудня влаштовувала спеціальний концерт.

За два з половиною роки свого існування «Зоря» з напіваматорської організації виросла у солідну художню культурно-політичну організацію і піднялася на рівень кращих мистецьких установ УРСР. З 1925 по 1928 роки капела здійснила 4 концертні мандрівки по віддалених селах Дніпропетровщини і одна (п’ята) – по УРСР. За цей час вона дала більше 200 концертів, переважна більшість з яких – по робітничих клубах і сільбудах. Водночас із активною концертною діяльністю капела вела й велику музично-професійну роботу серед клубних і сільбудівських хорів, надаючи їм методичну та репертуарну допомогу, брала активну участь у проведенні революційних і громадських свят.

Під час концертної подорожі по УРСР капела отримала позитивні відгуки преси та робітничих організацій. Так, «Полтавська політпросвіта» відзначала, що «в цілому капела за своїм складом з виготованим репертуаром, з мистецьким та художнім виконанням його, безперечно уявляє з себе значну художню одиницю, серед музичних закладів вокального мистецтва на Україні», – зазначається в архівних документах Дніпропетровського обласного архіву.

У «Віснику ВУЦВК» Остап Вишня писав: «…нас приємно вразило у «Зорі» не те, що в її виконанні є щось оригінальне. Взяти хоч би отакі її пісні, як «Та не жалько мені», або «Ой, п’яна я п’яна», «Дударик». Пісні ми ці чули у виконані багатьох хорів. «Думка» довела шліфовку їх до вершечку. Здавалося, що ти з них вижмеш, а от Микола Миць із своєю «Зорею» знайшов для них нові нюанси, а то й зовсім нове тлумачення, як, наприклад у «Ой, п’яна, я п’яна». (ДАДО. Д. 3. ф. 305, оп. 2, од. 40. арк. 2736. Олена Леонтьєва. Хорове виконавство Дніпропетровщини першої половини ХХ століття: співвідношення універсального і локального у культурному бутті регіону www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vdakk/2010_4/28.pdf).

Харківська робітнича газета «Пролетар» підкреслювала: «Треба визнати, що «Зоря» своїми виступами зарекомендувала себе як явище не аби якої культурної цінності. Загальне ж значення капели повинно бути тим більше, що постійне місце її перебування в Дніпропетровському, цебто в одному з найбільш індустріальних центрів України, де багато робітництва, яке потребує справжнього повноцінного мистецтва» (ДАДО. Д. 3. ф. 305, оп. 2, од. 40. арк. 2738. Олена Леонтьєва. Хорове виконавство Дніпропетровщини першої половини ХХ століття: співвідношення універсального і локального у культурному бутті регіону www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vdakk/2010_4/28.pdf).

Отже, за результатами культурно-просвітницької діяльності тогочасна преса оцінила хорову капелу «Зоря» як висококультурне явище у музичному житті України 20-х років ХХ століття. 1928-го року йшли виступи й гастрольні поїздки капели «Зоря» промисловими округами східної України. У липні 1928-го капеляни об’їжджали міста промислового Донбасу. Ось там і відбулася згадана зустріч з молодими українськими письменниками. Про виступи держкапели на Донбасі писала дніпропетровська «Зоря» 24 липня і 10 серпня 1928 року. А в номері за 24 липня навіть було надруковано фото, яке дивом збереглося в архіві Ганни Хорошун (в дівоцтві Сиродой).

Я попросив Ганну Хорошун назвати зображених на фотографії капелян і письменників. І вона ряд за рядом власноруч написала для історії імена своїх колег. Ось цей склад капели «Зоря» літа 1928 року, увічнений на фото в м. Сталіно:

«Перший чоловічий ряд (зліва направо): Пасічник, Рибалко, Захаров (бас), Соболь (октавіст), Бєляєв (тенор), Ф. Середа (тенор).

Другий ряд: Носач, Костянтин Іванов, Дмитро Срібний (тенор), Наум Водаков (тенор), Носач, Юрій Букшованний (тенор), письменник Петро Панч.

Третій ряд: письменники Олександр Копиленко, Юрій Яновський, Аркадій Любченко, невідомий, Семен Червоний (письменника з таким прзвищем я знайти не зміг. Був С. Червоний – псевдо Свирида Мусіяка, але на фото не він – М.Ч.), керівник капели Микола Міць, письменник Василь Чечвянський. Під колоною стояла концертмейстер Горбовицька-Буміна.

Четвертий ряд: Ной (головний адміністратор), Лідія Менцель, Нюра Виноградова, Міра Рощенко, Мура Богуславська, Нюся Дрон, невідома, Койковська, невідома, Ліза Гомберг.

П’ятий ряд: Сугак (бас), Коротких, Варвара Лиманська, Марія Виноградова (сопрано), Олександра Кремнєва (альт), Тамара Кузькіна, Олександра Барсукова (альт), Павло Кругляк (бас), Ганна Аронова (сопрано), невідома, Ганна Сиродой (сопрано), Юрченко (аміністратор)».

Після риски на аркушику рукою Ганни Сиродой написано ще одне прізвище: «Бінський Іван Михайлович». Можливо, вона не знайшла його серед зображених і вважала за обов’язок додати?

Сама хористка Ганна Сиродой (Хорошун) народилася 22 грудня 1906 р. і померла 23 лютого 1999-го в Дніпропетровську. Ми познайомилися року 1992-го, коли з Америки приїздила на ювілей Київської опери її колишня примадонна Марія Сокіл, яка вирішила провідати подружку своєї юності Нюсю Сиродой...

90-річна Марія Іванівна Сокіл самостійно піднімалася на п’ятий поверх без ліфта до свої подружки, якої не бачила понад 60 років, і відмовлялася від сторонньої допомоги при тому нелегкому підйомові до квартири народного артиста України Антона Хорошуна... Я також зустрічався в Дніпропетровську з Марією Виноградовою. Говорив телефоном з іншими капелянами. На сьогодні всі вони вже відлетіли від нас...

Та давайте поглянемо на звороті фотографію держкапели «Зоря», збережену Ганною Хорошун. Краї світлини пощербилися, вони підклеєні, тому не можна розібрати точної дати зйомки, ясно лише, що це липень 1928 року. Далі читаємо слова: «Подорож держкапели «Зоря». м. Сталіно. Фотографія капели в купі з письменниками» (далі прізвища письменників). Власниця фото, а такі примірники напевно отримав кожен капелянин, попросила колег розписатися на ньому з власними побажаннями. Звісно, це дружні, напівсерйозні побажання.

Ось що, приміром, написав сам Микола Міць: «Ваші губки, хм похожі на деякі части, що бувають (далі пару слів закреслено). Зате співачка Ви для “Зорі” цінна на всі 100 відсотків. Я певен, що з такими співаками, як Ви, “Зоря” піде твердо і легко до наміченої мети «Культурної Революції». Люблю Нюсічку хорошу дєвочку. Микола Міць. 30/VII. 1928 р. м. Сталіно».

Свої побажання на фото лишили Ганні Сиродой також Варвара Лиманська, Павло Кругляк, Ліза Гомберг, Михайло Венедиктов, В.П. Сугак, Федір Миколайович Середа, Костянтин Іванов. Концертмейстер Буміна написала так: «Нюсичка! Постарайся быть внутрене пропорциональной твоей внешности. Желаю в жизни красоты. Целую тебя. Твоя Бумина». Це ще одне побажання. «Пройдуть роки, але подоріж шоста, та весела цокотуха Ганнуся завжди приємно згадуваться будуть. Щебечіть же, веселіться і Юрка хоч іноді згадайте. Юрко. 30/VII. 28. Сталіно».

Ось менші фото Ганни з кількома хористами, зроблені в Сталіно 25 липня 1928 року, 1 серпня 1928 р. в Артемівську, знов в Артемівську 14 лютого 1929 р. і 26 березня 1929 р. у Слов’янську... Фото без дати з приміткою: «Гастролі Держкапели у Запоріжжі». Так за фотографіями можна вивчати географію виступів держкапели «Зоря» по містах Донбасу і Придніпров’я.

Фінал «Зорі» і дириґента

Починаються суворі тридцяті роки.

Нещодавно мені потрапив на очі короткий документальний сюжет, зроблений приблизно в 1930 році оператором Юрієм Голдабенком. Титри: «Кінооператор тов. Голдабенко. ДНІПРОПЕТРОВСЬКЕ. Пролетаріат Дніпропетровщини зустрічає представників української культури – театр ім. Франка».

У місті чавуну і сталі урочисто зустрічають столичний театр. Оркестр грає туш. Йдуть актори. Дириґент у білосніжній сорочці і з таким непролетарським метеликом на шиї натхненно змахує руками. Стоп! Та це ж Микола Міць! Його характерне обличчя не можна не пізнати. Отже, камера кінооператора дивом увічнила крихітний епізодик... Живий образ музиканта хвилює.

Вік капели «Зоря» виявився нетривалий: від сили років п’ять. Вона стала жертвою чергової реорганізації.

Сторінка газети «Зоря» за 9 липня 1930 р. з дописом про капелу. З архіву автора.

Перед арештом Микола Якович Міць працює дириґентом Дніпропетровської української хорової капели. 28 жовтня 1937 року його звинуватили у приналежності до антирадянської організації. А вже наступного дня, 29 жовтня, розстріляли. Реабілітовано дириґента посмертно, через довгих двадцять років – 12 жовтня 1957 року.

Слідом за чоловіком заарештували як «члена сім’ї ворога народу», і його молоду дружину Зінаїду. Про неї у мартирологу репресованих подано такі відомості: «Миц Зінаїда Миколаївна, 1905 р., м. Дніпропетровськ, росіянка, службовець, позапартійна, освіта неповна середня, домогосподарка. 16 грудня 1937 р. Як дружина репресованого ув’язнена на 8 років до виправно-трудових таборів. Реабілітована 31 липня 1956 року». (Реабілітовані історією, Дніпропетровська область. Книга друга. Дніпропетровськ, «Моноліт», 2008.– С. 603).

Чоловік і жінка в цьому виданні фігурують під різними прізвищами! Вона як «Миц», він як «Миця», а треба в обох випадках «Міць»! І по смерті доля неприхильна до Миколи Яковича і його дружини! Дочку Зорю після арешту батьків взяли на виховання бабуся і дідусь по лінії матері. Мама Зорі повернулася з заслання через вісім років. Батько не повернувся ніколи... Про це мені розповідала свого часу сама Зоя Миколаївна.

Коли знайомишся з мартирологом «Реаблітовані історією», ще натрапляєш на чоловіка, дуже схожого на рідного брата Миколи Яковича. Про цю людину подано такі відомості: «МИЦ Володимир Якович, 1898 р., м. Полтава, українець, службовець, позапартійний, освіта початкова, старший телеграфіст Дніпродзержинського міського відділу зв’язку. 11 жовтня 1939 р. звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, ув’язнений до п’яти років виправно-трудових таборів. Реабілітований 20 вересня 1989 р». Хай повернеться хоч вдячна пам’ять про дириґента Миколу Яковича Міця (не «Миц», не«Миця», а – «Міць»!), який відроджував українську культуру в непрості 20–30-ті роки минулого століття.

 

 

Створено: 03.06.2020
Редакція від 23.06.2020
Микола Чабан
Бібліографія:

Леонтьєва О.Л. Хорове виконавство Дніпропетровщини першої половини 20 століття //Музикознавча думка Дніпропетровщини: Зб. наук. праць.– Дніпропетровськ: Юрій Сердюк,
2009. - Вип. 4.– С. 69–75.
Чабан М. Хоровий диригент Микола Міць (1889–1937) // Січеславщина: краєзнавчий альманах. Вип. 5 / ред. Г.К. Швидько.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010.– С. 108–118.
***
Чабан М. Дочку свою він назвав Зорею // https://teleteatr.at.ua/publ/kultura/kraevedenie/dochku_svoju_vin_nazvav_zoreju/4-1-0-5