«Ой ходили косарі…»: традиції сінокосу на Придніпров’ї

Сінокіс, або косовиця, з давніх часів був важливою порою в житті селянина, бо сіно заготовляли для худоби, щоб забезпечувати зимове благополуччя родини. Ця традиція залишається актуальною донині, хоча роки внесли деякі корективи у технологічний процес.

На початку позаминулого століття у сільських громадах нашого краю земельні угіддя були розподілені між особистими господарствами. Ділянки, відведені окремим селянам для косіння трави, називались поко́сами. Вони могли бути розташовані неподалік від селянського двору, а могли і за кілька кілометрів від села на «заливних луках» (після розливу річок на таких землях трава росла особливо соковитою та високою). 

Роботи з заготівлі сіна зазвичай розпочинали наприкінці червня чи на початку липня, у перший тиждень Петрового посту. На свій покіс родина вирушала на весь день, а якщо ділянка була далеко від дому, могли влаштовувати й «польовий табір, де жили кілька днів».

«Косити починали як погода стане на годині. Я бачила як мій батько Терентій Андрійович Варяниця, з синами, моїми трьома братами косили. Виходили до схід сонця, рано вранці на росу, бо на росу легше косити. Звертались до Бога з молитвою про допомогу у добрій справі і розпочинали… Першим йшов тато – вів, кріпкий був чоловік, за ним заступали хлопці. А коси гострі…, зрізана трава аж шурхотить», – згадувала Поліна Терентіївна Коробка (1906 р. н., уродженка с. Бабайківка Дніпровського району).

Зрізана косою трава лягала в широку смугу – покі́с. Тут на допомогу косарям вступали жінки, дівчата і хлопчики-підлітки – вони «розворушували» траву, щоб вона скоріше просохла. Підсохле сіно з кожного покосу згрібали дерев'яними граблями в довгу купу – валок. У такому стані сіно підсушувалось 2–3 дні. З валків потім складали невеликі стіжки – копиці. Все потрібно було робити швидко, щоб дощ та негода не заподіяли лиха: бо змокле сіно запарювалось, починало гнити, втрачало поживні властивості, а могло і взагалі зіпсуватись. У дощову погоду сіно доводилось укривати, а змокле – знову розкидати, ворушити, підсушувати. Після закінчення косовиці сіно вантажили на підводу або гарбу, запряжену кіньми чи волами і відвозили до сінників (сіновалів), складали під укриття в клунях, на горищах сараїв. Господарі, що не мали містких сховищ укладали сіно у великі стоги, скирти, які розташовували поблизу господарських приміщень. 

 

Усі етапи роботи на сінокосі були трудомісткими, виснажливими, потребували сили, витривалості, спритності та вміння… «Косити косою – важко і тут потрібен хист: у косаря рухи мають бути ритмічними та плавними, щоб лезо коси лягало повільно під певним кутом, ближче до землі і не застрягало. Не ковзати, а різати. Під час косіння йде навантаження на м’язи рук, черева, поясниці, ніг. А сонце припікає…, піт заливає очі, пересихає у горлі, докучають комахи. Валкувати сіно ніби й не складно, але скільки рухів потрібно зробити граблями щоб згребти скошені гони трави, пройти кілька кілометрів полем за день… Сухе сіно легке, але коли його збираєш у стіжки, вантажиш вилами на підводу, а потім розвантажуєш – на вечір рук не відчуваєш. Саме цікаве починається, коли потрібно швидко сховати сіно – перекинути до сінника, або наверх до горища. Вилами нанизуєш оберемок і подаєш товаришу наверх. В цей час в очі і за комір тобі осипаються устюки і пиляка. Тому, хто зверху теж не мед: треба швидко укладати, розрівнювати, утрамбовувати, а на горі – спека, задуха. Намахаєшся так, що інколи й їсти не хочеш…», – ділився спогадами Іван Дмитрович Солоха (1928 р. н., уродженець с. Новостроївка Дніпровського району;)

Тому на таку важку роботу селяни часто скликали «толоку»: запрошували родичів, сусідів, товаришів. Косили по черзі одні в одних. На луки косарям родичі – жінки, чи підлітки, приноси обід: кашу з салом, городину, сирівець (квас). Під кінець дня господиня готувала вечерю для всього гурту.

Така традиція зберігалась майже до 1980-х років. Любов Володимирівна Третяк (1962 р. н., у дівоцтві Руденко, уродженка с. Петриківка Дніпровського району) розповіла: «На косовицю об’єднувались з кумами, три-чотири родини. Косили усі ділянки підряд, згрібали сіно у валки, складали у копички, намагались формувати їх однаковими. Потім ділили усе скошене порівну між родинами учасниками. По завершенню роботи накривали стіл «у складчину» прямо на лузі. Вивозили сіно трактором з причепом. Ми, молоді, залазили на самий верх копиці, лягали на сіно, їхали і співали. Духмяний запах скошеного сіна запам’ятала на усе життя».

У давнину поміщики і заможні господарі завчасно наймали косарів, які об’єднувались у гурти і обирали «старшого» (отамана) над собою. З ними господарі розраховувались грошима або натуральними продуктами. 

За часів радянської влади в колгоспах косили «…усе підряд. Вивозили всіх на луки, і мужиків, і жінок». Але тут на допомогу косарям вже було і механічне приладдя – косарки та гребки на кінній тязі. Готове сіно зберігали просто неба, укладаючи його у великі скирти продовгуватої форми з двосхилим верхом. Правильно «вивершити» скирту – це особлива майстерність, майже мистецтво: щоб була вона щільно утрамбована, стояла рівно, не «завалювалась», щоб дощова вода не затікала усередину, а лише «ковзала» по краях. У кожному колективному господарстві були свої навчені «скиртувальники», які працювали наверху, а знизу їм перекидали сіно «подавальники». 

Після закінчення робіт на всіх чекав смачний обід, який готували спеціально привезені куховарки. Зазвичай, це був борщ із м’ясом, каша, узвар, пиріжки.  

Давні, як для нас, знаряддя для сінокосу. Серп – одне з найдавніших знарядь для зрізання трав і злаків, що складається із закругленого леза, вужчого до кінця, і короткого дерев'яного руків'я. У прадавні глибинні часи їх виготовляли з каменю, потім поширились металеві. Зазвичай серпом користувались  жінки і дівчата.

Коса – головна «дійова особа» на сінокосі. Відомо що свою історію інструмент веде ще з часів Київської Русі і використовується донині. Усе про косу та її обслуговування розповів Петро Олексійович Сумський, мешканець с. Бабайківка, 1946 р. н. Фото «гострого інвентаря» також зроблені на його подвір’ї.

З розповіді вправного косаря зі стажем дізналась, що складається інструмент із двох головних частин: власне коси, викуваної з металу, і дерев'яного держака – кісся́. Кісся́ робили завдовжки приблизно до 2 м з однією ручкою для косаря. Коса з кіссям з'єднувалася за допомогою залізного кільця («рафи») та дерев'яного клина. Металева робоча частина коси називається полотном, верхній обід – прутом, різальний край – лезом, гострий кінець – носком, або дзьобом, тупий – п'яткою. Полотно робили або довшим, або коротшим, залежно від рельєфу ділянки (балка чи рівнина) і на кого вона була розрахована (сильнішого чи слабшого косаря). Довжину визначали обхватом долоні. Розрізняли коси від 6 до 11 обхватів. Найбільш поширеною була на 9 обхватів.

Цікаво, що лезо коси не точать, його клепають (тобто відбивають) молотком на спеціальній підставці – «бабці», яку забивають гострою частиною в дерев'яну колоду (пеньок). Зазвичай, клепають починаючи від «п’яти» до «носка» (хоча багато хто з господарів клепали навпаки – з «п'яти» до «носка», питання «як правильно?» – завжди було спірним), рівномірно проходячи всю кромку полотна. 

Після відбиття і під час роботи періодично лезо правлять точильним бруском з дрібним зерном. Зараз для цих цілей використовують наждак, а колись косарі загострювали коси так званою «манта́чкою» –дерев'яним бруском, на якому робили насічки. Брусок занурювали у відро з мокрим піском, який заповнював ущелини. «Пам’ятаю, коли з батьком нормально «наклепаємо» коси, то можемо ними косити три-чотири години косовиці», – згадує Петро Олексійович.

Відомо два види кіс: давніша, коротка – скісок, була налаштована на одну руку, у якої лезо невелике, розташоване під прямим кутом і не регулюється. Використовували його для скошування невеликих площ трави («вкосити на вечерю кроликам») та у важкодоступних місцях (посадки, підліски). 

 

Пізніше почали використовувати удвічі довші коси – «литовки». Таку назву вони отримали за місцем розташування заводу Посселя – найвідомішого підприємства з виробництва подібних кіс, яке знаходилося на території Литви.

Дерев’яні граблі (ручні) – знаряддя для загрібання сіна, які складались з валка довжиною до 90 см, у який знизу під прямим кутом чи трохи навскіс забивали зубці до 10–12 см завдовжки. До валка посередині кріпився держак, який робили переважно з рівної ліщини з подвійною розвилкою на кінці. На сінокосі їх використовували, щоб ворушити скошену траву, а потім згрібати її у валки (валкувати). Дерев'яні граблі через їхню зручність і легкість продовжують використовувати і по сьогодні. 

Вила – сільськогосподарський інструмент з кількома довгими зубами, зазвичай від двох до шести на держаку, що використовується для піднімання, розтрушування сіна, соломи, снопів, листя, розкидання гною тощо. У старовину вила були дерев'яними – дво- і триріжковими – рогульки з молодого дерева, що мало відповідне розгалуження гілок. Залежно від конструкції вила мали різну назву, як то «одноріг», «двійчаки», «махові» – довгі вила, які використовували при вивершені копиць, стогів. В сучасних вилах дерев'яним залишився лише держак, а робоча частина стала залізною. 

Сітка – цікавий винахід наших предків, який до сьогодні використовується у свійських господарствах і виготовляється руками умільців. Конструкція складається з двох дерев’яних палиць (вирізували з шелюгу, шовковиці), які стягуються мотузками дугою у формі лука. Поєднуються дуги між собою плетеною сіткою, з вічками 20х20 см. Сіно накладають на обидві половинки сітки і потім «защипують як мушлю» – стягують мотузкою. До сітки міститься доволі багато сіна і переносити його на плечах відносно легко. На Петриківщині таке приладдя називали рептухом.

Сапетка – кошик, плетений з шелюгу або лози, призначений для перенесення невеликого оберемка сіна, продуктів харчування, тощо. 

 

Прикмети і фольклорні пам’ятки, пов'язані з періодом сінокосу

Сінокіс у хліборобів, які жили на землях нашого краю, був не просто роботою, а цілою системою обрядів, традицій і знань, які передавалися з покоління в покоління, забезпечуючи виживання селянських родин.

Напередодні виходу на сінокіс ретельно готували інвентар, особливо коси – їх клепали, гострили, очищали, а іноді навіть прикрашали червоною стрічкою. Перед виходом на сіножать молилися Богу і св. Апостолам Петру і Павлу, свято яких припадало на 12 липня (за старим календарем), про гарну погоду та вдалий збір сіна.

«Роботу зазвичай розпочинали у вівторок. У понеділок не косили, бо наші предки вірили, що це – дуже важкий день, і скошене в понеділок сіно або замокне й зігниє, або в нього вдарить блискавка і воно згорить».

Перший жмут трави з покосу відкладали, а потім засушували і зберігали на випадок хвороби худоби. Вірили, що якщо погодувати тим сіном тварину, то вона швидше одужає.

Усі роботи із заготівлі сіна намагалися завершити до настання 20 липня. У народі цей день називали Явдохою Сіногнійкою. Таку назву свято отримало через те, що з цього дня часто починались проливні дощі, які дуже перешкоджали заготівлі сіна. («Якщо на Явдоху почнеться дощ, то, за прикметами, він буде йти ще сім тижнів з різними проміжками часу»).

Коли завершували сінокіс, казали: «Дякую, Боже, за допомогу». Закінчення робіт святкували у родинному колі смачною вечерею з чарочкою горілки, доброю українською піснею та жартами. 

Скошену траву використовували не лише на корм худобі. Нею устилали долівку в хатах не тільки на Трійцю, а й коли хотіли освіжити повітря – «дух» в оселі, для цього вибирали духмяні рослинки, такі як полин, васильки, чебрець, тощо.

Знали і про цілющі властивості сіна, що корисно спати на ньому, тому підстеляли його у ліжка, набивали у матраци. «Коли ми побрались з чоловіком, а було то влітку, старші дозволили нам спати надворі. В хаті тісно, людно – родина була багатодітна, задуха, бо кватирок у вікнах не мали. А ми накидаємо сіна у віз, розстелимо рядно – от і постіль, м’яка та духмяна, краща за будь яку перину… Вранці встаєш бадьорою, відпочилою, у доброму настрої», – згадувала Тетяна Володимирівна Остапенко (1911 р. н., уродженка с. Гупалівка, Самарівського р-ну).

Існувало багато прислів'їв та пісень, пов'язаних із сінокосом. У них були закладені поради, розповіді про традиції і навіть про усі етапи робіт на сіножаті. Як, до прикладу, у народній українській пісні «Вийшли в поле косарі…».

Вийшли в поле косарі 
Косить ранком на зорі. 
    Приспів: 
   Гей, нуте, косарі,
   Бо нерано почали;
   Хоч не рано почали, 
   Так багато утяли!
До обіду покосили,
Гострі коси потупили. 
    Приспів:
По обіді спочивали, 
Гострі коси поклепали. 
    Приспів:
Увечері холодком 
Йшли додому всі рядком. 
    Приспів:
А в стоги як пометаєм,
То добряче погуляєм!

Цій тематиці присвячені також «Косарі косять, а вітер повіває, Шовкова трава на косу налягає…», «Сіно моє, сіно…», «Та косив батько, косив я…», «Ішов дід з косовиці», «Ой чиї то косарі..» та інші пісні, які склали цілий фольклорний пласт – «косарські і гребовицькі пісні». До слова, косовиця у нашому краї часто припадала на Петрів піст (16 червня-11 липня за старим календарем) і священники, ставлячись з розумінням до важкої праці косарів, «пом’якшували» вимоги до постувальників: дозволяли вживати ситну їжу і… співати пісень, щоб люди могли трішки підбадьорити себе.

Також до наших часів збереглися такі промовки: «Як сіно косять, то дощів не просять», «Роби сіно в погоду, бо зогниє в негоду», «Язиком сіна не накосиш», «Коси коса, поки роса, а як роса додолу, то ми додому» та інші. До слова, останню приказку у наші дні господарі, озброєні сучасними механізмами, переробили – «Коси коса, поки не перегрілась поршньова».

Сучасність

З плином часу традиції сінокосу змінилися – у минулі часи косовиця була багатолюдною, а зараз, що не рік, то все далі рідшають ряди людей з косами, вилами та граблями. Велику підмогу землеробам надають зручні механічні косарки, гребки, прес-підбирачі – практично кожен другий господар має міні-техніку. 

Раніше за кожну ділянку сінокосу селяни боролися, викошували навіть незручні галявини у посадках і лісках, а зараз багато ланів зостається незайманими. Причини тому різні: спочатку це був виїзд безробітних мешканців села на заробітки у міста та за кордон, потім, з початком війни з російськими агресорами, багато молодих хлопців мобілізували до війська – тому й косарів не вистачає, а ще з кожним роком скорочується поголів’я рогатої худоби. Тримати її стає дедалі невигідно – витрати фізичні та матеріальні великі, а прибуток їх не покриває. До прикладу, підприємці-перекупи скуповують молоко у селян по 20 гр. за літр, а продають у Дніпрі по 30–40, оптовики збирають «молочку на бочку» взагалі по 11 гривень. Щоб поїхати на базар самостійному господареві потрібно мати машину, оплатити пальне чи послуги найманого водія, потім сплатити «містове», послуги лабораторії, тощо. З продажем м’яса ситуація ще складніша.

«Раніше на нашій вулиці корова була майже у кожному дворі (28 дворів), а зараз залишилось лише у п’яти хазяїнів. До «череди» корів тепер не ганяють, кожен припинає на своїй ділянці, або десь… Пастухів найняти складно, ніхто з молодих не хоче пасти. Збувати продукцію стає дедалі складніше. Багато хто з людей перейшли на утримання кіз», – розповідає Любов Третяк (1962 р. н., у дівоцтві Руденко, уродженка селища Петриківка, нині проживає у с. Бабайківка).

Більш-менш краще почуваються фермерські господарства, але там теж є багато труднощів і невирішених питань. Але наші люди, попри все, зостаються оптимістами, усі сподіваються про зміни на краще: у країні, на селі, у сільському господарстві. «Головне, щоб закінчилась війна, прийшов мир на нашу землю, а українці люди працьовиті – усе відбудують, усіх нагодують».

Вдячність за допомогу у підготовці публікації авторка висловлює Василю Васильовичу Варяниці, мешканцю с. Бабайківка. 

 

Титульне фото: «Сінокіс», худ. М. Сергеєв, 1887