Михайличенко Володимир Терентійович
Володимир Михайличенко – провідник буремної доби

Володимир Михайличенко – провідник буремної доби

Володимир Михайличенко – талановитий поет, щира людина, вимогливий до себе та щедрий на добре слово для людей. Ніколи не зупинявся, а намагався відточити кожну грань свого літературного таланту. Він писав: «Поспішати у творчості – річ не бажана. Потрібно трудитись до сьомого поту: дерзати, шукати, знаходити вдень і вночі, вирушати в далекі, незвідані подорожі до нових тем, відкривати ще не освоєні поетичні краї і землі». 

Народився Володимир 13 вересня 1936 року на Червоногвардійському руднику в Кривому Розі в сімʼї гірника. Батько помер, коли хлопчикові було три роки, від професійної хвороби – силікозу. Болюча втрата пізніше знайшла своє втілення в поетичних рядках. 

Батько

Печальна огорожа… Тату, тат…
І терну кущик біля обеліска.
Ой, сповила тебе земля Карпат,
А прийняла навіки криворізька!
Коли вставали шахти із руїн – 
Ти повернувсь з далекого походу,
З доріг війни. У трудовий розгін –
Під ясні зорі і на тихі води.
Руда – це танк, і трактор, і верстат,
Коса і голка, і перо, і шило.
О мужні й схудлі лиця наших тат!
Як мало вас уже в живих лишилось!
Невтримно так біжать життя вали, 
Сади шумлять на Криворіжжі всюди…
Які ж у тебе, краю мій, були
І є, і будуть незабутні люди!

Сім’я пережила фашистську окупацію, а вже після визволення міста майбутній поет пішов у перший клас. Володимир мав успіхи у навчанні з усіх предметів, але найбільше полюбляв гуманітарні науки, зокрема літературу. Змалку мріяв стати актором:

Пробірок не терпів – любив літературу,
і душу віддавав за Блока і Сосюру.
А вчителька одна сказала: – Де там!
Не вийде з нього ні актора, ні поета.

Насправді, актором Володимирові стати не судилося. Закінчивши школу, він працював різноробочим у Києві, але підступна хвороба підкосила поета. Володимир Михайличенко захворів на туберкульоз легенів та повернувся до Кривого Рогу, де тривалий час лікувався. 
Після тимчасового одужання Володимир зв’язав своє подальше життя і роботу з літературою. Поет вступив до Київського університету на філологічний факультет, паралельно працюючи спочатку в редакції газети «Бурильник» на Жовтневому руднику, а потім перейшов у редакцію багатотиражки «На трудовій вахті». Своєрідним досягненням і значною подією для поета стало видання друкарнею невеличкої збірки його творів під назвою «Лірика».

Навчаючись в університеті, Володимир Михайличенко опинився серед талановитих особистостей. Микола Сом, Іван Драч, Володимир Підпалий, Борис Олійник, Василь Симоненко, Юлій Коцюбинський,  Павло Тичина та Володимир Сосюра надихали молодого літератора на нові літературні звершення. 

Зі слів Юлія Коцюбинського, на знак великої любові та поваги до Сосюри поет назве свого сина від першого шлюбу Володимиром на його честь. Подружжя Михайличенків розлучилося, оскільки дружина Ольга не поділяла поглядів чоловіка. Другий шлюб із подругою юності Ніною Богданівною був щасливий і радісний. Народилася донька Марійка. 
Як згадував Ю. Коцюбинський, у Володимира Михайличенка була виняткова пам'ять. Він з легкістю запам’ятовував вірші та майже ніколи не писав конспекти, оскільки добре сприймав матеріал на слух. 

Окрім літератури, була у Михайличенка ще одна пристрасть. Він був палким уболівальником київського «Динамо» та, щоб купити квиток на довгоочікуваний матч, міг займати чергу біля кас ще з ночі. 

«…Володимир від природи був щедро обдарований, він досконало володів рідною мовою, вивчав діалекти, знав народну творчість, численні пісні, історію літератури, мистецтво поетики і готовий був плідно працювати, збагачувати нашу культуру, та, на жаль, не завжди знаходив підтримку та ще й змушений був постійно рятуватися від хвороб», – згадував Олесь Лупій.

Відомий поет Володимир Алєйніков, відвідуючи рідний Кривий Ріг, згадував про трагічне життя і долю Володимира Михайличенка, підкреслював його людські якості: відчайдушність, непокірність, завзятість: «Він був як ходяче полум’я, це безперервне пульсуюче горіння, що відчувалося…». Унікальний талант із відданою любов’ю до Батьківщини та кожного її громадянина, з неперевершеним стилем письма і визнанням такими титанами української поезії як Олесь Гончар, П. Тичина, В. Сосюра.  Писав вірші Володимир Михайличенко виключно українською мовою, оскільки вважав її найближчою і найріднішою, він був справжнім патріотом. «Є ще одна якість у його віршах. Справжня українська поезія – це та, яку не можна перекласти на іншу мову. Вся ця фонетика, вся ця побудова речень, розумієте?...», – підкреслив Володимир Алєйніков.

Поет писав про рідне Криворіжжя та відданих йому людей: гірників, водіїв, учителів; про кохання та юність. Одним із провідних образів поетичних творів Володимира Михайличенка  був образ матері, який яскраво розкривається у віршах «Лист від сина», «Дві ялинки», «Мамо, ой, мамо». Ці твори сповнені ніжності та синівської любові до матері, вдячності за турботу та переживання.

Мамо, ой, мамо!
Як постарів наш сад:
Стільки пеньків уже,
Стільки мертвих гілок!

Мамо, ой мамо!
Довго не був я удома:
В місячнім ореолі
Вишню цілую суху!

В місячнім ореолі
Мов намальовані, мамо,
Мов намальовані втрати
І ваших глибоких очей.

Війни ви, мамо, зазнали,
Голоду ви зазнали.
Чого ж ви тоді не зазнали? –
Уваги і ласки дітей!

Одна дочка в Казахстані,
Друга дочка в Магадані.
На сина була надія –
Та тільки він блудний син.

Мамо, не плачте, мамо!
Мамо, пробачте, мамо:
Дозвольте, я перед вами
В місячнім ореолі
На коліна впаду!..

Володимир Михайличенко був поетом-правдивцем, бунтарем, який не боявся гострого слова і  показував у своїх віршах життя без прикрас. Борець за справедливість, яскравий критик, який не сприймав цензурних обмежень і політичної диктатури; митець, чия щира душа прагнула свободи слова, виявився у тісних рамках тогочасної влади та зіткнувся з гонінням та заборонами. 

У 1972 році на знак протесту проти арешту групи української інтелігенції та їхнього заслання у концтабори, Володимир Михайличенко за підтримки молодих людей виступив проти свавілля влади та відстоював права людини в Україні. Не зупиняючись на цьому, сміливий поет наважився на ще один крок проти режиму – так, на одному з рудників замайорів жовто-блакитний прапор. Це не залишилось не поміченим – органи КДБ розшукали сміливців, серед яких був і Михайличенко, і змусили його підписати документ, згідно з яким йому заборонялося виступати на зборах, на радіо, телебаченні, вчителювати, друкуватися. Це не могло не позначитись на здоров’ї поета. Хвороба прогресувала.

Дружина поета переконана, що єдиним гріхом Володимира було бажання говорити правду на сторінках своїх творів і любов до української мови, якою він непоборно говорив з усіма:

Я був хазяїн слова й діла:
А що про мене говорили?
А що про мене не казали –
Все кісточки перемивали…
І все ж таки усім на глум
Я – джерело і духу, й дум.

«..Жаль його найбільше як людину, чесну, щиру і добросердну. Шкода, що не вдалося йому створити те, про що мріяв, але завжди будемо вдячні за талановиті, довершені твори – громадянську та інтимну лірику, яка і через багато років зворушує і захоплює…», – написав Олесь Лупій

Ніна Богданівна в статті, присвяченій чоловікові, згадала випадок, який стався з літератором на Великдень: «Коли Володя повертався увечері з роботи додому, його тяжко побили  неподалік від дому. Він заборонив звертатись у міліцію і в лікарню не пішов. Сказав, що буде гірше…». Після цього поет тяжко переживав, його мучили погані передчуття, не було наснаги й настрою. Свій стан поет пояснив так: «Нема ніякого зв’язку з життям. Я ніби прощаюсь з усіма і всім. Запам’ятай – дочку ти виховуватимеш сама, бо я скоро піду».

Трагічно зупинилося життя талановитого та незламного Володимира Михайличенка 4 січня 1978 року. 

Коли мене, може, не стане,
Як декотрих з нас не стає –
З багряних пісень моїх гляне
Моє Криворіжжя, моє!

Уже посмертно, завдяки збереженим вдовою поета Ніною Михайличенко рукописам і допомозі редакцій київських журналів «Дивослово» і «Рідна школа» у видавництві «Деміург» була видана збірка творчості Володимира Михайличенка «Полум’я». Саме так за життя поет хотів назвати збірку. 

Олесь Гончар відгукнувся на смерть поета: «Це втрата для нашої літератури, що не стало Володимира Михайличенка. З усього видно, що він розвинувся б у неабиякого поета, та, мабуть, прозаїка. Про Криворіжжя ще ніхто, здається. не писав з такою синівською любов’ю і так талановито».

На пам’ятнику поета викарбувані його слова:

У народа палець заболить –
У поета серце розривається.

Автором проєкту пам’ятника стала криворізька поетеса-бард, художниця Оксана Зоря, яка присвятила митцеві рядки, що пронизують серце:

Ми несемо Вашу естафету
Болю України і краси,
Правду слова й гарт Кривого Рогу.
Плем’я Прометеєве росте,
Дужає, іде через «не можу».
Там, де квітка терну зацвіте,
Там і вродить пісня у народу.