Валер’ян Полiщук. Життєва одіссея українського поета. Частина 2

Полiщук Валер’ян Львович

  • 1 жовтня 1897 – листопад 1937 |
  • Місце народження: с. Більче Дубенського повіту на Волині. |
  • український поет i прозаїк, один із яскравих представників «Розстрiляного вiдродження» в українськiй лiтературi.

Катеринославський період життя Валер’яна Полiщука був надзвичайно бурхливим і насиченим.

1914 року вибухла світова війна. Луцьк, Дубна, волинськi села стають театром військових дій. Установи евакуюються. Луцька гімназія переїздить у Білгород. Біженці зливою сунуть на схід. Зачепила і Валер’яна з братом ця хвиля. Попрощалися з батьками, які навіть серед бою і жаху воєнного ґвалту лишилися на землі, де прожили молодість. 

Так Валер’ян із братом Нiкандром опинилися в Катеринославi. Там як конторник зводив кiнцi з кінцями їхній дядько. Брати стають учнями першої класичної гімназії. Попервах мали де переночувати, а не гнили, як решта, в бараках у тифозному маренні, серед бруду і нечисті. Так званий «Татьянинський» комітет давав утікачам деяку допомогу, а ще Валер’ян згадав про репетиторство і навіть писання «сочинений» для багатших панків-однокласників, аби заробити та вдягтись. Але думка працює – література, класики, фізика й математика, товариші, кохання – усе це перепліталося в один яскравий килим. Уже у грудні 1914-го вiн із товаришами, без відома ґімназіяльного начальства, випускає російсько-український збірник «Первая Ласточка». Епіграф узяв деякою мірою автобіографічний: «Ласточка примчалась из-за синя моря, села и запела: как, февраль, ни злися, как ты, март, не хмурься, будь хоть снег, хоть дождик – все весною пахнет». Тут, у Катеринославi Валер’ян вмістив свій перший вірш, «Круті і низькі береги». Друкували збірник у друкарні Берса, помагали їм робітники друкарні, між ними відомий катеринославський меншовик С.А. Цорн. Грошей на альманах назбирали вскладчину. Збірник вiн послав своєму луцькому вчителеві М. Черкавському, що згодом за польської державності став толерантним депутатом польського сенату. Він був тоді разом з гімназією у Білгороді. Через деякий час у листі вчитель дуже тепло привітав першу друковану спробу свого учня. Це стало для юнака великою внутрішньою підтримкою. Досі вiн соромився комусь показувати те, що писав. Тут вiн під псевдонімом «Gutta» все ж виступив прилюдно. Та до того ж Черкавський був той перший, що відкрив Валер’яновi існування українського друкованого слова ще у час луцького навчання. Він дав учневі спочатку «Кіевскую Старину» зі статтею про Пантелеймона Куліша, потім непомітно в нього опинилася перша українська газета «Рада», і, нарешті, юнак був уражений «Огнецвітом» популярного тоді молодого поета Чупринки. Це все робилося секретно, бо час був непевний, і можна було й учителеві, й учневі вилетіти з гімназії за самі лише українські симпатії. Десь з 1913 року Валер’ян Полiщук почав писати по-українськи.

Через деякий час гімназисти випускають у Катеринославi новий збірник «Блуждающие огни». Водночас Валер’ян читає книги німецького зоолога i мандрівника Альфреда Едмунда Брема (1829–1884), автора шеститомної праці «Життя тварин». Вiн божеволіє від Достоєвського. Робить фізичні прилади. Коли вiн жив у Юкельсонів, котрі годували безплатно (Полiщук був компаньйоном їхнього сина-одинака Юри), гімназистові Нiкандрові вистачало допомоги Татьянинського комітету й Валер’янових заробітків, то були зайві ресурси й час, які старший брат міг використовувати на фізичне приладдя. Одного разу Валер’ян сам зробив чималеньку спіраль Румкорфа. Ізоляцію зміцнив парафіном, із грамофонних ебонітових пластинок зробив кружала вищої ізоляції, переривача взяв до електричного дзвінка, а струм з елементу Грене. Після того мав таку трансформацію струму, що між провідниками скакала сантиметрова іскра. Потім з Юрком вони почали робити спроби впливу струму на організм. Невідомо, як це сталося, що той один кінець приклав до вуха, тримаючи другий в руці, але його так ударило, що на деякий час перестала повертатися шия. Валер’яна мало не виставили з дому, а дослід електрикою рішуче заборонили. Довго хлопці сміялися з того, як це Валер’ян ухитрився звихнути Юрковi шию електрикою.

Класним наставником Полiщука був законовчитель священик Михайло Вікторович Русанов. За те, що на лекціях закону Божого Полiщук ставив єхидні питання, хоч богослів’я добре знав (треба бути завше на чатах), той його зненавидів. А надто після лекції, де зав’язалася суперечка учня з учителем на предмет того, чи мають тварини почуття і розум, чи не мають. Із закону Божого виходило, що не мають: тільки людина є істота розумна й безсмертна. Валер’ян озброївся Бремом і Дарвіном і виступив проти. Клас розколовся. Диспутували зо три лекції підряд, нарешті, Полiщуковi заборонили говорити. «Якось на те прийшлося, – згадував вiн потiм, – що незабаром після того клас зірвав тупу лекцію з історії – і ось нас, тринадцятеро, не допустили до іспитів, а мене просто вигнали з гімназії, даючи змогу перевестись у Білгород. Я не перевівся». (А викладач Михайло Русанов помер у червнi 1920-го).

Літо 1916 Валер’ян провів на посаді конторника в експедиції Брянського заводу, щоб трохи заробити (здається, тоді ж на цьому заводі недовго працював i юний Костянтин Паустовський). Брянський завод у той час цілком працював на оборону, фронт забрав чимало людей – тож туди легко було влаштуватися. У перерву і після служби юнак годинами блукав заводом, обдивлявся плавку чавуну, виробку дроту і набоїв (для війни), коло генераторів, у мартенівському і бесемерівському цехах, був на прокатці рейок, у токарнях, на електростанції – одне слово, всюди, де було можна й не можна. Спостерігав і життя робітництва. Потім у Києві мiсяць служив в «Арсеналі». «Завод я люблю і відчуваю з того часу», – зiзнавався Полiщук у часи «перемоги пролетарiату».

Валер’ян Поліщук. Катеринослав, 15 січня 1916 р. // http://litakcent.com/2017/10/12/gomer-revolyutsiyi-i-prikriy-saharin-120-rokiv-valer-yanu-polishhuku/ Брянський завод. Поч. XX ст. З фонду ДОУНБ. Ларьок з продажу напоїв і тютюнових виробів на Катерининському проспекті // https://nin-gen.livejournal.com/15936.html

Восени 1916 року як учень 8-го класу Валер’ян знов явився до Катеринославської гімназії. Куди ж йому було переводитися, на шиї був найдорожчий друг – брат Нікандр? (Можливо, комусь цікаво, чому в Поліщуків були такі немужицькі імена. То батькова робота. Він вибирав у календарі імена й домагався, щоб священик дитину так і назвав). У Валер’яна з директором гімназії сталася гостра сутичка, де вiн і просився, й лаявся. Нарешті, якось справу залагодили, і вiн лишився в гімназії з балом «3» «по поведению».

А навесні 1917-го вибухнула Лютнева революція, і все змінилося. Ще до революції Валер’ян потрапив у Катеринославi до гуртка українських соціал-демократів, який вів Ісаак Мазепа, згодом прем’єр-міністр молодої української держави. З революцією його селянське походження кинуло Поліщука в лави українських есерів, і розпочалася його політично-громадська діяльність. Передовсім, з деякими товаришами, як-от В. Білий, О. Тхоржевський, Д. Сухенко, стали організовувати український юнацький рух на Катеринославщині. Валер’яна Полiщука обрали навіть першим головою Юнацької Спілки (то був аналог комсомолу, тільки чисто українська юнацька організація, виникла завдяки iнiцiативi нацiонально-свiдомих викладачів при комерційному училищі Антона Синявського).

В. Поліщук // http://www.museum.dp.ua/article0081.html

Гімназію Валер’ян таки скінчив. Але наука тягла його далі – архітектура ще співала йому мистецько-математичною гармонією. І от вiн, без копійки в кишені, прилаштувавши так-сяк у Катеринославі брата, їде до Петрограда. Перед тим вiн улітку побував у батьків на Волині, звільненій від австро-німецької окупації. «Усе було зруйноване, – описував побачене Валер’ян, – поля заросли буркунами, замість сіл – груз і лобода, снарядні ями, дріт колючий і тиша, сонячна жахлива тиша. Скільки там пережили мої батьки, як і всі, хто лишився, – передати немає сил».

У Петербурзі Полiщук вступив до Інституту цивільних інженерів. Перші два тижні ходив по музеях і галереях, а потім, коли не лишилося ні копійки, почав шукати роботу. Роботи немає, і от вiн зі своїм товаришем – студентом Мельниковим, теж катеринославцем, потрапляють до артілi вантажників на морську пристань, на Канонерський острів. Цілий день тягали «швелі» (шпали), а ввечері вирушали до інституту. Там працювали до 11–12 години ночі, є сила – йшли до-дому, а нема – то засинали прямо на столі кресляра, на ранок знов рушали на край міста з босотою вивантажувати англійський пароплав «Ціцеро». У спільному казані портова голота варила собі якусь юшку. По обiдi одні рушали травити корбою бруси, а вони – тягати їх у штабелі. Найтяжче було возити тачкою дрова. Ті, що возили тачку, так і звалися: «каторжник». Спину ломило, руки в мозолях, підтікали кров’ю, а ввечері розламаними юнаки йшли таки у «чертежку».

Валер’ян Поліщук в одязі вантажника. Петроград, 31 серпня 1917 року // http://litakcent.com/2017/10/12/gomer-revolyutsiyi-i-prikriy-saharin-120-rokiv-valer-yanu-polishhuku/

Почалися дощi, пітерський туман здавив Валер’яна, сина пiвдня, вiн захворів і почав шукати іншої роботи. Знайшов місце контролера на складах острова Сельдяной Буян. Тут було значно краще. Насамперед, – щосуботи давали пайкою рибу, м’ясо, сир, жири, оселедці. Хлопці підживились. А тут – революцiйнi подiї, мiтинги, суперечки. Якось перед самим Жовтневим переворотом хтось повів Валер’яна на районний мітинг кадетів. Рисс – такий був кадет, журналіст – саме розпинався: «Россия пала!» Якийсь огрядний банківець крізь сльози декламував щось про загибель культури, гукаючи до спасителя Корнілова. І от Валер’ян не витримав і собі виліз на трибуну:

«Я – представник визволеного українського народу!»

«Браво, браво!» (думали, мабуть, свій).

«Але ми кажемо, що корніловщину і керенщину треба роздушити... Вони не дають Україні вільно самовизначитися...»

Зчинився страшенний галас. Як його там не били – сам не знає. 

Потім настав Жовтень. Колони більшовицького війська й Червоної гвардії потяглися на Пулкове, на Гатчину. Полiщук має змогу все це бачити на власні очі. Чиновництво, артільники розбіглися, засаботували. І от їх, кілька чоловік: один емігрант Нахманберг, котрий недавно перед тим вступив на склади, що були тоді у віданні «Петроградского Особого Присутствия по Продовольствию», студент Ханін, латиш Катц, касир, чи один із артільників і Полiщук узяли на себе всі склади Сельдяного Буяна. Їм прислали охорону, солдат до двадцяти, з Кексгольмського полку, і вони день і ніч, діб зо п’ять, провели там, видаючи по ордерах котроїсь більшовицької організації їжу, рибу й м’ясо для повстанчої армії, коли всі десятки співробітників саботували пролетарську владу. Правда, їх за це підтримували матеріально, видавши надурочні гроші за 90 з лишком годин. А повз склади, наїжені багнетами, гуркотіли вантажівки на південь, долітала канонада і везли назад поранених.

Якось уночі, розставивши зміну варти, вони з рештою солдатів готували з тріски крупник і читали відозви Петросовєта та Ревкому, обмірковуючи становище. Дехто з їхньої п’ятірки виривався у місто, де в цирку «Модерн» гримів вождь більшовиків Лев Троцький та коло Інженерного замку грюкотіли залпи по юнкерах.

Коли більшовицькі сили перемогли, ті, що стали на бік повсталих, на бік більшовиків, куди і він свою дрібочку вклав, почали перемагати саботаж чиновників. Зібрали величезний мітинг на Кронверкському в помешканні Біржі праці, всіх службовців продовольства Пітеру. Висунули гасло під проводом, звісно, фракції більшовиків, що службовці продовольчого діла мають бути, як Червоний Хрест: годувати і друзів, і ворогів, навіть під час бою. Тому й пропонували не затягувати саботажу, а негайно стати до праці. Хід спрацював – більшість висловилася за працю, і, таким чином, саботаж у продовольстві припинився.

Попри революцію, Валер’ян надалі поволі служив і вчився. Коли Центральна Рада вступила у війну з більшовиками, згадує вiн, «мої національні струни голосно забриніли». І ось вiн знову на Волині. Верталися втікачі, поприходили солдати з війська. Треба ділити панську землю, організовувати селянську масу. Енергійний Валер’ян одразу ж поринув у цю справу. Його обрали головою Боремельського волосного земельного комітету.

Тоді селяни, як злива, йшли на кожне свіже слово, а надто як стосувалося землі. Якось скликали волосний сход уже по-новому, за участі жінок, євреїв, поляків і всіх тих, хто раніше не був у громаді. Особливо щиро йшли до революційного пива, напише згодом Полiщук, наші волинські, тричі побиті євреї.

На майдані – тисяч вісім люду. Посередині стіл. Писар не хоче секретарювати. Старий старшина з заможними селянами шепочеться. Тоді Валер’ян забирається  на стіл, кидає кілька демагогічних слів – писаря скидають, увесь волосний син-кліт – геть! І починають з’ясовувати, міркувати й розподіляти, користуючись земельними законами Тимчасового Уряду і Центральної Ради.

Насуває хмара, а ще не провели виборів. Полiщуковi, що заправляє сходом, треба подбати про помешкання. І от єврейська громада, порадившись, пропонує свою синагогу. І сход, скільки зміг, увійшов у старий будинок; на підвищеному кріслі, де, мабуть, сидів рабин, посадовили його, безвусого юнака, щоб вiн їм розповідав про революційне діло. «І слухали-пили кожне слово, не моє, а самих себе, бо їхньою силою я тоді говорив».

Та ось Центральна Рада закликає німців. Його революційна діяльність одразу натикається на перешкоди. Вже земельні комітети на обліку в німців – і, врешті, владу обіймає гетьман Скоропадський.

Довелося юному революціонерові тікати до Києва від арешту, який гнався по п’ятах. Зрештою, то була не перша й не остання втеча в його житті. Влаштувався в однієї старенької – Тетяни Юхимівни Орловської. Багато після того прожив вiн у неї в Липках, за квартал од колишнього царського палацу, в халупці з призьбою, що влізла в землю. Були часи, коли вони їли самі посолені зелені баклажани. Жив вiн і в інших місцях, але це була база. Дні – вільні, їсти нема чого, тільки й роботи, що читаєш та пишеш. Читав вiн тоді літопис Нестора-літописця, і зародилася у нього думка написати поему на давню тему, де б бився пульс сучасності. Почав писати «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» й переніс на древлян свої українські симпатії, а на киян свою ненависть до німецького юнкерського чобота.

Тоді ж розпочав свою першу газетну працю у газеті Селянської Спілки «Народня Воля», де редактором був його майбутній найкращий приятель Сергій Пилипенко. Редакція тулилася у підвалі на Бульварно-Кудрявській; шпики так і кишіли довкруг неї, а співробітники, під загрозою арешту, двічі готували наклад газети, і все одно вона світила голими плямами, де стояло часто: «стаття С. Пилипенка сконфіскована цензурою», «вірш В. Поліщука сконфісковано цензурою» тощо. Це були його перші бойові хрестини на літературному полі в серйозній пресі. Водночас дві речі В. Полiщука, «Сіяч» і «Сумний напис», з’явилися в журналі «Шлях». І ще одна мiнiатюра. Називалася «Над свіжою могилою» i була присвячена героям Крут. Починалася словами «Стою над свіжою могилою юнаків i тихо сумую...» У листопаді 1928-го  редактор «Вiстей ВУЦВК» Євген Касьяненко назве цю рiч «слинявою панахидою» й сильно шмагатиме Полiщука за його «націоналістичне» минуле. Той буде змушений виправдовуватися. І хоча тим намагалися показувати українським письменникам, що всі вони на гачку, але дальші репресії зрівняють усіх: Полiщука, Касьяненка... І все буде так, як у відомому вipшi Фалькiвського: «А третій хтось із кулемета обох скосив...»

Тим часом із заробітку в редакції «Народньої Волі», що виходила двічі на тиждень, та ще й з конфіскатами, жити було неможливо. Місяць водив за ніс Ф. Коломійченко, який міг дати посаду, але не давав, використовуючи Валер’яна для розсилки журналу «Шлях», де був редактором. Валер’ян було вже зовсім підупав. Хліб із цукром і водою був за ласощі. Там же в одній кімнаті з ним опинився і Тхоржевський, вирішили заробити інтелектуальною працею на латинсько-українському словникові та перекладі «De bеllо gаllісо» Цезаря. Мабуть, Валер’яновi згодилося ґiмназiяльне знання латини. Але роботу перервано. Валер’ян поїхав рятуватися від голоду до однієї з найяскравіших своїх подруг Катерини К., на Полтавщину. Там, між іншим, прочитав усі головні роботи Дарвіна, а коли повернувся назад – у повітрі Києва вже пахло порохом. Вiн зразу ж рушив на Волинь. Дорогою захопила звістка про повстання Директорії. Патріотично налаштований юнак вернувся назад і вступив до Чорноморського коша, що був тоді у Ворзелі під Києвом. Тут вiн секретарює в самого Микити Шаповала в адміністративному відділі, яким той завідував. Мабуть, саме через те особливо дошкульно критикував його потім, 1923 року, Шаповалів та Винниченків орган «Нова Україна», коли вони, послідовно віддані ідеям української державності, опинилися на еміграції, а Полiщук вже працював у лавах пролетарських письменників «Гарт» на вже Радянській Україні.

З Чорноморським кошем Валер’ян вступив до Києва. Гетьман Скоропадський накивав п’ятами, а непосидючий Полiщук їде на роботу до вже небайдужого йому Катеринослава. Працює тут у редакції газети «Республіканець» як її секретар. Головним редактором був Сергiй Бачинський. Тут Полiщук друкує свої вірші й політичні статті, стає кандидатом на Трудовий конгрес. Та невдовзі Катеринослав узяли більшовики. Поблизу товкся Махно. У мiстi i довкола кипіло, як у котлі. Газету перенесли в Єлизаветград, ще там попрацював трохи, але, побачивши, як отаманія щораз більше й більше бере в Україні гору, вертається до Катеринослава. При більшовиках цілу весну й літо вiн працює по український кооперації – у часописі «Споживач». Був консультантом кооперації, їздив на периферію, писав у газету «Известия». Якось йому влетіло від українських есерів і есдеків за статтю «Драгоманов як провозвісник влади Рад». І все ж водночас у ньому, за його визнанням, ще національні болі почувалися гостро. Різні причини були на те, а найбільше та, що національна політика більшовиків ніяк не могла задовольнити його. Тоді ж вiн з Карацюбою випустив збірник «Жарина», орган Катеринославської Юнацької Спілки.

Катеринослав у руках денікінців. Валер’ян бере участь у повстанському русі проти денікінців. Працює й далі в український кооперації та бере участь у літературно-мистецьких збірниках «Січ», чиї два випуски встиг видати у Сiчеславi в 1919 літературознавець Петро Єфремов. Водночас під виглядом консультанта Полiщук тримає зв’язки з повстанцями. Їздить до Києва до протиденікінського центрального повстанкому. Їздить з машиністом у потязі відомого білогвардійського полковника Гусєва. Назад на тому ж потязі в паровозі провозить до Катеринослава прокламації. Фактично юнак стоїть на чолі повстанського зв’язку Катеринославщини і частини Херсонщини. І встигає дописувати до київської «Ради». 11 (24) вересня 1919 року в цій газеті з’являється його допис «Життя в Катеринославi»:

«Життя в Катеринославi за останні кілька місяців клекотіло, мов у казанi. Зв’язку з іншими місцевостями не було сливе ніякого. Що робилось по світі i зокрема в Києвi, – знали лише з відомостей комуністичної преси, де про українське життя замовчувалось дуже уперто. (Пригадується, спочатку думали замовчати його й катеринославські газети, що прийшли на зміну совiтським). Це вже така доля Катеринославу, де на українське питання завше своя точка погляду – “катеринославська”.

Інколи виникали стосунки з Харковом, але там українське життя політичними пертурбаціями розбите на цурпалки. В Катеринославi провадиться поки що робота по старих шаблонах: культурна та економічна, культурна гірше, тут якась анемія. Економічно-кооперативна краще.

Культурній роботі, правда, багато перешкоджають всякі дозволи, часом подвійні (у випадку закриття). Ворушиться український клуб “Рідна оселя”. Був “робітничий”, та закрився. Піднімаються на ноги всякі спілки, як-от: Учительське Товариство, Юнацька Спiлка, Студентська Громада. Мiж іншим, Юнацькій Спілці на прохання зарегiструвати була відповідь, що ніяких об’єднань українського юнацтва не допустять. Кооперативи розмахнулись ширше. Союз споживчих товариств мав будувати народнiй дім, придбав друкарню випускає журнал “Споживач”, бере на себе допомогу українським школам, відкриває кооперативні курси. Зроблені великі закупки в Ростові, Криму, Одесі, навіть у Туреччині, але брак коштів, який спричинився через анулювання совiтських знаків, а також через пограбовання складів Союзу більш як на сім мільйонів. Української преси в місті немає, коли не рахувати “Споживача” та збiрника-мiсячника “Січ”, який гурток українських письменників робить заходи перетворити в журнал. Газети української ніяк не можна випустити, не видано досі дозволу. Ще й зараз лежать у губернатора заяви на українські газети “Хвиля” та “Український голос”.

Коли дозвіл буде одержано, то можна буде сказати дещо про настрій українського суспільства в Катеринославi та про його бажання; зараз це зробити важко».

Ось в таких умовах жив Катеринослав без своєї української влади. Як бачимо, Полiщук докладно описав українське життя в місті. Замітка з’явилася в «Раді» 24 вересня, а вже через два дні, 26-го вересня, його, Полiщука, i ще 82 свідомих українця Катеринослава заарештували офіцери денікінської контррозвідки. Як згадував сам Валер’ян Львович, через провокацію одного Пупенка, а також через те, що денікінська контррозвідка одночасно заарештувала працівників усіх українських установ міста – Українбанку, «Споживача» і книгарні «Каменяр». Валер’яновi реально загрожує смерть.

«Спакували нас, усіх арештованих українців в одну кімнату готелю “Франція”, де була контррозвідка. Люду стільки – дихнути нічим, стояти ніде. Поміж арештованими снують шпики. Знадвору, проти кожного вікна, вартовий з наставленим на нас багнетом, потім віконниці зачинили. Ми достоту душились. А у двері просовується якась пика офіцерська з лайкою. Коло дверей ізсередини кімнати, де ми сидимо, стоять два офіцери з рушницями і по черзі кого-небудь виводять для обшуку. Я почав шукати шпарки біля вікон, щоб подихати. Біля стіни стоїть шафа і звідти щось свіжіше повітря. Заглядаю за шафу – там невелике віконечко у двір, заставлене тією шафою. Поволі одсуваю шафу і залізаю туди. Мене ще не трусили – я ще при всіх документах. До землі буде з поверх».

Готель «Франція» у Катеринославі. З фонду ДОУНБ.

У темряві йому було видно, як у дворі то спалахне цигарка, то згасне: хтось сидів і курив. Нараз кудись пішов. Коло шафи стояла щітка. Валер’ян кидає її вниз, щоб перевірити, чи хтось не почне гукати або стріляти. Нікого! Лишень у напівпідвалі запалили електрику. Йому від того ще краще: вiн побачив простягнутий од віконця канат до залізної постійної драбини, що вела на дах. 

Далі все було як у пригодницькому серіалі. Юнак шепнув товаришам, що тікає, схопився за канат руками, витягнувся – й цокнув на носки в асфальт двору. В темряві повз контррозвідників, що проходили біля нього, пройшов твердо, як свій. Потім виліз на якийсь прибудинок, звідти – на цегляну стіну, що відокремлювала двір, поверхів на півтора, схопився руками за край і шугнув униз, у другий двір, що виходив на вулицю Тиху (нині вулиця Мечникова позад міськради). Двір було замкнено на хирлявенький замок. Вiн скрутив його голими руками: нервове напруження додало сили, а перескакувати через високий тин було небезпечно, після дев’ятої години ходили офіцери, козаки й могли затримати. Вiн вільно вийшов собі з хвіртки, пішов не додому, а до знайомих. У них зголив бороду, яку тоді носив, а другого дня, узявши дещо, разом із братом їде не на вокзал, а на Брянський завод. Звідти полями – до Діївки, а там – на перший потяг аж до Бірзули.  

 

Валер’ян Полiщук. Життєва одіссея українського поета. Частина 3

Створено: 12.03.2020.
Редакція від 17.03.2020.
Микола Чабан
Бібліографія:

Іщук А. Валер’ян Полiщук // Полiщук Валер’ян. Вибране.– К.: Держлiтвидав України.– 1960.– С. 3–6.
Кононенко П. Валер’ян Полiщук // Полiщук Валер’ян. Вибранi поезiї. К.: Днiпро.– 1968.– С. 3–19.
Сосюра Вр. Третя Рота. Роман. К.: Радянський письменник.– 1988.– С. 215–216.
Полiщук В. Дороги моїх днiв. Автобiографiчнi матерiали. Публiкацiю пiдготував З. Суходуб // Дзвiн.– 1990.– № 1.– С.121–132.
Суходуб З. Автопортрет у просторi i часi // Дзвiн.– 1990.– № 1.– С. 132–133.
Брюховецький В. Полiщук Валер’ян // ...З порога смертi... Письменники України – жертви сталiнських репресiй. Вип. 1.– К.: Радянський письменник.– 1991.– С. 369–371.
Крикуненко В. «Фiлософ з головою хлопчика» (за маловiдомими сторiнками творчої спадщини Валер’яна Полiщука). До 100-рiччя вiд дня народження Поета.– М.: Видавничий центр БУЛ.– 1997.– С. 64.