Парк Колачевського – зелена оаза Кривого Рогу початку ХХ століття

Все боїться часу, але час боїться доброти.
Сергій Колачевський

Кривий Ріг – місто зі сталевим серцем і українською душею. Незважаючи на свій промисловий характер, місто може похвалитися зеленими оазами, де на мешканців і гостей чекають відпочинок і розваги. Тож Кривий Ріг – ще і місто квітучих алей, парків, каштанів. Кожен парк має свою унікальну атмосферу, привертає увагу своїми особливостями та заслуговує на розповідь. Але сьогодні – про парк, який заснувала непересічна людина, меценат, доктор медицини, рудопромисловець Сергій Миколайович Колачевський, якого сучасники називали золотим генієм Кривбасу. Маючи прогресивні погляди, він не тільки вплинув на промисловий розвиток міста, але й відіграв ключову роль у створенні гідних умов праці та життя своїх робітників. Маючи велику пристрасть до садівництва, Колачевський не міг не створити зелений оазис в серці Кривого Рогу. Завдяки його зусиллям парк став місцем відпочинку для його родини, друзів і робітників рудників, а згодом – і для всіх мешканців міста.

Нобель півдня України

Народився Сергій Миколайович 12 січня 1850 року в селі Федорівка Херсонської губернії (нині – Кіровоградська область). У книжці «Таємниця Кривого Рогу» анонімний літератор описував Сергія Колачевського таким: «…молода ще людина років 28 не більше, з розумним та енергійним виразом красивого, класично правильного обличчя. Високого зросту, широкими плечима і з богатирськими грудьми. Ця людина справляла враження чогось стихійного, бурхливого і відчайдушно сміливого… Густе чорне волосся примхливо виступало з-під солом’яного матчішу, недбало зсунутого на потилицю», «сильний, спритний і витончений». Вчився він на відмінно, за що отримав золоту медаль, а згодом і вищу медичну освіту.

У 1881 році, захистивши дисертацію, отримав ступінь доктора медицини. Піднявши медичне обслуговування в Кременчуці на найвищий рівень, отримав запрошення до одеської лікарні. В громадському житті Одеси С. Колачевський був помітною особою: гласний Одеської міської думи, віце-президент Одеського товариства образотворчих мистецтв, дійсний член міського Товариства історії й старожитностей. Він заснував Товариство російських лікарів в Одесі, організовував наукові медичні семінари, видавав газету «Русское чтение» разом з Д. Дубенським, влаштовував благодійні музичні вечори на користь бідних учнів.

Незабаром Сергій Миколайович одружився з Євгенією Розмаріц. У тому ж виданні анонім описує зовнішність Євгенії: «Вона стояла на березі, така гарна, струнка, біла, у своїй легкій літній сукні. Золотисте волосся рельєфно відтіняло матову з легким рум’янцем на щоках білизну, її строгого класично овального обличчя, з прямим носом, пурпурними губами, через які сяяли два ряди зубів наче перлини, і великими блакитними очима під довгими віями… У прямому сенсі слова вона була гарною». Євгенія отримала посаг від тітки поміщиці Зайцевої у розмірі 400 десятин землі біля села Веселі Терни під Кривим Рогом. Спочатку родина мала невеликі кошти від здачі землі в оренду, але з часом рудник Криворіжжя робить Колачевських неймовірно багатими. Відкривши два кар’єри, рудопромисловець турбувався не лише про власний прибуток, але приділяв значну увагу та вкладав чималі кошти в облаштування належного рівня життя своїх робітників і їхніх сімей, чим завоював прихильність людей. Видання «По Екатерининской железной дороге» зазначає, що була побудована «велика, чудово облаштована колонія» з електростанцією та водоводом. Згодом було зведено лікарню зі стаціонаром на 10 ліжок, яка пізніше була розширена – у 1950 році поряд було збудовано одноповерхову поліклініку та дитяче відділення, відкрито нічний профілакторій. Вона пропрацювала до 1960 року, коли ця територія попала в зону зсуву ґрунтів.

Велике значення приділяли Колачевські освіті дітей – восени 1897 року була побудована школа, в який навчалось до п’ятдесяти дітей протягом трьох років. Школа щасливо пережила буремні часи Громадянської війни й успішно пропрацювала до 1935 року. При школі діяла народна бібліотека, де всі охочі могли брати книги для читання.

У 1901 році була побудована їдальня, розрахована на 1000 осіб, а у підвалі розміщувалася пекарня у якій щоденно випікалося 984 кілограми хліба. І до речі, ця їдальня була єдиною, де робітники харчувалися за рахунок роботодавця. Розробив проєкт їдальні-клубу відомий одеський архітектор Юліан Людвігович Дюпон. Цікавим було і те, що це місце можна було легко перетворити на театр. Місцевий письменник і краєзнавець Григорій Гусейнов писав, що у ХХ столітті на рудничній сцені виступали корифеї українського театру: Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовський та інші. Сам Колачевський, бувало, запрошував театральні трупи, що приїздили до Кривого Рогу на гастролі. А от в організації цього дійства Сергію допомагав його брат, відомий український композитор Михайло Колачевський.

За твердженням письменника Григорія Гусейнова «В історії Кривого Рогу це був чи не найефективніший організатор гірничої справи, а за значенням та рівнем зробленого суттєво випередив значно відоміших у краї Олександра Поля та першого директора Гданцівського чавуноливарного заводу Мартіна Шимановського».

Мрія – місто-сад

Захопленням Сергія Колачевського було садівництво та городництво. Григорій Гусейнов відзначає: «Як для рудопромисловця та фахового лікаря, Колачевський дещо несподівано виявився пристрасним садівником». На початку ХХ століття біля маєтку виріс розкішний сад з розсадником, площею по 10 га кожен. Багато елітних сортів яблук, черешень, груш, абрикосів, місцеві та завезені з Європи, щедро обдаровували свого власника врожаєм. Дерева родили, городи дарували рясні врожаї. Овочі та фрукти годували працівників і постачалися на продаж. Сам Сергій Миколайович у власному розсаднику формував нові сорти з цікавими смаковими та ваговими властивостями, за що неодноразово отримував нагороди на сільськогосподарських виставках. Замість паркану сад огороджували кущі ліщини, на яких рясно висіли горішки. Велику кількість саджанців, вирощених у розпліднику, Колачевський роздавав місцевим, прагнучі заліснення степового Криворіжжя.

Садівництво розвивалось, а з ним – і тваринництво. Вже у 1906 році була свиноферма, рисисті коні, барани. Господарство Колачевських було настільки успішним, що до нього приїздили на екскурсію повітові земства з Катеринославської та Херсонської губерній для ознайомлення з передовими методами в роботі з рільництва, тваринництва, садівництва, городництва та виноградарства.

Після смерті Євгенії Володимирівни Колачевський дуже сумував за нею. Наприкінці квітня у 1906 році, коли рясно квітнув фруктовий сад родини Колачевських, який, мабуть, був символом безмежного кохання між подружжям, Колачевський приїхав до криворізького рудника. Тоді він написав листа Юлії Маковській, з якою довгий час підтримував дружні стосунки: «Дорога Юліє Павлівно, дякую Вам за милі рядки, повні співчуття. У нас справді дуже добре. Сад цвіте, як ніколи, але мені ще сумніше від думки, що вона обіцяла приїхати сюди ранньою весною, щоб помилуватися садом у цвітінні… і ніколи її тут більше не буде, ніколи, я так сумую при цій думці, що вирішив хоч мертву, але перевезти її сюди».

Маючи таку пристрасть до садівництва, логічним стало закладення великого зеленого парку навкруг «модерного панського будинку». Парк Колачевського – це справжній ботанічний сад залізного короля під відкритим небом. Як зазначають автори «Історичної енциклопедії Криворіжжя» О.О. Мельник і С.В. Балабанов, парк Колачевського «вважався одним з кращих у Верхньодніпровському повіті». Його було закладено наприкінці XIX століття. Спочатку ця територія використовувалася як дендропарк і мала стати частиною маєтку родини Колачевських. Але з часом там розгорнулися розкішні насадження. Різні сорти бузку та жасмину манили усіх. Декоративні дерева прикрашали своєю розкішністю, а кущі та квіти доповнювали їх і створювали там неймовірну атмосферу. Ще в 1940-х роках, за даними криворізького біолога Вікторії Тротнер, в парку Колачевського нараховувалось більше 100 видів дерев і кущів, серед яких чимало екзотичних. Тишу парку порушували спів пташок і іноді гудки паровозу. Від залізниці парк відділявся кам’яним загородженням і рядом чорних тополь. Вхід до парку, прикрашали красиві залізні ворота з хвірткою. При вході можна було побачити викладене гранітним камінням джерело для води, яка збігала вниз, утворюючи невеличке штучне озерце. У цьому озерці плавали лебеді. Григорій Гусейнов у книжці «Господні зерна» зазначає: «Тут з обох боків вулиці йшли дві алеї лип. У кінці вулиці був вхід до парку. А праворуч стояв двоповерховий будинок садівників».

Після смерті Сергія Миколайовича земля перейшла у власність міської громади, і парк поступово став громадським місцем відпочинку. Пізніше, вже в радянські часи, біля входу розташовувалась каса для видачі квитків до літнього дерев’яного клубу, який стояв трохи далі. По обидва боки головної алеї стояли пам’ятники Леніну та Сталіну. Пам’ятник Леніну потім перенесли на територію шахти Леніна, а пам’ятник Сталіну, після розвінчання «культу особи» скинули в кар’єр. Далі розташовувалася клумба, прикрашена скульптурою жінки з дитиною на руках. Потім була читальня. Метрів через 30 розміщувався танцювальний майданчик, де молодь танцювала під духовний оркестр, баян і радіолу. В кінці алеї стояв пам’ятник С. Орджонікідзе, який пізніше перенесли. Далі за джерелом ріс той самий фруктовий сад.

У 1930-х роках парк було оновлено: зʼявилися прогулянкові алеї, декоративні насадження та місця для культурних заходів.

Починаючи з 90-х років ХХ століття усе, що колись на совість збудували Колачевські, потрапило в зону гірничих розробок і стало приреченим. Після введення в дію шахти ім. Орджонікідзе під кар’єром, селищем, парком утворилися пустоти, які «садили» за допомогою вибухів. У той день, 14 червня 2010 року, після спроби посадки шахтних пустот 16 гектарів землі колишнього маєтку, кладовище, територія рудничної колонки, руїни палацу та усе інше, що колись створили Колачевські, просіло на глибину 50 метрів. Від парку, у якому колись розгорталися липові алеї, лишились широкі смужки з самосійними липами.

Станом на зараз збереглася тільки частина колишнього парку, яка усе ж таки є історичною цінністю та культурною спадщиною землі, на якій розгорталися неймовірні промислові проєкти «залізного короля».

Через людський фактор обвалилися землі, а от історія живе далі та викликає все більше зацікавленості у суспільстві. В 2016 році ім’я видатного земляка увічнено належним чином – найдовшу вулицю Кривого Рогу, яка проходить неподалік від його колишнього рудника, названо на честь Сергія Колачевського. Адже родина несла великий приклад всеосяжної любові до найціннішого – своєї Батьківщини і це має знати і пам’ятати кожен.