Як козаки новий рік зустрічали

Як козаки новий рік зустрічали

У давні часи запорозькі козаки на Новий рік проводили на Січі Велику Раду: ділили землі, обирали старшину.

Ніхто на всім світі не відчував так глибоко
волі, рівності і братерства, як запорозькі козаки.

Ілля Рєпін

 

 

 

 

За формою правління Запорозька Січ належала до демократичних республік, хоча у ті часи ще не сформувалося саме це поняття. Тривалу живучість Запорозької Січі у ворожому оточенні забезпечували  внутрішньо-общинна демократія, рівність усіх членів козацької громади, шанування давніх звичаїв і традицій.

За звичаєм, загальні чи військові ради, де обговорювались найважливіші питання життєдіяльності всього війська, відбувались у запорозьких козаків у певні дні – 1 січня (14 січня за новим стилем) кожного нового року, 1 жовтня на Покрову, на другий чи третій день Великодня або в будь-який час за бажанням товариства чи простої «сіроми». 

Новий рік козаки чекали з нетерпінням, бо в це свято відбувалися дві важливі події — розподіл земель і перевибори козацької старшини. Тому ще за кілька днів до Нового року усі козаки, що перебували у зимівниках, плавнях, степах, на річках, озерах, поспішали на Січ. Їх збиралося до 5 000 і більше.

Любов Варивода, завідуюча відділом історії запорозького козацтва Нікопольського краєзнавчого музею, дослідила, що «у цей день, зважаючи на те, що звечора, 31 грудня, козаки добряче погуляли, прокидалися вдосвіта, йшли до річки, вмивалися крижаною водою, одягали найкращий одяг і поспішали до січової церкви. Служба церковна в цей день проходила особливо урочисто. Під час читання Євангелія запорожці до половини витягували шаблі з піхов, доказуючи цим, що словом і ділом готові боротися за православну віру. Після служби розходилися по куренях обідати».

«В нашій хаті наша воля, а всім зайдам зась»

По обіді збиралася козацька Рада. Не брати участі в цьому заході, засидітися за святковим столом чи напитися так, щоб і ноги не тягли, було неможливо. На Січі існував суворий звичай – неохочих до Ради зганяли силоміць та добре товкли їм боки.

Вибори кошового отамана. Іл.: http://xn----7sbabirvo2ammddtcfe8b2a.xn--j1amh/articles/how-cossacks-greeted-the-new-year.html

За козацьким звичаєм, на січовій площі лунав оглушливий постріл із найбільшої гармати. Далі на звук гармати й за наказом кошового отамана військовий довбиш виносив зі свого куреня палиці до литаврів. З палицями довбиш ішов до церкви, брав звідти литаври, які постійно зберігалися там разом із іншими військовими клейнодами, виходив із церкви на площу й бив у литаври для збору козаків на раду спочатку один раз «дрібним дробом». На цей звук, насамперед, з'являвся військовий осавул: він також ішов до січової церкви, брав звідти великий військовий прапор або стяг чи хоругву, виносив його на площу й ставив біля церкви. 

Довбиш знову бив у литаври, але вже двічі, також «дрібним дробом». На цей сигнал, мов бджоли на мед, поспішали козаки на радну чи вічеву площу, гладенько вирівняну й посипану піском з цієї нагоди. За простими козаками на площу вступала січова старшина: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, після військової старшини тридцять вісім курінних отаманів і кілька чоловік військових «службовців». 

Козацька старшина. Іл.: https://kozaku.in.ua/statt-pro-kozakv/7-admnstrativny-ustry-sch.html Клейноди Війська Запорозького. Іл.: https://xn----7sbnbacaxoeehuadkjsh3b6fzj4f.xn--j1amh/history/klejnodi-vijska-zaporozkogo.html

Кожен із військових старшин ніс знак своєї гідності: кошовий – велику палицю або булаву, суддя – велику срібну печатку, писар – перо і срібний каламар, осавул – малу палицю, курінні отамани – ціпки. Вся старшина була з непокритими головами, без шапок, «бо на той час ішла на площу, наче на судне місце». Довбиш, побачивши старшину, віддавав їй честь боєм у литаври. 

Тим часом старшина, вийшовши на середину, ставала на площі в один ряд, один біля одного, за старшинством своїх чинів, і вклонялася на всі чотири боки «славному низовому товариству». Товариство ставало за курінними отаманами навколо церкви, починаючи правий фланг від кошового й закінчуючи лівий фланг біля військового осавула, утворюючи загалом величезне козацьке коло. Іноді при повному військовому зборі, не вміщаючись у містечку Січі, певна частина товариства залазила на курені та дзвіницю, ставала у рови, піднімалася на вали й розтягувалася навіть далеко уздовж річки. Як і старшина, всі козаки були без шапок і на поклони старшини відповідали поклонами. Перед початком самої ради на площу з'являвся настоятель січової церкви і правив молебень.

«Чий берег, того й вода»

Спочатку ділили землі. Землі на Запорожжі вважалися загальновійськовою власністю. Колишній запорожець дід Розсолода розповідав так: «Земля була у них вільна, степів не ділили, де хто обере собі місце, де кому охота припадає, там і сіда, копай собі землянку, заводь худобину яку, та й кошуй».

Д.І. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» писав: «Після закінчення служби кошовий отаман на козацькій раді оголошував товариству мету скликання ради:
– Панове молодці! Тепер у нас новий рік; слід нам, за давнім нашим звичаєм, розділити між товаришами всі ріки, озера, урочища, звірині лови й рибні місця.
– Та слід, слід! Будемо ділити, як споконвіку в нас прийнято, за лясами, жеребкуванням» .

Рада на Січі. Іл.: https://kozaku.in.ua/statt-pro-kozakv/46-viborcha-sistema-u-kozakv.html

Тут головував писар. Він скидав шапку, клав у неї жеребки – папірці, на яких були позначені земельні угіддя Вольностей Запорозьких. Курінні отамани підходили по черзі, виймали ці папірці і писар привселюдно оголошував, кому який земельний наділ дістався. Цим наділом козак володів тільки протягом одного року, до наступних виборів. Тому суперечок і бійок через те, що комусь дісталася краща земля, не було – наступного року невдасі могло пощастити. Дотримувалися лише правила, що спочатку отримували землю курені, потім військова старшина, за нею духовенство і врешті жонате населення Запорозьких Вольностей. Парубки з товариства скрізь користувалися перевагою у правах володіння земельними угіддями перед жонатим станом; особи, що не належали до війська, рідко отримували землю у Запорожжі.

Так ділили всю землю запорозьких козаків від гирла Самари до верхів'я річки Конки і від порогів Дніпра до гирла Бугу. Запорозькі володіння охоплювали всю сучасну Дніпропетровщину, частини Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей. За підрахунками дослідників, територія Вольностей Війська Запорозького (таку офіційну назву мала Запорозька Січ) становила близько 87 тис. м2, що дорівнювало сучасним Болгарії, Угорщині та Португалії, разом узятим. Населення Січі в останній рік її існування складало близько 120 тисяч осіб, зокрема козаків-січовиків було 15 тисяч.

Щорічний поділ землі відбувався з огляду на різне багатство запорозьких урочищ: одні з них були надзвичайно щедрими, інші – надто бідними. Щоб тривале володіння багатими угіддями не викликало заздрощів і чвар серед товариства, їх щороку ділили жеребкуванням або лясуванням.

Про жеребкування рибних угідь на Запорожжі між козаками-рибопромисловцями окремих куренів згадував німецький етнограф і мандрівник І.Г. Георгі. На новорічних радах, за його твердженням, угіддя запорожці «переміняли щорічно й кидали жеребок для того, що деякі урочища багатші рибою, ніж інші, та тривале володіння якими могло б дати привід до незгод». Військовий писар своєчасно «всі рибні ловлі за числом куренів розписав за ярликами», кидав їх у шапку, тряс, «а курінні отамани один по одному розбирали». Проте бували свідчення, що в одному і тому ж урочищі часто бачили козаків різних куренів, тобто Кіш міг роздавати риболовні місця і самовільно.

Формально кожний запорозький козак мав право заснувати рибний промисел. Але насправді це право міг використати далеко не кожен. Як досліджував історик В.О. Голобуцький, щоб заснувати промисел, треба було мати чималі кошти. Найдорожче коштували рибальські снасті: невід, косяк, ятір, мережа, самолов. Довжина неводу разом із мотузками досягала 600 м і коштував він 100–200 руб. Вартість риболовного приладдя разом із «дубами з якорем», будівництвом повіток, житлових і складських приміщень, запасів солі коштувала не менше 500 крб. і досягала (правда, з виловленою рибою) 5 000 крб. Тому було чимало випадків, коли рибний промисел вели декілька козаків-побратимів у складчину. Серед козаків-підприємців були дуже заможні власники, які використовували найману працю і постачали рибу і сіль не тільки на весь «малоросійський край», а й по багатьох місцевостях Московії, Польщі, Криму, Молдавії, турецьких провінціях.

Експонати виставки Національного заповідника «Хортиця» – човни, сіть, ятір, вагани, діжки для зберігання риби. Фото: https://zpkrai.jimdofree.com/2017/07/24/%D1%80%D0%B8%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B8-%D0%BF%D1%96%D0%B2%D0%B4%D0%BD%D1%8F-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-xviii-xix-%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F-%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%BA-%D1%82%D0%B0-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97/Видра з рибою. Фото : https://pikabu.ru/story/pomnite_tu_vyidru_kotoraya_khotela_obmenyat_kamushki_na_ryibu_6049890

Цікавий факт згадується в Топографічному описі 1774 р. про своєрідне «знаряддя» ловлі риби у козацьких зимівниках на Запорожжі – видру. «Видру маленьку деякі тримають при собі; котра вирісши входить у воду ловити рибу і знов у ставку, до свого господаря повертається. Ручною настільки буває, як кішка, лягає в ногах у людей під ковдру й спить з ними вкупі».

Та повернімося знову до козацької ради у перші дні нового року на Січі.

«До булави треба голови»

Другим питанням на новорічній козацькі Раді було переобрання старшини. Всі без винятку чини й звання Запорозького війська, як стверджував А.О. Скальковський, «від кошового до полкового хорунжого, були виборними і тимчасовими; це була головна і незмінна основа устрою низової громади або республіки». Якщо козаки були задоволені своєю старшиною, то вигукували: «Ви добрі пани, пануйте ще над нами!». Тоді старшина вклонялася товариству, дякувала йому за честь, і всі розходилися по куренях. 

Якщо ж козаки за щось були незадоволені своєю старшиною, то, не соромлячись у висловах, кричали: «Покинь, скурвий сину, своє кошев'є, бо ти вже козацького хліба наївся! Іди собі геть, негідний сину, ти для нас неспособен! Положи свою булаву, положи!». Якщо так відбувалося, то слідом за кошовим мусили покинути Раду на знак солідарності суддя, писар і осавул.

Але перш, ніж відпустити старшину з площі, товариство вимагало від них звіту про їхні дії. Рідко хто діяв не в інтересах товариства. Якщо ж когось із козацької старшини звинувачували у якихось злочинах проти усього війська, то карали смертю. Так Рада контролювала діяльність своїх урядовців і головнокомандуючих. Недарма ж Запорозьку Січ називали козацькою республікою.

«Без доброго командира військо – отара»

Потім починалися вибори нової старшини. Причому, ніхто з представників влади не мав права втручатись у вибори – усім керувала «сіромашня», тобто бідні козаки. Кожен курінь виставляв свого кандидата. Ці кандидати мали залишити майдан і піти в свої курені. Після тривалих суперечок товариство зупинялось на одній з кандидатур. До нього приходили представники товариства і пропонували взяти булаву. Якщо ж він відмовлявся від такої честі, то двоє брали його під руки, а троє штовхали у спину, давали стусанів під ребра, і вели на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном!».

За звичаєм, обраний мусив двічі відмовитися, і тільки після третього разу брав в руки булаву. До нього по черзі підходили сивовусі діди, що користувалися повагою й авторитетом у товариства, і сипали йому на поголену голову пісок, або ж мазали маківку голови грязюкою на знак того, щоб новообраний не забув про своє земне походження і не намагався б піднятися над усім товариством, вважаючи, що йому все дозволено. Під час дійства такої «посвяти» діди говорили: «Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі Боже лебединого віку, а журавлиного крику!»

Д. Нарбут. Вибори кошового. Іл.: https://vseua.info/vibori-koshovogo/Вибори отамана. Іл.: http://getmanat.org/yak-kozaki-vibori-otamana-provodili/

Найшанованіших переобирали кошовими отаманами протягом 5 і більше років. Наприклад, Іван Сірко, отаманував протягом 15, а Петро Калнишевський – протягом 10 років. Декілька разів ставали кошовими Кость Гордієнко, Іван Малашевич. Розумними були наші предки, до влади допускали наймудріших, тих, хто користувався довірою і повагою козаків. Навіть приказка була: «До булави треба голови».

Справи  запорозькі

Того самого дня 1 січня так само проводилися й вибори судді, писаря, осавула та курінних отаманів, лише з тією різницею, що військовому судді при обранні вручали печатку, військовому писареві – каламар, а військовому осавулові – жезл. 2 січня обирали довбиша, далі наступних урядовців: пушкаря, писаря, кантаржія та інших.

На військовій раді обговорювали також питання про мир і «розмир», про походи на ворогів, про покарання злочинців. Вирішували також найважливіші церковні справи. Рішення коша і ради ставилися вище за розпорядження київського митрополита і права межигірського архімандрита. На раді обирали і священників від запорозьких громад, а також затверджували священників, надісланих із монастиря. Питання про будівництво церкви на Запорожжі розв’язували також на загальновійськовій раді. Так було на знаменитій Чортомлицькій Січі, яка існувала найдовше, з 1652 по 1709 рр. Рада тоді зібралася біля Романківської могили вище порогів (біля сучасного м. Кам’янського). Тоді козаки присудили побудувати церкву Покрови, і вона була закінчена до храмового свята – 1 жовтня.

«Легше вовком орати, ніж козаком проти козака воювати»

Так відбувалися ради, коли все велося звичайно, без непорозумінь і поділу товариства. Але траплялися й такі роки, коли доходило до заколоту та бійки. Між січовиками помітні були дві партії – «сірома» («сіромашня») та заможні. Вони завжди ворогували поміж собою, і ця ворожнеча найдужче виявлялася під час виборів. Гору брала та партія, яка була дужча й побивала своїх супротивників. Не раз було так, що навіть курені руйнували, а кандидати мусили тікати з Січі, щоб зберегти собі життя.

Першого січня 1750 року бійка сталася навіть у самій церкві. Вибори старшини відбувалися на території нинішнього села Покровського Нікопольського району. Ті вибори детально описав чернець-мандрівник Лука Яценко-Зеленський. За його словами, вибори проводили після заутрені. Частина товариства ухвалила за осавула Клима Щербинівського, дала йому осавульську палицю, увела в церкву й поставила в осавульському станку. Але друга частина козаків обрала Івана Третяка й теж повела до церкви, де на той час уже правилася вечерня. Побачивши Клима на осавульському місці, супротивники його випхали зі станка і, поставивши там Третяка, почали «смертельно» бити Клима. Насильство над Климом спричинило загальну бійку між товариством, яка продовжувалася цілих три дні.

Досить бурхливими були й новорічні ради 1759 та 1768 років. Про заколот 1759 року стало відомо цариці Єлизаветі, котра висловила невдоволення. Наслідком цього стало те, що наступного 1760 року просте товариство навіть не брало участі у виборах старшини, а робили це лише курінні отамани та найповажніші козаки. Щодо ради 1768 року, то вона виявилася настільки бурхливою, що навіть такий впливовий кошовий отаман як Петро Калниш (Калнишевський) мусив тікати з Січі, переодягнувшись у чернечий одяг…

«Яка днина, така і гостина»

Після вирішення всіх питань на Раді та досягнення порозуміння між товариством починалося гучне гуляння і частування. На майдан викочували діжки з різними напоями. В цей день їжа козацька втрачала свою простоту і скромність – піст закінчувався, і можна було їсти і сало, і ковбаси. Взагалі, перебільшена увага до їжі не викликала схвалення товариства, бо не узгоджувалася з військовим побутом.

Не схвалювали також і пияцтво в середовищі «начальних осіб»: якщо кошовий і січовий старшина помітять цей недолік у кого-небудь зі службових осіб, то попереджували його особливим орденом і наказували «не потьмарюватися проклятими люлькою і пияцтвом». Зрештою, піддавшись гульні, запорозькі козаки не були схожі на тих жалюгідних п'яниць, які пропивали свої душі у брудних шинках і втрачали людську подобу: лицар навіть і в гуляні залишався лицарем.

Любили запорожці й люльку покурити. Тютюновий дим часом хмарою зависав над балкою на острові Хортиця чи в інших місцях, де гуляли запорожці. Та для запеклих курців був суворий закон: не входити з люлькою до куреня або хати. «Люльку остав в сінях, – казали вони, – бо в хаті – Боги», тобто ікони.

«…щоб світ здивувався, який козак вдався!»

Розважалися козаки після Ради й співами і танцями. Серед запорожців, як зазначала Олена Апанович, часто траплялися талановиті співаки та музиканти, поети і танцюристи. Гопак і метелиця народилися на Запорожжі, як і деякі інші танці. Гопака вибивали так, що курява піднімалася вище куренів. Грали сопілки, цимбали. Деякі козаки, закликавши до свого гурту кобзарів, слухали пісні та думи, або ж самі грали на кобзах і співали: «Струни мої золотії, грайте ж мені стиха, нехай козак-нетяжище та й забуде лихо». Якщо ж музика грала цілий день, цілий день і танцювали та ще й приказували: «Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину, щоб світ здивувався, який козак вдався!».

«Якщо музика перестане грати, то вони візьмуть в руки лавки, з одного кінця візьметься один, а з іншого – другий, стануть один проти другого і танцюють», – свідчив столітній козак Микола Корж.

Козаки танцюють. Іл.: https://mihail-shahin.livejournal.com/472503.htmlКозацький танець. Іл.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Kozak001.jpgТанець козак. Іл.: https://mihail-shahin.livejournal.com/472503.html

Польський етнограф першої половини ХІХ ст. Лукас Голембйовський залишив цікавий опис танцю козак: «Дві особи стоять одна проти одної. Так і танцюють, змагаючись. Роблять найважчі фігури і підскоки, млинки і присіди. Як жили самотні без суспільства, без жінок, на своїх островах на Січі, так і в танці їх багато сили та вправності, перед якими тільки і схиляли вони свої голови, бо козаками ставали тільки найкращі, а коли танець почали на селах виконувати дівчата, то вони відповідали на різні викрутаси танцюючого чоловіка тим же, але скромно, наскільки їм честь дівоча дозволяла. Таким чином дівчина надавала цьому дикому танцю поважність, елегантність та грацію все, чого не вистачає силі».

Серед запорозьких козаків були поширені різноманітні фізичні вправи та змагання. Як свідчить Боплан, у святкові дні запорожці часто розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збирались увечері на січову площу, розділялись на дві лави або партії, з яких одна складалась із верхніх, друга – із нижніх куренів, і вступали в бій; в цих боях вони часто розлючувалися до того, що завдавали один одному страшних каліцтв і навіть один одного вбивали.

 Кулачні бої «лава на лаву» на Хортиці. Фото: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%82%D1%83%D1%80%D1%85%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B1%D1%96%D0%B9

Це підтверджує і доктор історії О.Я. Єфименко, яка писала: «Дуже поважалась у них сила, і вони думають, що для їх куреня велика честь, якщо у кулачному бою їм вдасться побити інший курінь. Коли не було війни, козаки постійно розважались в свята кулачними боями. Почнуть діло жартома, сили пробують, а закінчується часто тим, що інколи славного молодця як мертвого додому тягнуть. Буває і так, що все військо, всі 38 куренів, розділяться на два табори, в одному верхні, в іншому нижні курені, і почалася веремія».

Змагалися також, хто швидше чи вище підніметься на височенного гладенького стовпа. Деякі козаки заходили в курені, розсідалися по кутках, запалювали свічки і різалися там у карти. А щоб не турбувати світлом тих, хто вже спить, зверху накривалися жупанами. То була гра в «чуприндир» – переможець стільки разів сіпав за чуба переможеного, скільки у того залишилося «очків» на картах. Крім карт грали і в кості, причому ставками були не тільки гроші, а й здобич, навіть полонені татари.

Цілий тиждень запорожці ходили вітати один одного зі святом, приносили подарунки, стріляли з гармат і рушниць. Зичили один одному здоров'я і многая літа. Вміли наші предки-запорожці не тільки воювати, а й відпочивати.

 

Створено: 11.01.2020.
Редакція від 16.01.2020.
Тетяна Глоба
Бібліографія:

Голобуцький В.О. Запорозька Січ в останні часи свого існування (1734–1775).– Дніпропетровськ: Січ, 2004.
Скальковський А.О. Історія Нової січі, або останнього Коша Запорозького.– Дніпропетровськ: Січ, 2003.– 678 с.
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: в 3-х томах. Т. 1.– К.: Наукова думка, 1990.– 592 с.
* * *
Богуш П. Як святкували Новий рік козаки // Південна зоря.– 1998.– 30 груд.
Варивода Л. Як запорізькі козаки Новий рік зустрічали // Родной Никополь.– 2010.– № 52 (30.12).– С. 4.
Отамана посипали снігом, а інколи й грязюкою мазали // Наше місто.– 2003.– 31 груд.– С. 4.
Рєзнік В. Як козаки Новий Рік зустрічали // Південна зоря.– 2006.– 6 січ.– С. 8.
Чабан М. Новий рік на Запоріжжі // Зоря.– 2008.– № 1 (5.01).– С. 12.