Творче студіювання у Палаці культури студентів

Палац культури студентів у нашому місті було відкрито 1952 року у відбудованому після війни палаці князя Потьомкіна (тоді він ще не був у структурі державного університету, а підпорядковувався профспілкам). За короткий термін заклад став справжнім осередком творчості молоді Дніпропетровська. З кожним роком популярність його зростала, ширилась інформація про творчі об’єднання. А концерти і тематичні вечори збирали численні аудиторії слухачів.

На той час там працювало кілька творчих аматорських колективів: студентський симфонічний оркестр, студія живопису та скульптури, фотографії, вокалу, хореографії, театрально-драматична, літературна студії, гурток рукоділля і відвідування занять колективів було безкоштовним. Але матеріалів, які розповідали б про перші роки становлення закладу зберіглося дуже мало і вони інформативно стислі, не надають важливих деталей, не дозволяють, відчути атмосферу творчого середовища молоді у ті часи. Виявилось, що найцінніший матеріал – це інтерв’ю, живе спілкування зі свідком і учасником. Щасливий випадок познайомив мене з людиною, яка кілька років відвідувала ізостудію та кіностудію при Палаці студентів. Це Едуард Петрович Чубаров – відомий представник дніпровської архітектурної школи, у минулому головний архітектор нашого міста у 1991–1998 роках, заслужений архітектор України. Автор і співавтор багатьох громадських будівель, споруд та їх інтер’єрів. (більше читати про нього за посиланням: https://www.dnipro.libr.dp.ua/arhitektura_hudozhnik_budivlya)

Едуард Петрович не тільки знаний фахівець у царині архітектури, але й талановитий художник, людина з різнобічними інтересами, цікавий розповідач, який погодився поділитися своїми спогадами і враженнями про минулі літа.

«Коли були ми молодими…»
(за спогадами Е.П. Чубарова)

«Я прийшов до студії живопису десь у 1958 році, студентом старших курсів архітектурного факультету Дніпропетровського будівельного інституту. Дізнався про її існування від своєї ровесниці, яка і запросила піти туди разом.

Склад студії був різноманітним: студенти, школярі-старшокласники, молоді робітники, як до прикладу, слюсар Віктор Суслов, який у майбутньому закінчить інститут, аспірантуру і отримає ступінь кандидата технічних наук. Але всіх нас об’єднувало бажання малювати, навчатись, творити.

Керівником студії був І. Трошин, професійний художник, енергійний і вмілий організатор – саме за його ініціативи у 1956 році студія і розпочала власну історію. Він був особистістю яскравою, талановитою, добре розумівся у тонкощах художньої майстерності, навчав нас основам малюнка, живопису, композиції, а також знайомив з історією мистецтва.

Говорили про художників Відродження, представників реалізму, але про напрями та течії сучасного мистецтва майже нічого. Наш керівник був прихильником традиційних поглядів «старої школи».

Багато працювали у приміщенні, писали з натури – моделями часто ставали самі ж студійці. Але цим навчання не обмежувалось, особливо цікавими і пам’ятними були пленери. Разом із керівником (після Трошина студію очолив В. Хмілько), а то й самі їздили на вантажівці з лавами, яка належала Палацу студентів, у Хащове, Орлівщину, Сухачівку, часто писали етюди на території парку ім. Шевченка та Монастирського (тоді – Комсомольського ) острова.

Свіже, повітря, мальовнича природа надихали, навіювали імпресіоністичні настрої. Писалося легко і злагоджено, до міста привозили замальовки, етюди. Це були приємні незабутні часи особистого спілкування під час відпочинку біля багаття, з піснями, веселими розповідями. Олег Чмона (майбутній заслужений архітектор України, який зробив значний внесок у розвиток архітектури Дніпра), Віктор Маслачков, Сиденко, Леонід Бондаренко, Володя Комен, Костюков, Валя Нікульченко та інші. У цих «вилазках» на природі ми між собою по справжньому потоваришували, стали завзятими прихильниками пленерів і навіть утворили потішну Організацію зі сприянню етюдним поїздкам – «ОСЕП». Вигадали особливий ритуал-посвячення у члени спільноти, на кшталт «таємних лицарських орденів»: у темній кімнаті, претендент у колі товаришів, мав тримати у руці свічку, проголосити прохання-клятву і дістати від присутніх згоду увійти до творчої спільноти. Були ми молоді, веселі, винахідливі і «нас огортали радість і краса»…

Свої композиційні роботи готували до виставок, які демонструвались у приміщеннях Палацу. Кращі твори відбирали до міських, обласних і навіть всеукраїнських виставкових переглядів самодіяльного мистецтва. Що стосується тематики картин і малюнків – вона була різною. Безумовно, обійти у ті часи ідеологічні вимоги партійних органів було неможливо, але переважно студійці надихалися ліричною тематикою – пейзажі, натюрморти, сюжетні картинки.

Робота педагогів – Трошина і Хмілька, була спрямована на підвищення професійної майстерності вихованців, яка з кожним роком удосконалювалась. Діяльність студії ставала більш відомою, отримувала відзнаки від владних структур. У майбутньому їй було присвоєно звання «Народної студії». У різні роки студію очолювали В. Хмілько, В. Масленников, Я. Калашник, М. Пушний, О Павловець. У свій час студійцями були Ф. Гуменюк (майбутній лауреат Шевченківської премії), А. Ломовик, С. Фоменок, А. Мальцев, О. Квітка, А. Дерев’янко, В. Городиський, С. Боровський, Ф. Берчанський, І. Копач, В. Корнєв, В. Сосна, В. Купрій, В. Сошенко, А. Супрун, Ф. Божко та багато інших, які згодом стали відомими і шанованими художниками країни.

«Окрім живопису у той час мене й інших студійців цікавила фотографія. Багато фотографували, експериментували, самі проявляли плівки, друкували фото. Потім показували свої знімки один одному, ділились досвідом. Я особисто опановував стереофотографію, що дозволяла бачити знятий кадр об'ємним. Це – прообраз 3D формату. Техніка її створення не з легких, потребувала ретельної роботи, але мені подобалось, і я годинами міг сидіти у «домашній лабораторії».

Ми часто перетинались із хлопцями з фотостудії. Цікавим було спілкування з Марленом Матусом, який вже тоді виокремлювався особистими підходами у творчих процесах, своїми оригінальними фотопортретами. У майбутньому він стане відомим дніпровським фотохудожником, головою фотоклубу «Дніпро», одним зі засновників першої в Україні мультстудії «Веснянка» (нині дитячо-юнацький кіноцентр «Веснянка»), шанованим педагогом. Добрі людяні стосунки між нами зберігались до його відходу у засвіти в 2014 році.

Але справжнім великим захопленням стало кіно. Здається, ця любов була всеосяжною по всій країні. Після буму трофейних фільмів, з так званою «хрущовською відлигою», прийшло італійське, французьке, американське кіно з новими термінами – неореалізм, вестерн, пригодницьке кіно. З’явились хороші вітчизняні кінострічки, які на відміну сталінським монументальним агіткам розповідали про звичайні людські долі, духовні цінності. Особливо популярними стали розважальні стрічки «Карнавальна ніч» та «Людина-амфібія» – справжній прорив у кінематографі з шаленим успіхом у глядачів. Що стосується українських фільмів, то мені пам’ятна захоплююча розповідь нашого товариша Юри Клименка про «Тіні забутих предків», сам я на той час стрічку не бачив.

Ось у такій атмосфері і під таким культурним впливом ми теж почали пробувати знімати кіно. Десь дістали примітивну кінокамеру, знімали студійців, вигадували невеличкі кумедні сюжети, щось у стилі Чарлі Чапліна, фільми якого більшості подобались. Було цікаво і весело бачити себе на екрані.

Невдовзі Віктор Маслачков запропонував створити аматорську кіностудію. Ідею підтримали. Були ми молоді, впевнені у своїх силах і захоплені можливістю створювати своє кіно. Ініціативна група рушила до керівництва закладу і відкрито заявила про амбіції, а як привабливий аргумент висунула намір зняти хронікальний фільм про Палац студентів і його діяльність. Очільники, а на той час, якщо не помиляюсь, директором був М. Литвиненко, художнім керівником В. Єсельський, пішли нам назустріч, надали приміщення для занять і кімнату для проявлення кіноплівок. Але апаратури не було ніякої. Нам пощастило купити з рук американську кінокамеру (8 мм), згодом розжилися вітчизняною «Україною» (16 мм). Робота закипіла: вчилися, розбирали, доходили до сутності методом численних спроб і помилок і …знімали. В цілому це були сюжетні документальні короткометражки, але пробували створювати ігрові фільми теж. Як, до прикладу, «Амхох ан Екнозама» (для розуміння слід читати у зворотному напрямку), комедійна стрічка про пригоди піратів. Знімали на Дніпрі та в його околицях. Акторами виступали студійці, писали сценарії, знімали і монтували теж самі. Стрічки наші були «німі», озвучку з технічних причин не робили. А от процес зйомок був захопливим, творчим, із несподіваними імпровізаціями.

Безумовно, творіння були на аматорському рівні, але тоді ми цього не помічали, нас переповнювала радість від процесу творення і гордість за наші роботи. На жаль, плівки стрічок не збереглися, а фільм про Палац студентів зостався не завершеним…

Та найцікавішим були «посиденьки» після занять, на яких ми говорили про живопис, кіно, нові книги, про тенденції у мистецтві, сперечалися до хрипоти, жартували. Всі були «на одній хвилі», жадібні до знань, ми намагались надолужити те, що відібрали в нас роки війни і відбудови. Це було справжнє братство однодумців і талановитих особистостей.

Офіційного керівника у кіностудії не було, а не формальним став Віктор Маслачков – позитивний, запальний, захопливий (в майбутньому інженер з оптики, довгий час працюватиме у Кримській обсерваторії). До студії приходили цікаві юнаки: були два Юри Клименко, вони не були ріднею, просто тезками. Ми називали їх Юрко Клименко-старший і Клименко-молодший. Обидва згодом вступили до ВДІКу, обрали професію операторів. За їхніми розповідями ми пізнавали про життя столичного студентства, новини сучасного кінематографу. У майбутньому Юрко-старший став телеоператором, багато років присвятив Дніпропетровській студії телебачення. Юрко-молодший – відомий у світі кінематографу, працював оператором у картинах провідних кінорежисерів радянської доби, як то С. Параджанов, Г. Данелія, К. Муратова, Р. Василевський, С. Соловйов та іншими. Має відзнаки багатьох кінофорумів.

Також пам’ятаю Ігоря Бабушкіна (став оператором-документалістом, працював на місцевому телебаченні), Ілля Кейтельгіссер (у майбутньому відомий фотохудожник, автор фотоальбому «Дніпропетровськ», виданий 1989 року). Приходили дівчатка з літературної студії – Ія Михайлова, поетеса-початківець і Селена Денисенко, майбутня сценаристка кіностудії «Мосфільм». До слова, керівником літературної студії на той час був Ігор Пуппо, ще молодий, але вже талановитий поет і журналіст.

Ми стали свідками народження перших КВК, фестивалю «Студентська весна», які проводились у Палаці і були популярні серед молоді.

Тут була хороша бібліотека, у зібранні якої містилось багато чудових книг, особливо з образотворчого мистецтва. Я був активним відвідувачем і читачем. Завідувала бібліотекою на той час Наталія Телевнà – людина інтелігентна, доброзичлива, різнобічних знань. З нею було цікаво спілкуватись, її поради з літературних і мистецьких питань ставали, нам початківцям, у нагоді.

Особливо яскравими подіями для нас і, напевне, для усього студентства міста були новорічні вечори, які відбувались у Палаці щороку. Їх чекали, до них готувались, заздалегідь домовлялись. На них охоче приїздили представники міського керівництва, викладачі навчальних закладів із родинами. Дістати квиток на захід було дуже складно, але студійці мали привілей – нам видавали запрошення. У великій залі з колонами, святково прикрашеній, розставляли столи. Із частувань на столах було шампанське, пляшка вина і якісь тістечка. Дійство розпочинав концерт, програма якого складалася з номерів підготовлених учасниками студій, так званих «малих концертних форм». Але інколи виступали і запрошені професійні артисти. Продовжували святковий вечір танці у супроводі «живої музики» – оркестру. Кружляли пари у вальсі… Атмосфера дуже нагадувала ту, яку показав Е. Рязанов у фільмі «Карнавальна ніч».

Одночасно кожна студія влаштовувала свій окремий новорічний вечір. Тут не було ніякого офіціозу, спілкування невимушеним і щирим, панували вольниця, експромти, розіграші, гучний сміх. Тут пробували танцювати новомодні танці. Час зупинявся, не могли наговоритись, довго прощались… На майбутні роки ми близьким колом студійців – Олег Чмона, Віктор Суслов, Віктор Маслачков, зберегли нашу дружбу і зацікавленість у спілкуванні. Навіть серед виробничих і буденних справ знаходили час на зустрічі, бесіди, одкровення. Моє студіювання тривало близько семи років, навіть вже після закінчення інституту. Спогади про ті часи, приємні і зворушливі, зостались на довгі роки, і завжди зігрівали душу»

Титульне фото: Палац студентів, 60-ті рр. // https://dv-gazeta.info/dneprnews/
u-sotsmerezhi-pokazali-yakim-buv-palats-studentiv-u-1960-h.html