Меморіал кошового, або Посмертні пригоди Сірка-характерника

Меморіал кошового, або Посмертні пригоди Сірка-характерника

Меморіал видатного військового діяча Івана Сірка, одна з найвідоміших історичних пам’яток краю, має і свою непросту історію.

Серед козацьких старожитностей у Дніпропетровській області могила кошового отамана Запорозької Січі Івана Дмитровича Сірка посідає чільне місце. Адже в краї, де колись був центр формування запорозького козацтва, буяли п’ятеро Запорозьких Січей, вона залишається чи не єдиним автентичним пам’ятником тієї епохи, що зберігся до наших днів. Зберігся, зазнавши безжальних ударів часу і не менш безжальної зневаги нащадків.

У 1709 році, руйнуючи Чортомлицьку Січ, російські війська осквернили козацькі могили, знищили і кам’яний хрест на могилі кошового. Лише 25 років потому, повернувшись на свої займища, запорожці відновили давнє кладовище, а замість хреста на могилі отамана встановили камінь із написом, де датою смерті Сірка помилково вказали 4 травня 1680 року. Цей камінь зберігся до наших днів. 

Перше поховання Івана Сірка. З фонду ДОУНБ.Надмогильний пам’ятник. З фонду ДОУНБ.

Нова віха лихоліття для могили отамана почалася після того, як 18 вересня 1965 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозьких козаків». Цим документом визначалося першорядне значення острова Хортиці в історії запорозьких козаків. Саме там вирішили створити Державний історико-культурний заповідник, некрополь козацьких отаманів, встановити пам’ятні знаки та відкрити музей історії козацтва. Створення козацького меморіалу на Хортиці відбувалося в руслі «шелестівского ренесансу». Сама ідея була наслідком великої популяризаторської діяльності Миколи Кіценка, автора гучної на той час книги «Хортиця в героїці і легендах». Ідею створення козацького меморіалу підтримали видатні діячі української культури й історичної науки, зокрема історик Олена Апанович.

Передбачалося перенести поховання видатних діячів козацької історії: кошових отаманів Івана Сірка з села Капулівки на Дніпропетровщині, Петра Калнишевського з Соловецьких островів, кошового Задунайської Січі Йосипа Гладкого, а також гетьмана Петра Дорошенка. Необхідність переміщення праху Івана Сірка мотивувалася ще і тим, що його могилі загрожувало руйнування від хвиль нещодавно створеного Каховського водосховища. 

На карті позначені Нікополь і Капулівка на березі Каховського водосховища. Надано автором.

Але дещо по-іншому суть питання зрозуміли на Нікопольщині, що опинилася перед загрозою втратити найважливіший пам’ятник, в якому втілювалося її козацьке минуле. Парадокс полягав у тому, що цілком благонадійний радянський управлінський апарат Нікопольського району несподівано продемонстрував виняток із загального правила і загальмував виконання ухвали Ради Міністрів, заявивши про місцеві історичні пріоритети та ставши на їх захист. Керівництво району, перш за все, заступник голови Нікопольського райвиконкому Михайло Кікоть, ініціювало окремий проект створення козацького меморіалу на Нікопольщині. За рішенням райвиконкому, біля Сторожової (інакше – Бабиної) Могили (курган епохи бронзи), розташованої біля Капулівки, відвели площу в чотири гектари, призначену для закладки парку; сама ж Сторожова Могила мала стати місцем перепоховання Сірка.

Між Нікопольщиною і Запоріжжям вибухнула принципова суперечка за право розпоряджатися останками прославленого отамана. Кожен із суперників був налаштований на рішучі дії. Першими в наступ пішли запоріжці – до Капулівки прибув вантажний автомобіль із делегацією, озброєною ухвалою Ради Міністрів. Вантажівку відправили спеціально для того, щоб забрати прах кошового. Але мешканці села миттєво довідалися про мету приїзду сусідів. «Хочуть нашого Сірка забрати!» – понеслося по селу. В школі припинили заняття, старшокласники та дорослі чоловіки оточили могилу кошового, не підпускаючи туди запорізьку делегацію. «Чого приїхали? Кістьми ляжемо, а Сірка не віддамо!» Як розповідають, найрішучіші навіть прокололи шини запорізької вантажівки. Розгублені «гості», сподіваючись лише на ухвалу Ради Міністрів, поїхали до райцентру скаржитися на незговірливих капулівців. А в цей час у Нікопольському райвиконкомі перебував голова Президії Верховної Ради УРСР Дем’ян Коротченко. Разом із районним керівництвом він вислухав запорізьку делегацію і вирішив, що коли «народ проти», то не варто йти проти нього. Запоріжцям відмовили. Нікопольчани відстояли «свого отамана».

Не можна повністю погодитися з думкою, що фіаско з перевезенням праху Івана Сірка на Хортицю було наслідком волюнтаристського рішення керівництва Нікопольщини, яке, «маючи підтримку начальства з області, вирішило... самовільно перепоховати його останки». Адже Сірко все-таки залишився на тій землі, де минув найбільш яскравий і насичений період його життя, де була Чортомлицька Січ, поряд із іншими чотирма Січами справжнього Запорожжя, а не штучного – названого цим ім’ям колишнього повітового міста Олександрівська. Це було не тільки справою честі нікопольської громадськості, яка відстояла свого героїчного «предка», але і питанням історичної справедливості. Рішення нікопольських властей будь-що залишити на підвідомчій території могилу кошового було прийнято завдяки позиції районного товариства охорони пам’яток історії та культури, яке у той час активно популяризувало історичну спадщину козацтва та місцеву історію. Цю позицію рішуче боронив перший секретар Нікопольського райкому компартії Володимир Остапченко, який користувався вагомим авторитетом у Дніпропетровському обкомі. 

Суперечка довкола проблеми перепоховання Сірка придбала масштаби якщо не конфлікту, то серйозного тертя між партійними керівниками Дніпропетровської та Запорізької областей. Велася боротьба на перехоплення ініціативи, в ході якої ухвалювалися квапливі рішення без належного наукового обґрунтування. Безумовно, кроки керівництва Нікопольського району були вкрай поспішними. Як згадував учасник тих подій, колишній голова Нікопольського районного товариства охорони пам’яток історії та культури Володимир Грибовський, районна влада в умовах, що склалися, просто мусила діяти рішуче: «Михайло Кікоть негайно викликав із обласного музею імені Д.І. Яворницького археолога Людмилу Крилову». І ось 23 листопада 1967 року за вкрай складних погодних умов (ішов дощ зі снігом) Л.П. Крилова почала розкривати могилу отамана. Розкопки велися вночі, при світлі фар бульдозера – від археолога просто неможливо було вимагати дотримання хоч якогось мінімально можливого рівня при проведенні польових досліджень. Нервозності додавало і те, що мешканці Капулівки та сусіднього Покровського стежили за кожним кроком властей і археологів, а найактивніші намагалися фотографувати. Місцеві жителі дещо заспокоїлися, дізнавшись, що Сірка від них не забирають, а тільки перенесуть його прах на інший кінець села.

 Розкопки могили І. Сірка, 1967 р. // https://gazeta.ua/articles/history/_rezultati-ekspertizi-reshtok-otamana-ivana-sirka-peredali-v-muzej/823426

Ось з’явилася домовина зі шматками єдвабної, дуже зітлілої, оббивки, відкрився кістяк, череп із залишками волосся та бобрової шапки. При світлі кишенькових ліхтариків прах отамана стали переносити до нової труни. Саме тоді Л. Крилова вилучила череп та інші кістки і потайки підклала інший череп, спеціально привезений із обласного музею. Ця маніпуляція, що одержала переважно негативне тлумачення, мала цілком шляхетну мету. Фрагменти кістяка вона витягнула на прохання відомого антрополога М.М. Герасимова для вивчення та відтворення зовнішності отамана. Унікальний метод пластичної реконструкції Герасимова здобув широку популярність і світове визнання після відтворення вигляду російського царя Івана Грозного та самаркандського правителя Тамерлана.

Череп, вилучений із поховання Сірка, якийсь час зберігався в лабораторії пластичної антропологічної реконструкції Інституту етнографії АН СРСР ім. М.М. Миклухо-Маклая. Лише через десять років після смерті професора Герасимова його учениця Галина Лебединська узялася за реконструкцію зовнішності Сірка. А прах отамана з чужим черепом у 1967 році поховали у присутності місцевих жителів на Сторожовій Могилі. Щоб припинити «посягання» запорожців на могилу, районне керівництво оголосило, що нове поховання залили бетоном. Нікопольські ентузіасти-краєзнавці почали облаштування могили кошового. За мотивами образу з картини Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» був відлитий і встановлений на могилі бюст Івана Сірка. Товариство охорони пам’яток історії та культури Нікопольського району почало роботу над створенням біля могили кошового отамана музею просто неба. Першим кроком стало перенесення старовинного вітряка з села Ульянівки. Але нікопольські ентузіасти не визначилися, яким має бути меморіал, не мали і належної допомоги від наукових центрів. Тому і результат вийшов вельми скромний. Розповідають, що відомий історик Михайло Брайчевський не втримався від іронічного зауваження: «Зробили... з Сірка – Героя Радянського Союзу!». І справді, нікопольчани робили, як мислили: в контексті своєї епохи та периферійності свого буття. 

Могила І. Сірка, 1967 р. // https://gazeta.ua/articles/history/_rezultati-ekspertizi-reshtok-otamana-ivana-sirka-peredali-v-muzej/823426Враховуючи критику, до розробки майбутнього меморіалу залучили Дніпропетровський будівельний інститут, зокрема, завідуючого кафедри історії архітектури Мігая. Вже був створений проект, підготовлений до демонстрації в Дніпропетровському обкомі компартії макет. Але часи змінилися: початок 1970-х, «шелестівська відлига» змінилася «щербицькими заморозками». Перший секретар Дніпропетровського обкому Олексій Ватченко, «у відповідності до нової лінії Партії», збив макет рукою зі столу, вигукнувши в гніві: «Я вам покажу, таку... мать, як ставити стовпи, де починалася Україна!». Багатьох нікопольських ентузіастів за ці «стовпи» з тієї ж партії виключили і з роботи звільнили, приліпивши ярлик «буржуазного націоналіста». Перенесення ульянівського вітряка стало єдиним досягненням на шляху створення меморіалу Сірка. В 1980 році на Сторожовій Могилі встановили нове скульптурне зображення отамана, виготовлене на основі реконструкції Г. Лебединської. Колишній бюст кошового перенесли у двір капулівської школи, де він зберігається і в наш час. 

Про проведення повного поховання останків Івана Сірка заговорили напередодні проголошення незалежності України, під час святкування 500-річчя українського козацтва. Проте минуло ще десять років,Віце-президент АН УРСР І. К. Білодід, директор Інституту археології АН УРСР Ф.П. Шевченко, заступник голови Нікопольського райвиконкому М.В. Кікоть розглядають проект облаштування могили кошового отамана Івана Сірка. Вересень 1971 р. перш ніж пишномовні декларації та українолюбні камлання урядовців змінилися конкретними діями. За цей час невідомі вандали і вітряк спалили, і надгробний камінь пошкодили (по ньому, нібито, стріляли з вогнепальної зброї), причому – абсолютно безкарно. 26 червня 2000 року Голова Дніпропетровської облдержадміністрації підписав розпорядження «Про проведення заходів щодо реконструкції меморіального комплексу та проведення ритуалу дозахоронення на могилі кошового отамана І.Д. Сірка». 14 серпня вилучені фрагменти кістяка повернулися на Нікопольщину, 17 серпня археолог В.А. Ромашко з Дніпропетровського держуніверситету розклав їх в анатомічному порядку, а 21 серпня відбулася церемонія повного поховання праху кошового. Благоустрій могили, щоправда, здійснено у невигадливому дусі нинішнього часу: використавши популярну нині для міських тротуарів і площ керамічну плитку. Але відразу після цього знову настав період пустопорожніх декларацій і зовсім непереконливих запевнень про грядуще державне фінансування будівництва козацького меморіалу. 

Що ж, яке наше ставлення до могил предків та історичної пам’яті – такі й ми. Одного разу жителі Капулівки зважилися піти проти волі держави і навіть змусили цю державу (та ще й яку – Радянську!) поважати свої історичні святині. Але нинішня Українська держава, яка, хоча б із метою елементарного самозбереження, мусить демонструвати спорідненість із національною історичною спадщиною, виявляється менш поступливою і менше піддається впливу громадськості. Може, вся справа не в державі, а саме в громадськості, не здатній примусити державу служити національним інтересам?

 

Опубліковано: 04.10.2018
Владислав Грибовський
Бібліографія:

Жуковський М.П. До питання про перепоховання І.Д. Сірка в 2000 р. // Матеріали Всеук. наук. конф. «Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району».– Нікополь: РА «Тандем – У», 2002.– С. 22–25.
* * *
Грибовский В. Могила Ивана Сирко: притча о несостоявшемся мемориале // Экспедиция XXI.– 2008.– № 9.– С. 8–9.
Грибовський В. Як нікопольці відстоюють свого Сірка // Дніпров. кур'єр.– 2006.– № 3.– С. 28.
Разуваєва Н. Історія в сьогоденні: [На могилі І. Сірка замінено погруддя, виконане за портретом І. Рєпіна, на нове, за реконструкцією Інституту ім. Миклухи Маклая] // Південна зоря.– 2011.– 11берез.– (№ 30/31).– С. 4: фот.
* * *
Грибовський В. Могила Ивана Сирко: притча о несостоявшемся мемориале // http://www.dniprograd.org/ua/articles/culture/555
Грибовський В. Могила Івана Сірка: притча про нездійснений меморіал // http://www.exp21.com.ua/ukr/terracossacorum/76-7.htm
Курган могила Івана Сірка: [Відеофільм] // http://www.youtube.com