Отамани Бабайківки у визвольних змаганнях 1919–1921 рр. Ч. 1. Петро Самарський-«Красіля».

Самарський Петро Тимофійович

Україна, Дніпропетровська область

  • 12 (25) червня 1886 – вересень 1920 |
  • Місце народження: с. Бабайківка, Новомосковський повіт Катеринославської губернії |
  • учасник українського національно-визвольного руху 1919–1921 рр., отаман Бабайківського повстанського загону.

1919–1921 роки в історії країни позначились вибухом повстань під національно-визвольними гаслами. Не залишилось осторонь старовинне козацьке село Бабайківка.

Петро Самарський-«Красіля»

За роки Визвольних змагань в Україні зі зброєю в руках проти совєтів воювало 150–200 тисяч національно свідомих повстанців. Не було жодного регіону, який сприйняв би нову владу, нав’язану російським більшовизмом.

Приорілля відзначилося активною боротьбою проти нової влади. Мало яке з 52-х поселень по берегах Орелі не було залучено до Визвольних змагань. Центрами спротиву були Китайгород, Царичанка, Гупалівка, Бабайківка, Маячка, Багате. Вже навесні 1918 року до села повернулося з фронту багато чоловіків зі зброєю. Поступово поверталися з полону вояки Першої світової, які теж знаходили зброю. Одні не сприйняли ніякої влади, другі підтримували совєти, треті активно боролися з більшовизмом.

На Приоріллі були відомі антибільшовицькі отамани. Повстанські формування Федора Матвієнка й Андрія Левченка діяли відповідно в межиріччях Самари і Орелі та Ворскли й Орелі. Контролювали Приорілля десятки отаманів: Бондаренки, Брова, Вовк, Гаркуша, Живодер, Зінченко, Іванюк, Киприч, Коврига, Коробка, Куталов, Левенець, Матяш, Пасічні, Педько, Петраш, Руденко, Садовий, Самарський-«Красіля», Соломон Премудрий.

Не залишилось осторонь повстанської звитяги старовинне козацьке село Бабайківка Новомосковського повіту Катеринославської губернії. До жовтневого перевороту 1917 року село жило сталим і мирним життям під покровою трьох світоглядних засад, традиційних ще з часів козацтва: відданість православній вірі, збереження і захист української мови, самоврядування. Новий «совєтський» порядок почав руйнувати ці засади. Бабайківчани – у більшості нащадки козацтва – не змирилися з «новим» ладом і відзначилися боротьбою проти «совєтов» у 1919–1922 роках – аж до амністії 1921–1922 років, а деякі «залишенці» боролися протягом наступних 1920-х років.

Мапа визвольного повстанського руху в Україні 1921 р. //https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/11/2/158381/

На Катеринославщині у Визвольних змаганнях було задіяно не менше 62–104-х повстанських формувань, загонів, груп («Народна війна», Р. Круцик). У 1919–1921 роках активно діяв і Бабайківський повстанський загін. Першим організатором і отаманом цього загону був Петро Тимофійович Самарський-«Красіля». Найближчими соратниками-співорганізаторами загону були бабайківчанин Никандр Дем’янович Дудка і Давид Іванович Киприч, мешканець Помазанівки.

У різні часи чисельність загону становила 40–150 бійців. Загін діяв на просторі межиріччя між Ореллю і Самарою. Іноді діяв у Кобеляцькому повіті на Полтавщині. Після загибелі отамана Самарського-«Красілі» загін очолив Омелян Петрович Пасічний, а потім – Афанасій Микитович Левенець. Залишками загону у 1921–1922 роках керували Микола Павлович Пасічний і Давид Іванович Киприч. Перший приєднався до повстанського формування отамана Левченка, а другий тримав у напрузі нову владу на прилеглій до Бабайківського лісу території. Навіть у 1920-х роках деякі повстанці дошкуляли совєтам. Отамани Самарський, Пасічний і Левенець – з когорти патріотів України, які свідомо і жертовно повстали проти більшовизму за самостійну Україну, бо були незламно-гордими воїнами не приниженими зрадою або покаяннями. Вони були представниками розгалужених бабайківських родів і кожен із них «тримався скривавлено-гордого розгалуженого роду». На відміну від багатьох очільників повстансько-партизанської боротьби доби Визвольних змагань, яким амбітність або безмірна самовпевненість затуляли головну мету – здобути перемогу загальними зусиллями, отамани Бабайківського загону були не тільки зріднені духом і метою самостійності України, а завжди були націлені на взаємодію з іншими повстанськими силами та їхніми провідниками.

Життєва та бойова діяльність цього славетного отамана ще донедавна була невідома і недосліджена. В жодних публікаціях і в інтернет-ресурсах – окрім зрідка згадуваного прізвища отамана не можливо було чогось дізнатися. Авторові цієї статті вдалося знайти чимало відомостей про отамана під час дослідження кримінальних справ на його побратимів і знайти його нащадків, які, на жаль, мають дуже обмежену інформацію про свого предка.

Автор із задоволенням ділиться з читачами нагромадженими досі невідомими джерельними матеріалами, яких вдосталь, щоб «білу пляму» забуття перетворити на картину доброї пам’яті про непересічну особистість – отамана Петра Самарського-«Красілю».

Петро Тимофійович Самарський народився 12 (25) червня 1886 року у подружжя Самарських: Тимофія Васильовича («безсрочно отставной солдат») і Параскеви Никифорівни в с. Бабайківка Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Родина Самарських походила зі старовинного козацького роду, який розгалужився по простору Посамар’я та Пооріля, й у часи Нової Січі (1734–1775 рр.) однією з гілок проріс і розрісся у козацькій слободі Бабайківці. У реєстрі козаків Війська Запорозького за 1756 рік у більшості куренів зустрічаємо козаків Самарських. Були Самарські і серед старшини. У 1772 році отаманом Протовчанської паланки був Петро Самарський. У «Реєстрі найманих робітників Бабайківки» за 1773 рік згадується козак Іван Самарський. Можна стверджувати: Самарські – одні з перших поселенців Бабайківки. Весь довгий час перебування Самарських у слободі ця родина не тільки займалася хліборобством, а й постійно плекала воїнів для захисту рідної землі. Дід отамана, Василь Іванович, теж був «безсрочно отставным солдатом». «Отставные солдаты» – мешканці слободи завжди користувалися повагою, вони мали певні пільги і не бідували. Петро Самарський теж не схибив: у 1906 році був призваний до війська. До призову вже мав освіту – закінчив сільську школу. Він пройшов усі щаблі військової кар’єри. За 12 років служби послідовно підвищувався у військових званнях: рядовий, єфрейтор, унтер-офіцер, молодший вахмістр, старший вахмістр, підпрапорщик, прапорщик, корнет. З 1906 по 1917 рік служив у прикордонній стражі. Спочатку у Вержболовській прикордонній бригаді Віленського округу (Литва), а потім у Таурогенській прикордонній бригаді Окремого Корпусу стражі (Ковенська губернія). Три роки (1915–1917) служби провів у кінній розвідці 6-го кінного Таурогенського прикордонного полку, сформованого з підрозділів Таурогенської бригади. З цим полком пережив найважчі часи військової служби: перші бої у 1914 році під час штурму Ейдкунена; бої на Північно-Західному, Західному, Південно-Західному і Румунському фронтах. Двічі у Сморгоні потрапляв під німецькі атаки отруйними газами. Пережив сувору зиму 1915–1916 років в умовах фронтового життя. За роки Першої світової війни в шестисотенному полку майже не залишилося тих, з ким Самарський служив на початку війни. Більшість загинула під час осади Ковенської фортеці (серпень 1915 р.), під час Нароцької операції (березень 1916 р.), біля сел Свинюхи і Коритниця на Волині – Третя Ковельська битва. Бойовий шлях полку закінчився на Румунському фронті, де він у складі 10-ї Сибірської дивізії протистояв німцям і туркам. На початку липня 1917 року дивізія займала частину Румунського фронту біля р. Серет – від Ля-Бурта через Віа-Луі-Кириак до старого насипу залізниці Галац-Браїлов. Ніколи Петро Самарський не довідається, що у 1944 році його брат Іван Самарський загине в бою неподалік цієї місцевості та навічно упокоїться на меморіальному кладовищі румунського села Ново-Херменешт. Військову звитягу успішного вояка Самарського було відзначено нагородами.

«Награжден Георгиевскими крестами:
4 ст. № 244309 – За мужество и самоотвержение, проявленные во время боя 3 октября 1914 г. (Приказ Ковенской крепости № 213 от 21 сентября 1914 г. Приказом Ковенской крепости №262 от 28 апреля 1915 г. Объявлен номер креста.)
4 ст. № 692273 (Приказ №55 от 24 июня 1916 г. Вместо креста 4 ст. № 244309.)
4 ст. № 683691 (Приказ Ковенской крепости № 241 от 3 октября 1914 г.)
3 ст. № 68945 (Приказ Ковенской крепости от 21 июня 1915 г.)
3 ст. № 123964 – 14 апреля 1915 г., вызвавшись охотником вместе с другими, при натиске превосходных сил противника, пытавшихся перехватить переправу реки у местечка Средниках, своевременно дал знать об обходе противником сотни, чем и способствовал успеху дела, и сотня сделала быструю переправу и без потерь переплыла на другой берег реки. (Приказ Ковенской крепости № 416 от 21 июня 1915 г.)
2 ст. № 7629 – 19 апреля 1915 г. будучи начальником разъезда в направлении на фольварк Борово, дал ценные сведения о расположении сил противника, а также, узнав о нахождении неприятельской заставы, обстрелявшей соседний разъезд, пошел со своим разъездом в тыл этой заставы, которую и выбил с этого места. (Приказ Ковенской крепости № 420 от 22 июня 1915 г.)
2 ст. № 21672 (Приказ Ковенской крепости №420 от 22 июня 1915 г.)
1 ст. № 6567 – Награжден 27 сентября 1915 г. Великим Князем Георгием Михайловичем на ст. Ганковичи 27.09.1915 г. по случаю годовщины войны. (Приказ X Армии №495 от 23 марта 1917 г.)

Награжден Георгиевскими медалями:
4 ст. № 722597 – Награжден Командиром корпуса. Будучи начальником разъезда 20 мая 1915 г. около фольварка Поневежик, бросился на неприятельский разъезд, разбил его и взял в плен 8 человек, которые были окружены, а остальные были уничтожены. (Приказ V Кавказского армейского корпуса №66 от 2 апреля 1916 г.)

Ордена:
Св. Станислава 3 ст. с мечами и бантом – за отличия в делах против неприятеля в бою у деревни Корытница 18 августа 1916 г. (Приказ VI Армии от 14 марта 1917 г.)
Св. Анны 3 ст. с мечами и бантом – за отличия в делах против неприятеля и разведки за рекой Серетом. (Приказ №312 от 13 марта 1917 г.)
Источник: РГВИА, ф. 409, оп. 1, д. 64103»

Кавалер цих та інших нагород не тільки дбав про захист Вітчизни, а й розбудовував своє родинне гніздо: одружився з Марією Іванівною Киприч (родом із с. Помазанівка), побудував свій дім, виховував дітей: Анастасію, Ірину, Ганну, Параскеву, Миколу. Мав добрі стосунки з братами і сестрами: Романом, Іваном, Семеном, Ганною, Єлизаветою. Все складалося добре. Та настали нелегкі часи Першої світової і жахливі роки Громадянської війни. Ще на Румунському фронті Самарський став прихильником українізації у війську. Після 35-денної відпустки восени 1917 року він уже не повернувся на фронт, який був деморалізований і розвалювався. У відпустку він пішов з повною військовою амуніцією кавалериста-розвідника і з’явився в Бабайківці верхи на румакові – бойовому коні «Кайзері», якого здобув під час розвідувального рейду в тил австріяк і з яким не розлучався до останнього подиху.

П. Самарський з дружиною МарієюСемен Самарський – брат отамана

На теренах України почали формуватися національні частини, а згодом – і українське військо (гетьмана Скоропадського, Центральної Ради, УНР). Наприкінці 1917 року був сформований 4-й Сердюцький Георгіївський полк ім. Богуна війська Центральної Ради. У полку налічувалось 945 вояків, більшість із яких були Георгіївськими кавалерами українського походження. Пізніше вже Скоропадський в Катеринославі сформував 8-й Корпус. Проукраїнська частина цього Корпусу приєдналася до Петлюри – увійшла до складу Армії УНР. Після поразки УНР частина вояків продовжила боротьбу проти більшовиків у повстанському форматі, які називали себе «самостійниками», а влада затаврувала їх «бандитами петлюровского толка». Ходили чутки, що Петро Самарський 22 січня 1919 року брав участь у придушенні більшовицького заколоту в Кобеляках у складі Кінного загону Армії УНР ім. Петра Болбочана (потім Кінний полк Чорних Запорожців – «чорношличників-болбочанівців»). Автору поки що не вдалося підтвердити це чи спростувати. Після цього: навесні-влітку 1919 року він створив свій повстанський загін біля Царичанки. Корнет і вже за переконаннями «самостійник» вирішив протидіяти більшовицькому поневоленню. Самарський не афішував своє останнє військове звання корнета (перший обер-офіцерський чин у кавалерії та жандармерії). Навіть побратими-повстанці називали його прапорщиком. В ті часи звання корнета пов’язувалося з кастою «белая кость», що спричиняло ризики для життя у тогочасному революційному середовищі «голозадих». «Корнетство» для вихідця із селян було рідкісним випадком у військовій кар'єрі. Петро Самарський свій антибільшовицький загін створив разом зі своїм швагером – Давидом Івановичем Кипричем і шанованим серед ветеранів Першої світової війни односельцем Никандром Дем’яновичем Дудкою (став його ад’ютантом). В різні часи двосотенний загін налічував від 40 до 150 кінних і піших вояків. Сотенними були односельці отамана колишні офіцери Омелян Пасічний і Афанасій Левенець. Основою загону вважалися бабайківчани. У загоні були також мешканці десятків поселень Поорілля. Загін оперував на теренах Кобеляцького і Новомосковського повітів Катеринославщини і Полтавщини. Повстанці знищили червонопартизанський актив Григорія Дрелевського – разом з його провідником. Самарський особисто ліквідував Дрелевського 19 жовтня 1919 року.

Никандр Дудка, ад’ютант П. Самарського Афанасій Левенець, сотенний в загоні П. Самарського

Повстанці протистояли радянізації: знищували партійний і радянський актив, червоноармійців, міліцію, продзагони. Визволяли заарештованих владою людей, відбивали валки з зерном і роздавали населенню. Отаман свідомо вибрав свій жертовний шлях антибільшовицького протистояння, воював без страху і сумніву за «Самостійну Україну». Коли пішли чутки про амністію, і серед рідні прозвучали поради про примирення з владою, отаман сказав: «Я на марші з коня не зіскакую і онучі не міняю». Досвідчений вояка розумів, що для успішної боротьби проукраїнські патріотичні сили повинні об’єднуватися. Він взаємодіяв з отаманами-побратимами: Андрушком, Живодером, Іванюком, Кикотем, Левченком, Матвієнком, Мартинцем, Матяшем, Молчановим, Мошенським, Овдієнком, Петренком, Погорілим, Рядном, Садовим, Скирдою. З травня по серпень 1920 року отамани Левченко, Садовий і Самарський і містечкова самооборона Баранця повністю контролювали Царичанку і довкруж. Об’єднавшись, отамани в Недогарках розбили каральний загін червоних. Самарський із Садовим рейдували через Маячку, Нехворощу, Ряське. Десятки разів Самарський приходив в Царичанку на допомогу місцевій самообороні, яку очолювали М.Я. Баранець і К. Коцар. Отаман не спокусився у 1919 році на запросини денікінців взяти участь у Білому русі й уникнув мобілізації. Він не сприймав ідеології махновщини, хоча знаходив можливості взаємодіяти з командирами-махновцями, яких «Батько» навмисно залишав для активізації повстанського руху (Зінченко, Коцюра).

Залишаються нез’ясованими обставини і коли саме загинув отаман. З переказів його рідні, він загинув випадково вже після успішного для повстанців бою, потрапивши в засідку поблизу мосту через Оріль. Поховали отамана в Бабайківці на Левенцівському кладовищі. Але вираховується загибель останніми днями серпня – першою половиною вересня 1920 р.

Владою задокументований такий факт: 25 серпня 1920 року біля Царичанки червоні оточили загін отамана Левченка (близько 50 бійців). Загинуло 26 повстанців і влада оголосила, що вбитий і Левченко. Але той вижив. Можливо, з ним був і Самарський, і саме його влада назвала вбитим отаманом. Левченко деякий час підтримував версію своєї загибелі, щоб ввести в оману владу. Цей факт цікавий тим, що дата цього бою близька до 29 серпня (Спаса), про який згадує родина отамана Самарського як день поховання. Поховали його з почестями, чи утаємничено – невідомо. Крім родинної згадки щодо «багатолюдних» похорон немає жодних свідчень про таке поховання, хоча він був дуже відомою людиною в селі та навкіллі. Не виключено, що отамана поховали скритно від влади.

Є офіційні архівні документи про поранення і загибель отамана:

1) витяг зі зведення ЧК від 06.08.1920:
«По донесению нач. сводно-экспедиционного отряда т. Саксаковского, в Бабаевском лесу прошел бой между бандами и вышеуказанным отрядами, в результате которого банды разбиты. Нашими захвачено: 100 пудов хлеба, одна тачанка, 3 лошади, 6 винтовок. Наши потери: 1 убит, 2 ранено. Главарь банды Петр Самарский тяжело ранен шашечным ударом в голову. Два хутора, прилегающие к лесу, в которых скрывались бандиты, сожжены.»
(ДАДО, ф. П-1, оп. 1 дод., спр. 6, арк. 180.)

2) витяг зі зведення ЧК (жовтень 1920) про повстання у Царичанці:
«2/X в с. Царичанке, где Самарский привлек на свою сторону все население, даже женщин и детей, они с криком: «Бей коммунистов!» бросились в контратаку на наступающую нашу роту ВОХР. Произошел бой, где было уложено много трупов, как бандитов, так и населения, перешедших к нему. В этом бою был убит и сам главарь Самарский. Наши отступили. Оставшаяся банда перешла под командование Левченко.» (ДАДО, ф. П-1, оп. 1 дод., спр. 6, арк. 9 зв.,)

Щодо першого витягу: відомо про оточення загону Левченка 29 липня 1920 р. між Маячкою і Бабайківкою – біля лісу. Мабуть саме про це оточення вказано в донесенні. Загін Самарського не міг не допомагати Левченкові вирватися з оточення, в якому загинуло 16 повстанців. Щодо другого донесення: офіційна дата загибелі отамана – 2 жовтня 1920 р. викликає сумнів. Отаман Омелян Пасічний під час слідства вказав на 20 вересня, з якого він очолив загін Самарського. Тобто Самарського вже не було. У донесеннях влади відсутні будь-які подробиці або свідчення щодо загибелі отамана.

У слідчій справі є покази міліціонера Вукола Милодана: «Самарського вбили в Царичанці у вересні 1920 р.».

Чомусь отаман Омелян Пасічний під час слідства не вказав на дату і обставини загибелі Самарського. Він, напевне, про це знав, але не хотів давати слідству привід для з’ясування своїх стосунків із попередником, які, без сумніву, були приязними.

У донесеннях спецорганів, які боролися з «бандитизмом», нерідко щодо Самарського наводяться «факти», які не відповідають дійсності. Наприклад: «Действовавший восточнее Кременчуга бандит Левченко соединился с бандитами Авдеенко, Самарского. Численность достигает до 1 тыс. человек. (Сводка ВОХР, 1–15 октября 1920)». Насправді Самарський уже загинув.

Невдовзі після цієї трагічної події дружина отамана разом із дочкою загорнула в килим зброю отамана, його нагороди і закопала недалеко від хати. У 1950-х роках онук отамана спробував знайти схованку, але марно. Хати давно вже не було. Замість садиби – переоране поле.

Побратими отамана продовжували боротьбу. Загін під проводом отаманів Омеляна Пасічного, а потім Афанасія Левенця, проіснував до середини 1921 року. Ще тоді цей загін у повідомленнях влади продовжував іменуватися загоном Самарського. З другої половини 1921 року окремі гурти (залишки загону) перейшли під команду отамана Андрія Левченка або запекло воювали самостійно. Це були «залишенці», які свідомо боронили останній рубіж Визвольних змагань на Пооріллі. Рідня Самарських і Кипричів, як могла, допомагала вдові отамана. Та трапилась велика трагедія. У 1921 році Україна і Бабайківка переживали страшний голод. Катеринославщина – чи не найбільше серед усіх губерній. Удова отамана залишилася з дітьми – як у полі вітер. Рідня теж опинилась у безвиході й не мала можливості допомагати. Марія Іванівна усвідомила, що не здатна самотужки врятувати п’ятьох дітей від неминучої смерті. Горе загострило розум. Треба було приймати рішення. Вона залишила в Бабайківці дочку-немовлятко Параскеву на виховання Якову Ковалю, товаришеві отамана. Своїх дітей він не мав. Яків поставив на ноги Пашу, яка все життя була йому вдячна за це.

Господь подарував Ковалю довге життя – прожив 98 років. Залишатися в селі дружині «бандита і ворога радянської влади» було небезпечно і безнадійно. Марія Самарська з дітьми декілька років тинялася деінде, щоб якось врятувати діточок від голодної смерті. Але, коли потрапила у повну безвихідь, привезла дітей у Катеринослав і залишила їх біля дитячого притулку. Діти виховувалися в притулку всі разом – не розпорошилися, а потім кожному довелося самостійно прокладати свій особистий життєвий шлях. Діти отамана Анастасія Муравьова, Ірина Крошка, Ганна Ушакова, Параскева Рикова завжди підтримували родинні стосунки між собою і достойно пройшли своїми життєвими шляхами.

На жаль, нічого не відомо про Миколу Самарського. Микола начебто працював у Дніпропетровську на заводі ім. Бабушкіна («ДЗМК»), і наприкінці 1930-х років був заарештований. Після арешту безслідно зник. У отамана багато нащадків: онуки (вісімнадцять!), правнуки, праправнуки.

Подальша доля дружини отамана не досліджена. Невідомо, чи пережила вона особисту трагедію. Навіть дітям, які більше не спілкувалися з матір’ю, нічого не відомо про неї, окрім чуток, що вона померла під час Голодомору 1932–1933 років. Автор розшукав декого з онуків і правнуків отамана. Один із онуків багато років був козачим отаманом в одному з округів у Росії. Це дивний факт: він сам і ніхто з козаків-виборців не знав, що його дід був саме отаманом. Мабуть, спрацювала генетика і козаки її відчули… Ззовні онук дуже схожий на діда.

Олег Риков – онук отамана П. Самарського

Про свого діда і прадіда нащадки не мали достовірних відомостей. Радянська влада вважала отамана і його побратимів ворогами і бандитами. Рідня не прагнула і не мала можливості довідатись про справжню долю предка. Два покоління односельців отамана вірили у вигадку влади щодо його приналежності до «ворогів народу» і «політбандитів». Цим ковпаком були накриті й справжнє життя, і жертовна доля отамана. Його недоглянуту могилу час і вітри зрівняли з іншими безіменними горбиками. В Бабайківці вже давно немає Самарських і слідів від їхніх садиб. Зовсім недавно на Левенцівському кладовищі, де отаман знайшов вічний спочинок, нащадки отамана встановили надгробок – кенотаф із написом «Безмогильним братам Самарським: Петрові, Іванові, Романові від нащадків». Внучатий племінник отамана Самарського – поет Іван Полоник присвятив пам’яті отамана декілька поетичних творів у своїй збірці поезій «Жизнь – как есть» (КП «Издательство «Кобеляки», 2008 р.) Автор сподівається, що громада села Бабайківки, козацтво Царичанки та патріотично налаштовані мешканці Царичанського району спроможуться встановити пам’ятний знак на честь свого земляка-отамана і його побратимів-повстанців Визвольних змагань.

 

Титульна ілюстрація // https://porokhivnytsya.com.ua/2019/12/31/1919-2019/

 

Руслан Карпенко
Бібліографія:

Качур Л. Бабайківка – село сакрального Поорілля: краєзнавчі розвідки.– Суми, 2020.– 60 с.
Провідники повстанського руху Придніпров’я (за матеріалами органів державної безпеки): збірник док. / упоряд.: Ю. Пахоменков, О. Чепурко; вступ. ст. Д. Архірейського.– Дніпро: Герда, 2021.– 288 с.
Пугач О. Отаман Левченко: іст.-документ. нарис.– Київ: Ліра-К, 2020.– 412 с.
Українська революція 1917–1921 рр. на Придніпров’ї: збірник док. і мат-лів / уклад. Ю.Г. Пахоменков, Н.Л. Юзбашева.– Дніпро: Ліра, 2016.– 372 с.
***
Карпенко Р. Бабайківський опір // Бористен.– 2016.– №5.– С. 12–15; 2020.– №6.– С. 32–34; 2021.– №1.– С. 23; №6.– С. 2.
Карпенко Р. Поорілля у Визвольних змаганнях // Приорільська правда.– 2020.– 31 січ.– (№4).– С. 4.
***
Село Бабайківка. Біля чистих джерел Орелі: Краєзнав. бібліограф. видання / упоряд. С. Пономаренко.– Дніпро: ДОУНБ, 2021.– 104 с.: фот.– (Історія міст і сіл Дніпропетровщини; вип. 5).
Цимлякова Т. Січеславщина в огні та бурі революції. 1917–1921 рр. (до 100-річчя українських національно-визвольних змагань): рек. бібліограф. покажчик / Т. Цимлякова;
упоряд.: І. Голуб, М. Шилкіна.– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– 68 с.: фот.– (За Україну, за її волю…вип. 1).
***
Качур Л. Бабайківка – село сакрального Поорілля [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://ru.calam eo.com/read/0002424079f8f680b8ceb
Справа отамана Андрія Левченка [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://petlura.poltava.ua/2012/01/02/sprava-otamana-andriya-levchenka/
Створено: 29.12.2021
Редакція від 04.01.2022