Оспівана й оплакана Боковенька

Така вона, психологічна природа людства: «споживати» бездумно все довкола себе, вважаючи його невичерпним, дармовим, і здебільш пасивно жалкувати за втраченим. Якщо ж суто геометрично розкласти абстраговане людство на окремі «клітинки» – живих людей, то тут невтішна картинка докорінно змінюється: поокремішні «благородні» особини звинувачують разом всю земну спільноту – тільки не себе конкретного!.. Про це я думав одного теплого жовтневого дня, крокуючи по ... сухому річковому днищу Боковеньки біля автомобільного моста в селі Олександрівка, що по дорозі з Кривого Рогу до містечка Долинська.

Овіяна легендами й переказами, давньослов’янським та козацьким епосами, немало досліджена й ще більше омріяна археологами Долинщина ось лежить переді мною географічною мапою на столі. Знаю її тонкощі-особливості майже досконально – якщо міряти великим чи середнім масштабами, адже теоретично-візуальне сприйняття непогано підкріпив за роки й роки авто-мото-об’їздами чи ще більше – пішими походами. Та цього разу вкотре закортіло якнайдетальніше вивчити головні її водні ресурси, а з протокольної мови на людську якщо – річки. Хоча мешкаю сам у Кривому Розі, Долинський край люблю до самозабуття – от і переварюю безкінечно у мозку давні та свіжі спогади. 

Лісові урочища, таємничі балки, мальовничі скелі-кручі залишу на потім, бо сьогодні оглядаю блакитним кольором позначені «артерії життя». Ось Бокова у межах Варварівки та Гурівського лісу, де рибалив ще півстоліття тому. Ось Інгул недовгою петелькою зачепився за праве плече району, – тут, біля Лаврівки, я вперше побував тільки-но позаторік. А от «генеральна» притока Бокової, що перетинає меридіонально всю Долинщину з півночі на південь, прославляючи її поетикою краси й принаджуючи мандрівників ліричним слоганчиком «Веселі Боковеньки»... Либонь, до сотні разів мені випало відвідати знаменитий степовий дендропарк (працюю-бо гідом-екскурсоводом), відтак глибше знайомився з оспіваною річкою саме у тих місцях: коли зрідка возив до парку тургрупу з ночівлею, то на світанку забрідав аж до північних закраїн села Зелений Гай. Та хотілося оглянути всю її у «динаміці виживання». Ось так і вибралися з кількома друзями якоїсь весни в імпровізовану автоекспедицію.

До Василівки прибули доволі рано, заїхавши путівцем від автотраси Кривий Ріг-Кропивницький. Орієнтуватися по карті – то одне, на місцевості – трохи інше. Отож, коли завиднівся величезний ставок у видолинку, спершу гуртом вирішили: то і є «ув’язнений» дамбою витік Боковеньки... З’ясували у перших зустрічних на крайній вулиці: то велика лівобережна балка-приток з водозбором атмосферного походження. Саму ж «велику річку» побачили в селі у вигляді мілководного – мізерних півтора метри завглибшки – ставка, який скидає у корінне русло доволі значний «надлишок» води. Тобто у верхів’ях Боковеньку можна впевнено звати річкою з категорії малих, оскільки вона вже тут має чітко виражений постійний водотік. Шкодуємо й досі, що не поїхали шукати за кілька кілометрів течією вгору «перше джерельце», – адже навіч не повний «портрет річки» без нього! Та пояснив місцевий чоловік, що того джерельця ми не знайдемо: заболочене давно покинутим-зарослим «колгоспним» ставком. А ми ще й боялися до ночі не встигнути пройти намічений маршрут...

Їхали на південь високим правим берегом. Практично вся долина річки тут зайнята городами чи покинутими садами, тому звіддаля видніються лише суцільною жовтою смугою сухі очеретяні зарості. Надибали по ходу глибоку балку з обривистими схилами й навіч «безхозним» ставком, що свідчить: таки має річка бодай поганеньке природне підживлення. 
На «верхніх» околицях витягнутого багатокілометрово уздовж Боковеньки села Зелений Гай ми з приємним подивом для себе виявили каскад крихітних – півметрових – водоспадів на порожистій ділянці русла і сильну течію. Така ж стрімка вода і «в трубі» йде під брукованою дорогою впоперек села. Це відрадний доказ того, що в цих місцях високе річкове лівобережжя формує доволі пристойний – хоча й смішний, у порівнянні з недалеким ще минулим – водозбірний ресурс.

Як подивитися на оспівано-романтичну окрасу дендропарку «Веселі Боковеньки» – великий та красивий став, загачений ще трудами легендарного Миколи Давидова 120 років тому – з точки зору безпристрасної гідрології, то річка тут, на жаль, непоправно скалічена: при дуже незначній протічності добра половина первісної глибини заповнена мулом і за літньої спеки страшенно «зацвітає». Сюди би вимріяти потужний земснаряд – але ж то мільйони гривень...
І в селі Іванівка очікують нас величезні контрасти: спершу розкішний чи не двокілометровий ставок (ніщо інше як перегороджена дамбою Боковенька, у якій вода цілорічно майже стояча!), а нижче нього – знов... язик не повертається говорити «заплава річки»: всуціль порослі очеретами колишні левади, напевно бездумними людськими руками перекопані під городи.

Трохи нижче за течією Боковенька поки ще виглядає красивою річкою, відкриваючи саме тут наймальовничішу свою картинку: живописні краєвиди – вільними мазками на полотні обрію, метрів зо 300–400 крутого, заквітчаного буйним різнотрав’ям схилу з виступаючими над ним гранітними «лобами» й направду височенькими скелями над прозорими водами, квітуючі дикі груші з роями бджіл-трудяг довкола... Певною мірою «казковість» пояснюється тим, що за вигином річка також «запломбована» греблею. Однак чарівливі степові схили якраз і лишилися незайманими завдяки рельєфній особливості – своїй крутизні: ну не могли супермеханізовані колгоспи її таку переорати!

Далі понад руслом Боковеньки зовсім не видно путівця, тому до закраїн Олександрівки їхали ми верхівкою вододілу. Біля впадіння у неї «Дубрівки» (шкода, логічно так не позначили картографи річечку, що тече від сільця Дубровиного через Братолюбівку) вона знову мало схожа на себе «молоду»: захаращена очеретинням та відмерлими деревами, заледве де голубіють невеличкі плеса між болотяними купинами... У сонячний безвітряний полудень лісовий масив Наталівського урочища – на диво живописний, хоча й порівняно скромний розмірами – самозакохано позирає барвистими очима на своє відображення у широченькому (але також мілководному) дзеркалі річки біля колишнього панського маєтку, де парочка величних сосен благословляє подорожнього сміливіше переходити її відремонтованою, слава богу, кладочкою... Невдовзі кіно природної краси, таємничо віддзюркотівши попід урвищем височезної кручі, несподівано обривається дамбою-автомостом, біля якої товща води, впершись у залізобетонну перепону, чи й буває більшою за 40–50 сантиметрів. Стою розгублено з фотокамерою і подумки, очманілий, допитуюся у неї: «Боковенько, річка ти чи не річка вже?».

Одразу нижче моста – широка й глибока (тепер не смійтеся: аж! – більше метра буде) заплава. Роздолля прямо для гусячо-качиних зграй! Часто по сезону й перелітні лебеді тут на перепочинок приземляються. Ще – імпровізований водопій для сільської худоби і тирло. А далі на 4–5 кілометрів – знову очеретові хащі. Тільки при в’їзді в село Ново-Олександрівка річка показує блакитну поверхню: тут починається підйом рівня чергового водосховища десь так трикілометрової довжини. Он кладочка до лівобережних вулиць, а ось неподалік – «самодіяльний» смітник прямо біля води – якраз навпроти світлого, чепурненького будинку, де живуть напевно місцеві «аристократи».

Стоячи над шлюзами дамби, що випускають млявенький потічок, ми гадали: у які ж космоси переливається дефіцитна волога? Адже водозбірний басейн у річки, дарма що має обширну територію, по факту зовсім невеликий, бо перекопані й забудовані береги, з-під яких не пробиваються вже численні колись джерела. Однак тутешня водойма з неміряною площею поверхні – це ж колосальної інтенсивності випаровування! Та ще сповзають у воду безжально порушені прибережні ґрунти чи заскладовані хаотично купи гноївки, кукурудзяно-соняшникового бадилиння...

Перебравшись у Новогригорівці-Другій на лівий берег Боковеньки, вжахнулися від виду заболочених «жаб’ятників» замість річки. А вже перетнувши межі Миколаївської області, довгенько їхали уздовж чітко вираженого річища: самі ж круті схили примушують господарників дотримуватися меж водоохоронної зони та оберігати себе від замулювання. Після п’яти «вбивчих» водоймищ на Долинщині ми й там їх побачили декілька, затиснутих високими берегами і завдяки протічності дещо чистіших. Ще два – на теренах Криворізького району. Єдина втіха – що в останньому, де річка не так довго залишається собою до повного злиття зі «стратегічним» Карачунівським водосховищем, вона меншою мірою зарощена і має більші глибини, відтак частіше демонструє чисті плеса. 

Проминула зима дала всього двічі по два-три сантиметри снігу, а весна й літо за нею підступно обвели десь поза нашими краями богодані дощі. Сподівався я все-таки ще раз побувати за Василівкою і «помацати» очима «перше джерельце» – навіть якщо його вже немає! – витоків давно мені рідної Боковеньки, вдихнути-відчути її новонароджений пульс. То є дуже символічним актом для дослідника, якого не пояснити банальними словесами: так я «обмацував пуповини» Інгульця й Саксагані, так шукатиму незабаром точне місце народження Бокової... На жаль, до осені туди поїхати не вийшло. А як перейшов Боковеньку по сухому дну, то, приголомшений, не міг «патетично» писати про мою річку-пісню... Та поїду все одно, вимріявши й випросивши у природи снігу-дощу! А поки що – давайте сіяти разом тривогу і думати, як можна Боковеньці допомогти: вона благає!