Історія Криничанського району. Ч. 3. Бурхливий початок XX століття

Стабілізація на початку 1910-х рр. тривала недовго. Влітку почалася Перша світова війна, а в лютому 1917 р. Російську імперію охопила ще одна революція.

З початком Першої світової війни багато селян у липні-серпні 1914 р. було мобілізовано до війська, зокрема у Божедарівці. Революцію 1917 р. українське селянство зустріло з надією на те, що відбудуться зміни на краще. Зміни пов’язували з Українською Центральною радою, яка виникла у березні 1917 р. у Києві. Селяни с. Божедарівка підтримали її появу. Влітку 1917 р. в Аулах, Кіньгрусті та Криничках виникли філії української Просвіти. Сільський схід с. Аули ще влітку висловилися за навчання українською мовою, а у вересні прийняв таке рішення остаточно.

На початку 1918 р. ситуація змінюється. Ще у грудні 1917 р. більшовицька Росія здійснює проти Української Народної Республіки агресію. За підтримки озброєних більшовиками робітників узимку 1918 р. у більшості сіл краю встановлюється більшовицька влада. Зокрема, до Божедарівки прибули заводські робітники з Катеринослава та Кривого Рогу, і тут тимчасово було встановлено радянську владу.

Українська Центральна рада так і не змогла скористатися народним підйомом, не провела аграрної реформи як того хотіло селянство, не створила війська, через це нічим було захищати українську територію від більшовиків. У лютому 1918 р. Українська Народна Республіка змушена була звернутися по допомогу до Німеччини й Австро-Угорщини, які після підписання Брестського миру погодилися допомогти вигнати з України більшовиків. Натомість УНР мала постачати новим союзниками продовольство. Фактично ж, українська територія була зайнята німецькими й австрійськими військами. Територія Катеринославської губернії входила до зоні відповідальності австро-угорських військ.

Навесні 1918 р. німецько-австрійсько-українські війська звільняють Україну від більшовицьких військ. Хоча формально влада належала Українській Центральній раді, фактично ситуацію контролювали австро-німецькі війська. Разом із ними повернулися колишні землевласники, землі яких селяни розділили, а майно розібрали.

З приходом до сіл Кіньгрусть, Ганнозачатівки та Богданівки австрійських військ, повернулися й землевласники, які почали вимагали повернення майна. Каральні загони карали шомполами селян, які ділили поміщицькі землі та забирали сільськогосподарській інвентар. У Божедарівці також заарештували і відвезли до Верхньодніпровська 10 селян, яких підозрювали в нападі на поміщицькі маєтки.

Арешти, побиття та відбирання землі призвело до радикалізації настроїв селян, які стали організовуватися у партизанські загони. Наприклад, у Гуляйполі діяв подібний загін, який очолював більшовик. Врешті загін було ліквідовано, а 14 його учасників розстріляно. Австрійці жорстоко реагували на протидію і часто знищували не лише учасників партизанських загонів, але й заручників. Так, коли у Криничках було вбито двох австрійців, прибув австрійський загін, який оточив село і вимагав контрибуції за вбитих. Для покарання на центральній вулиці було повішено п’ятеро чоловік.

Після того як наприкінці 1918 р. австрійці пішли, в селах на короткий час встановлено владу Директорії Української Народної Республіки. Але в наступні два роки влада мінялася як в калейдоскопі. Як згадував старожил зі Скелеватки, «то петлюрівці налетять на Скелеватку, то червоні, то махновці, то денікінці». Молодь з Кіньгрусті, Ганнозачатівки, Нововоскресенки, Криничок та інших сіл залежно від політичних уподобань або обставин опинялися в різних загонах: державників, монархістів, більшовиків.

Монархістів, тобто денікінців, підтримували переважно дворяни, заможні землевласники та торговці. Однак, були й винятки. Син багатого селянина з Криничок Маркіяна Глухого, капітан царської армії створив загін, який налічував до 400 чоловік. Вони поділяли ідеї білогвардійського руху. Однак, такий випадок був поодиноким. Коли у 1919 р. денікінці захопили Катеринославську губернію, до них у військо ішли внаслідок примусової мобілізації, а не за власним бажанням.

Більшість селянства все ж підтримувала місцеві загони проукраїнського спрямування. Причому цьому сприяла політика більшовиків. Коли у грудні 1919 р. більшовики вигнали денікінців з с. Аули й інших населених пунктів, вони запровадили політику воєнного комунізму, супроводжуваного насильницькими реквізіями продовольства у селян, що налаштувало їх проти радянської влади.

Ще у 1919 р. біля Божедарівки та навколишніх сіл діяв отаман Котик, який під тиском Червоної гвардії змушений був відступити на захід. Великим авторитетом серед селян Криничок, Ганнозачатівки та інших користувався Нестор Махно. Він не раз бував тут. Селяни навіть створювали загони місцевого значення. Армія Махна заходила і в Скелеватку.

У Криничках були створені невеликі повстанські загони. На 4-му і 6-му кварталах Криничок одним із таких загонів командував колишній унтер-офіцер Д.А. Буц. Однак, загону кількістю до 50 чоловік важко було протистояти великим силам. Їм допомагали повстанці Грінченка з Петриківки та козаки з Михайлівки, командир яких Трифон Гладченко славився хоробрістю.

У 1920 р. повстанські загони діяли біля сіл Гуляйполе, Саксагань, Комисарівка, Алферівка. Біля Михайлівки повстанці наздогнали продзагін, який повертався до Гуляйполя після реквізій продовольства. Частину продзагону повстанці знищили, інша частина дісталася Гуляйполя, де стояла військова частина більшовиків. У тому ж році повстанці вбили голову виконкому Адамівки та уповноважених Катеринославського губкому компартії. У липні 1920 р. в Адамівці відбувся бій між повстанськими загонами отаманів Бухальського, Карпенка, Горященка з продзагоном червоноармійців, які відбирали у селян хліб.

Більшовики контролювали тільки великі населені пункти, а в більшості сіл панували українські повстанці. Коли у 1920 р. були розбиті залишки білогвардійців у Криму, підрозділи Червоної гвардії були кинуті на боротьбу із селянством. Наприклад, у 1920 р. для придушення повстанського руху до Гуляйполя, який був одним із найбільших епіцентрів українського повстанського руху в краї, прибув загін червоної кавалерії, політпрацівники та працівник ЧК.

Утім, збройні загони лише на короткий час придушували виступи селян. Вони виникали в іншому місці, оскільки повстанці були з місцевих. Після наступу більшовиків вони розпорошувалися по селам, а за необхідності знову збиралися.

Для ефективнішої боротьби з повстанцями декретом ВУЦВК від 9.05.1920 р. були організовані волосні та сільські Комітети незаможних селян (комнезами). Комнезами виникли по всіх селах краю: Адаміка, Божедарівка, Болтишка та інші. Цей новий орган радянської влади на селі фактично розколов селянство. Зазвичай до комнезамівців належали найбідніші мешканці села, які не спромоглися організувати власного господарства. Комнезамівці допомагали більшовикам здійснювати продрозкладку, при цьому отримуючи частку від забраного в односельців хліба, та брали участь у придушенні антибільшовицьких виступів. Тепер повстанцям доводилося бути обережними, оскільки односельці могли здати їх радянській владі. Нерідко комнезамівців вбивали, наприклад, голова Комітету незаможників с. Болтишка був застрілений. Більшовики використали традиційний принцип всіх імперії: поділяй і володарюй.

У лютому 1921 р. у районі сіл Любимівка, Катеринівка, Алферівка, Покровка діяв повстанський загін кількістю до 145 шабель під керівництвом Лютого, Медведєва та Черноуса, який прийшов з Криворізького повіту. Бійці загону називали себе синами пограбованих батьків, були добре озброєні та мали підтримку серед населення, підтримували український визвольний рух, який орієнтувався на уряд в екзилі, очолюваний С. Петлюрою. Загін ліквідував волосних уповноважених, міліціонерів та інших представників радвлади. Члени комнезамів брали активну участь у відстежуванні настроїв серед населення і чи не має вищезгаданий загін організаційної підтримки в селах Верхньодніпровського району.

Для остаточного придушення антибільшовицького руху в українських селах радянська влада влаштувала штучний голод. У 1921 р. він охопив Ганнозачатівку. Наприкінці цього ж року почався в селі Божедарівка. Викликаний був не стільки поганим урожаєм, як постійними реквізиціями продовольства. У грудні 1921 р. була навіть створена спеціальна губернська комісія, яка виявила порушення в роботі місцевого компартійного осередку. Насправді ж місцеві партосередки діяли згідно з розпорядженнями, які надходили від вищого керівництва, тож ця перевірка влаштована була лише для того, аби заспокоїти селянство, яке не припиняло повстанської боротьби проти комуністів.

На наступний рік (1922) почалася реалізовуватися так звана Нова економічна політика (НЕП), яка збільшила приватну ініціативу і, головне, скасувала продрозкладку та запровадила продподаток. Українське село, втомлене війною, революцією, боротьбою з більшовицьким режимом і голодом, вхопилося за можливість стабільного існування і припинило боротьбу.

У 1923 р. радянська влада для здешевлення апарату здійснила радикальну адміністративно-територіальну реформу, згідно з якою в складі Катеринославської губернії з’явився Катеринославський округ, а в його складі утворився Криничеватівський район площею 57 038 дес. із населенням 31 016 чол. У 1929 р. район розділили між Кам’янським і Солонянським районами. У лютому 1932 р. селищні та сільські ради, котрі до 2020 р. входили до складу Криничанського району увійшли до новоствореного Божедарівського району Дніпропетровської області, який у березні 1939 р. перейменували на Щорський.

Коли почався НЕП, село почало відновлюватися. Наприклад, у Криничках і Ганнозачатівці багато селян відкрило приватні майстерні та магазини. Було багато мануфактури, продовольчих товарів. Майже кожен селянин мав корову і коня.

Паралельно комуністи намагалися створювати господарства зі спільного обробітку землі, так звані СОЗи. Здебільшого вони складалися з бідних селян, існували на базі колишніх дворянських маєтків і використовували панський реманент. Оскільки господарювання часто було непродуманим, такі СОЗи існували недовго. У 1923 р. у Ганнозачатівці, до якої в 1922 р. було приєднане с. Кіньгрусть, створили СОЗ, головою якого став робітник металургійного заводу м. Кам’янського П.І. Малінін. Сюди входило до 10 сімей. СОЗ показав себе недосконалою і неавторитетною організацією праці. Тому і проіснував недовго. На базі економії та земель поміщика Марцинкевича згодом створили племрадгосп «Чиста лінія».

На базі колишніх панських маєтків іноді створювали й навчальні заклади. Наприклад, у 1920-х рр. у колишньому панському будинку в Семенівці було організовано школу сільської молоді, яку в 1926 р. реорганізували у сільськогосподарську професійну школу, що існувала до 1929 р.

У 1925 р. створено СОЗ у Божедарівці, який через два роки трансформувався у колгосп «Червоний господар». У Гуляйполі також було створено кілька СОЗів, на базі яких уже в 1930 р. виник колгосп «Ім. К. Маркса».

Стабілізація соціально-економічного та суспільно-політичного життя спричинила демографічний вибух. У середині-другій половині 1920-х рр. у Криничанському районі було засновано більше півсотні нових сіл: Жовтневе (Саксаганське) заснували переселенці з Єлисаветградщини (Кіровоградська область); Володимирівку та Єгорівку – переселенці з Аул; Червоний Промінь і Новоукраїнку – переселенці з Криничок. Багато було переселенців з Полтавської, Вінницької області та Західної України. У 1924 р. переселенці з с. Мишурин Ріг заснували село Преображенка на колишніх землях поміщика Бабкіна. Переселенці з Полтавщини, Київщини, Житомирщини, Вінниччини, Хмельниччини заснували кілька сіл: у 1918 р. – Сухий Хутір, Мирну; у 1924 р. – Кам’янчани; у 1926 р. – Дружбу.

У 1924 р. було засноване с. Вітрівка. Перші поселенці в кількості 110 сімей прибули сюди з-під Кременчука і Крилова в пошуках вільної землі. Зупинилися біля села Михайлівка, яке серед місцевих називалося Костюкове, оскільки належало Костянтину Корбе. Неподалік місця, де вирішили оселитися полтавчани знаходився хутір Вершина, заснований певно ще за часів столипінської аграрної реформи. Тут жили заможні хуторяни: Бардадим, Танцюра, Притула, Чорний, Волох, Вернигора.

Завдяки переселенцям відбулася стабілізація соціодемографічної ситуації, і кількість мешканців Криничанського краю значно збільшилася. Внаслідок адміністративно-територіальних змін територія Криничанського району розподілили між Кам’янським, Криничеватовським і Божедарівським районами.

Населенні пункти Криничанського району на 1925 р.

Таким чином, за три покоління попри численні катаклізми та конфлікти, населення зросло майже у чотири рази з 10 тис. у 1859 р. до 37 тис. чоловік. НЕП дав можливість селянам певний час господарювати або на себе, або в комунах і покращувати своє матеріальне становище. Однак, це тривало недовго. У 1928 р. починається колективізація та згортання НЕПу, однією з причин якої стала хлібозаготівельна криза 1927/1928 рр. Селяни не хотіли продавати державі зерно по заздалегідь встановленій заниженій ціні. Тож радянська влада вдалася до силового вилучення хліба.

Про ситуацію свідчить спогад мешканки с. Вітрівки. Вона згадує, що у 1928 р. частина вітрівців організувала СОЗ, навіть мала трактор Фордзон, і ось почалася колективізація. Люди тільки розжилися, придбали корів і коней, волів, звели будівлі, а тут все треба було усуспільнювати. Люди у розпачі. Заможних селян із хутора Вершина розкуркулили. Один із будинків хут. Вершина був зайнятий під колгоспну контору.

Починається процес насильницької колективізації. У 1927 р. в Адамівці виник перший колгосп із нетиповою для таких установ назвою «Ім. Т.Г. Шевченка». У 1929–1930 р. виникають колгоспи з не зовсім «комуністичними» назвами: «Зелений лан», «Степовик», «Січовик», «Червоний Базавлук», «Запоріжець». Пізніше, у 1956 р. усі колгоспи будуть об’єднані в колгосп уже з типовою назвою – «Росія».

У більшості нові колгоспи отримували «правильні» з ідеологічної точки зору назви. У 1927 р. у Маломихайлівці виникла комуна «Комінтерн», у 1930 р. колгоспи «Ім. газети Правда» та «Молодий комунар». У 1930 р. у Новоселівці виник колгосп «Ім. В. Леніна», в Аулах – «До кращого життя», в Болтишці – «Правдивий шлях». У 1931 р. організовано колгоспи: в Семенівці – «Червоний промінь», Миронівці – «За краще життя».

Селяни не бажали віддавати набуте майно та працювати в колгоспах за трудодні. До початку колективізації в селах Ганнозачатівка, Богданівка (Нововоскресенка) і Жигайлівка (6-й квартал Криничок), які згодом стали селом Світлогірське, селянам належало чотири вітряки. Після того як у 1928 р. почати утворювати СОЗи, держава вітряки забрала. У 1929 р. у СОЗ почали зганяти силою під загрозою розкуркулення та виселення до Сибіру. Спочатку в Криничках був СОЗ «Велетень» з бригадами по кожному кварталу. Аби не йти до колгоспу, багато селян виїхало до Кам’янського та інших міст. Залишилося багато порожніх хат, які потім використали під колгоспні приміщення колгоспу «Вільна праця».

Мешканка с. Скелеватки згадує, коли у 1929 р. Олександра Даниловича Голуба силували вступити до СОЗу, він не погодився. Тоді в нього забрали коня, бричку, плуг, борони, трьох овець. А коли він і після цього не погодився, комісія описала майно.

Таких, які не корилися примусу, депортували. Як згадує краєзнавець Г.Й. Розтрьопа, з Криничок та навколишніх сіл «висилали сім’ями – від малого до старого. Сім’ї розкуркулених вивозили на станцію Єлизарове. Розкуркулили сім’ю Журавля Йосипа і вислали до Казахстану. Невдовзі повернулася дружина Йосипа і він сам. Але його арештували і розстріляли в Дніпропетровську. На 5 кварталі розкуркулили братів Заборів: Микиту та Овсія. На Микитиній садибі зробили колгоспний двір, а в Овсієвій хаті став жити розбійник з Кам’янського І.І. Яцко. Трохи пізніше він став головою колгоспу. Розкуркулили трьох братів Маринченко: Василя, Прокопа, Ілька».

У відповідь селяни чинили опір. Ще у 1926 р. в Аулах вбили комсомольського активіста. У 1929 р. стався антиколгоспний бунт. У селах Червоноіванівка та Коробчине селяни, серед яких були переважно жінки, розібрали вилучені для колгоспу худобу й інвентар. В Аулах селяни побили голову сільради, вимагали повернути їм усуспільнену землю, насіннєві матеріали.

Надруковано: Кочергін І.О. Історичний нарис // Пам’ятки історії та культури Кам’янського району. Частина перша (за матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України) / Упоряд.: Л.М. Голубчик, О.С. Колесник, В.В. Кузьміна.– Дніпро: Журфонд, 2021.– С. 23–70.