Карпόвичі – найвідоміші брати-близнюки Кам’янського

Карпόвич Іван Васильович / Карпόвич Василь Васильович

Україна, Дніпропетровська область

  • 15 січня 1955 |
  • Місце народження: с. Суємці Житомирської обл. |
  • боксер, тренер, віце-президент Дніпропетровської обласної федерації боксу. / боксер, марафонець, призер марафонських пробігів, чемпіон Європи з напівмарафону серед ветеранів (Данія, 2017), чемпіон Європи (Аліканте, Іспанія, 2018) та чемпіон світу

Спортивні досягнення тренера боксерів Івана Карпόвича та його брата, чемпіона серед марафонців-ветеранів Василя Карпόвича широко відомі за межами України.

Брати-близнюки Карпόвичі, Іван і Василь (останній з’явився на світ на п`ять хвилин раніше), серед спортивної спільноти Кам`янського мають дуже високий авторитет. Перший виховав чимало висококласних боксерів, а другий щороку, незважаючи на вік, не тільки бере участь у марафонських пробігах, а й із завидною постійністю стає в них призером. А ще обидва користуються повагою на металургійному комбінаті. Вже минув 51 рік, як брати приїхали до міста і почали працювати в управлінні залізничного транспорту. До того ж, не змінюючи місця роботи.

Бабусина допомога

«А все могло б статися й по-іншому, якби не наша бабуся», – розкриває сімейну таємницю Василь Васильович Карпόвич.

Родом Карпόвичі з села Суємці на Житомирщині. «За згадками бабусі Анастасії Моїсеївни, 1894 року народження, її предки були доволі заможними селянами, мали землю, – розповідає Василь. – Її старший брат Павло працював лісничим. Бабуся мала чотирикласну освіту церковнопарафіяльної школи. В 19-річному віці вона разом із двома подругами назбирала грошей, купила квитки і, пароплавом перетнувши Атлантичний океан, потрапила в Америку. Тоді це була мрія майже чи не кожного українця. А в наступному році вийшла там заміж за емігранта з Білорусі. Так Анастасія Карпόвич стала Корзун. Через 10 років вони з чоловіком, повіривши закликам радянської влади, повернулися додому. Спочатку батьківщина виявилася не гостинною, їх відправили до Сибіру. Та через два роки чоловіка направили в Катеринослав, де він при обкомі партії став працювати головним спеціалістом з електроустаткування. Так вони опинилися майже вдома, отримавши квартиру на вулиці Комсомольська, 65 (нині – вул. Старокозацька). Парадоксально, хоча бабуся зазнала репресій і була безпартійною, але симпатизувала керівництву країни. Її чоловік помер в 1953 році. В 1988 році Анастасія Моїсеївна поміняла квартиру на Дніпродзержинськ (нині – м. Кам’янське), де до самої смерті в 1992 році проживала у мене вдома.

Анастасія Моїсеївна Карпόвич

Анастасія Моїсеївна майже все життя спілкувалася російською мовою. Якось мене запитала “Когда ты усы сбреешь?” А Іван каже: “Як тільки вам виповниться сто років, посаджу Василя за стіл і при вас їх збрию”. Та не дожила старенька до ювілейної дати всього два роки. На Житомирщині шостого січня помер батько моєї дружини, і ми поїхали на похорон. А бабуся залишилася вдома. Як вже потім ми дізналися, вона скупалася у ванній, попрасувала білизну і вийшла на балкон вивісити її. Там і застудилася. І в кінці того ж місяця померла».

В дитинстві Василь Карпόвич хворів ревматизмом. І якби не допомога бабусі, то невідомо, як би склалася його подальша доля. «Іван при народженні важив всього 2 кг 200 грамів, а я був ще крихітнішим, – посміхаючись, згадує мій співрозмовник. – У мене виявили вроджений ревматизм. Три місяці з бабусею Настею пролежав у лікарні. Я повік зобов`язаний їй за те, що діставала унікальні уколи і мене до п`яти років лікувала від недуги».

«Наша мама була рукодільниця»

Мама братів-близнюків, Олександра Василівна Ночвай (1928–2014), родом із Новоград-Волинського району. Її батьки теж були заможними селянами. «В кінці війни матуся трохи пропрацювала на заводі в Харкові. Потім десь з 1947 року стала виконувати роботу санітарки в нашій сільській лікарні, – згадує Іван Карпович. – В 1954 році вийшла заміж. Тато, мама, бабуся, рідний дядько і нас четверо братів (у Івана і Василя є ще брати Микола – 1957 року народження і на три роки молодший від нього Володимир. – прим. автора) жили в маленькій хатинці. Для когось, можливо, це буде дивно, але на звичайному ліжку ми вперше стали спати …в армії. Дома спали на лежанці – дошки, поверх яких клали фуфайки, потім рядно і перини. А поруч взимку жили кури, гуси, качки. Електричного світла не було, і ми до другого класу виконували домашні завдання при світлі гасової лампи. Мама була рукодільниця, особливо чудовими у неї виходили українські вишиванки. Пам`ятаю, що в нашій хаті ще стояв і ткацький верстат. У старших класах ми брали участь в шкільній самодіяльності. Дуже полюбляли їздити по сусідніх селах, показуючи різні постановки, п`єси».

Після війни в селі відчувалася нестача чоловічої робочої сили, оскільки багато фронтовиків або повернулися каліками, або взагалі лишилися на полях боїв. Василь Микитович Карпόвич працював конюхом, що дозволяло йому заробляти якусь «ліву» копійчину. «Тато був безвідмовною людиною, допомагав усім, хто просив: кому зорати город, кому перевезти щось. А яка платня тоді була – допоміг, а за це пляшку самогону давали. От він поступово і спився. Через що і загинув, – з сумом в очах розказує Василь Васильович. – За розповідями очевидців, це сталося під час збирання буряків. Він п`яний випав з воза, а його переїхало колесами іншого воза, який їхав за ним. Якби той візник надав відразу допомогу, то, можливо б, і врятував батькові життя. Але він злякався і поїхав за поміччю. А коли повернулися на місце трагедії, батько вже стік кров`ю. Він не дожив 10 днів до свого 50-річчя».

Вчителька-провидиця

Професію, з якою пов’яжуть все своє життя брати, передбачила їхня вчителька. «Наш класний керівник, Лідія Петрівна Ковальчук, кожного в класі запитувала, ким він хоче стати. Її рідний брат у Шепетівці працював машиністом паровоза, і вона сказала, що бачить нас теж залізничниками. Та нагадала, що у нас в Дніпродзержинську є дядько, який допоможе», – розповідає Василь Карпόвич. Побувавши в 1969 році у дядька в гостях, Іван поділився з братом своїми враженнями. І все ж вирішив після десятирічки поїхати до Києва, щоб продовжити навчання. А Василь твердо сказав, що закінчить вісім класів і поїде навчатися в Дніпродзержинське ПТУ № 22. «В ті часи потрібно було після закінчення школи ще й відпрацювати два тижні практики. Я відпрацював, приїхав у кінці липня і мене прийняли в училище», – згадує Василь.

Приїхавши додому і знаючи, що брат є фанатом спорту, Василь, ніби ненароком згадав, що в училищі є секції боксу, волейболу та футболу. «Наше село було дуже спортивне. Я змалку любив бігати. Бігав босоніж за кіньми і коровами, яких доглядали на пасовищах. Можу похвалитися, що тоді володів віртуозною їздою на конях, а ось Іван побоювався їх. Найпоширенішою розвагою у нас був, звичайно, футбол. Грали клас на клас, школа на школу. Якось само собою сталося, що я домовлявся про проведення футбольних матчів з іншими школами. Був таким собі переговірником. Кумиром хлопців тоді був футболіст Сергій Круликовський, родом з нашого райцентру. Він грав в основному складі команди київського «Динамо», яка три роки підряд ставала чемпіоном СРСР, – говорить Василь Карпόвич. – Так от, звістка про спортивні секції різко змінила наміри брата. Але проблема в тому, що Іванові документи на продовження навчання в дев`ятому-десятому класах уже були в районному відділі освіти. І все ж таки мамині доводи про те, що близнюків не можна розлучати, подіяли. Іван теж був прийнятий у Дніпродзержинське училище № 22. Ми місяць прожили у дядька, потім переїхали в гуртожиток, на четвертому поверсі училища. Умови були спартанські, по 16 чоловік жили в одній кімнаті. Але нам було не звикати до них. А вже наступного року нас поселили в гуртожиток на вулиці Юрія Волкова. Тут майже всі розмовляли російською мовою, а ми українською, перемішуючи з білоруськими словами. Тому вимушені були вчитися розмовляти російською. Цікавий факт, що ми навчалися в групі, яка першою в училищі випустила помічників машиніста паровоза-тепловоза і слюсаря третього розряду».

Бокс на все життя

З вдячністю згадують брати Карпόвичі про рідного дядька Дмитра, який після закінчення школи допоміг їм із працевлаштуванням і житлом. «Дмитро Микитович свого часу закінчив Дніпродзержинський індустріальний технікум, працював виконробом в «Металургдзержинськбуді». За плечима дядька будівництво на металургійному заводі станів «350» і «250», конверторного цеху, будинків на Черемушках. Його дружина закінчила хіміко-технологічний технікум і працювала на ПХЗ. Дітей у них не було. Дядько не курив, не пив, – розповідає Іван. – Коли вони пішли на пенсію, в селі Шевченки (за Орликом) збудували дачу. До речі, на дядьковому мотоциклі я підвозив Василя до каналу «Дніпро-Донбас» і далі він 25 кілометрів пробігав у Шевченки».

Коли брати приїхали до Дніпродзержинська, Василь трохи позаймався боксом, але у Івана, який більше бігав, це краще виходило. «Ми з Василем записалися до боксерської секції. Я вже тоді мав третій розряд, а у Василя його взагалі не було, – розповідає Іван Карпόвич. – Одного разу нам довелося зустрітись у фіналі чемпіонату міста. Бій був рівний. Судді довго не могли визначити переможця. Я запропонував кинути жереб, і перемога дісталася брату. В 1970 році наш граючий тренер Геннадій Іванович Ковальов, чемпіон Білорусі, володар кубку СРСР спортивного товариства «Буревісник» (я ще встиг з ним боксувати на змаганнях) передав мене іншому тренеру – Володимиру Прокоповичу Кургузову».

Іван Карпόвич і Володимир Кургузов

Цікаво, що із 60 боксерів училища, які тренувалися у Ковальова, продовжив займатися цим мужнім видом спорту лише Іван Карпόвич. Майстри шкіряної рукавички під орудою Кургузова тренувалися на «Дзержинці», в залі, де зараз займаються спортивною гімнастикою. Хоча «зараз» це вже в минулому. Приміщення, де колись тренувалися славнозвісні штангісти, гімнасти, боксери, пішло з молотка. Але це вже інша історія…

Ще будучи першорозрядиком, Іван Карпόвич допомагав Василю Авраменку стати майстром спорту. Чемпіон Дніпропетровської області з боксу І.В. Карпович з 1976 року вже самостійно став тренувати молоду зміну. Рівно через десять років тренери Володимир Кургузов і Іван Карпόвич організовали клуб «Шкіряна рукавичка».

Напередодні призову до армії Іван повернувся з Кривого Рогу, де проводилася молодіжна першість СРСР з боксу. «Я тоді два бої виграв, з москвичем Єгоровим у півфіналі бився. Бокові судді віддали перевагу мені 2:1, але головний суддя, дворазовий Олімпійський чемпіон Олег Григор`єв, відмінив їхнє рішення», – з нотками образи в голосі пояснив І. Карпόвич. Так бокс став невід`ємною частиною життя Івана Карпόвича.

Розлучення братів-близнюків

Попри те, що братів-близнюків ніхто не мав права розлучати, забираючи до армії, Іван і Василь Карпόвичі два роки провели не тільки в різних військових  частинах, а й у різних країнах. «Перед тим, як допризовників з костела автобусами повезли в Дніпропетровськ, воєнком Дніпродзержинська Борис Миколайович Булига, до речі, наш земляк з Новоград-Волинська, нагадав, що близнюків не повинні розлучати, – розповідає Василь Карпόвич. – Пам’ятаю, що всіх спочатку привезли в Лобойківку, а потім в обласний воєнкомат. Я перший пройшов медичну комісію. Дивлюся, а Івана немає. Нашу команду посадили в поїзд і повезли в Київ, звідти теплоходом в Остер, на навчальний пункт танкістів. А Івана відпустили на 10 днів додому. Він ще тоді поїхав у село на весілля до товариша. До 1974 року курсантів з Остра відправляли на Кубу. Мама, дізнавшись про це, приїхала до мене в гості. Вона тоді запропонувала одну авантюру. Я повинен був дати командиру золоту царську монету, яку передала бабуся Параска, взамін того, що не їхати на Кубу. Але мені дуже хотілося подивитися світ, тому я нагримав на маму, сказавши, що не тільки не віддам монету, а ще й доб’юся, щоб мене туди обов’язково направили. Але нас якось переформували, присвоїли мені звання молодшого сержанта і відправили в угорське місто Хаймашкері».

Василь Карпόвич під час військової служби в Угорщині

На новому місці Василь Карпόвич показав себе з відмінного боку, особливо як спортсмен. «Старослужбовці чеченці спочатку сказали, що перевірять, який я командир. Але побачивши, що я тягаю штангу, гирі, роблю на турнику різні силові вправи, бігаю багатокілометрові кроси, змирились і сказали: “Ти дійсно командир”, – згадує співрозмовник. – Через півроку мені присвоїли сержанта, потім старшого сержанта і старшину. Командир батальйону підполковник Мотуз прохав залишитися на понадстрокову службу. Пропонував пройти тримісячні курси прапорщиків у Будапешті, адже досвід старшини у мене був. Одного разу комбат зібрав усіх прапорщиків і завітав у гості в мій підрозділ. Вишикував усіх, викликав мене вийти вперед. А іншим каже: “Товариші дармоїди (а вони стоять пузаті, з синцями під очима з перепою), пішли подивитеся, який порядок повинен бути у вас”. Я вже потім йому сказав, якщо він і надалі буде робити саме такі показові перевірки, то мене зненавидять прапорщики. Акцентуючи, що він повинен їх навчати, наказувати і виховувати. І комбат погодився, сказавши, що я маю рацію. Така ж історія повторилася, коли я працював інструктором на ДМК в управлінні залізничним транспортом. Я робив макети-стенди, на яких проводили інструктажі, показуючи, як уникати поломок. До їхнього створення залучав висококласних спеціалістів-електриків, токарів тощо. Я тоді з натхненням навчався всяким премудростям. До мене приїздили за обміном досвідом з інших металургійних заводів України. Начальник служби Михайло Іванович Гулий теж таким чином хотів показати, що молодий 25-річний інструктор виготовляє речі, які не роблять навіть досвідчені майстри. Тому я його попередив, якщо так і надалі буде, то піду працювати помічником машиніста».

А Івана Карпόвича, у якого виявили на серці шуми, відправили до Гатчини Ленінградської області, де спочатку він був кочегаром підрозділу, який опалював воєнне містечко. «В гарнізоні командиром був майстер спорту з боксу Висоцький. Дізнавшись, що я теж боксер, запропонував зайняти стійку. Він пару разів зімітувавши удари, відзначив, що й справді я боксер, – згадує, посміхаючись, Іван. – А оскільки в гарнізоні боксом не займалися, командир сказав, що закріплює мене до лижників, з якими буду бігати. В частині був майстер спорту з лиж Іван Ребров, з яким я і набігав на другий розряд».

Іван Карпόвич був прикладом для інших військовослужбоців своєї частини. Крім розряду з лижного спорту, він отримав перший розряд з воєнізованого кросу (біг, стрільба, підтягування на перекладині). На чемпіонаті гарнізону вибив 96 очок на стрільбі і виконав підйом переворотом 125 разів. «Я на 100 очок перевиконав норматив майстра спорту. За такі високі показники мені надали відпустку. Але позаяк брат не зміг у цей час теж поїхати додому, то я відмовився від неї», – каже І. Карпόвич. Керівництво частини було шоковане відмовою. Сказали, що ще ніколи не бачили таких, хто б відмовлявся поїхати в рідні краї. А Іван попрохав генерала, щоб його відпустку віддали товаришеві по службі Іванові Робо з Молдавії, бо у того була хвора мама.

Спортивна метаморфоза

Брати віддали борг Батьківщині й прийшли з армії майже одночасно. Першого листопада Іван, наступного дня – Василь. Хлопці знову повернулися працювати на металургійний завод. Поступово кожен із них обрав саме ту спортивну стезю, якою вони і досі прямують. Відбулася метамарфоза. Легкоатлет Іван віддав перевагу боксу, а гирьовик Василь – забігам на довгі дистанції.

Супермарафонський пробіг. В центрі Іван Карпόвич

Рішенням Оргкомітету Олімпіади-80 почесне право нести і супроводжувати олімпійський вогонь було надано найкращим спортсменам СРСР. На одному з етапів смолоскип із олімпійським вогнем несли представники рідного міста Генсека Леоніда Ілліча Брежнєва. Серед них був і кандидат в майстри спорту з боксу, помічник машиніста тепловоза залізничного цеху № 2 заводу імені Дзержинського Іван Карпόвич. Іван з гордістю згадує про цю почесну місію. «На 161 кілометрі шосе Житомир-Київ біля пам’ятника на могилі воїнів 18-ї армії вогонь Еллади від житомирської десятикласниці Наталії Сокіл прийняв неодноразовий учасник надмарафонських пробігів, доцент Індустріального інституту імені М.І. Арсенічева – Казимир Романович Розумовський. Супроводжував нашого земляка-факелоносця почесний ескорт, у складі якого був і я. Олімпійський вогонь ми несли від кордону Житомирської області до Київської. В межах великих населених пунктів нас зустрічали коридори піонерів, які протягом декількох кілометрів кидали під ноги квіти. Це були незабутні миті», – згадує Іван Карпόвич.

У супроводі олімпійського вогню брав участь Іван Карпόвич як кращий боксер Дніпродзержинська. А от на бігуна-марафонця він перекваліфікувався в наступному році. «Якось Микола Мар’янчиков, партнер по щоденних пробіжках, сказав, що зі мною хоче зустрітися керівник клубу любителів бігу в Дніпродзержинську Казимир Розумовський,  розповідає Іван Карпόвич. – Казимир Романович запропонував мені взяти участь в супермарафоні Дніпродзержинськ – кордон із Чехословаччиною. Але спочатку він хотів перевірити, як я бігаю. Пробігши разом із його командою 50 кілометрів, я сказав, що таким темпом можна і добу бігти. Розумовському така відповідь сподобалася і він взяв мене на супермарафонський пробіг. Стартували ми 22 червня від інституту, а фініш був в Ужгороді. Ми бігли кожного дня в середньому 70 кілометрів. Я за всіма показниками етапів показав найкращий результат. Тоді ж дізнався, що мене запрошено в збірну України. Після завершення супермарафону ми поїхали в Київ, де під час круглого столу розповідали про пробіг. Там було присутнє високе начальство, з якого запам`яталися знаменитий спринтер, олімпійський чемпіон Валерій Борзов і голова Спілки ветеранів СРСР, відомий командир партизанського з`єднання О.Ф. Федоров. Останній поцікавився, кому що потрібно. Я згадав, що мене відпустили з роботи на два місяці, але без оплати. Олексій Федорович дав свою візитку, яка після мого повернення додому магічно подіяла на голову профкому ДМЗ Миколу Васильовича Попика. Всі гроші я отримав прямо у нього в кабінеті».

Машиніст тепловоза Іван Карпόвич. 1980-і роки

Потім було ще багато різноманітних забігів. Та все-таки любов до боксу переважила шальки терезів. Іван Карпόвич почав віддавати весь свій час вихованню спортсменів-боксерів. Свого часу Іван Васильвич виховав двох збірників Радянського Союзу. «В Донецьку мій Іван Матета у півфіналі бився з вихованцем тренера Михайла Зав’ялова. Ваня тричі того посилав у нокдаун, але перемогу віддали супернику, обличчя якого було схоже на один синець. Я підійшов до Зав’ялова і сказав, що це ж неправильно. Михайло Михайлович запитав, хто я такий. Кажу – тренер. “Ти ще молодий, у тебе все попереду”, – відповів Зав’ялов. А у фіналі «переможця» вже чекав Володимир Кличко…» А ще можна згадати про те, як обійшли почестями його як першого тренера бронзової призерки чемпіонатів світу і Європи Анастасії Чорноколенко. Та така вже невесела тренерська доля.

Іван Васильович з сином Василем Івановичем. 2006

Слідами батька пішов і син. Василь Іванович спочатку займався у тренера Володимира Андрієнка гімнастикою. «Займаючись гімнастикою, Вася приходив до мене на тренування, – пояснює Іван Карпόвич. – І з семи до сімнадцяти років займався боксом, провівши понад дві сотні поєдинків. Я пишаюся, що син п’ять років поспіль відзначався найбільш технічним боксером Дніпропетровської області. Та не захотів продовжити боксерську кар’єру, вирішивши далі вчитися. Але це був його вибір».

Шлях від гирьовика до стаєра

Тоді, коли Іван тренував боксерів, Василь займався гирьовим спортом. «У гуртожитку я і Анатолій Лавринець захопилися гирями. В 1977 і 1978 роках був першим на чемпіонатах області серед промислових підприємств. У ваговій категорії до 60 кг дві двохпудові гирі штовхав 15 разів, і по 25 разів кожною рукою рвав. У 60 років на спартакіаді ДМК у мене ніхто не міг виграти», – розповідає Карпόвич. Василь Васильович згадав один кумедний випадок зі свого життя, ще коли вони з дружиною мешкали в найманій квартирі в Романковому. «Приїхавши з нічної зміни, я тільки-но ліг відпочивати. Коли чую стукіт у вікно, – посміхаючись, розказує Василь. – Виявилося, що господар квартири і його сусід, двометровий здоровань, засперечалися, чи зможу я підняти гирю, яка стояла на подвір`ї. Дізнавшись про ціль суперечки, довелося підняти 10 разів, щоб домогосподар виграв бутель самогону». Свого часу брати Карпόвичі, самостійно змайструвавши тренажери, займалися ще й культуризмом.

Директор ДМК К.Г. Носов вручає грамоту кращому фізоргу підприємства В. Карпόвичу. 1984

Василь почав бігати стаєрські дистанції з 1979 року. «Я Івана зразу не міг обігнати, – посміхаючись, каже він. – Разом ми бігали тільки 30 кілометрів, не більше. Починав у Розумовського, потім познаймився з Мар`янчиковим і Волчком. Одним із перших офіційних став пробіг від пам’ятника Прометея на Аульський плацдарм. Я в той час уже очолював клуб любителів бігу «Фортуна» і виступав у складі команди Дзержинки».

66-річному Василеві Васильовичу подобається цей змагальний дух. Його так затягло, що не може зупинитися навіть зараз. «Мені подобається той ритм життя, який був присутнім як у молодості, так і зараз, – розмірковує він. – Жив на квартирі, після роботи на заводі бігав, потім мчав кожного вечора на заняття в технікум. Та якось мій тренер і товариш Леонід Волчек запропонував змінити процес тренувань. І у мене пішли результати вгору. Якось Микола Мар’янчиков сказав, що я 10 і 20 кілометрів бігаю добре, а от у марафоні слабак. І я пообіцяв, що одного разу він побачить тільки мою спину на дистанції». І таке сталося в 1992 році на марафоні «Білі ночі» в Санкт-Петербурзі. «Приїхавши до Північної Пальміри вранці, ми зареєструвалися, а стартувати повинні були в 23:00, – згадує Василь. – У нас виникла проблема з розселенням, ніде не могли знайти вільних місць в готелях. Нам порадили поїхати в річпорт. Але й там не знайшли. Тоді один чоловік підказав поїхати аж до Фінської затоки. Поки знайшли гуртожиток, годинник показував вже 20:00. Трохи відпочили, сіли в метро і поїхали на старт. Марафон я тоді завершив з часом 2 години 35 хвилин. А Мар’янчиков фінішував лише через 10 хвилин після мене. Я його підколов, що він за моєю спиною вовтузився, коли я вже закінчив біг. Згадую, що він якось ще потім програв мені кросівки».

Перший свій класичний марафон – 42 км 195 м – Василь подолав у 32 роки на Московському міжнародному марафоні миру (ММММ). Після цього він просто «захворів» стаєрськими забігами.

«Зараз на соєму рахунку 38 марафонів, і вже набігав 105 тисяч кілометрів. А ще бігав багато напівмарафонів. Я це записую в щоденник, який веду з 1984 року. Хоча до того теж були й інші пробіги, – пояснює Василь Васильович. – Найкращий результ 2 години 21 хвилина, який я показав у 1992 році в Армянську. Я змагався в десяти країнах. Вдома організував і провів більше десяти змагань. Довелося бігти марафон і з Іваном. У Нікополі я його обігнав всього на пів секунди, показавши час 2 години 50 секунд».

Чемпіон світу 2019 року Василь Карпόвич

За роки виступів на змаганнях найвищого рівня на рахунку Василя Карпόвича чимало нагород. Останіми стали титул чемпіона світу-2019 (Торунь, Польща) і «срібло» на чемпіонаті Європи-2018 (Аліканте, Іспанія) серед марафонців-ветеранів.

На побачення літав на «ЯК-40»

Отримавши першу зарплату, Василь по-модному приодягнувся і поїхав на батьківщину. «На товкучці купив коричневе в смужку пальто, черевики, штани кльош, а також подарунки рідним, і під Новий 1976 рік поїхав додому, – згадує співбесідник. – Ввечері зі своїм колишнім однокласником ми пішли в сусіднє село на концерт. Клуб був ущерть заповнений людьми. Я примітив, що на мене постійно дивиться якась чорнява дівчина. Після концерта я з нею познайомився, провів до дому. Потім ми стали листуватися. Частенько і зустрічалися. Сідав на «ЯК-40» і з Дніпропетровська летів до Києва, а звідти автобусом їхав у село. А 21 серпня 1977 року ми з Ніною зіграли весілля і поїхали до Дніпродзержинська. Хоча я вже й стояв у черзі на кооперативну квартиру, та нам потрібно було десь жити до її отримання. І знову допоміг дядько Дмитро. Його знайомий погодився за 35 карбованців щомісяця поселити нас у флігелі свого будинку в районі СШ № 28. Ми на початку вересня туди переїхали. Я купив металеве ліжко з панцирною сіткою, знайшов старенький гардероб на якомусь звалищі. Пізніше купили холодильник і телевізор. Опалення було таке: в грубу неофіційно вставлялася форсунка і була конфорочна плитка. Туалет і вода на вулиці. Прання в тазу, купання в ночвах. Там народилася дитина. Дядько допоміг Ніні влаштуватися малярем на будівництво. Через сім років нам дали кімнату на першому поверсі малосімейного гуртожитку на вулиці Червоноармійській (нині Олексія Сокола). Там ми прожили ще сім років. В 1976 році я вступив на вечірнє відділення транспортного технікуму, куди кожного дня їздив на заняття. Нам хотіли дати квартиру на вулиці Матросова, але Ніна відмовилася. Сказала, що ще попрацює, але хоче жити на лівому березі. І мрія здійснилася 23 лютого 1988 року, коли отримали ордер на квартиру. Нам ще й пощастило. Оскільки у будинку не було трикімнатних квартир (а у нас дві доньки), нам дали чотирикімнатну. На радощах я побіг з вулиці Червоноармійської на 10-й мікрорайон подивитися наше житло».

Молоде подружжя Карпόвич, Василь і Ніна з донечкою. 1978

За півстоліття праці на металургійному підприємстві у Василя була непроста робота. Він пройшов шлях від помічника машиніста паровоза до начальника станції. Разом із братом одинадцять років тому пішов на заслужений відпочинок.

Дружина із сім`ї найкращого комбайнера СРСР

Іван одружився влітку 1985 року зі своєю однокласницею Ганною Скоропадською. «Аня в мене золота медалістка, з червоним дипломом закінчила політехнічний інститут. Навчаючись у школі, займалася гімнастикою. Оскільки росла в сім’ї кращого комбайнера СРСР, Героя Соціалістичної Праці, з дитинства поважала труд хліборобів, – розповідає Іван Карпόвич. – Літом 1985 року мою маму поклали до лікарні. Я приїхав у гості, за три дні викопав вручну соток 18 картоплі. І тоді ж запропонував Ані вийти за мене заміж. Через відсутність мами і Василя, весілля як такого майже не було. Ми розписалися у сільраді і поїхали до мене в Дніпродзержинськ. Добре, що двома роками раніше я отримав кооперативну квартиру в п`ятиповерхівці на вулиці Васильєва. Так що проблеми з житлом для нас не існувало. Запам’ятався курйозний випадок, який трапився з нами, коли їхали до залізничної станції. Від села до залізничної станції сім кілометрів ми їхали вночі на підводі. І скільки я не їздив раніше, то завжди не обходилося без пригод. Частіше всього підвода переверталася. Так трапилося і того разу. Наш ошатний одяг вимазався в багнюці. Добре, що поїзд трохи запізнився і ми встигли купити квитки до Києва».

Дружина Івана Карпόвича пропрацювала інспектором з нагляду в міських електромережах до пенсійного віку. Сам він після виходу на пенсію спочатку працював у спортивному клубі «Дзержинка». Останній час виконує обов`язки тренера в СШ № 8 і є віце-президентом обласної федерації боксу. «Крім чотириразових тренувань на тиждень, я допомагаю робити ремонти в школі. Та й дома вистачає роботи», – пояснює Іван Васильович.

Ще у 62 роки Іван Васильович підтягувався на турнику 160 раз. Дізнавшися про це, йому зателефонували з Київської редакції Книги рекордів України. Та умови, які вони поставили, не задовольнили Івана. «Для того, щоб представники Книги рекордів приїхали і зафіксували мій рекорд, – а вони запропонували підтягнутися 200 разів, – мені потрібно було їм заплатити 10 тисяч гривен. Та ще й за житло проплатити. А натомість я б отримав лише диплом», – каже Іван Васильович.

Брати Карпόвичі нагороджені грамотами Управління молоді і спорту міста 23.01.2020

P.S. «Якби зараз була можливість повернути час назад, ми майже нічого не поміняли б у своєму ставленні до пройденого», – резюмували нашу бесіду ветерани Дніпровського металургійного комбінату, брати-близнюки Карпόвичі, Василь Васильович і Іван Васильович.

Фото надані автором

Створено: 08.07.2021
Редакція від 12.07.2021
Віктор Куленко