Олена Цьопич. Стати тим, ким бажаєш

Цьопич Олена Олександрівна

  • 1963 |
  • Місце народження: Дніпро |
  • режисер театралізованих масових заходів

Її пращури оселилися у Катеринославі ще за часів Потьомкіна у 1776 році. А сцена увійшла до її життя з дитинства.

Олена Цьопич. Стати тим, ким бажаєш

Про те, що її доля буде пов’язана зі сценою, режисер-постановник Дніпропетровської обласної філармонії імені Л.Б. Когана, лауреат премії імені Андрія Штогаренка – Олена Олександрівна Цьопич, знала змалечку. І коли з трьох років під ялинкою читала вірші від Снігуроньки та Лисички; і коли займалася у відомому ансамблі танцю «Дружба», під керівництвом заслуженого діяча мистецтв Георгія Павловича Клокова; і коли брала уроки акторської майстерності та художнього слова у колишньої акторки Московського театру естради Лілії Еммануїлівни Рубанової. Успішна участь у конкурсах читців, теж додала впевненості. Вона розуміла, що на шляху до майбутньої професії все має бути досконалим і немає ніяких дрібниць. 

Алла Савченко, церква та увага до світу

У 1985 році вона закінчила Дніпропетровське училище культури ( зараз Дніпропетровський коледж культури і мистецтв) за спеціальністю режисер театралізованих масових заходів. Її наставником була Алла Миколаївна Савченко – цікавий своєрідний режисер зі своєю  методикою викладання. Олена й досі впевнена, що режисурі навчити не можна, але, якщо ти вмієш спостерігати та бути уважним до навколишнього світу, то шанс у тебе є. Саме Савченко надавала своїм студентам розуміння, що режисура, це не лише теорія у підручниках, а постійний процес пізнання життя. Ще тоді, на початку 80-х, вона давала своїм учням поради, для того, щоб зрозуміти, як режисерувати дійство – піти до церкви, де служби мають свою чітку композицію та заданість. Звісно, мова йшла не тільки про тканину майбутніх постановок, а й про звіряння своїх кроків з вищою правдою та смислами. І за це Олена, теж, безумовно, вдячна своєму наставнику. Вона впевнена, якщо б Савченко тоді мала свою сцену, її постановки могли б дати багато цікавих новаторських ідей для  історії театру. Саме з цих причин викладачка й постраждала, їй було запропоновано залишити навчальний заклад. Талановиті люди у радянські часи часто були вигнанцями.

Ляльки, дзеркала та неповторність

До філармонії Олена Олександрівна потрапила у 1986 році, як акторка театру ляльок, у складі відомого на весь колишній Союз ансамблю естрадних мініатюр у ляльках «Дзеркала» під керівництвом Ігоря Йосифовича Туркенича, який зараз мешкає у Канаді. Хоча Олена мала освіту режисера, їй з легкістю вдалося працювати з ляльками. Справа була в тому, що окрім здібностей актора театру ляльок потрібна була людина, яка досконало володіла своїм голосом.  Під час однієї вистави грати доводилося 4–5 лялькових персонажів і голосом своїм Олена володіла бездоганно.

Під час виступів траплялися кумедні речі, коли при незмінних аншлагах публіка вимагала, щоб на поклон виходили всі актори, а за ширмою при 10–12 лялькових героях, виконавців було всього три. У Читі місцеві актори театру ляльок просились подивитися за ширмою, як дніпропетровці працюють із такою кількістю ляльок, тому що нерідко на одну ляльку припадало 2–3 актори.

До речі, «Дзеркала» – колектив був неповторним із універсальною палітрою паркетних, тростинових, міміруючих, тіньових ляльок. Їх для вистав «Веселий ярмарок» та «Дива живуть на світі» створював унікальний майстер, педагог Дніпропетровського театрального училища Степан Нінічук. Зворушливий, милий, добрий, творчий. Афіші малював Євген Чепурняк.

У «Веселому ярмарку» Олена виходила на сцену і без ляльок, маючи можливість виявити свій акторський талант плюс до цього і режисерські навички, тоді ще у тандемі з Туркеничем.

«Міленіум», глядачі, пластилін

Її режисерському досвіду понад 10 років, а перша вистава побачила світ на сцені Українського Дому у 2000 році (цей заклад відкрився тоді ще у ПК ім. Ілліча, саме тут до 1997 року існувала філармонія). Режисерувати довелося казку «Сон в зимову ніч» за сценарієм Юрія Лигуна. Навіть сам Лигун не очікував подібного успіху, хоча на інших сценах міста вистави за його сценаріями йшли доволі часто. Робота ж Олени Олександрівни змогла вразити і автора, і глядачів. Вони відвідували постановку знов і знов, приводячи своїх знайомих і друзів. І навіть ті, хто помилково потрапляв на виставу, поверталися до зали. Тобто, успіх був стовідсотковим.

Сцена з вистави «Пепі Довга панчоха»З 2005 року, коли філармонія вже розташовувалась за теперішньою адресою, тодішній директор запросила Олену  Олександрівну до постановки новорічної казки «Дертаньгафт і сім нот». Зараз, коли вона дивиться відео цієї вистави, має до себе купу претензій, але глядач, як і у випадку зі «Сном в зимову ніч», був вдячним і задоволеним. Потім були інші казки: «Попелюшка», «Бременські музиканти», «Пригоди Незнайки та його друзів», «Своя мелодія», «Музичні подорожі до країни Музичних інструментів», «Алі Баба та сорок розбійників», «Нові пригоди Кота в чоботях», «Пепі Довга панчоха», і праця с талановитими акторами Дніпропетровського Академічного  Молодіжного театру – Сергієм Дедюком, Ігорем Титовим, Юрієм Козловим, Володимиром Щербаком, а також з акторськими обдаруваннями – Дар’єю Поляковою, Юрієм Кайдашем, Михайлом Гамасенком і багатьма іншими.

Вона не вважає казки легковажним матеріалом, тому що всі мудрощі приходять до нас з дитинства, саме зі сторінок цих творів, не кажучи вже про безліч образних можливостей. Окрім цього, Олена Олександрівна наповнювала філармонічний репертуар режисурою вечорів оперет і театралізованими постановками до пам’ятних дат із авторськими сценічними «родзинками».   

З акторами вона працює із задоволенням і порівнює цей процес з ліпленням із пластиліну. Хтось більш податливий, когось треба «розм’якшувати». Буває, що людина фактурна з прекрасним голосом, але штамп на штампі, і тоді сідаєш поруч із нею і починаєш розігрівати історіями із власного життя. Спрацьовує.

Ігор Хініч, Олександр Соколовській і «далі сама»

Інша сторінка професійного життя для Олени Олександрівни розпочалася, коли філармонію очолив Ігор Хінич. Вона і при ньому продовжувала ставити казки, наприклад «Коза плюс» за сценарієм Михайла Коливанова. До речі, за постановку цієї вистави Цьопич нагороджена грамотою Українського театрального союзу за підписом Леся Танюка. Поштовхом же для нового вектору її режисерської долі став проект мюзиклу «За годину до прем’єри». Його дуже хотів  втілювати художній керівник філармонії Олександр Вітольдович Соколовський, а для обговорення та нових ідей залучив до роботи і Олену. А коли вже розпочалися репетиції, він нібито візок підштовхнув: «Далі сама».

Вона дуже радіє й тому, що у її творчій біографії виник проект «Одеський дворик» у постановці народного артиста України Івана Шепелєва, який є і автором сценарію цього проекту, і, на думку Олени Олександрівни, геніально відчуває сцену. У «Дворику» вона має акторську роботу та ім’я своєї героїні – Муся, споріднене із «мама», вигадала сама.

Едіт Піаф

Декілька років тому до філармонії прийшла неперевершена вокалістка Юлія Мандич, й ідея  музичного шоу «Едіт Піаф. Душа Парижа» виникла майже в один і той же час в обох. Олена Олександрівна вважає такі збіги доленосними. При підготовці програми Цьопич спиралася на пісні, що відібрала Юлія, на мемуари Піаф, вивчала безліч фото та архівних відео з історії Франції. Вона зробила шоу, в якому з використанням мінімуму сценічних засобів, розкривається не тільки доля самої Піаф, а й її головного міста – Парижа. У виставі режисер залишила Піаф легендою, яка пройшла всі жахи випробувань і лишилася гімном любові для мільйонів слухачів. Вслухаючися ж у пісні, що виконує Юлія Мандич, кожен відкриває для себе власне вікно до власної душі. В момент, коли Піаф на екрані співає «Padam Padam» без звуку, а на сцені цю пісню виконує Мандич – мурашки по шкірі. Це таке проникнення у геній і сутність великої жінки, через долі і роки, що заради таких моментів, власне, й існує мистецтво.

Цікаво, що коли на виставу потрапили справжні французи, вони зазначили не тільки бездоганне володіння голосом головної виконавиці, а й зауважили, що у самій Франції, на жаль, Піаф не удостоєна таких вистав і такої тремтливої пам’яті.

«Barry Sisters», улюблене Дніпро та Раймонд Паулс

І ще про один проект Олена говорить з особливим теплом – це музична вистава «Barry Sisters». Неперевершені єврейські пісні у джазовому стилі цих виконавиць давно запали до  її душі. Народилися сестри в Америці, але їх дід був емігрантом з України. Разом із Юлією у виставі працює Зінаїда Чепа, і їх голоси зливаються досконало, так саме, як і звучать окремо.

Для Олени Олександрівни сестри лишилися часткою української землі, яку прославили своїм талантом в усьому світі, тому «Barry Sisters» – розповідь про улюблений Катеринослав-Дніпро. До речі, пращури Цьопич оселилися тут ще за часів Потьомкіна після заснування міста у 1776 році. У виставі розповідь ведеться від особи підлітка, який прожив у місті все своє життя, але тут немає прив’язки до конкретного часу. Візуал – фото будівель, в кожному з яких прихована історія. Олена Олександрівна згадує, що коли було недостатньо цього матеріалу, вона разом із чоловіком вишукувала і фотографувала історично-архітектурне обличчя Дніпра. До речі, одним з героїв вистави є й будинок Михайла Свєтлова.

У планах Олени Олександрівни  проекти, пов’язані з ім’ям Раймонда Паулса, де солірувати буде Юлія Мандич, а також улюблені виконавці Цьопич – Зінаїда Чепа та Влад Мартинов. Також з’явиться на філармонічній афіші і неперевершений Імре Кальман у виконанні Катерини Миколайко з чарівним сопрано.

Олена Олександрівна бачить різницю постановки між театром і філармонією в тому, що театр диктує наслідування більш авторській концепції, а музика і пісні на філармонічній сцені дають більше свободи для творчого пошуку. Колись у далекому 1986 році її перший наставник Георгій Павлович Клоков, побачивши її в філармонії сказав «Ти стала тим, ким бажала». Його слова стали пророцтвом.

Фото з архіву Олени Цьопич

Створено: 15.06.2017.
Редакція від 28.09.2017.
Олена Ємельянова