Із історії літературних об’єднань Нікополя

 

Літературна студія «Гренада» була створена в 1964 році трьома талановитими молодими поетами – Володимиром Кушніровим, Валентином Таліковим і Володимиром Мухіним. Назву взяли з вірша Михайла Свєтлова. Душею «Гренади» був Борис Шурделін.

 

Серед «гренадівців» були Георгій Герасименко, Анатолій Мухін, Василь Козлов, Володимир Березка, Еліна Душакова, Григорій Горнов, Василь Кондрашов та інші. Спочатку студія працювала у палаці культури заводу «Кранобудівник», а потім в палаці культури Південнотрубного заводу. У «Гренаді» панувала особлива атмосфера творчості, дружби і взаєморозуміння. Але це було не тільки спілкування, а й поглиблена робота над віршем. Студійці навчалися володіти словом, віршованими формами на прикладах кращих поетів. Вони шукали нових шляхів, власних шляхів у поезії. Кращі з кращих могли розраховувати побачити свої вірші на сторінках місцевих газет. А коли в «Комсомольской правде» опублікували баладу Анатолія Мухіна «Коси» – цю подію відзначала вся «Гренада». Слава про літстудію прокотилася по країні. «Советская культура» теж сказала своє слово про неї та навіть розмістила на першій сторінці фотографію.

   

З захопленням слухачі зустрічали виступи Георгія Герасименка та Анатолія Мухіна.

 

Емоційна сила і романтичність вирізняли поезію Лариси Крикуненко та  Еліни Душакової. Завжди давала поживу для роздумів поезія Лідії Ковальчук і  Володимира Березки. Емоційна сила ритмічної мови Володимира Коломійцева та Юрія Соловйова піднімала слово на такий рівень краси, що викликала захоплення і гордість за таланти, які живуть з нами в одному місті. 

 

До старшого покоління «Гренади» можна віднести Алісу Кисіль, а також історика та краєзнавця Павла Богуша, який про себе казав: «Я вчитель, але в душі поет». З часом з'явилися нові обличчя та імена – Віра Бард, Аліса Виноградова, Геннадій Полоз, Василь Білий, Григорій Фудим, Володимир Коломійцев, Юрій Соловйов, Валерій Терзі, Володимир Цибенко та інші. 

 

На жаль, наприкінці 80-х років «Гренаду» взяла під контроль міська влада, і студія незабаром припинила свою діяльність.

 

Клуби «Пегас» і «Книголюб»

Але «святе місце порожнім не буває»… В кафе «Пінгвін» виник клуб «Пегас», в бібліотеці ПК ПТЗ – клуб «Книголюб», а в ЦБС – клуб «Зелена лампа». З назвою «Пегас» намагалися створити клуб в ПК ПТЗ, але це були вечори поезії, де не було постійних слухачів і неформального активу. 

Саме Григорій Фудим зібрав у 1987 році поетів у кафе «Пінгвін» і став організовувати зустрічі поетів, художників, бардів. Він став головою цього літературного клубу і одночасно активно працював у клубі «Книголюб». І хоча по місту вже пішли серед молоді чутки про вечори в «Пінгвіні» і бажаючих послухати та подивитися ставало все більше, однак кафе – заклад комерційний, а взяти з хлопців можна було тільки за чашку кави та тістечко... Коротше кажучи, Монмартра з «Пінгвіна» не вийшло…

Притулок знайшовся через дорогу в бібліотеці профкому ПТЗ, де існувало неформальне об'єднання – клуб «Книголюб». Прийняли поетів із розпростертими обіймами, тому що свіжа молода енергія нікому не завадить. 

«Книголюб» виник у жовтні 1979 року, коли бібліотека перебувала в ПК Південнотрубного заводу та так розрослася, що займала третину всіх приміщень палацу культури, а на третьому поверсі – ще і розташовувалася партбібліотека, де працювала Тетяна Семенівна Зеленяк. Саме вона з Тетяною Перкас, Аллою Головановою і Вірою Рахно прийшла до завідувачки бібліотеки Лариси Архіпової та розповіла про своє бажання створити такий клуб любителів літератури і мистецтва. Так народився «Книголюб».

Коли кількість членів клубу стала перевищувати 25 осіб, то, щоб уникнути звинувачень у камерності та елітарності зустрічей, довелося розробляти статут, визначатися з офіційними документами, де ставилися цілі й завдання та багато іншого, що називалося паспортом клубу. Це гарантувало спокій начальства, яке забезпечувало «правильну ідеологічну спрямованість роботи з людьми».

Актив клубу дійсно був активний. Тетяна Перкас (інженер ЦЗЛ ПТЗ) – людина вражаючої ерудиції, закохана до нестями в поезію – завжди відкривала сезони в клубі. Наприклад, щоб розповісти про Марину Цвєтаєву, вона привезла цілу валізу з книгами, журналами, платівками. У рік, коли відзначалося 15-річчя клубу, вона написала в газеті «Трубник» такі слова: «Я прийду і сяду в куточок. Я можу нічого не говорити, просто слухаю, але звичайно ж, із захопленням. А потім… вознесусь і десь залишаться черги, обіди та прання, обрáзи і сварки. І буде дві години високих думок і слів. Дякую всім, що є у нас такий куточок вільнодумства. Нехай він буде завжди в нашому житті...». Тетяна Борисівна через стан здоров'я поїхала до Німеччини, де до сих пір, сидячи в інвалідному візку, продовжує надихати поезією наших земляків, які живуть тепер так далеко від України.

  

Марат Шварцберг у місті був популярний – читав лекції в університеті культури в ПК ПТЗ (тоді існувала така форма роботи), був капітаном команди КВК заводу, пропагував здоровий спосіб життя на особистому прикладі, захоплювався філософією. У «Книголюб» на його виступи завжди збиралася повна зала. Він міг більше години говорити, а потім стільки ж відповідати на питання.

Антон Смідович був у клубі найстарший за віком. У нього дивовижна доля. Він близький родич письменника Вікентія Вересаєва. Його батьки дружили з Анатолієм Луначарським. Не оминули його голод і війна. Два ордени Червоної Зірки і цілий «іконостас» медалей прикрашали його парадний піджак. Антон Антонович приїхав зі Львова, де викладав у Поліграфічному інституті й був одним із засновників львівської громади бібліофілів. Він дуже швидко став своїм у клубі. Із задоволенням члени клубу познайомилися з його виставкою екслібрисів і старовинних книг із особистого зібрання. Але найбільшою радістю було, коли він приніс саморобні книжки своїх віршів. Це були вірші фронтові та вже мирного часу з його ж художнім оформленням. 

Я Север полюбил любовию глубокой
Мне дорога теперь суровая краса:
Озер его и скал, и неба свод далекий,
И на камнях с зарей прозрачная роса.
Осеннею порой – пейзажи Левитана.
Багровый солнца шар, встающий из тумана,
Заливы тихие и шепот камышей…

Краєзнавчому музею він подарував свою колекцію робіт художників-графіків України. Його смерть була для всіх особистою драмою, бо його поважали і любили. Посмертно до сторіччя музею він один із перших був нагороджений медаллю «Яків та Іван Шияни. За заслуги», котрою нагороджують людей, які надають (чи надавали) значну допомогу в розвитку Нікопольському краєзнавчому музею за рахунок особистих коштів.   

Михайло Романович Савчук – корінний нікополець (про таких кажуть, що він зробив себе сам), на ПТЗ очолював відділ збуту. До  клубу він завжди приходив із дружиною. Це був дуже цікавий співрозмовник, ерудит із неймовірним почуттям гумору. На його честь одиниця гумору в клубі називалася «Міхром», адже краще за нього ніхто не міг написати уїдливого експромту, але при цьому нікому не спало б на думку на нього ображатися. Таким був натхненник, друг і покровитель студії «Книголюб». Завдяки йому вперше в нашому місті у 1994 році з'явився свій, нехай дуже скромно виданий, альманах «Творчість», у передмові до якого Михайло Савчук зазначив, що «Книголюб» – це спілкування людей, які стали за стільки років друзями».

Альманах «Творчість», виданий до 15-річчя клубу, містив вірші, нариси, прозу Ольги Братченко, Ірини Агапітової, Еліни Душакової, Тетяни Зеленяк, Олександра Кушнірука, Володимира Пастушенка, Григорія Фудима, краєзнавця Павла Богуша. Ця брошура проклала дорогу, виданій до 60-річчя Південнотрубного заводу збірці віршів нікопольських поетів «Люблю свій завод» (1995). 

Упорядник збірника Володимир Цибенко – поет, який сам писав чудові вірші. Як бачимо, Михайло Савчук був першопрохідцем на ПТЗ у видавничій справі. Це була його ідея створити передачу на заводському телеканалі «Читальна зала». На телебаченні також вийшли творчі вечори студійців: Володимира Пастушенка, Олександра Кушнірука, Василя Білого та інших.

Напередодні Різдва 1998 року не стало Михайла Романовича Савчука. З нього клуб почав втрачати кращих своїх друзів ...

Год не окончен, но уходят в вечность
Те, кто жизнь прожил не для себя,
И для которых корень – человечность,
Они в пути. Мы помним их, любя.

Ці рядки належать Володимирові Пастушенку, який разом із дружиною Тетяною прийшов до «Книголюбу» з «Пегаса». Він був людиною різнобічних інтересів: на «ти» з будь-яким складним приладом, під гітару співав пісні Галича, Окуджави і Висоцького. Фізик і лірик в одній особі. У його віршах і філософські роздуми, і публіцистика, і дивовижна лірика. Мабуть, він був найтоншим ліриком серед письменницької братії клубу. Він мріяв про свою книгу віршів, але вона побачила світ тільки після його смерті. В 2013 році книга «Памяти омут» була видана у складчину.

Коли в клуб влився «Пегас», то так вийшло, що утворилося ціле відгалуження молодих (і вже не дуже) поетів і прозаїків. Але це зовсім не означає, що вони існували окремо один від одного. Одні – слухали, а інші – слухали і самі писали. Загальна атмосфера була доброзичливою, дружньою. Багато хто знайшов собі друзів саме в клубі. Зустрічі в ньому не обмежували лише творчістю учасників – багато уваги приділяли ознайомленню з вітчизняною та зарубіжною літературою. Часто проводили музичні вечори.

Якось до клубу завітав Віктор Собур, спецкор газети «Зоря». Його привів Юрій Каменев, який і сам частенько виривався до «Книголюбу» з міськвиконкомівського крісла. Після чого Віктор Собур написав: «Знайомство з клубом стало для мене справжнім святом духовного піднесення...». Не дарма в офіційних документах клубу стояла фраза про відродження високої духовності через культуру. І це були не тільки слова.

    

Велику роль у популяризації клубу відіграла редакторка газети «Трубник» Ольга Осадча. Вона відкрила в газеті рубрику «Літературна прохідна», де друкувалися студійці. Відводила на це щомісяця цілу смугу. Ювілей «Книголюбу» в газеті відзначали з розмахом, як ювілеї цехів. 

Часто в «Книголюб» приходили гості, які хотіли познайомити нас зі своєю літературною творчістю: Віталій Валсамакі, Віра Бард, Віктор Хоменко, Микола Галичин, Віктор Прус. З великою радістю в клубі зустріли книгу Лідії Ковальчук «Горлиця на твоїй долоні».

Після візиту-перевірки з області на семінарі для директорів бібліотек було відзначено, що клуб «Книголюб» – «єдиний справжній клуб на Дніпропетровщині», і рекомендовано підготувати матеріал про досвід його роботи.  

Та повернімося до творчості студійців. Вірші Сергія Осипенка вирізнялися своєю щирістю та музикальністю. У 1998 році вийшла його перша збірка «Ночные крылья».

Мы – поколение без веры…
И с угасающим огнем,
Идем вперед, не зная меры,
Лишь существуем, не живем.
Мы – подающие надежды,
И устремившись к высоте,
Вдруг познаем, смыкая вежды,
Что силы и года не те…
Что позади – одна пустыня,
А впереди – развергся ад.
И поздно произносим имя
Христа, что нами же распят.

Аліса Виноградова, корінна нікопольчанка, була кореспонденткою газет «Трубник» і «Нікопольські вісті», неодноразово перемагала на обласних конкурсах молодих поетів. У міській періодиці можна було знайти її вірші, підписані псевдонімом «А. Іванова». У 1995 році вийшла друком її добірка віршів «Монологи».

Большой и одинокий стоит Париж туманный,
Над Сеною, как пальцы, мосты простер свои.
Приют ищи, бродяга, под крышами Монмартра,
Где серебро дождинок и золото аи.
Отсчитано нам время ненарушимой сметой,
И чтоб понять простое – ах, сколько надо дней!
Ведь красные – белели от поцелуя смерти,
Ведь белые – краснели от крови от своей…

У клубі захоплювалися віршами Ольги Братченко, якій,  щоб зануритися в атмосферу клубу, доводилося приїжджати на його засіданння з села Олексіївка Нікопольського району.  

Відчуваю своє тавро.
Хто побачить в мені людину?
Побувавши на дні хвилину,
До вершини часу дійду?
Липне жах, наче бруд на спину,
Знову бачу оте зеро…
Завелика чиясь провина?
Мої ляльки завжди П’єро.

  

Тетяна Зеленяк – одна із засновників клубу «Книголюб», голова жіночого клубу «Южанка», який об'єднував робітниць ПТЗ. Вона до останнього дня свого життя всю себе віддавала роботі музею Південнотрубного заводу. Почуття відповідальності у неї було просто унікальне. Про неї говорили, що вона «надійна, як швейцарський банк». Тетяна тонко відчувала поезію, і всі проведені нею в клубі поетичні вечори вирізнялись особливим ліризмом. Не відразу дізналися в клубі, що Таня теж пише вірші, які згодом чимало публікувалися в газеті «Трубник».

Треба сказати, що члени клубу надихали один одного, і навіть ті, кого раніше не відвідувала муза, починали потрохи писати…

Основне ядро з поетичної скарбнички Олександра Кушнірука (нині директор Нікопольського краєзнавчого музею) припадає на період діяльності клубу. Дивовижна ліричність віршів припаде до душі особливо тим, хто любить «нашу мову солов'їну».

Застелили роси килими зелені,
Загубились липи в шатах білизни,
Босоніж ступають, наче нареченні:
Царю Берендею, вроду їх храни!
Ти даруєш липам їх красу і спокій
І бджолиних хорів нам несеш пісні,
Ти приходиш з ними у липневім цвіті,
Як встають світанки й туга по весні.

Дуже скромний заводчанин Василь Білий у віршах відзначається широтою інтересів. Вірші вирішив почати писати з думкою: «А раптом вийде». Так і сталося. Головний напрямок його творчості – лірика. Тепле, світле сяйво любові висвітлює ставлення Василя Білого до рідного краю, до всього живого, до Всесвіту.

Кружляє лист паперу серед зір,
І мчать слова, спиняючись у вірші
Поміж планет (ти тільки в це повір!)
Бувають вони кращі або гірші.
Та всі вони, як діти для митця –
З’являються жаданими для нього.
І ті рядки – палаючі серця
У витворі прийдешнього, нового…

Дуже цікава і своєрідна проза Василя Прокоповича. Філософське, фантастико-міфологічне переплітається з земними людськими проблемами. Світ побачили його книги: «На дорогах земных и небесных» (2000), «Поклик Зоряних доріг» (2010), «Шепіт Зорепаду» (2015), «Полеты огненного мотылька» (2015), «Пробудження генома» (2020). 

Ліна Душакова прийшла до «Книголюбу» з «Пегаса». Енергійна, весела, експромти так і «сипалися» з неї. Фонтанувала оптимізмом і позитивом, незважаючи на непросту долю. Вірші Еліни Душакової – це лірика з високим емоційним тлом. Повоєнне дитинство, непрості повороти долі, вміння побачити «крізь сіре – синє», любов до подорожей – все це знайшло своє відображення в її поетичній творчості. 

Можливо, в її віршах фахівці знайдуть огріхи, пов'язані з римою або розміром вірша, але в них, стверджують поціновувачі творчості Душакової, немає байдужого римованого філософствування, в них б'ється живе серце гарної людини.

Моя молитва за всех на свете,
За тех, кто сеет, за тех, кто жнет.
За зимний день, за солнце, лето,
За тех, кто верит, за тех, кто ждет.
Моя молитва к добру взывает,
Ростки Вселенной чтоб сохранить, 
Но злую шутку рок сыграет,
И никого не след винить.
Моя молитва – любви и страсти,
Прохладе ночи и неге дня. 
Я верю, что уйдут ненастья,
Моя молитва найдет тебя.

  

У 2001 році Еліна Львівна переїхала з рідного міста до Ізраїлю. На сьогоднішній день світ побачили шість збірок її віршів і прози: «Синей гладью», «Не ищите блаженства в печали», «Через память», «Я остаюсь любить», «Судьба без эпитафии», «Совмещая несовместимое».

Артистична, енергійна, ерудована і красива жінка, Ірина Агапітова не тільки швидко освоїлася в клубі, але і стала його провідною постаттю. Будь-яку ідею вона підхоплювала і перетворювала на театральне дійство. Лірика Ірини – інтимна, жіночна і глибока, як сама вона. Тому її вірші так легко було супроводжувати музикою. На початку 2000 років Ірина Семенівна з родиною переїхала до Ізраїлю, де перші роки життя шалено сумувала за рідними місцями. 

В Ізраїлі лелеки не літають,
Пісень розлогих люди не співають.
І серед статків, зручностей та герцю
Від вибухів розколюється серце.

Хвилює й пеститься ласкаве море,
І трави пахощі розточують в дивах,
І кипарис на обрії – тополя,
Хоч зорі сяють не Дніпрові в небесах.

Ірина вивчала іврит і згодом почала писати вірші цією мовою. У 2008 році вийшла збірка віршів «Душа жіноча сяє», в якій крім віршів українською і російською, є вірші івритом. У Нікополі Ірину Семенівну знають як бібліотекарку, викладачку української мови та літератури в школі № 9. Її пам'ятають і люблять учні.

И в сердце каждого останусь я частицей,
И низкий голос мой кому-нибудь приснится.
Пока звучит Прекрасного струна,
Я – с вами, я – жива, я – не одна.

Ірина Семенівна – членкиня спілки українських письменників Ізраїлю і Тель-Авівського літературного об'єднання. Як переможець літературного конкурсу вона отримала можливість видати збірник віршів «Львиная долюшка» (2008). Книга ілюстрована малюнками нікопольських художників Тетяни Леонової та Віктора Хоменка.

…15 серпня 2000 року відбулася зустріч із делегацією міста Толідо (США), присутньою на презентації альманаху «Гелікон». Особливо добре приймали вірші Олени Ткач, які вона прочитала англійською мовою… Керівник делегації Білл Хомка кореспондентам міських газет сказав: «Тут живе душа України!». Це була найвища оцінка діяльності клубу. «Знай наших!» – підвів підсумок вечора постійний, незмінний голова «Книголюбу» В'ячеслав Семенович Олійник. Сам він, захоплений не тільки збиранням рідкісних книг, але і мистецтвом корнепластики та живописом, рідко показував свої роботи. Своєю функцією вважав організаційну та інформаційну роботу. З членами клубу був навіть тоді, коли традиційні зустрічі змінилися «квартирниками», бо бібліотека профкому Південнотрубного заводу, в якій «жив» «Книголюб», була закрита рішенням міськвиконкому в 2004 році. 

Колектив бібліотеки профкому ПТЗ завжди був на висоті і заслуговує усіляких похвал. Про це пам'ятають як літстудійці різних часів, так і читачі бібліотеки. 

А 25-річчя відзначили в кафе, назавжди закривши таким чином роботу клубу «Книголюб»…

   

Літературне об’єднання «Гелікон»

Альманах «Гелікон», сторінки одного з випусків якого віддали молоді, що прийшла до  клубу «Книголюб» у 2000 році, став назвою нового літоб'єднання. У «Геліконі» з'явилося безліч молодих людей. Коли бібліотеку профкому ПТЗ, в якій «мешкав» «Книголюб» закрили рішенням міськвиконкому, то хлопці перекочували до краєзнавчого музею. Згодом вони створили свій клуб «Тихий омут». Неформальним лідером клубу став Олег Полозенко. В альманасі «Гелікон-3» вдалося зібрати дійсно талановитих молодих авторів: Андрія Руденка, Катерину Рязанову, Костянтина Лісового, Тетяну Леонову, Наталю Салоєдову, Василя Архіпова, Марію Агапітову. Серед них особливо виділялися Дмитро Боханьков і Тарас Дудник. 

«Звінниця»

Творчий дебют Віталія Валсамакі відбувся в клубі «Книголюб» в 2003 році. Вечір «Яка музика в словах...» став справжнім святом душі під музику Вівальді, з переглядом фоторепродукцій картин Віталія Дмитровича. А вже 9 грудня 2006 року була створена літературна студія «Звінниця», яка розпочала свою роботу в його художній майстерні в лютому 2007 року.  Студію очолив сам Віталій Валсамакі, а його заступником стала Наталя Сидоренко. 

«Звінниця» була майстернею, де навчалися, не тільки згадуючи класиків, але й один в одного, не зважаючи на досвід і статус, тому конструктивна критика виступала головною зброєю навчання. Студія працювала до 2015 року. У різні роки її активними членами були: Дмитро Баханьков, Олена Гурова, Тарас Дудник, Лариса Олійник, Юрій Полоз, Наталя Шевченко, Олександр Шевченко, Тетяна Юдич та інші. 

Як бачимо історія літературних об’єднань Нікополя дуже давня, цікава та яскрава. Хочеться сподіватися, що вона матиме продовження.