І сонце сходить та заходить…

І сонце сходить та заходить…

Україна, Дніпропетровська область

Історичне оповідання про маловідомі факти з життя родини верхньодніпровського дворянина, поміщика Костянтина Федоровича Корбе

Важко писати про події, свідком яких ти не був. І розповідати про людей, яких ніколи не бачив. Можна, звичайно, взяти якісь історичні факти і переповісти їх своїми словами або ж офіційною мовою документів. Та це буде сухо і, напевно, не зовсім цікаво. А можна ключити уяву і спробувати подумки перенестися в минуле, відчути дух і колорит того часу… Тому я обираю жанр історичного оповідання.

Я опишу реальних людей і конкретні події, які мали стосунок до таємничої старої будівлі, що стала своєрідним символом міста Верхньодніпровська – колишньої Земської Управи. Я торкнуся лише кількох, споріднених між собою людей, що стояли біля витоків місцевого самоврядування і мали непрості, часом трагічні, долі: Чуйкевичі, Лаппо-Данилевські, Корбе, Полі…

І сонце сходить та заходить…

Новина розлетілася по селу з блискавичною швидкістю. Ще не вляглася курява на дорозі, а біля Костюківського загону вже юрбилися схвильовані люди – всі, від малого до старого, поспішали на власні очі побачити нечуване диво. Першими, звичайно ж, прилетіли сюди дітлахи й полохливою зграйкою пурхали довкола. За ними підтягнулась молодь. Дівчата тулилися одна до одної і кліпали переляканими очима. На них поблажливо поглядали хлопці, намагаючись приховати свою власну розгубленість. Жінки та чоловіки хрестилися, діди гладили бороди та чухали потилиці, а баби падали на коліна, здіймаючи догори руки.

Цікавість, подив, страх, недовіра, тривога, збентеженість – все це відчувалося в рухах, постатях, обличчях.

– Що? Де? Га? – допитувалась підсліпувата та глухувата баба Ганна, яка таки теж допленталася до збудженого натовпу.

– Свят-свят-свят! – тричі перехрестилася тітка Настя, що оговталася першою, й відразу ж почала коментувати незвичайну для села подію. – Таки наш пан злигався з нечистим! А я ж вам, людоньки, казала…

– Та що там таке? – не терпілося бабі Ганні, бо вона й досі нічого не могла втямити.

– Що, що! – передражнила її Настя. – Наш пан пригнав звідкілясь дивацьких коней, таких завбільшки, як ваша, бабо, хата! Та ще й горбатих! А хвости в них такі, як мотузка з прив’язаною щіткою…

– О, дивіться, дивіться! Воно йде сюди! Та тікай же, Миколо!

Та Микола й не збирався тікати. Хіба ж міг він схибити перед красунею Одаркою, чиєї прихильності вже давно домагався? Він упритул підійшов до огорожі, що відділяла чудернацьких тварин, які теж перелякано дивилися на людей, тільки з того боку.

Велетенська істота відділилася від інших і, ремиґаючи, повільно наблизилася до Миколи. На хвильку хлопця покинула вся його хоробрість, та він опанував себе й протягнув за огорожу руку. Натовп завмер. Здавалося, навіть мухи перестали дзижчати. Чутно було лише скрегіт жовто-сірих великих зубів, що продовжували щось жувати. В юнака підкосилися ноги, інстинктивно він опустив повіки. І в ту ж мить відчув, як на його обличчя плюхнуло щось слизьке та липуче, заліпило йому рота й очі…

– Боже! Воно ще й плюється! Рятуйтесь, хто може! – зарепетувала тітка Настя й першою кинулася навтьоки.

Селянин-українець. Катеринославська губернія //https://humus.livejournal.com/6168401.html Верблюд у полі // https://www.tvc.ru/news/show/id/74798

Приблизно так відбулося знайомство мешканців степового українського села з дивовижними для цих місць верблюдами, яких першим до Верхньодніпровського повіту пригнав з далеких країв поміщик Костянтин Корбе. Згодом, коли селяни трохи заспокоїлись, вони змогли оцінити всі переваги нововведень – на польових роботах один верблюд міг замінити чотири коня, до того ж він цілий день міг не їсти й не пити… І що б там не говорили про пана, а він був таки гарним хазяїном у своєму селі.

Село здавна називалося Михайлівкою. Та коли воно перейшло до сина нового господаря, всі стали звати його Костюківкою.

Прізвище Корбе таке ж незвичне для цих місць, як і верблюди. Та до нього люди вже звикли, як і до старого пана Федора Корбія. Він був людиною шанованою та поважною. Сама імператриця Катерина нагородила його колись медаллю. Хоч і був суворим Федір Михайлович, та ніколи не перегинав палиці, людей не принижував. Можливо тому, що добре пам’ятав Турбаї та на власні очі бачив, що можуть зробити зі своїм паном розгнівані селяни…

Повстання селян. Худ. Іван Їжакевич // http://museum.net.ua/hudognik/izhakevich-ivan-sidorovich/

Та після смерті бездітного старого власника всі його безмежні землі перейшли до родичів – на них «наклали лапу» (за висловом все тієї ж, гострої на язик, тітки Насті) нові поміщики Лаппо-Данилевські та колишній Ольгопільський городничий – капітан Федір Корбе. Здається, його тут ніхто так і не бачив – де той Ольгопіль, чи пак, Чечельник, а де Гуляйпільська Михайлівка… Тут хазяйнував Федорів син Костянтин, або ж Костюк, як його називали.

Як відомо, «нова мітла по новому мете». То ж нові господарі відразу не сподобалися селянам, звиклим до старих порядків. І Михайлівка, і Гуляйполе стали схожими на розорені вулики – все гуділо та метушилося, намагалося випустити жало. Дійшло до того, що люди почали хапатися за вила та лопати, і їх довелося приборкувати зброєю. Гарячі голови змушені були підкоритися. Та образа все ж зачаїлася і звідкись ізсередини підбурювала до підозри та неприязні. Жодна дрібничка з особистого життя поміщиків не залишалася поза пильною увагою.

Привів панич молоду дружину: – А шо це в них так довго дітей немає?

Один за одним почали народжуватись діти:

– І коли це він встигає? Його ж удома майже ніколи не бува? А як і буває, то живуть вони, як кішка з собакою…

– А чули, він учора бариню в коморі закрив. Так вона вночі якось вибралась і через ліс до родичів побігла. А він її таки догнав і додому приволік. Вона ж на нього і плювалася, й билася, й дряпалася, так він сьогодні дохтура привіз, щоб її в божевільню запроторили.

– Та то не дохтур, а урядник приїхав. І не по неї, а по нього…
– Ось цитьте, цитьте! – пошепки. І голосно, щоб усі почули: – Здрастуйте, Костянтине Федоровичу! А шо це до вас дохтур приїзжав? Чи, не дай Боже, ви не захворіли?

– О, пішов… хоч би глянув. За людей нас не держе!
Тільки трохи вщухло, а непосидюча тітка Настя вже розносить по селу нову звістку, на яку жваво відгукуються молодиці та баби.

– Чули? Пан знову побив дружину. Й вона втекла до свого брата, навіть дітей не встигла забрати, – починає Настя.

– А той її брат, мабуть, трохи не сповна розуму – ходить у мужицькому вбранні та розкопує старі могили. Збирає якісь там черепки та складає в торбу. А ще скуповує нікудишні землі й привозить на них якихось німців чи хранцузів. Ті щось там нишпорять та лепечуть не по-нашому і, як оті дятли, кивають головами. Сміх, та й годі! – підхоплює, регочучи, молодиця Гапка.

І знову Настя: – Так я ж оце і кажу – не встигла Марія з двору вийти, а Катря вже тут як тут. І шо вони там вечорами роблять? Я оце якось проходила повз вікна, ненароком глянула – каганець горить, вона стоїть у самій сорочці, руки догори підняла, очі під лоба пустила і шось шепоче, шепоче… сама з собою балакає, чи шо… А пан наш білий, як стіна, очі в нього заплющені, й не ворухнеться… Я вже думала – Богу душу віддав. А він, як ошпарений, схопився, схватив зошита і давай щось там писати. Від несподіванки я аж відскочила! І де та клята кішка взялася зі своїм задрипаним хвостом! Як заверещить! Всіх собак побудила! Я насилу втекла.

– Ой, доведе ота капітанша нашого Костюка до біди! Згадаєте ви мої слова… Як вона отут з’явилася – нашого пана мов підмінили. Із сина знущається, прив’язує бідну дитину до лавки й лупцює так, що місця живого на ньому не лишається. А наступного дня знову періщить, щоб попруги не загоїлись! Ой, аж мороз по шкірі… Добре, що Марія хоч меншеньких позабирала…

– Та що там попруги! Він надіває на бідолаху якусь пекельну машинку, так, що той не може і по малій нужді сходити.

– Та це ти вже брешеш!

– Ось тобі хрест! Мій Микола сам бачив.

– Бога для нього немає, до церкви перестав ходити… А він же ж так любив свою кровиночку Федю, по морях його возив, балував. А тепер що? Це все через оту відьму! Таки доведе! – стурбовано хитає головою баба Килина.

– Еге ж, доведе, – ствердно киває Настя.

І таки довела! Поміщик Костянтин Корбе незабаром помер у катівнях Верхньодніпровської в’язниці, де він перебував під слідством за жорстоке ставлення до членів родини.

А влітку 1871 року Катеринославський окружний суд розглянув справу про скасування його заповіту, складеного на користь капітанші Алимової в обхід законних спадкоємців. Ця гучна судова справа набула такого широкого розголосу по всій Російській імперії, що згодом увійшла в юридичні підручники.

Спіритичний сеанс // https://xn--b1ats.xn--80asehdb/feed/obshchestvo/volgogradtsy-mogut-uznat-svoe-buduschee-6192712439.html

Власне, нічого особливого в тому, що багатій заповідав все своє рухоме й нерухоме майно коханці, забувши про дітей та дружину, мабуть, не було. Незвичним було те, що цей заповіт йому продиктували… духи! Через «медіума» Алимову, що всеціло заволоділа розумом нещасного. Її вустами під час спіритичних сеансів духи йому нашіптували: треба забути і матір, і дружину й міцніше обнімати ночами їхню посланницю Катрю та купити шубу для її донечки. А його Федя – єретик і рукоблуд, який заслуговує покарання. І, як би дико це не звучало, завдяки цим нашіптуванням його діти могли виявитися скаліченими, а родина врешті-решт могла б залишитися без будь-яких засобів до існування. Добре, що все ж існує справедливість правосуддя, і майно було повернуто його законним спадкоємцям.

А дружиною Костянтина Корбе була… Марія Миколаївна Поль, рідна сестра Олександра Поля, якому завдячує небувалим розвитком цілий Придніпровський край. Знайдена ним руда у Кривому Розі була поєднана з вугіллям Донбасу залізницею та мостом у Катеринославі, що дало потужний поштовх для розвитку промисловості. А розшукані ним археологічні експонати лягли в основу історичного музею, на дубових дверях якого ще й досі можна побачити літери «МП» – музей Поля…

Саме в цьому музеї позаминулого літа і відбулася зустріч з правнуком Марії Поль-Корбе-Еггерс – Сергієм Миколайовичем Корбе. На моє запрошення він приїхав в Україну вклонитися землі своїх пращурів із далекої Аргентини.

Зліва направо: Валентин Старостін, Галина Солдатенко (Семенча), Сергій Корбе, Ігор Кочергін, Олександр Харлан // https://www.gorod.dp.ua/news/134590

Сергій Миколайович – мій добрий приятель, з яким ми товаришуємо багато років. Про його рід я вже написала три книжки, і все ще є про що розповідати. І поговорити нам було про що, він розповів, як склалася доля родини вже після революції. І що серед його родичів були і композитор Петро Ілліч Чайковський, і оперна співачка Сандра (Олександра Панаєва), і дипломат Микола Гартвіг, що був послом Росії в Сербії напередодні Першої світової війни…

А я повідомила, що його предки, вихідці з Валахії, які осіли в Україні на початку XVIII століття, відразу влилися в вищу українську еліту. І серед їхніх родичів були практично всі українські гетьмани – від Івана Мазепи до Павла Скоропадського. Власне, походили Корбе з Трансильванії, де в маленькому містечку Брашові служив у православній церкві Іоан Корбя. Його сини – Давид, Федір і Матвій – були високоосвіченими людьми, навчалися в Києво-Могилянській академії, заснованій ще їхнім земляком Петром Могилою. Вони знали по кілька іноземних мов, що давало їм можливість бути хорошими розвідниками та дипломатами. І їхніми послугами користувалися волоський господар Бранковяну, український гетьман Мазепа та, звичайно ж, російський цар Петро I. Останній настільки високо цінував одного із братів Корбя, Давида, що послав його до Ференца ІІ Ракоці з таємною місією, яка і була успішно виконана. Щоправда, невдовзі Давид Корбя помер за загадкових обставин і був похований в Києво-Печерській Лаврі. Його брат, логофет Федір Корбя (Корба, Корбе), першим осів в Україні, став перекладачем Київської канцелярії, отримав «жалувану» грамоту на село Крупіль та одружився з донькою мазепинця Федора Мировича. Саме він і був далеким предком нашого гостя Сергія Корбе, з яким ми побували і в Лаврі, і в Круполі.

І про скандальну історію свого прадіда, і про поневіряння своєї прабабусі, й про злощасний заповіт Сергій Миколайович також нічого не знав. Про це ніколи не згадувалося в сім’ї, що після революції опинилася за кордоном. Сімейна таємниця оберігалася майже сто п’ятдесят років. І я зовсім не впевнена, що вчинила правильно, коли надіслала йому матеріали судової справи, що друкувалася в Московському юридичному віснику за 1872 рік. Можливо, таємниці і повинні залишатися таємницями, тим більше, якщо їх хтось оберігає…

Фото з книги «Род Корбе. Верхнеднепровская ветка»

Ми проспілкувалися тиждень, об’їхали пів України, побували в Києві, Круполі, Качанівці, Тростянці, Дніпрі, Верхньодніпровську, Дніпровському, Малоолександрівці, Гуляйполі – місцях, пов’язаних із родинами Корбе та Полів.

Та до Михайлівки я його не повезла – нема вже тієї Михайлівки. Вірніше, від неї залишилося тільки кілька напівзруйнованих хат, зарослих чагарниками. Ходили ми поміж тими заростями, і аж серце від болю стискалося…

А були ж тут колись і квітучий сад, і чепурненькі білі хатки, і розкішний маєток біля мальовничого ставочка, і отари з тисяч тонкорунних овець, і череди корів, і табуни коней, і навіть п’ятнадцять екзотичних верблюдів…

А от чи жила тут колись балакуча Настя – не знаю. Я її вигадала. Та все, про що вона говорила – то чиста правда.

 

Титульне фото: Ранок на хуторі. Худ. Андрій Лях //
https://art.mirtesen.ru/blog/43273949287/Hudozhnik-Andrey-Petrovich-Lyah.

 

Створено: 01.07.2021
Редакція від 06.07.2021
Галина Солдатенко (Семенча)
Бібліографія:

Семенча Г. Верхнеднепровское дворянство. Род Корбе / Г. Семенча. – Днепропетровск: ЧМП Экономика, 2014. – 296 с.
Семенча Г.Н. Верхнеднепровское дворянство. Личности и судьбы / Г.Н. Семенча.– Днепр : Экономика, 2017.– 220 с.: фот., рис.
Семенча Г. Род Корбе. Верхнеднепровская ветка / Г. Семенча.– Дніпро: ДОУНБ, 2017. – 96 с.