Нарис історії вивчення краю

Нарис історії вивчення краю

Активне вивчення історії краю почалося у другій половині XVIII ст. Сьогодні краєзнавство має велику джерельну базу.

Історія краю привернула увагу дослідників ще у другій половині XVIII ст., що пояснюється двома головними обставинами. По-перше, появою наукового інтересу до Запорозької Січі, яка понад два століття не лише відігравала важливу політичну роль в Україні, але й впливала на міжнародні відносини в Європі. По-друге, місцем, яке зайняла Південна Україна в політичному і господарському житті Російської імперії в другій половині XVIII ст. Більш ранні звістки про Запорозьку Січ (крім офіційних документів) являли собою літописи (Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки та ін.) та записки іноземців, яких з різних причин доля закинула в Україну чи, конкретніше, на Січ (Г. Боплан, Е. Ляссота, А. Віміна, А. Гваніньї, М. Литвин та інші).

У XVIII ст. до історії Запорожжя звертаються російські офіцери і цивільні люди, які в службових справах опинялись на Січі. Приміром, інженер-поручик С.І. Мишецький, котрий в 1736–1740 рр. перебував на Січі для проведення там фортифікаційних робіт, написав згодом «Историю о казаках запорожских» (тут і далі всі назви подано мовою оригіналу – Г.Ш.), яка була опублікована більше ніж через сторіччя1. Секретар Колегії іноземних справ В. Чернявський, котрий певний час теж пробув на Січі, в 1766 р. склав «Описание Запорожской Сечи»2.

Деякі дані про Запорожжя та землі, які входили до складу Полтавського полку (нині – Царичанського району) містяться в працях відомого літературного діяча і видавця Василя Григоровича Рубана. Це був українець за походженням, який закінчив Московський університет і на початку 60-х років служив тлумачем на Запорожжі, виконуючи завдання Колегії іноземних справ. У 1774 році як секретар генерал-губернатора Г.О. Потьомкіна перебував у Новоросії, одночасно ж був директором училища краю3.

Значне місце історії запорозьких козаків відведено в праці генерал-майора Олександра Івановича Рігельмана, який у службових справах тривалий час перебував на Січі, на Полтавщині і Чернігівщині. В його праці «Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще», написаній ним 1782 р., показано життя і побут козаків, вказано на такі риси їх характеру як відвага та військова майстерність4.

До цікавих, хоча і компілятивних, праць з історії Запорожжя і Новоросійської губернії відносяться праці академіка Г.Ф. Міллера, написані ним німецькою та російською мовами. Лише частина з них в XIX ст. була опублікована5, інші ж зберігаються в Архіві Древніх Актів у Москві і складають окремий фонд6. Міллер відкриває список вчених Академії наук, які з науковою метою були в нашому краї і видали праці, в котрих міститься цікавий матеріал з його історії, господарства, природи. Так, 1770 року на Січ приїжджав відомий астроном, академік Леонард Ейлер «для посмотрения, также расположения рек и днепровых гирл и всякого во всем удовольствия»7.

Академік В.Ф. Зуєв після мандрівки подав в Академію наук економіко-географічний і статистичний опис колишніх запорозьких земель.

Записки мандрівників по Запорозькому краю першої половини XIX ст. (О.Ф. Воєйкова, В.І. Ярославського, О.С. Пишчевича та ін.) теж цікаві своїми відомостями, хоча вони чисто споглядальні, а не дослідницькі.

В 30-ті роки XIX ст. починається постійне систематичне вивчення історії та культури нашого краю. Огляд досліджень слід розпочати оцінкою праць професора Харківського університету Ізмаїла Івановича Срезневського – історика, етнографа, славіста-мовознавця, керівника гуртка молодих романтиків, до якого належали і катеринославці брати Євецькі. Росіянин за походженням, він був захоплений українською народною творчістю. Від старих запорожців чи їх нащадків Срезневський записував історичні розповіді, пісні, думки, які увійшли до збірок «Запорожская старина», які він видав у Харкові в 1833–1838 рр. (6 збірок). Принагідно зауважимо, що вивчення української народної творчості привело його до висновку про невмирущу українську мову, рівноправну серед інших слов’янських мов. В листі до професора І.М. Снєгирьова він писав: «Сейчас, кажется, уже некому да и не нужно доказывать, что язык украинский (или как угодно называть другим – малороссийский) является языком, а не наречием русского или польского. Многие люди уверены, что этот язык является одним из наиболее богатых славянских языков, что он вряд ли уступит, например, богемскому в огромном изобилии слов и выражений, польскому – в живописности, сербскому – в приятности»8

Звичайно, не можна говорити про велику наукову цінність виданих Срезневським збірок української народної творчості, бо належачи до романтичного напрямку в літературі, етнографії та історіографії, він піддав обробці народну поезію з властивим йому літературним талантом. Однак саме він започаткував запорозьку тематику в літературі та історіографії.

Зазначимо одну особливість в розробці проблеми історії і культури запорозького краю. Починаючи від І. Срезневського не було жодного дослідника, котрий не був би захоплений героїкою і організацією життя запорожців, яку б первісну мету він не ставив перед собою, навіть, коли мова йде про А.О. Скальковського, якому радянська історіографія приписала «негативне ставлення до козацтва».

Редакція журналу «Киевская старина», подаючи замітку з нагоди 60-літнього ювілею Аполона Олександровича Скальковського, назвала його «маститым историком Запорожья и Новороссии». Син дрібнопомісного поміщика Київської губернії А. Скальковський закінчив 1828р. Московський університет і почав службу в Управлінні Новоросійського і Бесарабського генерал-губернатора графа М.С. Воронцова, відомого колекціонера манускриптів, документів і книг, захопленого історією, археологією, літературою. В 1834 році А. Скальковський подав «Записку» графу М. Воронцову з проханням дати офіційне розпорядження на обстеження місцевих архівів і складання історії Південної України: «Как смиренный летописец отдаю себя под покровительство просвещенного начальника и прошу разрешить мне сделаться бытописателем Южнороссийского края»9.

Під час своєї першої археологічної поїздки він відвідав колишній козацький зимівник, запорозькі села Романково, Сухачівку, Новоселицю, оглянув Старосамарський ретраншемент (де раніше була Богородицька фортеця), Павлоград, Катеринослав, Нікополь - місця розташування запорозьких січей. Він відшукував документи з історії Південної України, збирав пісні та перекази про запорозьке козацтво. Саме він знайшов у Катеринославі залишки запорозького архіву. В результаті з’явилась книга «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского»10. Унікальним в запорозькій історіографії є факт, що це дослідження до 1885 р. витримало три видання. В передмові до другого видання А. Скальковський пише: «Я не міг відмовити собі в утісі поріднитися з історією Запорожжя, предметом новим і захоплюючим. Приємно придбати для себе скарб, але приємніше мати змогу поділитися ним з іншими! З метою надати в міру моїх сил послугу вітчизняному побутописанню я вирішив написати нарис історії останнього Коша Запорозького, в якому любителі історії знайдуть велику кількість нових вірогідних даних про невелику, проте, можливо, найпоетичну країну великого Царства Російського»11.

Відомо, що про А. Скальковського з гнівом говорить у вірші «Холодний Яр» великий український поет і художник Т.Г. Шевченко за негативне зображення ним гайдамаків, серед яких було багато запорожців, у праці «Наезды гайдамак на Западную Украину». Пізніше А. Скальковський визнав свою помилку і пояснив її тим, що користувався в зображенні гайдамаків документами потерпілої сторони.

В журналах, газетах та як окремі видання виходили й інші праці А. Скальковського з історії нашого краю. Багато з них опубліковано на кошти Одеського товариства історії та старожитностей, членом якого він був. Велику цінність досьогодні мають такі його праці як «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730–1823» (Одеса, 1836–1878. Ч. 1–2), «Опыт статистического описання Новороссийского края» (Одеса, 1850), «Сношения Запорожья с Крымом» (Одеса, 1844) та ін.

Значний внесок у справу вивчення минулого Південної України, включно нашого краю, в публікацію джерел зробило Одеське товариство історії та старожитностей (1839–1922 рр. ) . Саме ним були опубліковані вже згадані твори С. Мишецького та В. Чернявського, різні статті та документи під загальною рубрикою «Запорожская старина», розповідь Микити Коржа про Запорозьку Січ напередодні її знищення. Там же були вміщені праці з історії Катеринослава і єпархії архієпископа Гавриїла (Розанова) «Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре», «Историческая записка о заложении в Екатеринославе кафедрального Преображенскоґо храма и о начале самого города Екатеринослава» та ін. Саме архієпископ Гавриїл записав з уст майже столітнього запорожця Микити Леонтійовича Коржа оповіді про життя та побут козаків, про заселення земель на Катеринословщині. Вони були видані окремою книжечкою12.

До середини ХІХ ст. відноситься заснування в Катеринославі губернатором А.Я. Фабром (1843–1858 рр.) Музею старожитностей Катеринославської губернії, який розташовувався в Потьомкінському палаці при депутатському зібранні13. В ньому були зібрані мінерали, археологічні знахідки, експонати рослинного та тваринного світу. Пізніше музей перестав існувати, а сама колекція була розпорошена.

В середині ХІХ ст. велика увага в Російській імперії приділялася статистичним описам. Так 1859 року в серії статистичних праць І.Ф. Штукенберга вийшла праця «Описание Екатеринославской губернии и Новороссийского края вообще»14.

Капітан генерального штабу В.Павлович в багатотомному виданні «Матеріали для географії і статистики Росії» підготував ґрунтовний за обсягом опублікованих матеріалів том «Екатеринославская губерния»15.

Друга половина XIX ст. характеризується помітним підвищенням інтересу до історії краю, до вивчення минулого і колекціонування, культурно-освітньою діяльністю земств, швидким економічним розвитком краю, перш за все гірничорудної промисловості, і будівництвом залізниць, які вимагали обстеження і дослідження в зоні робіт. Саме на цей період припадає діяльність відомого колекціонера старожитностей Півдня України, члена Одеського товариства історії і старожитностей, ініціатора освоєння мінеральних багатств Криворіжжя верхньодніпровського поміщика Олександра Миколайовича Поля (І829–1890 рр.). Його велика колекція краєзнавчих матеріалів покладена в основу відкритого 1902 року музею старожитностей Катеринославської губернії (нині – історичного музею ім. Д.І. Яворницького). Багатство експонатів зібрання було відоме вченому світу не лише в Російській державі, але й за рубежем. 1893 року історичне товариство Нестора-літописця спеціально відрядило Катерину Мельник для наукового описання цієї колекції, виданий том каталогу котрої складав 217 сторінок16.

Слід згадати також етнографічні, фольклористичні та історичні праці члена Південно-Західного відділу Російського географічного товариства Григорія Антоновича Залюбовського17. Він вчився в Харківському університеті, працював на посадах вчителя і слідчого на Катеринославщині, відзначався демократичністю поглядів. Найбільший інтерес мають його праці про заселення нашого краю, про роздачу в 1776–1782 рр. земель ліквідованої Запорозької Січі у власність поміщикам. Він зібрав цінний етнографічний і лексикографічний матеріал на Катеринославщині, частина якого увійшла до «Словника української мови» Б. Грінченка.

В 70–90-ті роки XIX ст. на Катеринославщині жив український етнограф, фольклорист і поет демократичного напрямку Іван Іванович Манжура (1851–1893). Виключений за неблагонадійність з числа студентів Харківського університету, він обіймав різні незначні посади в селах і містечках Катеринославщини. Саме тут почалась його діяльність як фольклориста і етнографа. В числі інших добровольців з України І. Манжура брав участь у визвольному русі проти панування турків на Балканах, а після поранення повернувся 1876 року в Україну і до кінця життя проживав у Катеринославі та ближніх селах Олексіівці і Мануйлівці. Проживаючи серед робітничої і селянської бідноти, І. Манжура сприймав їх біль і турботи. Він одним з перших фольклористів звернув увагу на усну поезію робітничого класу, записавши близько 200 пісень про життя трударів під гнітом капіталістичної експлуатації. Він був членом авторитетних наукових товариств Росії, які сприяли публікації його праць18. Так Харківське історико-філологічне товариство надрукувало його «Сказки, пословицы и пр., записанные в Екатеринославской и Харьковской губерниях» (1890), «Малорусские сказки, предания, пословицы и поверья, записанные в Екатеринославской губернии» (1894). В катеринославській газеті «Дніпрові хвилі» за 1913р. була опублікована написана ним в 1890 р. на фольклорному матеріалі колишньої Запорозької Січі поема-казка «Трьомсин-богатир». Похований І. Манжура в Севастопольському парку у Дніпропетровську.

З 70-х років краєзнавчими дослідженнями на Катеринославщині займався історик, археолог, етнограф і статистик Яків Павлович Новицький (1847–1925). Він народився в с. Аули (Криничанський район), жив і помер в Олександрівську (м. Запоріжжя). Серед його багаточисленних праць – «Малорусские песни, преимущественно исторические, собранные Я.П. Новицким в Екатеринославской губернии в 1874–1889 гг.» (1894), «Из народных преданий о запорожцах» (1885), «Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине» (1911) та багато інших19.

У зв’язку з історією церков, монастирів та духовних навчальних закладів Катеринославщини не втратила своєї вартості донині праця Катеринославського архієрея (1871–1885), магістра богослов'я і відомого культурного діяча Феодосія Макаревського (1822–1885) про церкви і приходи XVIII ст.20  Саме при ньому (з 1872 р.) стали виходити «Епархиальные ведомости». Його праці, пов’язані з Катеринославщиною, мають церковно-історичний характер («Самарский, Екатеринославской епархии Пустынно-Николаевский монастырь», «Исторический обзор православной христианской церкви в пределах нынешней Екатеринославской епархии до времени формального открытия ея» та ін.).

Справу О. Поля по збільшенню колекції старожитностей губернії продовжив перший директор музею ім. О.М. Поля, видатний історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940). Його творчість та організаційно-краєзнавча діяльність одержали оцінку в ряді досліджень21. За обсягом і всебічністю розвідок з історії краю, проведеною ним науково-організаційною роботою з метою вивчення історії та культури краю і збереження залишків минулого для майбутнього Д.І. Яворницькому немає рівних в історіографії Південної України. Ним видано величезну кількість наукових праць, найзначнішою з яких, безумовно, є 3-томна «История запорожских козаков» (СПб., 1892–1897). Ним віднайдено і видано багато джерел з історії Півдня України22. Він зібрав 75 тис. експонатів матеріальних пам'яток історії і культури південного краю. У важкі 20-ті роки він очолив Дніпропетровську археологічну експедицію Наркомосу для обстеження зони будівництва електростанції23. Одночасно він опублікував зібрання джерел «До Історії Степової України» (1929р.) та альбом «Дніпрові пороги» (1928р.). Працюючи завідуючим кафедрою українознавства в Дніпропетровському ІНО, Д.І. Яворницький читав курс лекцій з історії краю від найдавніших часів.

Запорозька тематика в дослідженнях Д.І. Яворницького визначається оригінальністю, яка полягає в розширенні кола питань та хронологічних рамок (згадаємо, що А. Скальковський досліджував період Нової Січі), в ґрунтовності джерельної бази.

Останньою вагомою працею, підготовленою за результатами досліджень 1927–1929 рр. було дослідження «На порогах Дніпра» (1930 р.). Усунутий з посади завідуючого кафедрою і директора музею внаслідок оголошення в країні краєзнавства реакційним заняттям і запуску в хід сталінської репресивної машини, за останні 10 років життя Д.І. Яворницький зміг надрукувати лише дві невеличкі замітки про Т.Г. Шевченка та І.Ю. Рєпіна. Нещодавно у видавництві «Січ» опублікована за рукописом праця Д.І. Яворницького «История Екатеринослава»24. А до 135-річчя з дня його народження дослідники історичного музею та держуніверситету провели наукову конференцію, матеріали якої надруковані окремою книжкою25.

Сприятливі умови для розвитку краєзнавства настали з останньої чверті XIX ст. у зв’язку з піднесенням економіки. Будівництво рудників по видобуванню залізної руди та вугілля, будівництво залізниць вимагали наукових досліджень в зоні робіт. До цього слід додати і такі фактори як культурно-освітня діяльність земств та загальне підвищення в країні інтересу до вивчення минулого та колекціонування.

Цікаві сторінки з життя Катеринослава були висвітлені в періодиці та в окремо виданих книгах у зв'язку з підготовкою до 100-річного ювілею міста Катеринослава, який відзначався 1887 року (за дату заснування міста було взято відвідання його в травні 1787р. імператрицею Катериною). В 1887 р. в Катеринославі виходила спеціальна газета «Екатеринославский юбилейный листок», яка вміщувала статті і матеріали з історії міста. До цієї ж дати викладач історії і бібліотекар духовної семінари К.Н. Корольков видав окремою книгою статті з історії Катеринослава, раніше надруковані в «Екатеринославских епархиальных ведомостях»26. Були також опубліковані матеріали історичного нарису міста27.

Активізація вивчення краю певною мірою була викликана також відкриттям у 1899 р. Вищого гірничого училища, яке мало на меті підготовку кадрів для вивчення і розробки мінеральних ресурсів Катеринославської губернії. Викладачі цього училища стали ініціаторами створеного на зламі століть «Катеринославського наукового товариства по вивченню краю». До відкриття XIII Археологічного з’їзду28 Товариство видало збірник статей краєзнавчого характеру29. Член цього Товариства В.А. Бабенко з тої ж нагоди видав етнографічні нариси30.

Помітне місце в дослідженні історії та культури Катеринославської губернії посідає Катеринославська вчена архівна комісія. Дозвіл МВС на її створення за клопотанням Наукового товариства було одержано в листопаді 1902 р. Перше своє засідання комісія провела 16 березня 1903 р. на квартирі губернатора Ф.Е. Келлера. Комісія проіснувала по 1916 рік, видавши за цей час 10 випусків «Летописей». Почесними її членами, крім офіційних осіб, були В.В. Антонович, М.С. Грушевський, Д.І. Багалій, В.М. Перетц та інші видатні вчені. Дійсними членами комісії були як відомі (Д.І. Дорошенко, Д.І. Яворницький, Я.П. Новицький), так і менш відомі сьогодні, але тоді активні дослідники В.О. Біднов, О.Г. Богумил, В.Д. Машуков, А.С. Синявський та ін. Це завдяки їм було знайдено і введено до наукового обігу багато історичних джерел, особливо з історії Запорозького козацтва. Комісія обстежила і склала опис церковної старовини Катеринославщини, виявила і описала архіви губернського правління, Катеринославської духовної консисторії, Самарського Пустинно-Миколаєвського монастиря, а також фамільні зібрання документів у місцевих поміщиків, зокрема Г.П. Олексіїва, О. Магденка, П. Гладкого. Бібліографічний покажчик видано окремою брошурою31.

Важливе значення для активізації досліджень з історії краю мало проведення в серпні 1905 року у Катеринославі ХIII Археологічного з'їзду, ініціатива проведення якого належить Д.І. Яворницькому. Його програма була розроблена на XII з'їзді в Харкові (1902 р.) Попереднім Комітетом по підготовці наступного з'їзду під керівництвом  Голови  Московського археологічного товариства графині П.С. Уварової. Вона включала в себе такі завдання: обстеження городищ і курганів по річках Дінцю, Орелі, Самарі, Кальміусу, північному узбережжю Азовського моря; продовження розкопок Скадовська, дослідження готських могил по р. Конка; розкопки могил кам'яного і бронзового віків в Новомосковському та Верхньодніпровському повітах; продовження збирання відомостей про кам'яних баб в Катеринославській, Таврійській і Херсонській губерніях, складення археологічної карти Катеринославської губернії тощо.

У Катеринославі було створено Підготовчий Комітет, який склав детальну програму збирання відомостей про історичні пам'ятки, письмові джерела, стародруки, живопис, предмети домашнього вжитку, відомості про перших поселенців міста і сіл, походження назв тощо. Програма була опублікована в місцевій пресі та видрукована і розіслана окремою брошурою по губернії. Таким чином, до краєзнавчої роботи залучалось широке коло громадськості. Комітет разом з Вченою архівною комісією та Науковим товариством регулярно проводили засідання, на яких краєзнавці доповідали про результати обстеження державних, церковних і приватних архівів.

Результати діяльності місцевих краєзнавців на чолі з Д.І. Яворницьким були настільки значними, що на XIII Археологічному з'їзді було вперше створено секцію «Запорозька старовина»42,

В роки між революціями краєзнавча робота в губернії проводилась в рамках занять Наукового товариства, Вченої архівної комісії, діяльності краєзнавчого музею ім. О.М. Поля, директором якого був Д.І. Яворницький. Матеріали краєзнавчого характеру зустрічаються в газетах «Екатеринославские губернские ведомости», «Дніпрові хвилі» та ін.

У пореволюційні часи, коли вщухли бої громадянської війни, почалась нова смуга в історії краєзнавчих досліджень на Катеринославщині. В цілому на Україні координація їх була покладена на Комісію краєзнавства, створену в І922 р. при Академії наук, та її друкований орган «Краєзнавство». Оскільки Наукове товариство і Вчена архівна комісія припинили своє існування, організаційним центром історичного краєзнавства на Катеринославщині стає Краєзнавчий історико-археологічний музей та університет (потім – ІНО), в яких працював Д.І. Яворницький.

Створена Д. Яворницьким кафедра українознавства головним своїм завданням ставила вивчення історії краю. Для студентів читався спеціальний курс «Історія місцевого краю», який до того в жодному вищому навчальному закладі не викладався. На першій же лекції Д.І. Яворницький сказав студентам: «На мою долю випало читати вам курс історії місцевого краю. Цього курсу ніхто з професорів і ні в якому університеті ніколи не вичитував. Таким порядком ми з вами будемо орати не по ораному степу, а по степу цілинному»33.

В 1927–1932 рр. Д.І. Яворницький очолював Дніпропетровську археологічну експедицію по обстеженню прибережної зони Дніпра, яка за планом будівництва Дніпрогесу затоплювалась.

Яворницький же опублікував в кінці 20-х років дві краєзнавчі праці – збірник документів, а також альбом і нарис «Дніпрові пороги»34, а в 1930 р. вийшла його праця «На порогах Дніпра».

Однак історичне краєзнавство цього періоду, ще не набувши розмаху, не сформувавши нової генерації краєзнавців, на початку 30-х років було знищене як «реакційне заняття», а багато краєзнавців зазнали репресій. Та й кафедра українознавства була закрита.

Єдиною живою жилкою, що не давала вмерти краєзнавчій традиції на Дніпропетровщині, тривалий час залишався Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького (це ім’я музей одержав в 1940 р.), хоча зміст краєзнавчих пошуків його співробітників зазнав серйозних змін. Головна увага зверталась на пошуки експонатів та документів, пов’язаних з революційним рухом в країні та діяльністю більшовиків, а після Великої Вітчизняної війни - матеріалів про неї.

В цілому ж краєзнавство на Дніпропетровщині кілька десятиліть знаходилося в стані глибокої кризи. Її не могли здолати ті невеликі за обсягом та обмежені за тематикою збірники, котрі були підготовлені науковцями історично-філологічного факультету університету та співробітниками історичного музею ім. Д.І. Яворницького35, а також епізодичні дослідження з історії революційного минулого краю, що інколи публікувалися в газетах та окремими брошурами.

Не зміняли загалом ситуацію і проведені 200-річні ювілеї міст Кривого Рогу та Дніпропетровська, ініціаторами яких були офіційні особи. Як сам «ювілей» Дніпропетровська був фальшивим (за цим прикладом пізніше і Новомосковськ відсвяткував свій «ювілей»), оскільки початкова дата історії міста була обрана довільно і з ідеологічних міркувань, так і видані у зв'язку з цим нариси і збірки документів не відображали адекватно історію нашого краю36.

В огляді літератури з історії краю не можна обійти увагою том «Дніпропетровська область» з багатотомного видання «Історія міст і сіл Української РСР»37. Воно було здійснене під керівництвом академіка П.Т. Тронька. Над цим томом кілька років працювали науковці, вчителі та краєзнавці. З точки зору достовірності, повноти включеної до нього інформації, а також об’єктивності трактовки подій, явищ і осіб праця викликає багато зауважень (навіть допрацьоване російське видання). Проте значення і роль цієї праці в приверненні уваги широкої громадськості до історії свого краю незаперечні.

Лише з середини 80-х років відкрилися можливості для творчої праці істориків. Дослідження науковців Дніпропетровського держуніверситету та історичного музею ведуться в загальному руслі відображення української національної культури.

1989 р. в університеті було відновлено кафедру історії України, головною темою досліджень колективу якої стала історія Запорозького козацтва. Цього ж року було проведено обласну краєзнавчу конференцію, матеріали якої видані окремою збіркою38. Весною 1990 р. до 500-річчя Запорозького козацтва також було проведено наукову конференцію, доповіді на якій в скороченому вигляді опублікувало товариство «Знання»39. Восени того ж року на базі історичного музею його співробітники та вчені університету провели науково-практичну конференцію, присвячену 135-річчю з дня народження Д.І. Яворницького, матеріали якої також видані39. В червні 1991 р. на історичному факультеті університету відбулась Міжнародна Наукова конференція «Богдан Хмельницький: людина і епоха».

Окремим виданням побачили світ праці вчених-істориків з історії Запорозької Січі Ю.А. Мицика, С.М. Плохія, І.С. Стороженка, котрі розраховані на широкого читача40.

Для дослідження дописемної історії нашого краю важливе значення має діяльність Археологічної експедиції Дніпропетровського університету на чолі з І.Ф. Ковальовою та Дніпропетровського історичного музею їм. Д.І. Яворницького. За час існування Археологічна експедиція університету провела розкопки сотень могил в зоні спорудження зрошувальної системи та будівництва вугільних шахт. Матеріали досліджень опубліковані в ряді збірників статей під загальною назвою «Проблеми археології Придніпров’я»41 Вийшли праці археологів і окремими публікаціями42.

Крім досліджень місцевих вчених та краєзнавців, слід також назвати ґрунтовні монографії, праці з історії Запорозької Січі та заселення півдня України українських та російських вчених О.М. Апанович (Розповіді про запорозьких козаків.– К., 199І   та багато інших праць), Д.І. Багалія (Заселення Південної України і перші початки її культурного розвитку.– Харків, 1920), В.О. Голобуцького (Запорожское казачество.– К.,1957), Запорозька Січ в останні часи свого існування. 1734–1775.– К., 1961), О.І. Дружиніної (Северное Причерноморье в 1775–1800 гг.– М.,1959; Южная Украина в 1780–1825 гг.- М.,1970), В.М. Кабузана (Заселение Новороссии в XVIII – первой половине XIX века.– М., 1976).

Створення Всеукраїнської спілки краєзнавців, що співпало в часі з процесом відродження і національної свідомості, і української державності, сприяло активізації краєзнавчого руху в нашій області. Проте економічні труднощі часу відбилися негативно на можливостях проведення науково-практичних чи краєзнавчих конференцій та видання краєзнавчих праць. В цей період зосередженням суто краєзнавчої роботи став історичний музей ім. Д.І. Яворницького та краєзнавчий відділ обласної наукової бібліотеки. Восени 1995 р. відкрито пам’ятник видатному знавцю історії нашого краю Д.І. Яворницькому та проведено Міжнародну конференцію його пам’яті, матеріали якої також опубліковані43.

Таким чином, сучасний краєзнавчий рух на Дніпропетровщині має давню традицію. Краєзнавцями нагромаджено деякий матеріал, що дає можливість, залучивши опубліковані та архівні джерела, розглянути історію нашого краю від найдавніших часів до сьогодення.

 

 

Створено: 25.05.2017.
Редакція від 02.08.2017.
Ганна Швидько
Бібліографія:

1. Мышецкий С.И. История о козаках запорожских.– М., 1847 (а також: Одеса, 1852).
2. Чернявский В. Описание Запорожской Сечи.– Одесса, 1852 (додаток до твору С. Мишецького).
3. Рубан В.Г. Землеописание Малыя России.– СПб, 1777; Його ж: Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России.– СП6., 1773.
4. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще.– М., 1847.
5. Миллер Г.Ф. Рассуждения о запорожцах // Чтения в Обществе истории и древностей Российских.– М., 1848.– Кн. 5; Його ж: Разные материалы для истории запорожцев касающиеся // Там же: 1847.– Кн. 5.
6. ЦДАДА Росії. Ф. 199. Теки Г.Ф. Міллера.
7. Киевская старина.– 1891.– № 2.– С. 117–119.
8. Срезневский И. Взгляды на памятники украинской народной словесности // Ученые записки Московского университета.– 1834.– Октябрь.– С. 134.
9. Державний архів Одеської області.– Ф. 147, оп. 1,спр. 1,арк. 2.
10. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Извлечено из собственного запорожского архива.– Одесса, 1841.
11. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Извлечено из собственного запорожского архива.– Одесса,1846.– Передмова.
12. Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа.– Одесса, 1842.
13. Киевская старина.– 1900.– Октябрь.– С. 65–67.
14. Штукенберг И.Ф. Статистические труды. Описание Екатеринославской губернии и Новороссийского края вообще.– СПб.,1859.
15. Павлович В. Екатеринославская губерния: Материалы для географии и статистики России.– СПб, 1862.
16. Синявский А. Алексиндр Николаевич Поль.– Екатеринослав, 1905.– С. XXVII.
17. Залюбовский Г.А. Исторические заметки по заселению Екатеринославского уезда.– ЦНВ АН України. Відділ рукописів.– Ф. 1, С. 4844.
18. Манжура І. Твори.– К., 1980.– Передмова; Березовський І.П. Іван Манжура.– К., 1962.
19. Білий В. Я.П. Новицький (1847–1925) // Записки історично-філологічного відділу УАН.– К., 1926.– Кн. VII–VIII.– С. 358–366.
20. Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описання Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII ст.– Екатеринослав, 1880.– Вып. 1.
21. Шубравська М.М. Д.І. Яворницький.– К., 1972; Вчений-подвижник.– Дніпропетровськ, 1991.
22. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков.– Владимир, 1903, Т. 1–2; Його ж. Сборник материалов для истории запорожских казаков.– СПб., 1898; Його ж: Запорожье в остатках старины преданиях народа.– СПб., 1888.– Т. 1–2; Його ж: Малороссийские народные песни.– Екатеринослав, 1906 (та ін).
23. Ковалева И.Ф. Очерки истории племен Степной Украины / По материалам Днепрогэсовской экспедиции НК Проса УССР 1927–1932 гг.– Днепропетровск, 1980.
24. История города Екатеринослава.– Днепропетровск, 1989.
25. Вчений-подвижник.– Дніпропетровськ, 1991.
26. Столетний юбилей города Екатеринослава 1787 – 9 мая 1887 г. Сост. К. Корольков. – Екатеринослав, 1887.– Вып. 1.
27. Первое столетие г. Екатеринослава. 1787 – 9 мая 1887 г. Сост. М.М. Владимиров. – Екатеринослав, 1887.
28. Известия XIII Археологического съезда в Екатеринославе 15–27 августа 1905.– Харьков, 1905.– С. 7.
29. Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края / Под рук. В.В. Курилова.– Екатеринослав,1905.
30. Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края.– Екатеринослав, 1905; Он же. Из этнографических наблюдений в Екатеринославской губернии.– Харьков, 1905.
31. Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (1904–1915 ): Бібліографічний довідник / Укладачі: С.В. Абросимова, О.І. Журба, М.В. Кравець.– Київ, 1991.
32. Збірник рефератів доповідей обласної науково-практичної конференції з історичного краєзнавства. – Дніпропетровськ, 1990.– С. 7.
33. Журба О.І. Про початок краєзнавства в Дніпропетровському державному університеті (За матеріалами ВР ЦНБ УРСР) // Збірник рефератів доповідей обласної науково-практичної конференції з історичного краєзнавства.– Дніпропетровськ, 1990.– С. 158.
34. Яворницький Д.І. До історії Степової України.– Дніпропетровськ, 1929; Він же. Дніпрові пороги.– Харків, 1928.
35. Из истории местного края.– Днепропетровск, 1968; Наш край.– Дніпропетровськ, 1971.
36. Кривому Рогу – 200 лет.– Днепропетровск, 1975; Днепропетровску – 200.– Днепропетровск, 1975; Днепропетровску – 200 лет. Сб. Док. и материалов.– Днепропетровск, 1976; Екатеринославщина в революции 1905–1917 гг.– Днепропетровск, 1976.
37. Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К., 1971. (Вид. рос. мовою.– К., 1976 ).
38. Збірник рефератів доповідей обласної науково-практичної конференції з історичного краєзнавства.– Дніпропетровськ, 1990.
39. 500-річчя Запорозької Січі.– Дніпропетровськ, 1990.
40. Мицик Ю.А., Стороженко І.С., Плохій С.М. «Тії слави козацької повік не забудем...».– Дніпропетровськ, 1989; Вони ж. Як козаки воювали.– Дніпропетровськ, 1990; Мицик Ю.А., Стороженко І.С. За світ встали козаченьки.– Дніпропетровськ, 1990.
41. Виходить з 1977 р. щорічно.
42. Ковальова И.Ф. Погребальный обряд и идеология ранних скотоводов (по материалам культур бронзового века Левобережной Украины).– Днепропетровск, 1983; Север Степного Поднепровья в энеолите – бронзовом веке.– Днепропетровск, 1985; Социальная и духовная культура племен бронзового века (по материалам Левобережной Украины).– Днепропетровск, 1989 (и др).
43. Регіональне і загальне в історії: Тези Міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з'їзду (листопад, 1995 р.).– Дніпропетровськ, 1995.