Олександр Ратнер. Заради віри, надії та любові

Олександр Григорович Ратнер

  • 10 жовтня 1947 |
  • Місце народження: Дніпро |
  • Поет, письменник, перекладач класичної та сучасної української поезії

Він мислить віршами, саме мислить. Але це є результатом глибокого відчування, коли кожне слово на вагу... ні, не золота, – душі.

Олександр Ратнер. Заради віри, надії та любові

Як народжуються вірші?

Риторичне питання, чи не правда? А як народжується любов, чому живе і вмирає?

Мати знання про це, значить відчувати глибоко і сильно і читати своє серце. Завжди. І чесно відповідати на питання, які ставить тобі життя. «Щоб потім не було нестерпно боляче ...», –цитуючи класика.

З Олександром Григоровичем Ратнером я вперше перетнулася наприкінці-90-х. Це був творчий вечір, зігрітий увагою і вдячністю шанувальників його таланту. Найперше враження говорило про те, що Ратнер мислить віршами, саме мислить. Але це є результатом глибокого відчування, коли кожне слово на вагу... ні, не золота, – душі.

Він приходить на допомогу без зайвих слів і, коли відчуваєш його підтримку, то все влаштовується на краще і в тобі самому, і навколо.

А може бути, це якість його «плеча», і є результатом відчування і пропускання ним через себе всього «тіла» життя з його зустрічами, розставаннями, радощами і печалями, перемогами і поразками. Одним словом, розмову захотілося побудувати не «народився, вчився, одружився», а, як це жити, заради віри, надії  та  любові.

«Милые, родные мои дети…»

– З чим або з ким було пов'язане перше Ваше «вірю»?

– Перше «вірю» пов’язане з бабусею Басею Фалькович. Вона не працювала – займалася моїм вихованням, але це, я Вам скажу відповідальніше будь-якої роботи. Я був дитиною складною, та й час був післявоєнний – бандитизм, поножовщина, лайка тощо. Батьків я бачив рідко, мама – лікар-педіатр від Бога постійно була зайнята. Ми єдині у дворі мали тоді телефон, оскільки лікарем вона була ургентним і викликати її могли в будь-який час доби, чергувала вона і по санавіації. А тато – Григорій Ратнер, інженер-металург, працював у ливарному цеху металургійного заводу, часто бував у далеких відрядженнях на Уралі, і спілкувалися ми вкрай рідко.

Тому, перше «вірю» – це в бабусю і дідуся, які мене дуже любили. З роками додалася велика віра в маму – Поліну Фалькович, і вона зберіглася до кінця її життя. Я ставав дорослішим, і мама могла мені дати вже більше ради, оскільки, бабуся в тому сучасному житті орієнтувалася не дуже і підказати могла не все. Але від народження вона була людиною неймовірно мудрою, незважаючи на два класи освіти.

Коли я намагався аналізувати, звідки у мене таке бажання до писання, зрозумів, що саме від бабусі. Вона дуже любила писати листи і листівки. В які б поїздки ми не вирушали, завжди отримували від неї звісточки. Цікаво, що писала вона сумішшю російських і українських літер і починала зазвичай так: «милые, родные мои дети» і «милые» мало виглядало «мілыя». Померла бабуся в 1992 році у 92 роки. Мій теперішній робочий кабінет, де ми з Вами перебуваємо – в кімнаті, де минули її останні дні, і ця аура мене зігріває.

Дідусь – Арон Фалькович був відомим у місті закрійником, і до нього прагнуло потрапити багато відомих людей. Любив він мене шалено, хоча в іншому місті у нього ще були онуки. Перший свій вірш я написав у 9 років, а ось другий досвід був спільний із дідом, він дуже хотів мені допомогти і підказував якісь слова. Тобто, звичайно, він у мене вірив, хоча вірші ці, чесно кажучи, були слабенькими. Єдине, що мені вдавалося з перших же рядків – це не вибиватися з ритму. Тобто, з точки зору техніки, це було з самого початку гідно. А вже думки і почуття наповнили рядки пізніше.

Любов до моїх близьких зберіглася в мені і до цього дня, і чим старшим я стаю, тим частіше цитую маму, бабусю, тата. Особливо бабусю і маму, тому що з ними я більше і довше контактував. Тато помер в 59 років, дідусь, пішов у 68-ім, доживши до 80-ти.

«Мені все життя все доводилося робити на «шість»

«У школі я займався дуже добре, хотів отримати золоту медаль і вступити з одним іспитом до інституту. В який, я  не одразу визначився. До того ж це був 70-й – час актуальності «п’ятої графи». За місяць до закінчення 11-го класу до мене підійшов директор школи Василь Петрович Новак і запитав: «Ну як, Ратнер, справи?» – «Нормально» – відповідаю. Він поплескав мене по плечу і сказав: «Ну, давай на медаль». І це, звичайно, окрилило і дало віру.

Я вірив, що і в Дніпропетровський металургійний інститут (зараз Національна Металургійна академія України) з медаллю я вступлю з одним іспитом. Коли я здавав фізику, іспит приймали двоє викладачів, і вони вже збиралися ставити мені «п’ятірку». У цей урочистий момент зайшов завкафедрою професор Радченко, на прізвисько «молекула», і почав мене «допитувати», в результаті сказавши: «чотири». Я намагався протестувати, говорив про свою заслужену золоту медаль, але  все було марним.

Бажання продовжувати вступ не було, але мама заспокоїла і в результаті, здавши всі іспити, я потрапив до ВИШу і пішов по слідах батька. Через багато років, коли мама лікувала внучку ректора металургійного інституту, дочка його повідала таку історію. Її батько «галочками» в списках відзначав, кого необхідно «вступити», а кого – ні. Коли Радченко поставив мені четвірку, він викликав його з претензією: «Чому ти не "зрізав" Ратнера, а поставив йому четвірку?». Професор відповів: «Тому, що він здав на шість». Ось так мені все життя і доводиться все робити на «шість», щоб отримати «п’ять».Коли мені було 20 років, я зустрічався з дівчиною, з якою мало не одружився, у мене є повість про неї «Отже, вона звалася Тетяною ...» і вірші. Так ось, її вітчим мені сказав: «Ти, хоча і єврей, але хороша людина. От би всі євреї були такими».

Слава Богу, ці часи «п’ятої графи» залишилися в минулому.

Я завжди знав, що мені треба працювати, працювати над собою і це було найголовнішим. Пробиватися було дуже складно, якщо навіть відкинути «національне питання».

«Мне не писать, труднее, чем писать…»

– А віра в те, що поезія – це стовідсотково Ваше, була?

– Коли я в школі писав твір, я міг частину написати у віршах або епіграмку на товаришів по навчанню. Протягом двох років я ходив у літстудію при Дніпропетровському Палаці Студентів до Ігоря Пуппо – людини, безумовно, талановитої, і це була дуже хороша школа з сильним складом. Звідти вийшли Аркадій Штипель, Віктор Корж, Семен Заславський, Лідія Северцева та  інші.

А потім як відрізало, і я вирішив, що мені потрібна «серйозна» професія, червоний диплом. Але Ви знаєте, добре, що я не пішов винятково по літературній стежці і не вступив до  Літінституту, тому що я не знаю, чим би це для мене закінчилося, напевно, повним крахом і депресією. Тому що такі ВНЗ народжують масу комплексів. Я в металургійному інституті віршів зовсім не писав, а почав пізніше з перекладів Дмитра Павличка. Але віра і надія на те, що я зможу стати поетом, мене не покидали ніколи.

– Починати з перекладів, це досить сміливо, тому що Ви свідомо маєте справу з текстами визнаними. Але в сміливості Вам не відмовиш, коли Ви 15-річним хлопчиною написали свій лист поетові Іллі Сельвінському з проханням листуватися з Вами як з молодою творчою особистістю.

Знаєте, я відчуваю себе цілковито впевненим в поезії, але й дуже складні моменти, коли «плавляться»Олександр Ратнер  із поетом Дмитром Павличком мізки, бувають і тут. За часів занять у літстудії, ще будучи шістнадцятирічним, я і почав перекладати, не думаючи про наслідки. А коли у 1975-му році захистив кандидатську дисертацію, і мені було 27, перше, що я зробив, сів і почав перекладати Дмитра Павличка. Тоді у мене не було ніякої віри в результат, а лише слабка надія на те, що авторові це сподобається. Я навмисне до початку роботи не читав інших перекладів, тільки опісля, тоді і порівнював. Моя перша дружина не вірила в мене абсолютно, але в 1976-му році, коли я отримав від Дмитра Васильовича теплого листа, це було великим визнанням і стимулом.

Перекладаючи вірші такого рівня, я посміливішав і паралельно почав перекладати Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, наших дніпропетровських поетів – Віктора Коржа, Любов Голоту, Юрія Кібця, Володимира Міщенка та інших. Думав зайнятися і перекладами з англійської. Пізніше перекладав Романа Лубківського – великого друга Павличка. Згадати хочу і Анатолія Бортняка – поета з Вінниці, спілкувалися ми дуже тісно, але, на жаль, цієї шляхетної людини вже немає серед живих. Мої переклади його дитячих віршів він видав в Одесі, хоча на той час в оригіналі вони ще не видавалися і це, безумовно, високе визнання від колеги. Я маю надію, якщо Господь дасть мені сил і часу, видати наше листування плюс оригінали і мої переклади його дорослих і дитячих віршів.

Саме від перекладів я зарядився на власну творчість, і вірші мої стали «прокльовуватися». У 2007 році я звернувся до поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Котляревського, переклав добірку віршів кожного з них.

 

«Я ніби йшов по натягнутому дроті-канату – металургія, 

а баланс допомагали тримати вірші та переклади»

«Я жив у цей час ніби в потрійному вимірі: переклади, вірші, головна робота. Образно кажучи, я ніби йшов по натягнутому дроті-канату – металургія, а баланс допомагали тримати вірші та переклади. Потім був бізнес, я активно працював до 2013 року і тільки останнім часом займаюся винятково творчістю, від роботи дружина мене звільнила. До перекладів я і зараз звертаюся періодично, це як повернення до старої любові.

Перша моя книжечка вийшла тільки у 1987 році, хоча готова була п’ятьма роками раніше. Процес гальмувало видавництво і лише завдяки втручанню Павличка процес, як то кажуть, пішов.

Дмитро Васильович Павличко – один із головних людей у моєму житті, дай Боже йому здоров’я, через пару тижнів йому 88, та й перекладач у нього не такий вже і юний. Я йому дуже вдячний, бо він відмовився від послуг багатьох відомих поетів і перекладачів, віддаючи належне моїм ритмічним навичкам і володінню словом.

Колись я прочитав книгу про Вінсента Ван Гога «Жага до життя» авторства Ірвінга Стоуна. Це одне з моїх найулюбленіших видань і, як з’ясувалося пізніше, улюблена книга Ніки Турбіної. Мене вразило, що автор так глибоко пройнявся життям Ван Гога: він не тільки об’їздив міста, де жив і творив художник, він спав на його ліжку, щоб відчути ці пружини, що входять у спину, і те, що міг відчувати при цьому сам Вінсент. Ось так і я намагався увійти у «шкуру» Павличка.

Я його неймовірно відчуваю, і на самому початку він своїм геніальним розумом вловив, що з цього хлопця може щось вийти, він у мене вірив. Зараз я можу зрозуміти його лише за поглядом, що він хоче. Це мудра талановита людина. І, якщо я і сьогодні візьмуся за переклади, то перекладати буду тільки його».

 

«Доводилося бути і прозаїком, і поетом, і слідчим, і детективом...»

«Віра – це коли я за щось беруся і, безумовно, вірю, що зможу це зробити. Якщо я пишу вірш, у мене немає сумнівів, що я його напишу. Я можу не знати як і чим закінчу, але якщо я тему «зловив», і вона мене не відпускає, я не встану від столу, поки не досягну бажаного результату, з наступним шліфуванням, зрозуміло.

Інша справа, коли я взявся за велику книгу прози про Ніку Турбіну. Я теж сподівався і вірив, що зможу це здолати, але ніколи не думав, що такою «кров’ю»: пов’язував і уточнював пов’язане з непов’язаним, доводилося бути і прозаїком, і поетом, і слідчим, і детективом. В результаті, з документальною прозою все перетворилося на літературознавчий детектив – це неймовірно складно.

І, якщо вірш я можу написати за день або відкласти і дописати за місяць, то проза забрала у мене три з половиною роки, не розгинаючись, і віршів у цей час я не писав. Вони «вискакували» в якісь невеликі проміжки і я дуже переживав, що джерело вичерпається, але, слава Богу, ні. Минув час, все відновилося з іншим, більш глибоким, як мені здається, наповненням.

Майже рік я витратив на те, щоб моя проза знайшла видавця, і це виявилося сім кіл пекла. Неймовірно складні моменти узгодження між усіма видавничими службами, наради про видання книги, жорсткі терміни, що не завжди на користь творчому процесу, а з урахуванням складності матеріалу, тим більше. Адже такі терміни ставляться і редактору книги, і похапцем він може прибрати щось важливе і потрібне. Але ж виходу книги передували 13 років підготовчої роботи і цього поспіху, звісно, не хотілося.

Слава Богу, мені щастить із редакторами, робота яких мої книги покращує. У випадку з прозою було відзначено, що і вона має ритм, як і мої вірші. Раз на кілька років я звертаюся і до верлібру, щось Зверху мені підказує, що я повинен вчинити саме так.

Коли я починав книгу про Ніку Турбіну – це була надія і віра в свої сили, але повторюся, це була не та віра, яка пов’язана з тим, коли я пишу вірші. Тут я відчуваю себе вільніше, хоча начебто проза дає більший простір для думки. Однак, у восьми рядках сказати іноді можна більше, ніж в повісті, і це дивно.

Якби я не був людиною, яка пише, я не знаю, як би жив на пенсії, чим би себе займав. Творчість рятує і продовжує життя, змушує забути про все погане, хвороби та проблеми.

Зараз я можу сподіватися тільки на Бога, а тримає мене віра в себе і абсолютна, і любов до того, що я роблю. Надія і віра завжди переплітаються і завжди пов’язані з Богом, і я сподіваюся, що він дасть мені сили, щоб я якомога довше продовжував писати».

«Иду туда, куда хочу,

Встречаюсь с тем, кто мне угоден…»

 

 З поетом Євгеном ЄвтушенкомСудячи з нашого спілкування і прочитаного мною, у Вас є рідкісна і цінна якість –незалежність суджень і оцінок, незважаючи на статус. Це дійсно так просто для Вас?

– Почнемо з того, що у мене завжди була незалежність від літератури, вірніше від того, надрукують мене чи ні, тому що я сам займався виданням більшості своїх книг і жив іншою працею, котра мене забезпечувала. Я спеціально не думаю, що мені сказати, я висловлююся так, як мені потрібно, і це виходить органічно і само собою.

Я спілкувався з відомими людьми: Євгеном Євтушенком, Борисом Чичибабіним, Миколою Глазковим, Віктором Астаф’євим, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Борисом Патоном, з академіком Олександром Целіковим, Оленою Камбуровою, Валентином Гафтом, Володимиром Співаковим. Список може бути продовжений. Люди такого таланту і культури самі налаштовують до рівного спілкування.

Сьогодні говорив і з Дмитром Биковим, який обіцяв написати передмову до моєї нової книги про Ніку Турбіну. І це теж спілкування на рівних.

«Почему в ненастную погоду

Солнечные пишутся стихи?..»

– Як жити, коли немає надії?

– Мама гинула від діабету два роки. Я молив Бога, щоб вона прожила якомога довше, і робив для цього все, надію підкріплюючи діями. Абсолютного безвір’я я не памятаю.

– А як бути, коли стикаєшся з підміною понять, де «маяки»?

– У будь-якому випадку необхідний внутрішній стрижень і оптимізм, обов’язково, щоб не загрузнути в депресії.

Кілька років тому я невдало впав, була операція на коліні – мені реконструювали ногу, потім тривала реабілітація, ходити я вчився заново. Звичайно, мені допомагали і підтримували – моя сім’я і фахівці, але відчай і безпорадність були неймовірними. Поступово я це подолав, спираючись на свої внутрішні сили. І, перебуваючи в депресії, написав одні з найкращих своїх віршів. Звичайно, моменти відчаю бувають, але я вірю в необхідність того, що роблю.

Так само, як вірив, абсолютно вірю і буду вірити в майбутнє України. І в сенсі цього пізнання мене свого часу потрясли щоденники Олеся Гончара.

 

«Если у меня останется сил на одно слово, –

Я позову тебя…

Если у меня останется сил на один вдох, -

Я вдохну твой запах…»

 

– Що таке кохання?

– Краще за Бориса Березовського про кохання не сказав ніхто: «Кохання – це бажання доторкнутися». І в  З дружиною цьому все. Є маса віршів, книги, але визначення це геніальне. «Я житиму Доти, Допоки горіти буде. Долоні твоєї дотик», – це вже Павличко про те ж саме.

Дати визначення коханню, так само як і того, звідки беруться вірші і що таке поезія, неможливо.

В моє життя любов увійшла рано. З першого по четвертий клас я кохав дівчинку, взаємно. Потім, у 20 років, було кохання, але я не одружився. Потім перший шлюб. Чи було це коханням? Пізніше я зрозумів, що ні. Були в мене й інші захоплення, але коли з’явилася Марина, я зрозумів, що пошуки мої завершені. Багато людей чекають такого кохання і витрачають на його пошуки масу чуттєвих сил і часу, мені в цьому пощастило.

– Скільки разів може кохати людина по-справжньому? І що таке по-справжньому?

– По-справжньому – це як кохає мій дядько, який зараз у Нью-Йорку, і якому 96-й рік. Він кохає мою тітку з 13 років і до сьогоднішнього дня, ось це – по-справжньому. Я голову дам на відсіч, що він навіть оком не повів у бік іншої жінки. Хоча він доктор наук, професор, розумник, цікавий чоловік.

Закохуватися можна багато разів, а кохати по-справжньому... Якби Бог дав мені два життя, то два рази.

 

Но на вечности весах

Дальше буду жить в столетьях:

Мыслью в книгах,

Нравом – в детях,

А душою – в небесах»

 

– Яка різниця між Ратнером 20-ти річним і сьогоднішнім?

– Можливо я став мудрішим, але це процес поступовий. Неможливо сказати, що вчора я був не дуже мудрим, а сьогодні, на контрасті розуму аж понад голову. Змінилися деякі погляди, я більше почав цінувати те, чим раніше дорожив у меншій мірі. Мова про моїх друзів, за яких я молюся, щоб вони були живі, і помер би, коли б із ними щось трапилося. Ми не часто бачимося, а зустрічаємося в трьох країнах – Америці, Ізраїлі, Україні. Звичайно, я дорожу і моїми близькими – це само собою.

Відсівається все другорядне, я не читаю газет, «жовта преса» виключена, я боюся витратити зайвий час на непотрібне. Будь-яку секунду я використовую для віршів – зошит і ручка в літаку, машині, потязі завжди зі мною. Ці миті безцінні.

Коли тобі 20 років, ти вважаєш, що все життя попереду, а будь-який 50-річний здається тобі глибоко старим, то не дорожиш в належній мірі не те, що близькими, а й власним здоров’ям. Тільки з роками починаєш це розуміти, і ціна секунди постійно зростає, і ти просиш Бога, щоб дав тобі сил щось іще зробити, побачити успіхи онуків і дітей.

Можливо ця зміна мого ставлення до цінності секунди і до ближнього кола, і є мудрість.

– Які нові книги в роботі, видаються?

– Уже отримав сигнальний примірник моїх вибраних поезій «Високосная жизнь». Загалом у мене видано понад 40 книг, в їх числі 7 книг перекладів із української, книга дочки Дмитра Кедріна – Світлани Дмитрівни «Жити всупереч усьому», де я був упорядником, редактором і автором вступу, два томи Ніки Турбіної і п’єса її бабусі; великий том про Голодомор «І поліг наш народ, наче скошене жито...», чотири монографії з трубного виробництва, плюс мої книги віршів, вірші для дітей, проза.

Нова книга віршів має підзаголовок «Вибране з обраного». Напевно можна було зробити і два томи, але назва говорить сама за себе. Справа не у витратах, а в ретельному відборі самих віршів. Хоча я б ще зменшив. Це, на мій погляд, краще за 30 років.

Я боявся, що з часом припиню писати або писатиму слабкіше, і, якщо повернутися до розмови про віру, я переконаний, що моє найкраще ще тільки буде написане. Живий приклад для мене Дмитро Павличко. Він після 70-ти таку видав лірику, що юність позаздрить.

«Таланты творят

В одиночестве строгом

И жизнь продлевают

Строками своими,

А гении пишут

В соавторстве с Богом,

Который бессмертием делится с ними…»

«Ника Турбина»

 

– У Вас особливе ставлення до Ніки Турбіної та  її долі. Ви присвятили їй вірші, видавали книги про неї – п’єсу її бабусі «Ника», книги Ніки Турбіної «Чтобы не забыть» і «Стала рисовать свою судьбу…», у Вашій книзі прози «Здравствуй, прошлое!» з’явилися розділи з роману «Ника Турбина», який незабаром вийде у світ...

– Так, цей документальний роман зараз виходить у Росії, тому що головний читач – там. Це для мене тяжкий хрест, але, відкинувши удавану скромність, скажу, що книга гідна і повинна бути видана.

У ній таємниці життя Ніки. Багато архівних фото, пояснення причини її від’їзду до Швейцарії, того, чому з нею розстався Євген Євтушенко. Моє спілкування з бабусею – Людмилою Карповою і мамою – Майєю Никанорівною дало масу матеріалів. З Майєю я близько спілкувався сім років, а з бабусею – майже дванадцять, поступово мені передавали архів Ніки. Сподіваюся, редактор збереже мій головний меседж, адже у Турбіної, на мій погляд, перш за все, був талант артистичний. Що стосується віршів, тут є питання, на які в новій книзі ви знайдете відповіді.

Часто в розмові Олександр Григорович повторює «люблю» і «Бог». І це не просто вербальні знаки, тому що він живе і творить на «шість» в співавторстві з цими Величинами, передаючи мудрість згоди кожному. З надією і вірою. Постараємося мати відповідність.

Коротко:

Олександр Григорович Ратнер народився 10 жовтня 1947 року в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Кандидат технічних наук. Лауреат премії Ленінського комсомолу в галузі науки і техніки.

Поет, письменник, перекладач класичної та сучасної української поезії. Перша публікація була в 1963 році.

Олександр Ратнер – автор 21 книги віршів, в тому числі двох для дітей і двох книг прози. В його перекладах з української вийшло 7 поетичних книг. Він Лауреат премій імені Миколи Ушакова, Дмитра Кедріна (Україна), лауреат Дніпропетровської міської премії імені Павла Кононенка, а також низки Міжнародних книжкових фестивалів, дипломант Міжнародної літературної премії імені Великого князя Юрія Долгорукого (Росія), нагороджений медаллю (Почесний знак) Національної спілки письменників Україна і Почесним дипломом Міжнародної Ради з книг для дітей (IBBY).

Член Національної Спілки письменників України з 1988 року.

 

Фото із особистого архіву Олександра Ратнера

Створено: 28.09.2017.
Редакція від 25.10.2018.
Олена Ємельянова

Олександр Ратнер