Вільне: живий пам’ятник старовини

Вільне: живий пам’ятник старовини

Україна, Дніпропетровська область, с. Вільне, Новомосковський район

Село Вільне – справжнє привілля для ока, де історія і досі дихає на кожному кроці.

Як все починалося

Саме село Вільне є живий памятник цієї старовини.

Володимир Вернадський

З Вікіпедії: «Ві́льне – село в Україні, Новомосковському районі Дніпропетровської області, над річкою Самара, при впадінні у неї річки Вільнянка. На Вільнянці – ставок. Через Самару у Гвардійському, яке зрослося з Вільним – військова частина. Тут існувало давне поселення Вільний Брід, що сягає часів бродників. Приблизна чисельність населення на 1989 рік – 3100 осіб. Сільський голова Кравченко Дмитро Анатолійович».

1884 року у Вільному вперше побував студент Володимир Вернадський, який згодом стане президентом Всеукраїнської Академії наук. У Вільному жили поміщики Короленки – родичі видатного вченого. Вдруге Володимир Іванович побував на цих стрімких берегах Самари у липні 1885 року. Підсумком цих відвідин став чималий нарис «Вільне». Його рукопис зберігається в Архіві Російської академії наук і частково опублікований лише 1999 року.

Академік Володимир Вернадський: «Поїздка до Андрія Короленка дала мені чимало. Вільне розташоване на березі р. Самари. Ще досі тут дуже багато пам’яті про Запорожжя, ще досі багато переказів про старовину, про порядки і справи, які були в Росії до 1861 року. Саме село Вільне є жива пам’ятка цієї старовини».

...Коли піднімешся на високий берег Самари біля решток земляних валів понад трьохсотрічної фортеці, розумієш, чому село це дістало назву Вільного. Тут справжнє привілля для ока. Та й історично село це було осередком козацької вольниці.

Історик Дмитро Яворницький зазначав, що назва села Вільного відома була вже наприкінці ХVІІ століття. Напевне, під теперішнім селом Вільним, писав Дмитро Іванович, ховається та сама фортеця Вільне, або Сергіїв городок, про котрий згадує український літописець Самійло Величко. За його словами, в 1690 році усе містечко вимерло від моровиці. Залишки цього городка вціліли у вигляді земляної фортеці, що знаходиться за селом Корбівкою, суміжною з селом Вільним, на правому березі річки Самари, у вигляді звичайного редута з виступами для фланкірування ровів. Так писав 125 років тому, у книзі «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1888) Дмитро Яворницький.

Місцевість ця була свого часу незвичайною в козацькому краї, вважав історик церкви Феодосій Макаревський. Розташована вдалині від битого шляху, огороджена й оточена зусібіч великими водами і пралісами, ця присамарська місцина являла для місцевої людності повний захист і неприступну твердиню. «Тут був повний простір злій волі людській, – зазначав церковний історик, – цілковитий розгул для диких пристрастей людських». Усі кримінальні злочинці, котрі мали потребу переховуватися від переслідувань Запорозького Коша та всіх властей його, втікали сюди і знаходили безпечний притулок для себе. Тут було нібито древнє право прихистку. Тих, що опинилися тут, не досягала влада Коша – мешканців цього місця боявся сам полковник Самарської паланки і всі осавули його.

У цій місцині частенько з’являвся добре знаний за народними переказами Семен Гаркуша (бл. 1739–1784). Називали його харцизом і характерником запорозьким. Обвішаний друкатами й оперезаний капшуками з золотом, тут, у Вільному гарцював він на своїх білих кониченьках, співаючи про волю вольную, привілля широке і запрошуючи до себе звідси братчиків-гайдуків. Кармелюк вісімнадцятого століття, Семен Іванович (взагалі ж він був Миколаєнком і сином білоруського селянина-кріпака, але пристав до чумаків, а Гаркушею його прозвали на Запоріжжі) став сміливим ватажком повстанських загонів, котрі не змирилися з покріпаченням українських земель царицею Катериною.

До образу Семена Гаркуші зверталися письменники Григорій Квітка-Основ’яненко, Олекса Стороженко, Григорій Данилевський, Василь Наріжний та інші. Віриться, що колись отаманові, засланому на довічну каторгу в Херсон і померлому після катувань у в’язниці, відкриють дошку на його честь.

Після скасування Січі

Та ось скасувала в 1775 році цариця Катерина Січ Запорозьку і «воцарилось благоденствіє» на колись вільних землях. 1776 року місцевість цю дістав у рангову дачу прем’єр-майор Троїцького піхотного полку Михайло Фалєєв. Він наказав заселити на цій місцевості слободу «людьми сімейними і осідлими». Через кілька років доброчинець Фалєєв вирішив власним коштом відкрити церкву в селі Вільному.

Назвали храм в ім’я зішестя Святого Духу. У жовтні 1781 року духовна Консисторія видала грамоту на закладення церкви. А 13 листопада 1782 року катеринославський протопоп Олексій Хандалєєв освятив новозбудовану Свято-Духівську церкву і відкрив у ній відправу служби Божої. Дійшло до нас й ім’я першого священика в слободі Вільній. Ним на запрошення пана Фалєєва і за згодою єпархіального начальства став протопоп Степан Чемерис із міста Нового Кодака (це місто нині є частиною Дніпра). До речі, Степан Чемерис був племінником останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

А коли на початку ХХ століття в селі над Самарою вирішили збудувати цегляну величаву церкву, то дерев’яний старий храм перенесено до іншого присамарського села Івано- Михайлівки, де він зберігся і по цю пору.

Частина маєтку Фалєєва після його смерті перейшла до його зятя з роду Родзянків, потім дісталася генералу Калиновському і, нарешті, Андрію Олександровичу Короленкові і місцевим селянам. Поміщик, дворянин Андрій Короленко – родич письменника Володимира Короленка, був помітним земським діячем повіту і губернії, опікуном Новомосковського ремісничого училища, створеного за його ініціативою. Його брат Сергій Короленко одружився з сестрою Володимира Вернадського Катериною Іванівною (1864–1910), яка продала земству для того ж ремісничого училища будинок у Новомосковську.

Ще зять Фалєєва Родзянко виселив сюди зі свого маєтку в Рязанській губернії селян і таким чином потрапило серед українців ціле село російських селян. Як свідчив 1885 року В. Вернадський, вони на той час ще зберігали свою говірку, свої звичаї, своє вбрання. Усі чоловіки з переселених на той час уже говорили і російською, і українською. Свого часу сюди були переселені й старовіри, які наприкінці ХІХ століття вже перейшли на православ’я, хоча благочестям не вирізнялися: чимало з них ходило до церкви лише сповідуватися та причащатися, тож росіяни часом кепкували з українців. Слово – В. Вернадському:

«Вот, – говорят они, зовут хохлы своего попа – батюшкой: «батюшка да батюшка». А по-нашему какой он батюшка, – просто поп. Все уже тепер курят табак, что переняли от малороссов. У всех тепер плуга, пашут волами; последние сохи вывелись всего навсего лет 10».

До революції у селі проводилися щорічні травневі Миколаївські ярмарки.

Де колись була вольниця козацька

Про тутешню минувшину ми говорили з колишньою вчителькою географії школи у Вільному, а нині пенсіонеркою Раїсою Пимонівною Івановою, в дівоцтві Симиренко, народженою в селі Вільному. Багато років вона збирає відомості про історію села. В її будинку зібрано чимало цікавих матеріалів з минулого Присамар’я.

Село Вільне на Присамар’ї. Интерв ю дає автор книги про Вільне Раїса Іавнова

– Мене також хрестили в нашому храмі. До 1932 року т’ут був священиком о. Василь. На жаль, прізвища його не знаю. Він закінчував Петербурзьку духовну семінарію. У нього там були знайомі, друзі-зодчі, які будували чудові храми. Тож священик запросив своїх товаришів, які допомогли спроєктувати і організувати будівництво нового храму.

Церква будувалася з білої цегли. І розчин для мурування робили з білка курячих яєць. Люди зносили і звозили, хто скільки мав яєць – несли в кошиках, везли на возах... Мені розповідали про це батьки, дідусі, односельці. Коли  люди дізналися, що  я  збираю  відомості  з  історії  храму, то приходили і ділилися тим, що знають. Ми збираємо історію і пишемо її.

Коли будували храм, селяни йшли дивитися, як працюють майстри. А як закінчували будівництво, зібралося все село. Поставили куполи. Почали будувати храм у 1902 році, а закінчили в 1912-му. Тоді в селі жило 2,5 тисяч осіб. Проіснував він до 1932-го. Активісти під проводом партійців знищували храм. Батюшку заарештували і відправили на каторжні роботи. Пізніше стало відомо, що він загинув під Москвою на будівництві каналу.

Ми, в свою чергу, навели довідки і з’ясували, що 1905 року священиком у Вільному став студент духовної семінарії Василь Олексадрович Просвирін (1879–1937). Родом він із Воронежа, в 1930-х служив уже священиком Новомосковської церкви. 14 листопада 1937 року звинувачений в участі у контрреволюційній групі і через п’ять днів розстріляний.
Реабілітований 14 вересня 1989 року.

Приміщення напівзруйнованої церкви віддали під клуб. Тут комсомольці розважалися. Та якось їм було видіння – ніби прийшли владики храму і звеліли: негайно збирайтеся відціль і не оскверняйте місце Боже. Молодь була настільки налякана, що кинулася врозтіч, хто куди. Після того випадку, кажуть, ніхто більше не прийшов сюди як у клуб.

Потім приміщення колишньої церкви після того віддали під зерносховище і тут зберігали колгоспне зерно. А пізніше, коли за церквою збудували нове зерносховище, приміщення храму атеїсти віддали під спортзал. Він знаходився тут до самої війни. При німцях на другий день окупації церкву відкрито. А потім, коли почалися набіги партизан, які знищили велику кількість німців, церкву в 1942-му знов закрили, почалися арешти й погроми. Відродився храм 1990 року.

Любов до рідної Вітчизни нинішній настоятель храму отець Георгій Ханов передає школярам. Вся літературна діяльність ієрея спрямована на дитяче просвітництво. Бо з 1985 року був учителем російської мови та літератури в школах Росії та України. З прийняттям сану не залишив педагогічної діяльності. З-під його пера виходило кілька книг для дітей.

У 2007 році 25 листопада Свято-Духівська громада урочисто зустріла світлий ювілей – 225-у річницю з Дня свого заснування. Це найстаріша парафія в Новомосковському районі. Сьогодні Вільнянська православна громада живе повноцінним життям і щодня творить добрі справи, тісно співпрацює зі школою.

…Варто побувати побіля земляних валів Новосергіївської фортеці (1690) з мальовничим краєвидом на річку Самару. Колись тут рясно було від історичних знахідок. Зараз їх трохи поменшало. Це тут знаходилося село Корбівка, котра злилася з Вільним. Колись ми побували тут разом з генералом з Москви Андрієм Гаркушею, він як фахівець сказав, що місце для фортеці тут свого часу було обрано дуже вдало і продумано.

А в самому Вільному ми вийшли на величний берег Самари, де колись була панська дача. Сучасні нуворіші скуповують довколишні хати, а хтось замахнувся на грандіозний палац, та так і не добудував його. Нагадує чимось історію з батуринським «довгобудом». А взагалі місцям цим варто бути заповідними.

Дуже вже багата історія тут дихає на кожному кроці.

Фото надані автором


Автор у селі Вільному на СамаріСело Вільне Самарі. Краєвид

До теми:

Молоде літо

...У село Вільне ми приїхали рано. Біля хвіртки невеликого будинку скакала з м'ячем Тоня, молодша дочка голови сільради. Угледівши машину, кинулася до будинку: «Їдуть!» Вийшов Федосій Єлисейович Титов, привіталися. Він запитав, чи є місцинка ще? Для Тоні? Звичайно! І ось ми вже їдемо уздовж Самари, через давню діброву, посаджену ще запорожцями, до партизанського лісу. Батько Тоні, Федосій Єлисейович, був тут командиром партизанського загону. Дорога в лісі навіть для «газика» нелегка. І все ж Титов встигає багато чого розповісти:

– А Тоня моя ще жодного разу не була в нашій землянці. А тут говорить: візьми та візьми. Коли, мовляв, помреш, я буду екскурсії водити ... А тут і я живий і нічого шукати не треба, а от не була ще жодного разу... Ну, ось він, тридцять третій квартал.

...Запалили гасову лампу ...Землянку відновили в минулому році. Це Титова справа. Треба ж. А то люди забувають. І дітям корисно.

(З репортажу спеціальніх кореспондентів «Огонька» М. Бикова и М. Савіна «Молоде літо».
– «Огонек», № 26, 22 червня 1968).

Микола Чабан
Бібліографія:

Іванова Р. П. Лелечий край, край спогадів і мрій. Село Вільне Новомосковського району Дніпропетровської області / Р. П. Іванова, О. П. Чернявська, Л. І. Шерстюк.– 2-ге вид., доп.–
Дніпро: Середняк Т. К., 2017.– 388 с.
Макаревський Ф. Матеріалы для историко-статистическаго описанія Єкатеринославской Епархіи: Церкви и приходы прошедшаго ХVІІІ столетія.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига,
2000.– 1080 с.
Чернявська О. П. Лелечий край – край легенд і пісень. Село Вільне Новомосковського району Дніпропетровської області / О.П. Чернявська, Р.П. Іванова, Л.І. Шерстюк.–
Дніпропетровськ: Акцент ПП, 2016.– 340 с.
Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. Ч. 1.– 3-е изд., испр. и доп.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕСС, 2005.– 312 с.
Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. Ч. 2.– 3-е изд., испр. и доп.– Дніпропетровськськ: АРТ-ПРЕСС, 2005.– 496 с.
***
Почтовик А. Село Вольное расцветает // Днепровская правда.– 1954.– № 13 (18.01).– С. 3.
Чабан М. Вольное // Зоря Город.– 2013.– № 5 (30.01).– С. 5.
Чабан М. Володимир Вернадський: Само село Вільне є жива пам'ятка цієї старовини // Зоря.– 2013.– № 8 (30.01).– С. 5.
Створено: 23.02.2022
Редакція від 23.02.2022