«В бій ідуть тільки «старики»: відоме невідоме

Фільм «В бій ідуть тільки «старики» знято в Україні 1973 року, на кіностудії ім. О. Довженка відомим кінорежисером і актором Леонідом Биковим. Стрічка, яка стала легендою майже одразу після виходу на екран, на якій виросло кілька поколінь, фрази з якої розібрали на цитати і запам’ятали. Фільм із задоволенням дивляться і сьогодні, багато хто вважає, що це одна з найкращих кінорозповідей про Другу світову війну. Але, напевно, не всі знають про історію, яка пов’язує фільм із нашим краєм. А саме з прототипом головного героя – легендарним «Маестро».

«Маестро» у небі над Дніпром

Це – Віталій Іванович Попков (1922–2010), відомий льотчик, двічі Герой СРСР, командир ескадрильї 5-го полку винищувачів, у складі 11-ої гвардійської Дніпропетровської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького авіаційної дивізії, почесний громадянин м. Дніпропетровська (нині Дніпра).

2003 року Віталій Іванович приїздив до нашого міста на зустріч із однополчанами, які брали участь у боях за Дніпро, звільняли наше місто від нацистських загарбників. Відомій дніпровській журналістці Тетяні Абрамовій вдалось взяти інтерв’ю у героя, під час якого він розповів про війну, про себе, про знайомство з Леонідом Биковим і фільм. Цікаво, що саме у небі над Дніпром його вперше назвали «Маестро». 1943 рік, бої за Дніпропетровськ велись жорстокі як на землі, так і в повітрі. Віталій Попков зі своєю ескадрильєю теж піднявся в небо. «…моя ескадрилья у небі над Дніпропетровськом влаштувала німцям такий «небесний джаз»... Ми тоді збили 12 літаків. На радощах мій заступник Сергій Глінкін прямо у повітрі (тоді нас усіх вже радифікували) звернувся до мене: «Командире, можна нам заспівати?». Ну, настрій у мене був, самі розумієте який, і я сказав: «Давай!». І ось у бойовому ефірі наш небесний хор заспівав: «Ой, Дніпро, Дніпро…». Проспівали цю чудову пісню до кінця. І раптом «земля» таким милим жіночим голосом промовила: «Велике спасибі, маестро!». Я посміхнувся і запитав: «Це за що? За концерт чи за бій?». І той же голос прошепотів: «І за те, і за інше…». На той час льотчикові був лише 21 рік, а на рахунку вже було багато бойових вильотів, збитих літаків противника, одна зірка Героя. Загалом в його послужному списку – 648 вильотів, 117 повітряних боїв, багато нагород.

На питання: «Що ж у фільмі від нього, а що від Бикова» Віталій Іванович відповів: «Мене у цьому фільмі розділили навпіл. Початок мого шляху на фронті – як до полку прийшов, як на аеродромі чергував, як перший літак збив – втілено у образі лейтенанта «Кузнєчика», хоча я розпочав війну рядовим сержантом». Був і реальний політ-розвідка, коли він виявив техніку супротивника замасковану під копиці сіна. «Співоча» ескадрилья теж насправді існувала, саме в ній і служив Віталій Попков. У підрозділі був свій оркестр, хор і патефон (особистий Віталія, з яким він пішов на фронт і не розлучався до самої перемоги, а потім передав до музею дніпровської школи №130). До «співочої» на фронті приїздив Леонід Утьосов зі своїм оркестром. Музиканти за власні кошти подарували ескадрильї два літаки з написом «Веселі хлоп’ята» та набір платівок до патефону.

Про життя і про кіно: цікаві факти

Леонід Биков і Віталій Попков познайомилися в Угорщині на святкуванні ювілейної річниці легендарного 5-го полку винищувачів. Леонід Федорович приїхав з групою кінематографістів студії Довженка, а Віталій Іванович о тій порі служив інспектором ВПС СРСР. Їхню зустріч влаштував генерал-полковник авіації Іван Ілліч Харламов, дізнавшись про задум режисера створити фільм про льотчиків.

Після першого спілкування Биков зрозумів, що йому посміхнулась удача – такі факти не кожного дня почуєш, і є шанс для втілення давньої творчої мрії – фільм про військових льотчиків. Навіть назва стрічки сформувалась одразу. Віталій Іванович розповів, що коли він перевіряє військові частини, то бере із собою в небо кращих, фахових льотчиків – «стариків», як і на фронті брав, а молоді недосвідчені зоставались на аеродромі.

Під час роботи над сценарієм Леоніду Бикову і його співавторам Євгену Онопрієнку й Олександру Сацькому довелося зустрічатись із багатьма льотчиками-фронтовиками. За їхніми спогадами були створені цікаві епізоди фільму, «народились» окремі персонажі. Бикову припала до душі розповідь про льотчика-аса Дмитра Титоренка, який за бойові операції один із перших отримав нагороду ще у 1941 році. Режисер дав його прізвище своєму «Маестро», замінивши одну літеру та ім’я на Олексія. З’явився у фільмі й льотчик Вано на згадку про відважного грузина Вано Габунію, який загинув у лобовій атаці з нацистським винищувачем. Обоє були бойовими побратимами легендарного українця Івана Кожедуба. Прообразом Зої стала Надія Попова, заступниця командира ескадрильї 46-го гвардійського жіночого полку нічних бомбардувальниць. Малюнок на фюзеляжі літака «Маестро» було зроблено за аналогією штурмовика «Ил-2» Василя Ємельяненка, який колись у мирному житті був студентом консерваторії.

Сценарій довго не затверджували, чиновникам від культури він здався «наївним, не героїчним, неправдивим». Вагомим стало «за» льотчиків-фронтовиків, ветеранів 5-го авіаполку. Та й після затвердження сценарію труднощів у режисера вистачало.

Мінялись директори картини, актори. На роль «Смуглянки» спочатку був запрошений Анатолій Матешко, але він відмовився задля іншого проєкту, чим дуже засмутив Леоніда Федоровича. На щастя, швидко знайшли заміну – 19-річного студента театрального вишу Сергія Підгорного, який вдало «вписався» до акторського ансамблю. У ролі лейтенанта «Кузнєчика» режисер бачив Володимира Конкіна, але актор був задіяний у багатосерійному фільмі «Як гартувалася сталь», і режисер Микола Мащенко не відпустив його на зйомки до Бикова. Багато нервів і душевних сил поклав режисер, щоб затвердити на роль механіка Макарича комедійного актора Олексія Смирнова. «Цензори» поступилися після того, коли Биков розповів, що «актор з дурнуватим обличчям» дійсний учасник-герой війни, має цілу низку бойових нагород.

Справжньою проблемою постала відсутність техніки воєнної доби. У країні не збереглися винищувачі, на яких літали льотчики славетної ескадрильї, «мессерів»; «кукурузники» знайшли у музеях, один ПО-2 – у Польщі. Порятунок надійшов від Олександра Покришкіна, маршала авіації, на той час голови ЦК ДТСААФ, до якого звернувся Биков. Свого часу Олександр Іванович 10 років перебував на службі у Києві, неодноразово бував на кіностудії ім. Довженка, до того ж… йому сподобався сценарій фільму. Своїм наказом він віддав кіношникам, майже «землякам» «на розтерзання» чотири навчальних літаки ЯК-18А, які переробили під потрібну модель Ла-5ФН. Роль «мессершмітта» у фільмі виконав чеський спортивний літак, біплан ПО-2 «позичили» у музеї воєнно-повітряних сил при академії ім. Гагаріна під особисту відповідальність маршала авіації Сергія Руденка.

Леонід Биков хотів зняти картину на кольорову плівку, але йому не дозволили, дали чорно-білу. Потім критики говоритимуть про «вдалий прийом» режисера, який зняв фільм у стриманих, суворих тонах, і як гармонійно «вписалась» кінохроніка воєнних часів до стрічки. 

Відзнятий матеріал монтували 3 місяці. Озвучування фільму зробили тільки російською мовою, хоча за тодішнім правилом фільми, зняті в союзних республіках, повинні були мати дві повноцінні мовні версії – російською та мовою республіки. На такому рішенні наполіг в.о. директора кіностудії ім. О. Довженка Гліб Шандибін, мотивуючи це тим, що «всі персонажі спілкуються російською мовою, мовою, яка є звичною, загальнозрозумілою та узаконеною мовою нашої Радянської Армії… Дубляж фільму українською, в даному разі просто неможливий, оскільки дубляж зруйнував би драматургію; і найголовніше – зникне дуже важлива для фільму тема інтернаціоналізації» (з листа голові Держкіно УРСР В. Большаку).

27 грудня 1973 року було влаштовано допрем’єрний показ фільму. На нього були запрошені не лише високі чини українського кінематографа, а й льотчики-фронтовики, серед яких був і Олександр Покришкін. Коли у залі увімкнули світло, на очах легендарного льотчика присутні побачили сльози, і, ледь стримуючи почуття, він промовив: «Все так, як було».

11 січня 1974 року у київському кінотеатрі ім. Довженка з успіхом відбулася прем’єра «В бій ідуть тільки «старики». Фільму поаплодували і… поклали на полицю. Очільникам культури картина не сподобалась: «люди не повертаються, гинуть в бою, а вони пісеньки співають, такого бути не могло». Тоді за стрічку заступилися глядачі та ветерани, серед яких був і член ЦК КПРС, головнокомандувач ВПС, Головний маршал авіації Герой Радянського Союзу Павло Кутахов. Він особисто ходив до міністра культури України Олексія Романовського, та ще двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант авіації Віталій Попков. На своїх прикладах доводили, що події у фільмі не вигадка.

Остаточне рішення випустити фільм в широкий прокат, було прийнято завдяки успіху «Стариків» на VII Всесоюзному кінофестивалі, де картина Бикова отримала дві перші премії – за кращий фільм і виконання чоловічої ролі та спеціальний приз від міністерства оборони СРСР.

На широкий екран фільм вийшов 12 серпня 1974 року. Уже до кінця року стрічка зібрала на своїх сеансах 44 мільйони 300 тисяч глядачів, посівши четверте місце в прокаті. Такий успіх став великою несподіванкою як для творців фільму, так і для Держкіно, оскільки на той час фільми про «Велику Вітчизняну війну», такої каси практично не збирали.

Картина дала путівку у творче життя низці акторів. Сергій Іванов щойно закінчив театральний інститут і був запрошений режисером до зйомок у фільмі. Запропонувавши почитати сценарій, почув у відповідь: «Я уже прочитав, – Буду грати». «Кого?» – здивувався Биков. «Кузнєчика!!!» Биков жартував потім, що взяв Іванова на цю роль через його молодечу зухвалість. Іванов блискуче зіграв довірену йому роль, яка зробила молодого актора знаменитим на всю країну.

Фільм став кінодебютом Євгенії Симонової, виконавиці ролі льотчиці Маші, яка так полюбилася глядачам. На той час Симоновій виповнилось лише 18 років, вона була студенткою другого курсу Щукинського училища. На майданчику колеги ставилися до дівчини з ніжністю і турботою. Сама актриса вважає Леоніда Бикова своїм хрещеним батьком у кіно а роботу у стрічці «приголомшливим подарунком долі».

У фільмі звучить багато пісень: «Ніч яка місячна», «Вечерний звон», «Эх, дороги…», «В землянке», «За того парня», мелодія танго «Утомлённое солнце». Та лейтмотивом стала «Смуглянка». Це була улюблена пісня Леоніда Бикова, яка йому запам’яталась з воєнного дитинства. Саме цю пісню він заповів виконати на своєму похованні товаришам-кіношникам. Так і сталося – вся «друга співоча» зі сльозами на очах проспівала пісню до кінця, проводжаючи свого режисера і друга. Леонід Федорович загинув у квітні 1979 року. 

У фільмі «Маестро» мріяв виступити на чолі відомого оркестру. Такий концерт відбувся у реальному житті після святкування Дня Перемоги у саду «Ермітаж» в Москві. Конферансьє оголосив виступ джазового оркестру під орудою маестро Леоніда Утьосова. Але музикант зазначив, звертаючись до глядачів, що у залі знаходиться ще один маестро і запросив на сцену Віталія Попкова. Представивши льотчика, попросив його розпочати концерт. Під овації глядачів оркестр уперше виконав улюблену пісню льотчиків-фронтовиків «Смуглянку».

Акторам, виконавцям головних ролей у фільмі встановлено пам’ятники, Леоніду Бикову – у Києві та Харкові, Олексію Смирнову – у Харкові. Віталія Попкова поховано на Новодівочому кладовищі (м. Москва), скульптурну композицію надгробку вінчають великі літери «Будем жить!» – крилатої фрази з фільму.

Закінчити хочеться словами Леоніда Бикова про фільм, які і сьогодні доречні й актуальні: «Ми ж хотіли довести, що в роки випробувань перемагають ті, хто залишається людьми в найжорстокіших умовах, хто бере з собою до бою все світле, людяне, за що і веде битву з ворогом. А що може бути гарніше музики? Недарма герої «другої, співочої ескадрильї» полюбляють повторювати: «Війни минущі, музика вічна!».

Титульне фото: Постер до фільму 
«В бій ідуть тільки «старики» // https://uk.wikipedia.org/wiki