Іван Сокульський: душа, осяяна світлом

Іван Сокульський народився 13 липня 1940 року на хуторі Червоноярському Синельниківського району на Дніпропетровщині.
На початку війни батько, Григорій Петрович, добровольцем пішов на фронт, а в лютому 1944 р. пропав безвісти. Мама, Надія Іванівна, опинилась із сином на окупованій території. Голодне воєнне і повоєнне дитинство. В 1957 р. юнак закінчив Синельниківську середню школу № 3. Кілька років працював на підприємствах Дніпропетровська та Львова.
Хутір – «єдина вулиця в центрі ойкумени степу» – розташувався поблизу колишнього Ненаситецького порогу на Дніпрі. Зі степом, порогами, Дніпром пов'язані перші найсильніші враження від світу. Дніпро, пороги, степ стануть трьома китами всього життя і творчості Івана.
У 1962 р. І. Сокульський вступив на філологічний факультет Львівського університету. Львівське оточення, архітектура старого міста і, звичайно ж, сам університет, де на початку 60-х ще лишалося трохи від «колишньої академічної атмосфери», мали значний вплив на Сокульського. І все ж «довше двох років не міг лишатися без щоденного причастя Дніпром і степовою далечінню» з третього курсу перевівся вчитися до Дніпропетровська.
Ще під час навчання у Львові Сокульський прилучився до того культурно-національного руху, що ширився всією Україною, пізніше діставши назву шістдесятництва. Провісниками того руху були Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Алла Горська... Відчуття своєї приналежності до цього покоління, близьке знайомство з колом тодішньої київської інтелігенції формувало світогляд його як «українця з усіма випливаючими звідси наслідками».
Саме тому з перших днів навчання він став предметом пильної уваги «компетентного» представника КДБ, приставленого до університетської молоді. Як наслідок, 5 травня 1966 р. його виключили з університету за неблагонадійність і написання націоналістичних віршів. На цьому нормальне життя скінчилося – почалися поневіряння. На прожиття юнак мусив заробляти, влаштовуючись на різні випадкові та тимчасові посади не за фахом. У друк не прорвалося нічого, крім кількох публікацій у журналах. Запланована у видавництві «Молодь» збірка його поезій так і не побачила світу. Відчай того становища вилився в рядки:

Щодня в мені вмирає вірш,
їх не встигаю хоронити.
Вмираю й я... Ти не повіриш? –
Без них – не хочу жити!
Без них – не хочу... То не я –
Чужа людина, що на мене схожа!

Улітку 1968 року, коли на Дніпропетровщині була розгорнута «антисоборна» кампанія, Сокульський стає одним із авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська» на захист роману «Собор» Олеся Гончара та його однодумців. У «Листі...» говорилося про втрати, яких зазнає українська культура, про гнітючу атмосферу, в якій жила інтелігенція в місті, наводилися конкретні факти її переслідування. Це був відчайдушний крик тривоги і протесту, яким молодь хотіла розбудити почуття совісті та обов'язку керівників. Його не почули. В документах КДБ «Лист...» назвали «антирадянським документом, в якому паплюжиться національна політика радянського уряду». Навіть саме ознайомлення з цим документом вже інкримінувалося як «антирадянська агітація і пропаганда».
Для Сокульського «Лист...» став першим порогом, перейшовши який «шляху назад не було». Як одного з авторів «Листа...» його заарештовують. Передчуваючи все, через що доведеться пройти, він занотує у своєму записнику: «З ярликом на шиї, мов з петлею, я іду на сором і на глум».
 1970 р. в місті відбувся судовий процес (разом з І. Сокульським у справі проходили В. Савченко та М. Кульчинський), який набув широкого розголосу далеко за межами області. Вироком суду молодого поета Івана Сокульського визнано особливо небезпечним державним злочинцем, якого засуджують до чотирьох із половиною років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Термін ув’язнення він відбував у таборах Мордовії та Володимирського централу.
 Варто зазначити, що для інакомислячої молоді 60-х років радянські політичні табори стали тим вишколом, де відбувався найактивніший процес переоцінки духовних цінностей, тією, за словами Василя Стуса, «школою радості», де політв'язнів навчали, як правильно сприймати світ і радіти всім його досягненням.

Закрити світ – нехай тюрма регоче.
Віднять ім'я... Відкрити страмоту.
Звалити день і засвітити – ночі!
Відкрити рай – отут!
Стоптати все! На всіх накласти чобіт.
Покласти ціль – мов камінь привалить!
Де гімни чуть – це хто в жалобі?
Кому це там – «болить»?

– напише про той «театр абсурду» Сокульський. Звільнившись із місць ув'язнення після повного відбуття покарання в 1973 p., він вступає до Української Гельсінкської Спілки, основою діяльності якої було намагання дотримуватися прав людини, записаних у Радянській Конституції. Він розуміє, що боротися за такий спосіб життя, де людина сама по собі має цінність, «даровану від Бога неповторність», право «пройти шляхом своїх тривог», а не віддати життя задля чужої мети, – небезпечно. Адже з перших днів створення Української групи органи КДБ почали переслідувати її членів. Та життєва позиція Сокульського, виголошена ним у вірші «Кредо» – «Не боятися бути – Далі боліть».
У 1980 році його заарештовують вдруге. В «Обвинувачувальному висновку у кримінальній справі», що зберігається у фондах історичного музею, навіть вірш

Покликав степ за обрії сумні.
Далека тиша. Світло висоти.
А степ поклав свої найперші дні,
де перший раз прийшов до нього Ти,

розглядається як свідчення його «антирадянських» переконань.
Сокульський не шукав конфронтації, як запевняли репресивні органи, приписуючи йому принципову антирадянськість від самого початку. Йому нав'язали політичну боротьбу, як і більшості з тих, хто просто закликав до розуму й порядності, до пошанування прав людини і громадського порозуміння. Інша річ, що і така, і швидше моральна, ніж політична опозиція, була небезпечною для режиму і об'єктивно ставала і формою його заперечення, яке поступово набирало політичного характеру.
Друге засудження було ще суворішим – 10 років в'язниці і 5 років заслання – максимальний термін, який присуджували особливо небезпечним державним злочинцям. Покарання він відбував у сумнозвісному таборі смерті в с. Кучине Пермської області, де обірвалося життя Василя Стуса. Виникла реальна загроза і життю Івана Сокульського.

Усе, усе належить Богу!
У його ласці кожна мить.
Мій біль – зажур, мою тривогу
прийми, о Господи, прийми.
Не допусти мого загину,
покрий мене небес крильми!
Прийми, о Господи, Вкраїну,
нехай ми будемо людьми,
– цей вірш народжується в камері Кучинського табору.
Незважаючи на такий важкий життєвий шлях – 13 років таборів, 72 доби безперервного карцеру, Іван Григорович лишився справжнім українським інтелігентом, «лицарем духу», як назвав його український художник Панас Заливаха. Всі, хто близько знав Сокульського, говорили, що навіть зовні помітна була в ньому якась задивленість «понад себе», якесь «внутрішнє світло», яким ніби писаний був увесь Іван. В Євангеліє від св. Іоана є слова: «А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його». Оте «перше світло», яке, за словами Сокульського, було сховане в ньому, допомогло вижити у тому світі, а ще творчість, що була єдино можливою формою самовираження. Саме екстремальність ситуації, ізоляція викликали граничну сконцентрованість творчого зосередження, гостроту і ясність погляду, відсікли все другорядне і миттєве, зберігаючи лише непересічність цінностей буття і духу.
І хоча більшість поезій позначені топонімікою Мордовії та Уралу, живе в них стихія духмяного степу і широкого Дніпра.

Степ навсібіч безберегий,
Простір – на тисячі літ!
Всі, в цей чорнозем полеглі, –
мій неперервний рід.
Відкрито усе – до основи...
Крізь віки проглядає Дніпро-сивочуб.
Простору й далечі мова! –
На всю Україну чуть.

Чисті, одухотворені, піднесені вірші до краю сповнені тугою за рідною землею. Ліричний герой зосереджується на «значущій сутності» своєї землі. Через образи-символи «каменю», «світла», «гори», «висоти», якими переповнені поезії, він занурюється у стихію свого першопочатку, завдяки їм відтворює цілісний образ світу.
Звільнився Сокульський з місць ув'язнення лише у часи перебудови. І то, одним з останніх після протесту світової громадськості. Став активним рухівцем, просвітянином. «З невеликим тісним колом січеславської інтелігенції» видає культурологічний альманах «Пороги», бере участь у форумі української поезії «Золотий гомін», готує до видання свою збірку «Владар каменю», яка побачила світ після смерті автора (поет помер 22 червня 1992 року). Як і довідка про реабілітацію, яка, затримавшись у дорозі, надійшла в родину на 40-й день після смерті.
Збірка «Владар каменю» вмістила лише невеличку частину, створеного поетом за життя. Видання його творів продовжуються. Стараннями дружини, громадської діячки Орисі Сокульської побачили світ збірка вибраного «Означення волі», унікальна книга листування з донькою «Листи до Марієчки», двотомник епістолярної спадщини «Листи на світанку», вибрані поезії «Лірика». Творчий доробок Сокульського, мов магічне свічадо, віддзеркалив одухотворену постать поета-філософа, осягнення якого ще попереду.
Світлана Мартинова

Бібліографія
Сокульський І. Г. Владар каменю : вірші ; передм. авт. ; післяслово Ю. Вівташа. – Київ : Український письменик, 1993. – 158 с.
Сокульський І. Г. Означення волі: Вибрані поезії . – Дніпропетровськ : Січ, 1997. – 351 с.
* * *
Дружко М. О. Еволюція І. Сокульського як митця : на матеріалі збірки «Листи до Марієчки»  // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту) : зб. наук. праць. – Дніпропетровськ : РВВ ДНУ, 2006. – Вип. 5. – С. 120–126.
Селіванов (Буряк) В. Подвиг на рівні планетарного осмислення. Іван Сокульський  // Хроніка 2000. Дніпропетровськ : виміри історичної долі. – Київ : Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2008. – Вип. 74. – С. 751–754.
Селіванов (Буряк) В. Скіфські профілі. Подвиг на рівні планетарного осмислення (Іван Сокульський)  // Слово про літературу та письменників Придніпров’я : нариси та есеї. – Дніпропетровськ : Дніпрокнига, 2005. – С. 262–264.
Степовичка Л. Мед із каменю, або Друге пришестя Івана Сокульського  // Слово про літературу та письменників Придніпров’я : нариси та есеї. – Дніпропетровськ : Дніпрокнига, 2005. – С. 219–228.
Студент Дніпропетровського державного університету 40–50-х XX століття Іван Сокульський // Перед очисною грозою . – Днепропетровск : Пороги, 2006. – С. 157–161.
Чута А. І. Іван Григорович Сокульський  // O, alma mater, зоре світанкова! : нариси / ДНУ ім. О. Гончара. – Дніпропетровськ : Пороги, 2009. – С. 91–95.
* * *
Лицар Свободи. До 75-річчя від дня народження Івана Сокульського : біобібліогр. покажчик / упоряд. І. Голуб. – Дніпропетровськ : ДОУНБ, 2010. – 22 с. (Сер. «Літературна Дніпропетровщина»).
* * *
Сокульський Іван Григорович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukrainica.org.ua/rus/projects/misto_i_chas/famous_persons/2483-2483.html