Микола Стасюк

Микола Стасюк

Стасюк Микола Михайлович (бл. 1880 – загинув влітку 1943, м. Маріуполь, Донецької обл.) – український політичний діяч і кооператор. Народився в сім’ї урядовця на Катеринославщині. У 1903 р. вступив до Петербурзького гірничого інституту, був членом української студентської громади. Не поривав зв’язків з Катеринославщиною. Збереглося два листи Стасюка до Д. Яворницького (де він клопочеться про колегу по партії Ісаака Мазепу). Організатор селянських спілок на Катеринославщині в 1905 р. На суді у лютому 1908 р. засуджений на 8 місяців тюрми.
У листі до Д. Яворницького, датованому 15 листопада 1908, Стасюк клопотався про звільнення заарештованого товариша Феодосія Палянички, також майбутнього члена Центральної Ради. На конверті рукою Д. Яворницького зроблено напис: «Лист політичного Миколи Стасюка, який укупі з Строменком сидить у тюрмі і якого я визволяв із неволі». Був задіяний на обласній виставці 1910 р. у Катеринославі: «Справою продажу книжок на виставці завідували з членів товариства д.д. Сіренко, Лисиченко, М. Веснін та М. Стасюк, яким допомагали приватні особи. Усього було продано на виставці на 714 рублів». Ця згадка в пресі дозволяє віднести Стасюка до січеславських просвітян. Ось яку характеристику дав йому Олександр Лотоцький, який добре знав його по Петербургу:
«Микола Стасюк належить з становища «старого студента» до двох поколінь українського студентства. Вступив він до Гірничого інституту молоденьким, надзвичайно гарним на вигляд хлопцем – на українському балу дістав перший приз за красу і костюм. Після сталі мешканці Петербургу обсервували зовнішню трансформацію того колишнього красуня, що важенів, розбухав, лисів, але все вчився і вчився у свойому інституті.
Се «вічне студентство» зовсім не було ознакою наукового лінивства, бо Стасюк дуже інтенсивно жив науковими інтересами, пильно працював над питаннями економічного стану України, написав і видрукував досить поважну на свій час брошуру про автономію України і серед українського студентства створив – у певному розумінні – свій напрям праці в студентській громаді; полягав він у дослідженні саме економічної сторони української проблеми.
Порядна, чесна, щиро віддана справі людина, Стасюк все більше набував типові риси «вічного студента» – поетичне розкидання по ріжних справах, що їх врешті не в силах був доконувати, та надмірну балакучість з кожного приводу та по кожному питанню на ріжних зборах. Розумний, досвідчений в українській справі, виступав на перший кон в початках революції». (Ол. Лотоцький. Сторінки минулого.– Т. 2.– Варшава., 1933.– С. 90–91).
Репресований, напевне, 1930 р., Стасюк відбував десятирічний термін ув’язнення, зокрема, на лісоповалі в Карелії та на «Біломорканалі». Перед Другою світовою війною з’являється в Маріуполі, де йому дозволили сторожувати у міському саду. З відходом із міста більшовиків і початком німецької окупації Стасюк виходить із затінку і вже 10 листопада 1941 підписує «Маріюпільську газету» як відповідальний редактор. Він же був одним з організаторів відродженої у місті «Просвіти». Це були легальні форми його роботи. Водночас Стасюк був одним з організаторів і керівників маріупольського самостійницького підпілля. У роки окупації в місті діяла досить міцна антифашистська організація націоналістичного спрямування. її гаслом було: «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!» За спогадами Є. Стахова, маріупольська група була найсильніша.
Керована Стасюком «Маріюпільська газета», хоч і в умовах жорсткої гітлерівської цензури, послідовно проводила самостійницьку лінію, з номера в номер публікувала матеріали з історії, літератури і культури України. Історичні події висвітлювалися з позицій теорії М. Грушевського. У своїй першій розлогій публікації «Професор Михайло Грушевський» Стасюк детально виклав суть теорії вченого, окреслив значення його наукової спадщини.
21 червня 1942 р. «Маріюпільська газета» повідомила про те, що міська комендатура дала згоду на організацію Маріупольського українського товариства «Просвіта». Міська управа надала для «Просвіти» окремий будинок на п’ять кімнат. При товаристві мали організуватися аматорські гуртки — драматичний, хоровий, бандури, танців, гуртки, де мали вивчатися історія України, німецька мова, створювалася українська книгозбірня. А 16 липня того ж року по вул. Б. Хмельницького, 66 (нині Георгіївська) були скликані установчі збори товариства. Керівником «Просвіти» обрали Андрія Ірія, заступником став Стасюк. У складі «Просвіти» організовано кілька секцій: історико-економічна, мовно-літературна, драматична, жіноча, української матері та ін. 21 серпня 1942 р. відбулися об’єднані збори мовно-літературної та історико-економічної секцій. Письменник Стасюк прочитав уривки зі своїх мемуарів «На межі божевілля», які книжкою мали вийти у Маріуполі. З того дня і впродовж двох місяців «Маріуюпільська газета» друкувала уривки з цієї книги. У ній розповідалося про десятирічні поневіряння Стасюка в лабіринтах ГУЛАГу, зокрема, в Карелії та на «Біломорканалі».
Керована Стасюком «Маріюпільська газета» регулярно публікувала тижневі календарні плани роботи «Просвіти», детально висвітлювалися заходи, що їх проводила місцева «Просвіта», тут періодично з’являлися ґрунтовні патріотичні публікації різних авторів. Відродився і місцевий український театр, причому усі провідні актори належали до «Просвіти». Товариство «Просвіта» в Маріуполі активно діяло протягом року – від червня 1942 р. по червень 1943 р.
Стасюк був заарештований гестапо разом з іншими керівниками підпільної антифашистської організації ОУН (А. Болгарський, М. Фененко та ін., всього 14 чоловік). Таким чином, Стасюка і його однодумців поглинула гестапівська катівня. У спогадах Євгена Стахова «Крізь тюрми, підпілля й кордони» (К., 1995) пишеться: «...провокатором був Олько Вальчик і саме він спричинився до арештів – Лічмана, Гриціва, Гайдара, Стасюка, Жижури, інших. Він видав на смерть маріупольському гестапо майже двадцять членів нашого підпілля, наших товаришів. Вони були розстріляні. Вічна їм пам’ять». Відтоді Маріупольська «Просвіта» фактично припинила своє існування. Сторінки історії «Просвіти» в окупованому Маріуполі досліджує місцевий краєзнавець Павло Мазур.
     Микола Чабан

Бібліографія

Голуб А. І. Катеринославець Микола Стасюк у Центральній Раді : історико-краєзнавчий аспект // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. – Дніпропетровськ : ДНУ, 2002. – Вип. 10. – С. 202-207.

Стасюк М. М. // Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921) : біобібліограф. словник. Близько 670 імен / М. П. Чабан. – Дніпропетровськ : ІМА-прес, 2002. – С. 418–421 : фото.

Чабан М. Микола Стасюк – політик, міністр, державний муж // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2010 рік : бібліогр. покажчик / упоряд. І. Голуб. – Дніпропетровськ : ДОУНБ, 2009. – С. 81–89.

Чабан М. П. М. М. Стасюк – відомий політичний і кооперативний діяч України // Придніпров’я : історико-краєзнавчі дослідження : зб. наук. праць. – Дніпропетровськ : НГУ, 2009. – Вип. 7. – С. 208–221.
* * *
Чабан М. Чільний діяч Центальної Ради – сторінки біографії Миколи Стасюка / М. Чабан // Молода нація. – 2007. – № 3. – С. 71–87.
* * *
Осташко Т. С. Стасюк Микола Михайлович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.history.org.ua/?termin=Stasiuk_M







 27.04.2020
 (9 переглядів)