Галина Федорівна Романова

Галина Федорівна Романова

Після семи років навчання в школі Галина Романова вчилась у медичному училищі, а після нього – у Дніпропетровському медичному інституті. 10 червня 1937 р. постановою  НКВС і Прокурора СРСР її батька Федора Петровича Романова звинуватили в  приналежності до контрреволюційної організації та розстріляли. Галину Романову, як «доньку ворога народу», виключили з комсомолу, проте, на щастя, не з інституту. Коли почалася війна, Галина Романова перейшла на п’ятий курс навчання. В окупованому Дніпропетровську згідно розпорядження Генерального комісара міста Келлера продовжували функціонувати деякі навчальні заклади, серед них і Державний  університет.
24 січня 1942 р. відділ охорони здоров’я обласної управи направив декану медичного факультету В. Архангельському листа, яким дозволялося продовжувати заняття на випускному курсі «як виняток, через велику нестачу лікарів у Дніпропетровську». З 29 січня заняття відновились, були призначені випускні іспити з 15 травня по 15 червня 1942 р. Одначе наміри окупаційної влади були значно глибшими, ніж ліквідувати велику «нестачу в лікарях у Дніпропетровську».
Не лише в Дніпропетровську, але й  багатьох містах України, продовжували працювати навчальні заклади, в яких готували фахівців-медиків. Це пояснювалося не турботою загарбників про здоров’я українського народу, але зовсім іншими причинами. До Третього Рейху за рішенням германського уряду стали масово прибувати люди з окупованих країн Європи. Одних, як військовополонених, розташовували в концтаборах, інших – для роботи в трудових таборах і сільській місцевості. Величезна кількість робочої сили вимагала й немало лікарів. Тому, аби не змушувати німецьких медиків возитися з хворими «остарбайтерами» (в дослівному значенні «східними робітниками»), до Німеччини завозили медиків із України.
Галина Романова продовжила освіту на медичному факультеті університету, який був найбільшим у всьому навчальному закладі. Після успішної здачі випускних іспитів вона отримала диплом лікаря. А вже першого липня 1942 р. у складі групи лікарів-випускників Дніпропетровського університету та інших медиків у кількості 125 чоловік прибула до Німеччини. Галину Романову призначили табірним лікарем у Берліні, а потім розподілили до містечка Вільдау. Побутові обставини та  умови роботи складалися для молодої лікарки добре. Вона мешкала на квартирі у німецької господині, на службі лікувала робітників, які прибули з різних країн Європи, мала і вільний час. І хоча вона дуже нудьгувала за своїми рідними та близькими, проте втішалася думкою, що її мама, Ірина Павлівна Романова, отримує матеріальну допомогу.
Відомо, що згідно постанови імперського рейхсміністра відбування трудової повинності в Німеччині чи Австрії оплачувалося за урегульованим тарифом на загальних умовах із обов’язковим наданням днів відпочинку.  А в Україні старі батьки тих, хто виїхав до Німеччини, на перших етапах війни отримували державну дотацію від німецького уряду, що суттєво полегшувало їхнє існування в умовах окупації.
Проте довго мешкати на квартирі німецької господині, з якою у Галини Романової склалися чудові стосунки, не довелось. У грудні 1942 р. її перевели до Ораніенбургу. Там на військових підприємствах працювали люди, переважно молодь, з Радянського Союзу, Чехословаччини, Франції, Бельгії, Голландії. Ораніенбург – провінційне німецьке містечко в шістдесяти кілометрах від Берліну, під час війни стало місцем важливих військових об’єктів, а також трудових таборів.
Будучи лікарем, Галина Романова могла вільно пересуватися з табору до табору і навіть до Берліну по ліки. Тут вона побачила, як нелегко складалася доля багатьох «остарбайтерів», які піддались на заклики поїхати до «прекрасної Німеччини» чи були забрані туди силою. Молода лікарка робила все, аби полегшити страждання людей, зайнятих на підприємствах військових заводів і хімічної промисловості. Вона боролася не лише з хворобами, а й з апатією серед молоді, вселяючи в них бадьорість. Хоча її власні звістки на батьківщину вже не дихали колишнім оптимізмом.
Тепер уже нелегко встановити, що підштовхнуло Галину Романову стати членом підпільної антифашистської організації «Інтернаціональний союз». Корінні зміни в перебігу Другої світової війни після розгрому німецьких військ під Сталінградом, безумовно, стали сильним стимулом для такого кроку: східний фронт неухильно рухався в західному напрямку. Галина Романова приєдналась до нелегальної антифашистської групи, яку очолював староста табору фірми «Шварцкопф», військовополонений Микола Романенко. У травні 1943 р. він влаштував Галині Романовій зустріч із організатором «Інтернаціонального союзу», вихідцем із Росії берлінським хіміком Костянтином Задкевичем, після чого між ними встановилася тісна взаємодія.
Важко з усією визначеністю судити про практичну діяльність «Інтернаціонального союзу», який проіснував з квітня 1943 по жовтень 1944 р. Група ставила перед собою завдання передавати відомості військового характеру до Радянського Союзу та Франції, а також організувати озброєне повстання при підході радянських військ до Берлина.
Були підготовлені зашифровані листи-звернення. Від радянської групи їх складали Романенко, Романова, Занчаровський і Калениченко. Від французів – Жан Кошон і Володимир Буасельє. Костянтин Задкевич мав вручити їх шведу Гульбрингу, який збирався виїхати до Стокгольма. Проте зустріч не відбулась. Гестапо переграло підпільників, и 4 жовтня 1943 р. Задкевича затримали. На допиті він назвав імена. Через день, 6 жовтня 1943 р. заарештували майже всіх членів організації, серед них і Галину Романову. Її помістили до в’язниці Бранденбургу, де дівчина перебувала під слідством. Берлінський гестапівський чин, інспектор з карних справ Габекер після розслідування справи вирішив передати її до трибуналу.
Про те, що було далі, свідчить звинувачувальний акт головного імперського прокурора Лаутца, виголошений у першому сенаті при Берлінському трибуналі 18 лютого 1944 р. Заарештованих звинувачували за шістьма параграфами Німецького Карного Кодексу. На 29 сторінках машинописного тексту розповідається про діяльність антигітлерівської організації, в складі якої була «російський лікар Галина Романова». У Звинувачувальному висновку імперського прокурора дається характеристика учасникам організації. Галині Романовій у «списку Лаутца» відведено шосте місце. Прокурор з німецькою педантичністю визначав ступінь активності кожного обвинувачуваного в діяльності «Інтернаціонального союзу», а, отже, в державній зраді Великій Німеччині. Рядки звинувачувального акту розкривають мужній і привабливий образ молодої лікарки, яка добровільно взяла на себе весь тягар відповідальності за діяльність групи опору.
27 квітня 1944 р. голова трибуналу суддя Ролан Фрайслер оголосив присуд членам «Інтернаціонального союзу». До смертної кари на гільйотині засуджені: Костянтин Задкевич, Жан Кошон, Рудольф Темер, Володимир Буасельє, Микола Романенко, Галина Романова. До довічного ув’язнення – Іван Лесик, Петро Зозуля, Олександр Хомлов, Михайло Занчаровський, Жаме Фрішо.
Понад сто днів провела Галина Романова в камері смертників нацистської в’язниці Плетцензеє в Берліні. Напередодні виконання присуду їй надали право останнього бажання смертника. Галина попросила передати своїй подрузі Валентині Круподер сімейну фотокартку, яку їй дозволили мати в камері, де вона написала прощальні слова своїй родині до Кам’янського. Якою безнадією від неминучого наближення смерті й разом любов’ю до рідних душ віє від цих коротких рядків!
«г. Каменское, Днепропетровской области, Славянская ул. 7/3. Дорогие, любимые. Как жаль, что вижу не Вас, а лишь отпечаток, в то время как Вы от меня далеко… (тут Галина намалювала математичний знак нескінченності) Тюрьма. Берлин 18/VIII-44. Хочу видеть Вас ещё раз… и тогда была б счастлива. Родные, целую Вас крепко, Ваша дочь. Сохрани Вас… Дорогая мамочка, прощай».
Наступного дня, 19 серпня 1944 р., двадцятип’ятирічна Галина Федорівна Романова померла страшною смерть під ножем гільйотини.
Олександр Слонєвський

Література
Романова Галина Федоровна. «… и брызнула кровь ее на стену» // Слоневский А., Мороз О. История в лицах, или Портретная галерея Каменского-Днепродзержинска. Новеллы и очерки. Дніпропетровськ: «Пороги», 2011. С. 138–142.


 14.09.2018
 (6 переглядів)