Життя і смерть Івана Василенка
3 січня 1854 року народився видатний земський діяч Катеринославщини Іван Григорович Василенко. Це – одна з перших спроб повернути із забуття його світлу постать. 28 серпня 1894 року розпорядженням Міністерства народної освіти Росії затверджено правила про стипендії імені Григорія Івановича та Івана Григоровича Василенків. Стипендії засновувалися при Харківському імператорському університеті. І батько, і син свого часу навчалися на юридичному факультеті цієї вищої школи. Молодший Василенко потім викладав на тому ж факультеті як приват-доцент. Так, з ініціативи і коштом дружини і матері Катерини Павлівни Василенко було увічнено імена двох гідних особистостей нашого краю на ниві народної освіти. Але звідтоді проминуло майже 120 років. Імена Василенків забулися, добрі справи їхні покрилися мороком забуття. Ми постановили розшукати творчу спадщину молодшого з роду – Івана Григоровича. І ось перед читачами весь розшуканий нами на сьогодні доробок світлої пам’яті земського діяча на Катеринославщині Івана Григоровича Василенка (1854–1892). Хто ж ця призабута постать?
Він був нащадком козацького старшини Григорія Івановича Василенка, який отримав у запорожців прізвисько Трьомсин і служив канцеляристом у козаків. Добре знав Івана Василенка на земській і освітянській нивах етнограф і фольклорист Яків Новицький. Після дочасної Василенкової смерті він напише: «До речі, зауважимо, що канцелярист Василенко-Трьомсин – предок нещодавно померлого землевласника Олександрівського повіту Ів(ана) Григ(оровича) Василенка-Тромсиненка, про заслуги якого є ґрунтовні відомості в архіві місцевого (олександрівського) маршалка дворянства». Ось яким подвійним прізвищем наділив його фольклорист – Василенко-Тромсиненко. Як нам вдалося встановити, в жилах Івана Григоровича текла кров ще кількох козацьких родів: Савицьких, Уманських, Товбичів, Леонтовичів, Ханенків, Чарушинських… Його мати Катерина Павлівна мала одну восьму частину грецької крові (один з її прадідів був феодосійський грек). А ще Іван Василенко перебував у родинних зв’язках із найулюбленішим секретарем ясновельможного князя Михайла Воронцова і його братом Платоном – катеринославським віце-губернатором. Ну, і, звичайно, рід Василенків породичався з багатьма олександрівськими шляхетськими родами: Миргородськими, Марками, Гнєдіними, Гаріними, Алєєвими...
Іван Василенко народився 22 грудня 1853 року (за новим стилем – 3 січня 1854 року). Хрестили його, як і його молодшу сестру Віру, у церкві в Павлівці, за десять верств від нинішнього Рубанівського. Батьки вирішили віддати його на навчання до 3-ї Харківської гімназії. А 1871 року Іван вступає на юридичний факультет Харківського університету. Цікава епоха дісталася йому. Він народився у час, коли з початком Кримської війни був зумовлений відхід цілої миколаївської епохи і починалося нове літочислення. Приходить суперечлива епоха реформ, в яку сформувався наш герой. Епоха лібералізму створила з нього ліберала західницького штибу (не минули безслідно декілька років, проведених юнаком-аспірантом на Заході), наповнила благородними та щирими прагненнями. А ось початок його земської діяльності (1881) збігатиметься з початком нового царювання – Олександра ІІІ-го. І новою епохою, аж ніяк не ліберальною.
Іван Василенко належав до родини із сильними традиціями громадського служіння. Чотири його дядьки по материнській лінії – чудові земські діячі Катеринославської та Таврійської губерній. Про це повідали знайдені нами документи з архівів Сімферополя, Одеси, Петербурга. Але поки не відкрили всіх своїх таємниць архіви Запоріжжя, Києва, Харкова, Москви... Його дід і батько закінчували Катеринославську гімназію. А Іван – Харківську.
Як ми зазначали, за сімейною традицією, вищу освіту Іван здобув у Харківському університеті. По його закінченні стипендіата відряджено на три роки до Західної Європи. У кращих університетських бібліотеках молодий юрист призбирував багатий матеріал для дисертації про суд присяжних. Його науковим керівником став відомий криміналіст професор Леонід Владимиров, який на рівних вступав у диспути зі славетним златоустом Анатолієм Коні. Останній при початку своєї кар’єри попрацював у Харкові. Другом студентської юності Івана Василенка стане майбутній професор-юрист Кипріян Ярош. На книжку Івана Григоровича «Заключне слово голови в суді присяжних» (СПб, 1878) досі посилаються у своїх дисертаціях вчені-юристи, Російська державна бібліотека зробила її нині доступною в електронному вигляді. Віриться, що суд присяжних відродиться колись і в Україні, й розвідки Василенка матимуть не лише академічний інтерес. А книгу свою він недаремно присвятить матері Катерині Павлівні – дивовижній жінці, розумниці, благодійниці, голові Катеринославського благодійного товариства, а згодом засновниці та ігумені Знаменівського монастиря.
Після захисту дисертації року 1880-го Іван Василенко затверджений приват-доцентом Харківського університету, відтак розпочав свою викладацьку діяльність. Його окрилює огром планів, прагнення прислужитися рідному народові. Одночасно як гласний активно заходився коло роботи в Олександрівському повітовому та Катеринославському губерніяльному земствах. Дворянин, поміщик, господар, він серед іншого успішно продовжив батьківську традицію розведення коней, дбав про поліпшення коней селян. Самовіддано працював над розбудовою народної освіти в повіті, продовжуючи традиції відомого педагога барона Миколи Корфа. Іван Василенко сам об’їздив земські школи як член повітової училищної ради, відкривав у своєму маєтку ремісничі навчальні заклади. Був опікуном початкової школи в Павлівці (нині Синельниківського району на Дніпропетровщині), обстоював впровадження рідномовної абетки в малоросійській школі, себто навчання маленьких українців рідною мовою.
У своїх пристрасних виступах в земстві послідовно виступав за створення у Катеринославі земського педагогічного музею, де педагоги могли б підвищувати свою кваліфікацію. А от сам він свою викладацьку діяльність в університеті облишив, на жаль, досі не знаємо мотивів цього: чи то через нездоров’я, чи через задушливу суспільну атмосферу консервативних 1880-х.
19 жовтня 1884 року за безпосередньої участі Івана Василенка та за його прямого лобіювання Олександрівське повітове земське зібрання ухвалило радикальне рішення: «Лікування всіх жителів повіту, службовців земства і прийшлих хворих здійснювати безкорисливо» (тобто без оплати).
Чимало зробив Василенко і для Катеринославської губернської земської лікарні як член комісії з реорганізації богоугодних закладів. Це він розробляв статут губернської лікарні, багато праці поклав на перебудову богоугодних закладів у земську лікарню. Після смерті відомого земського діяча Олександра Поля невтомний Іван Василенко обраний замість нього почесним опікуном губерніяльної земської лікарні, продовжив розпочате Полем і два роки перебував на цій посаді. А ще брав участь у земських виставках, входив в експертні комітети з організації виставок в Олександрівську і Гуляйполі. Йому чималою мірою зобов’язані і будівництвом власної контори важливої фінансової установи – Товариства взаємного кредиту Катеринославської губернії (будинок зберігся). І просто по-людськи він підтримував народних самородків, скажімо, місцевого Лівшу з Успенівки – Данила Сухова. Поет і фольклорист Іван Манжура, яким так само опікувався Іван Василенко, присвятив йому поему з козацького минулого «Трьомсин-богатир» (1890), де використав легенду про його прадіда.
Активного земського діяча не стало в листопаді 1892 року, коли йому було лише 39. Невтішна мати Катерина Павлівна Василенко побудувала в 1896-му в пам’ять про сина й чоловіка Покровську церкву в селі Новогригорівка (Василенко), нині – село Рубанівське. Можливо, в передчуванні своєї ранньої смерті Іван Василенко здійснив, мов блискучий метеор, швидкий і блискучий шлях у цьому житті з самовпевненістю, безстрашністю й жертовністю. Його надзвичайно яскрава особистість збереглася в його друкованих працях, правда, не дуже численних, які нині повертаються до читача. А ще – в його яскравих виступах у земстві – у вигляді живої, ніби цілком знайомої нам постаті. Так, він був живою людиною і, як усі ми, помилявся. Деякі з його проєктів не витримали випробу часом, іноді він був надміру емоційним. Далеко не все задумане здійснив – мріяв, наприклад, написати нарис історії Олександрівського земства, але так і не написав.
Проте ніколи Іван Григорович не був байдужим. Киплячи думками та бажаннями, живучи напруженим душевним і розумовим життям, кидав виклик рутині й водночас прочиняв віконечко у свою душу. Його живе красномовство блищить яскравою енергією. Складені ним журнали земських зборів доносять і жар його серця, чого, на перший погляд, ніби й не було потрібно за законами жанру. Але інакше він жити не вмів. Духовний космос людини в уявленні Івана Василенка – то тривка єдність релігійного, поетичного й незатьмарено-дитячого світосприйняття. «Без релігії, – зізнавався він, – я не розумію людини; без релігії я не розумію ні дитини, ні громадянина, ні людини взагалі. Без поетичного потягу не буває селянського хлопчика, котрий зріс на лоні природи, такої багатої природи, як наша...»
Він любив рідну землю й людей. І лишив свідчення цього у вигляді ґрунтовної полемічної розвідки «Придніпровські артілі» (1881). 27-річний науковець добре розумівся на психології українців. Для нього це був однозначно окремий народ. Зі своїми звичками, традиціями та ментальністю. Читаючи цей текст сьогодні, розумієш, чому, наприклад, українцям були «протипоказані» колгоспи… До багатьох роздумів спонукає ця цілком забута зараз розвідка. А його зацікавлення дніпровськими лоцманами випередило в часі зацікавлення ними видатного сучасника Дмитра Яворницького.
Іван Василенко любив повторювати: «Правило «non multa sed multum» (лат. «не багато, але багато чого», тобто небагато кількістю, але багато за якістю або змістом) було моїм правилом». Життєві мотиви Василенка були гуманні, надії – світлі, поривання – шляхетні. Хоча час йому дістався аж ніяк не найкращий. Епохи ж не обирають. Тож треба без зневіри працювати на майбуття.
Микола Чабан
Бібліографія
Чабан М.П. Серце бентежне : док. оповідь про земського діяча Івана Василенка (1854-1892) / М. П. Чабан. – Дніпро : Арт-Прес, 2021. – 600 с. : іл., фот.
***
Чабан М.П. Життя і смерть Івана Василенка // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2014 рік: бібліограф. покажчик / упоряд. І.Голуб.– Дніпро: ДОУНБ, 2013.– С.31-33.
***
Букреєва А. Трагедія, що стала легендою / А. Букреєва // Вісті Придніпров’я.– 2012.– 25 верес.– (№ 75).– С. 8.
