Пасічний Омелян Петрович
Отамани Бабайківки у визвольних змаганнях 1919–1921 рр. Ч. 2. Отаман Омелян Пасічний

Після загибелі отамана антибільшовицького повстанського загону на Пооріллі Петра Самарського-«Красілі» повстанці довірили керівництво загоном сотенному Омеляну Пасічному.

Пасічний Омелян Петрович з селянського роду Бабайківки Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Народився він 9 серпня 1887 р. у с. Котовка Новомосковськогоповіту. У батьків Омеляна – Петра Аврамовича (1846–1918) і Наталії Євстратіївни (1854–1936) було чимало дітей: Ганна (1874–1959), Параскева (1879–1955), Домнікія (1881–1916), Марія (1884–1967), Омелян (1887–1921), Порфирій (1893–1971), Андрій (1899–1982). 

Омелян Закінчив Новомосковську Учительську семінарію і з 1908 по 1915 рік учителював у різних школах. Завжди був свідомо активним. З 1911 по 1914 рік був під слідством за влаштування театру в с. Гупалівці. Був головою Правління Березівського «Споживацького товариства» і знаним у Союзі Кооперативів Новомосковського повіту, Березівській школі. У 1914 році одружився з Оленою Антонівною. Виховували трійко дівчат: Галину (4.1.1915), Марію (30.4.1916), Ольгу (1920). Восени 1915 р. зарахований ратником до 480-ої Катеринославської пішої дружини. У 1916 р. закінчив чотиримісячні Одеські військові курси за першим розрядом. До війська був призваний восени 1916 р., а 12 листопада з 258-го піхотного запасного полку зарахований молодшим офіцером до 409-го піхотного Новохоперського полку 103-ї піхотної дивізії. У 1917 р. вибраний від полку членом дивізійного комітету. 30 квітня 1917 р. уже підпоручник-ад’ютант цього полку. Невдовзі – молодший офіцер полкової навчальної команди. Брав участь у боях на Румунському фронті. Полк знаходився на узбережжі річки Серет. Десь неподалік розташовувався і 6-й Таурогенський полк, в якому служив земляк Петро Самарський, у повстанському загоні якого згодом Омелян Пасічний був сотенним. 30 липня 1917 Омелян поранений і евакуйований у шпиталь. У грудні 1917 р. нагороджений орденом Св. Анни 3 ст. Так і не дізнався підпоручник Пасічний, що його однополчанин Олександр Василевський – штабс-капітан, потім став маршалом СРСР.

У січні 1918 р. підпоручник Пасічний демобілізувався. Повернувся в село і вчителював у Березівці. Завжди вважав себе «соціалістом-народником». У 1920 р. – у розпал протистояння непримирених антибільшовицьких повстанських загонів і частин червоного війська Омелян Пасічний очолив сотню в Бабайківському загоні отамана Самарського-«Красілі». В серпні-вересні 1920 року ця сотня базувалася в Царичанці у млині Зусмановича, який втік від повстанців, як і більшість євреїв містечка. Млин був опорою отамана Самарського в селищі, яке він повністю контролював. З боку Пасічного – освіченого та свідомого українця це був особистий опір злу – владі, яка занурила людей у братовбивчу війну.

Після загибелі Самарського отаманом загону повстанці Пасічного обрали не випадково. Він відзначався красномовством і запалював людей до спротиву більшовицькій владі. Загін поповнювався новими бійцями. Під його керівництвом загін контролював місцевість навколо Царичанки, Бабайківки, Преображенки, Прядівки, Магдалинівки, Дмухайлівки, і активно протидіяв «загонам у боротьбі з бандитизмом», загонам НКВС, ВОХРам, продзагонам. Потім отаман разом із отаманом Царичанського повстанського загону («загін самооборони» – 30 бійців віком від 18 до 34 років) Кирилом Коцарем пішов на з’єднання з повстанським формуванням отамана Федора Матвієнка, який дошкуляв владі та регулярному червоному війську біля повітового Новомосковська. Матвієнко оцінював Пасічного: «Видатний діяч повстанського руху».

Загону Пасічного, як другій сотні у формуванні Матвієнка, належало взяти участь в нападі на Новомосковський гарнізон і захоплені повітового центру. Але реально в цей час сили були нерівні – біля повітового центру знаходилось чимало російського регулярного війська. Були тут переважно «сибіряки», яких восени 1920 влада спрямувала на врангелівський фронт. Враховуючи велику чисельність червоного війська, отаман Матвієнко відмовився від наміру оволодіти Новомосковськом і більшу частину свого формування розпустив, залишивши тільки 250 бійців. Серед повстанців Бабайківського і Царичанського загонів виникли непорозуміння щодо доцільності оволодіти Новомосковськом. Деякі повстанці самовільно зникли, чимала кількість була проти захоплення Новомосковська. Загін Коцаря виявив свою небоєздатність. Пасічний рішуче наполягав на проведенні боєвої операції, але йому не вдалося згуртувати бійців для цього ризикового наміру і несподівано для усіх він «зник» – залишив загін. Після зникнення Пасічного повстанці обох загонів (близько 100 бійців) вибрали отаманом Афанасія Левенця і під його керівництвом повернулися до Царичанки та Бабайківки.

Пасічний після «зникнення» вісім днів переховувався в монастирях, чотири дні ховався в землянці, один день перебував в Орлівщині у свого приятеля Вікентія Кобця. Потім сховався в Новомосковську в будинку своєї племінниці – вчительки Фросини Павлівни Пасічної, чоловік якої – Пилип Дрелевський у цей час був членом повітового ревкому Новомосковська, а раніше керував бабайківським сільським партосередком і здобув у селі «авторитетне» прізвисько «Філя». Скоріш за все отаман сподівався, що Дрелевський допоможе йому уладнати стосунки з владою і повернутися в село. На всяк випадок зброя була при ньому. Намір примиритись із владою не здійснився. Після 19-ти денного перебування у Дрелевських отамана заарештували (26 листопада 1920 р.). Начебто за доносом сусіда Дрелевських. Який стосунок до арешту мав сам господар будинку П. Дрелевський – це окрема історія. Під час арешту в отамана вилучили особисту зброю: браунінг (заряджений!), гвинтівку і «лимонку».

Новомосковське повітове політбюро не займалося справами отаманів і керівників повстанського руху. Підступно заарештованим Омеляном Пасічним зайнялася губернська Чека в Катеринославі. Шансів на амністію не було, бо в цей час помилування отаманів і вожаків повстанського руху не передбачалось. Здобути прощення ціною зради побратимів і співробітництва з ненависною владою для Пасічного було неприпустимим. І найсуттєвіше: отаман не здався – зброю не склав! Шансів не піти під розстріл у Пасічного майже не було. Омелян Петрович як людина розумна і досвідчена спробував свій захист побудувати на тому, що після загибелі Самарського очільником загону примусово його призначив отаман Матвієнко, а він такого наміру не мав. Насправді отаманом його обрали самі повстанці, бо на момент загибелі отамана Самарського він уже був «правою рукою» попередника. Слід відзначити, що впродовж довгих місяців слідства в ЧК нескінченно надходили листи-прохання про звільнення Омеляна Петровича. Організацією подання листів і звернень хтось вміло керував. Омелян Петрович мав чимало друзів. Зверталися: дружина отамана, майбутній письменник Іван Адріанович Багмут, Бабайківський комнезам (голова Кирпа і секретар Салкуцан) і виконком, загальні збори села Березівка (нині в межах с. Бабайківка). Ці звернення містили цілий перелік заслуг і чеснот Пасічного як шанованого вчителя і громадського діяча. Громада і владні органи висловлювали намір взяти земляка на поруки. Слідство не зважило на численні звернення, але взяло до уваги небажання отамана видавати побратимів і йти на співробітництво із владою. Вирішальними для покарання отамана були свідчення Кирила Коцара, який пішов на співробітництво зі слідчими. Про це красномовно зафіксовано в архівних справах.

Із доповіді слідчого оперативного штабу Губчека Симонової у справі отамана О. Пасічного і П. Дрелевського.
5 травня 1921 р.

9) «По показаниям Коцаря, командира 3-й сотни – Пасечный в период командования 2-й сотней ходил в банде в офицерской шинели, поддевая в низ национальную чумарку синего цвета. При остановках отрядов останавливался в одном помещении с Матвиенко. В период разложения отрядов принял меры к спасению отрядов, выступал на митингах. 1-й раз созвал митинг в Перещепино и 2-й раз в лесу, при отказе повстанцами идти дальше к Н[ово]московску. Отдавал часто разные приказания, гнал в бой (во время стоянки в лесу), при наступлении на банду красных сибирских частей. В банде ходил с оружием, пользовался уважением и доверием. См. показ. л.д. № 68 и дело Коцаря л.д. 49 и 50.

Общее положение повстанческого движения заставило Матвиенко сгруппировать свои войска, распыленные на мелкие отряды, в с. Бабайковке. Во главе с командирами Пасечным и Коцарем двинули войска в сторону города Новомосковска для занятия последнего.

Доехали до Котовки в расчете получить оружие, не получили, поехали дальше. Конечно, по дороге разрушали, грабили все, что могли (см. 1 часть доклада). Дошли до Перещепино. Части повстанцев разложились: постоянные лишения в пути, недостаток обмундирования и оружия, быстрые переходы, не зная цели, куда идут и зачем, вызвали бунт среди повстанцев. Отряд Коцаря отказался следовать дальше. Положение главарей сделалось незавидное. Созвали митинг в Перещепинском театре, на котором выступали: 1-й Матвиенко, 2-м Пасечный и затем целый ряд видных повстанческих деятелей. Пасечный в своем докладе уделил много места той железной дисциплине, которая должна быть в каждом войске, а тем более повстанческом. Указал, кем должен быть повстанец, если он хочет чего-нибудь добиться, что если каждый будет требовать отчета, куда и зачем его ведут, то получится не войско, а кошмар и т.д. Митинг дал свои результаты, а повстанцы остались верны раз принятому решению. Пошли к Андреевке, вблизи Новомосковска. Оказались окруженными сибирскими войсками. Со стороны красных начался бой по отряду Коцаря, повстанцы в панике разбежались. Коцарь с уцелевшими частями соединился с Пасечным. При приближении на близком расстоянии сибирские части крикнули: «Какая часть идет?», на что Пасечный отдал команду: «Цепь пли», раздались залпы с той и другой стороны, теснимые красными частями бандиты отступили в лес. Пасечный заботливо стал расставлять караулы, отдавать разные распоряжения, наводить порядок. Путем всяких угроз и непечатных выражений, Пасечный пробовал заставить отряд Коцаря пойти на передовую линию, на что Коцарь, чувствуя небоеспособность своего отряда, заявил Пасечному, что требования его невыполнимы, ввиду плачевного состояния людей Коцаря (половина людей разбежалась, а из оставшихся многие не имели оружия). Все это создавало панику в середе банды. Многие бежали, а оставшиеся требовали немедленного отступления и вывода их из леса. Видя безвыходность положения и неосуществимость его мечты идти на Новомосковск, Пасечный и Матвиенко созвали сход, пробовали опять уговорить бунтующих повстанцев и, когда это не помогает, Пасечный в категорической форме указывает на невозможность ухода из леса, сказав, что выход один – к Новомосковску, или смерть. Отряд Матвиенко, как более крепкий и дисциплинированный, остается в лесу, а Коцарь со своими частями и Пасечного, под командованием Левенца Афанасия уходят из леса в числе 100 человек.

При выходе из леса, при переходе Самарского моста через село Всесвятское, Коцарь последний раз видит Пасечного, идущего с 2-мя бандитами отряда Матвиенко (см. показ. Коцаря и его дело л. 49–50 и л.д. 68-69)...»

«Трійка» Катеринославського губЧека у складі Трепалова, Леонюка, Іванова 12 травня 1921 року засудила отамана до розстрілу протягом 24 годин. Розстріляли незламного патріота 13 травня. Отаман до нашого часу не реабілітований. Загін Самарського-Пасічного після невдалої операції під Новомосковськом знов відродився і під проводом отамана Афанасія Левенця продовжував повстанську звитягу до середини 1921 року.

По-різному склалася доля рідних отамана. Бабайківський рід Пасічних відзначився великою кількістю вчителів – знаних і шанованих. Авторові прикро, що не вдалося з’ясувати подальшу долю жінки отамана Олени Антонівни та його дочок: Галини, Марії, Ольги. Начебто дочка Марія у заміжжі мала прізвище Грисюк. На момент розстрілу отамана вони мешкали в с. Березівка. Ніхто в Березівці про Пасічних нічого не знає.