Останній головнокомандувач УПА

Василь Степанович Кук народився в с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Буського району Львівської області) в багатодітній родині залізничника Степана Матвійовича та селянки Парасковії Федорівни.

З 1927 р. юнак належав до «Пласту», куреня ім. І. Богуна. У 1929 р. став членом юнацтва ОУН, скоро – провідником юнацтва ОУН у Золочівській гімназії та повіті, з 1930 р. – членом Золочівської повітової Екзекутиви ОУН (територіального керівного органу, пізніше перейменованого на Провід) – юнацьким і організаційним референтом. 

У цей період Галичина була окупована Польщею, яка протягом 1920–1930 рр. проводила жорстку політику національного та економічного пригнічення українців. Галичани в різний спосіб боролися за збереження власної ідентичності, відповідями були і широка просвітницька робота різноманітних легальних громадських організацій («Просвіта», скаутський «Пласт», спортивно-патріотичні «Січ», «Сокіл»), і силові заходи боївкарів Української Військової Організації (УВО), а пізніше – ОУН. 

Поява УВО у 1920 р. і об’єднання різних націоналістичних груп в єдину ОУН у 1929 р. були реакцією активної частини населення Західної України на загибель української державності 1917–1920 рр. і на польські репресії. Націоналістам вдалося створити широку мережу підпільних груп у Галичині, Польщі та інших країнах.

Вже у 1931–1932 рр. Василь Кук тримав прямий зв’язок у Львові зі членами Крайової Екзекутиви (КЕ) Дмитром Мироном, Ярославом Стецьком та іншими. За дорученнями КЕ ОУН він перевозив зброю та вибухівку з Кракова до Львова, доправляв нелегальну літературу на Волинь. Декілька разів його затримувала польська поліція. 

Після закінчення гімназії В. Кук намагався вступити до Львівського університету, але українців туди не приймали, тому вступив на правничі студії Люблінського католицького університету, де організував і очолив студентську групу ОУН. Закінчити навчання та отримати вищу освіту не довелося, стрімко втягнувся у життя професійного революціонера. У 1933 р. його ув’язнили за поширювання листівок ОУН, звільнили у вересні того ж року, в жовтні заарештували знову разом із братом Ілярієм і засудили на два з половиною роки за антипольські саботажні акції та підпал маєтків, звільнили у 1936 р. за амністією після смерті голови польської держави Ю. Пілсудського. По звільненні В. Кук знов очолив ОУН на Золочівщині. 

У травні 1937 р. перейшов на нелегальне становище і з того часу став професійним революціонером-підпільником. У той період він виконував особливо важливе завдання – створив підпільну друкарню Крайового проводу ОУН у селі Угринові на Тернопільщині, де друкувались відозви Крайового проводу ОУН, навчальні матеріали, брошури. Напередодні війни Василь Кук за допомогою українців, що служили в польській армії, зорганізував кілька навчальних курсів для підготовки стрільців і молодших командирів. У підпільній друкарні видано його книжку про застосування гранат – «Гранатний вишкіл». А коли у вересні 1939 р. почалася війна, у Славятинських лісах вже діяла повстанська сотня з випускників цих шкіл.

За наказом Крайової Екзекутиви ОУН восени 1939 р. В. Кук склав звіт про свою підпільну діяльність і був направлений до лемківського м. Сянок, який перебував під німецькою окупацією. У 1939–1940 рр. він організував нелегальні переходи через радянський кордон для кур’єрів ОУН, приймав звіти підпільників, збирав інформацію про становище в Україні, технічно забезпечував підпільників, які йшли в різні краї України. У 1940 р. двічі нелегально побував на Закарпатті, перевіряв зв’язок, проводив вишколи.

У квітні 1941 р. В. Кук взяв участь у II Великому Зборі ОУН (революційної), виступав на ньому. Голова Проводу ОУН С. Бандера високо оцінив його діяльність і призначив членом Проводу ОУН, де той очолив організаційну референтуру. У 1940–1941 рр. брав активну участь у праці Військового штабу, проходив військові старшинські вишколи і сам викладав на них методику партизанської боротьби. 

Війну нацистської Німеччини з Радянським Союзом ОУН розглядала як можливість для здобуття Україною незалежності та створення власної держави. З цією метою, для «організації державного апарату на звільненій від більшовицьких окупантів території та створення мережі ОУН» навесні 1941 р. В. Кук організував і очолив Центральний штаб Похідних груп, розташований у Кракові. Організували три групи: Північну, Середню та Південну, у складі близько п’яти тисяч осіб, які відразу ж після початку війни мали потрапити до кожної області України включно з Кубанню та Кримом.

До Дніпропетровська (нині – м. Дніпро), який був визначений центром Південного краю, наприкінці серпня 1941 р. також дісталися рої Південної похідної групи. 3 вересня 1941 р. сюди перебрався Зиновій Матла. До Південного краю за організаційним територіальним розподілом входили: Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Ворошиловградська (Луганська), Миколаївська області, а також Крим, Кубань і підрумунська «Трансністрія» (Одеська область, Придністров’я). Націоналісти почали розбудовувати власну організаційну мережу, активно сприяти створенню місцевої адміністрації, результатом чого стало те, що Дніпропетровська обласна управа, Криворізька, Нікопольська і Кам’янська міські управи були створені в контексті державотворчої програми ОУН та Акту 30 червня 1941 р. Наприклад, на печатці обласної управи було написано «Українська держава», голова обласного проводу ОУН Василь Регей став начальником адміністративного відділу обласної управи, голова міської управи Кривого Рогу Сергій Шерстюк був окружним провідником ОУН, у газетах Кривого Рогу та Нікополя друкувалися статті відверто націоналістичного характеру. 

Німецькі репресії скоро докотилися і до нашої області. Вже 16 вересня 1941 р. заарештували місцевих провідників ОУН В. Регея, З. Матлу та інших. Приблизно у жовтні 1941 р. Провід Південного краю був змушений перебратися з центру Дніпропетровська на передмістя (ймовірно, до Нижньо-Дніпровська, зараз – Амур-Нижньодніпровський район міста), провели перереєстрацію членства, людей, відомих агентурі СД, перекинули до інших міст. З Різдва 1942 р. Провід перевели до Кривого Рогу.

У травні 1942 р. разом із групою колег В. Кук прибув до Дніпропетровська, куди знову повернувся осідок Крайового Проводу, з липня 1942 р. він безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Дніпропетровськ став «столицею» націоналістичного руху опору.

У Дніпропетровську він мешкав на багатьох конспіративних квартирах: у центрі міста у професора А. Рябишенка; на вул. Польовій, 14, у «Тьоті», виховательки (чи директорки) дитсадка; по вул. К. Лібкнехта(нині – М. Грушевського), 13 у відомого художника Т. Максименка; на лівому боці Дніпра на Амурі, у родини Філоненків тощо.

Якось до квартири А. Рябишенка прийшли поліцаї, яких направила сусідка професора. Вони завітали під виглядом перевіряльників вентиляції, зайшли до кімнати професора, побачили провідника та зажадали пред’явити документи. Виручили «гестапівські» аусвайси та добра німецька мова, які дозволяли Куку видавати себе за німця.

Василь Кук реформував діяльність своїх попередників, змінивши орієнтацію ОУН зі старшого «елементу», який пам’ятав національно-визвольні змагання 1917–1920 рр., на молодь, навіть попри її можливе членство в комсомолі чи партії.

По-друге, він узявся за модернізацію ідеології ОУН і у 1943 р. утворив у Дніпропетровську групу керівних членів ОУН, яка опрацювала розгорнутий проєкт нової програми. У ньому враховувався досвід роботи на Сході, переосмислювалися деякі положення старої програми, котрі не сприймали східняки – вождівство, монопартійність, обов’язковий для націоналістів ідеалістичний світогляд, гасло «Україна для українців».

Результатом цієї праці та подальшої ідейної дискусії стали зміни в традиційній націоналістичній доктрині, винесені на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(б) у серпні 1943 р.: перше – допущення філософсько-світоглядового плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; друге – визнання засади рівноправності всіх громадян України різного етнічного походження; третє – висунення досить детальної соціально-економічної, по суті соціал-демократичної, програми.

За неповних два роки В. Кук створив розгалужену мережу націоналістичного підпілля фактично у кожному районі області. Територіальні проводи мали «галузеві» референтури: організаційну, ідеологічно-пропагандну, в роботі з молоддю, військову, господарську, Службу безпеки. Акцент підпільної роботи робився на агітації за створення Української Соборної Самостійної Держави, проти німецьких і радянських окупантів. Найпомітнішими пропагандистськими заходами на Наддніпрянщині були акції проти вивозу молоді до Німеччини та агітація за переховування врожаю від окупантів.

Підпілля під проводом В. Кука створило свою повноцінну інфраструктуру – десятки конспіративних квартир, декілька друкарень, які виготовляли багатотисячні наклади листівок, налагоджену систему виготовлення фальшивих документів тощо. 

Організація мала багато своїх членів і симпатиків в окупаційній адміністрації та каральних органах, що часто дозволяло вберегти підпільників від німецьких арештів, визволити заарештованих націоналістів. Служба безпеки постійно збирала інформацію про роботу СД і гестапо та проводила операції зі знищення колаборантів (поліцаїв, працівників і агентів СД), які брали участь в антиукраїнських акціях. Водночас Організація готувалася і до військових дій – перед наближенням радянсько-німецького фронту до УПА з Дніпропетровської області відійшло близько 20 груп місцевих підпільників.

У Дніпропетровську Василь познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Уляною (Юлею) Никифорівною Крюченко, 1920 р. н., родом із с. Оленівка Солонянського району (зараз – с. Малинівка Привільненської сільської ради того ж району), яка закінчила 2 курси Транспортного інституту. Під впливом учасників Похідної групи на чолі зі «Степовим», які утворили у їхньому селі підпільну групу, сприйняла націоналістичний світогляд. Навесні 1942 р. разом із сестрою переїхала до Дніпропетровська з метою навчання та згодом поселилася по вул. Комсомольській, 35, кв. 31, яку ОУН почала використовувати як явочну. Там Василь і Уляна й познайомилися. Уляна під псевдо «Оксана» спочатку очолювала референтуру в роботі з молоддю в Проводі Дніпропетровська, а потім займалася іншою організаційною та виховною роботою в області.

Із Дніпропетровська В. Кук виїхав восени 1943 р. перед приходом Червоної армії.

З 1943 по 1949 рр. він очолював УПА-Південь. У квітні 1944 р. керував одним із найбільших боїв із німцями у Кременецьких лісах, відомим як бій під Гурбами. Влітку 1944 р. організував і очолив Національно-визвольну революційну організацію (НВРО), але згодом вона припинила свою діяльність. З 1945 р. керував діяльністю ОУН на всіх Східно-Українських Землях, у Подільському краю, а після смерті Провідника Північно-Західних Українських Земель Клима Савура, у лютому 1945 р., також і на його терені (Волині). Написав дві брошури: «Про що говорить нам бюджет СССР на 1945–1946 рр.» і «Колгоспне рабство». У волинських лісах у 1944 р. В. Кук та У. Крюченко одружилися, у 1946-му в них народився син Юрій. У 1949 р. МДБ забрало дитину у Василевого брата Івана і помістило до дитячого будинку в м. Жданов (Маріуполь) під зміненим прізвищем – Чоботар, уродженець м. Сталіно (Донецьк).

У 1947 р. В. Кука одноголосно обрано заступником Р. Шухевича на всіх посадах, а після його смерті 3 березня 1950 р. В. Кук перебрав усі посади та обов’язки останнього: Голови Проводу ОУН, Головного Командира УПА та Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР). З липня 1950 року він – полковник. Від 1950-го до 1954 р. В. Кук повністю керував національно-визвольною боротьбою в Україні. Багато з тих підпільників, які з ним спілкувалися, знали його посади. В різний час він був відомий під псевдами: «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь», «Куркуль», «Василь Лиманич», «інженер Лука Лемішка», «Безіменний» та іншими.

23 травня 1954 р. у лісі біля с. Яругів Підкамінецького району, під час переходу на Волинь «полковника Коваля» разом із дружиною захопив у полон спецвідділ КДБ. Спецслужба сподівалася завербувати В. Кука та використати його для нейтралізації «націоналістичних центрів за кордоном», окрім того страта В. Кука підсилила б дух націоналістів і їх підтримку в західних країнах. У свою чергу, В. Кук почав вести гру з «совєтами» – з одного боку, давав свідчення про діяльність ОУН, які не могли зашкодити загиблим або заарештованим товаришам, з іншого, –  постійно ухилявся від «узятих» ним зобов’язань щодо написання статей проти українських націоналістів, не надавав матеріалів, цікавих для оперативної роботи. Взамін такої «співпраці» Василь Кук домігся звільнення з ув’язнення членів своєї родини та членів Проводу ОУН, засуджених до розстрілу – П. Дужого та М. Степаняка. За оцінками голови КДБ УССР В. Федорчука, «співпрацювати з органами КДБ він не став. Будучи націоналістом-фанатиком, і твердо залишаючись на попередніх ворожих позиціях, він зрадив попередні обіцянки». 

Подружжя Куків перебувало у слідчих в’язницях Києва та Москви з 1954 р. 21 липня 1960 р. Указом Президії ВР УССР їх амністували та звільнили з ув’язнення, і з того моменту вони мешкали у Києві, а згодом змогли забрати до себе сина Юрія. 

У 1961–1964 рр. Василь Степанович закінчив екстерном історично-філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Володіючи польською, англійською, німецькою, грецькою, латинською та старослов’янською мовами, він у 1961–1969 рр. працював у Центральному державному історичному архіві, збираючи документи з історії державності та культури козацько-гетьманських часів. У 1969–1972 рр. працював в інституті історії АН України в. о. старшого наукового співробітника. Підготував кандидатську дисертацію «Роль селянського пореформеного банку у проведенні аграрної столипінської реформи на Україні», але її «зарубали» за вказівкою ЦК КПУ.

Із наступом в Україні консервативної хвилі та приходом до керівництва республіканським КДБ В. Федорчука над В. Куком нависла загроза повторного порушення кримінальної справи та розстрілу. Щоправда, знов обійшлося, але 17 жовтня 1972 р. В. Кука з роботи звільнили та заборонили працювати у наукових і виховно-шкільних установах. Тому з кінця 1972 р. він працював рядовим співробітником відділу постачання комбінату «Побутреклама», звідки пішов на пенсію 8 травня 1986 р. 

У 1960–1980 рр. Василь Степанович написав багато статей про діячів української культури: Г. Сковороду, композиторів А. Ведельського-Веделя, С. Дехтярьова-Дехтяревського, окремі розділи до Української радянської енциклопедії (1969–1970).

З 1990 р. В. Кук активно збирав матеріали про національно-визвольну боротьбу 1930–1950 рр., у якій брав керівну участь, співпрацював із редакцією «Літопис УПА», брав участь у діяльності Всеукраїнського братства ОУН і УПА, членом Головної булави та головою наукового відділу якого був сам, і Київського братства ОУН і УПА. Був позаштатним співробітником Інституту історіографії НАНУ та членом методичної Ради Всеукраїнського Товариства політв’язнів. За період незалежності України написав багато статей і книжок про боротьбу ОУН-УПА, своїх товаришів у боротьбі: Р. Шухевича,    С. Бандеру, Д. Грицая-«Перебийноса», Я. Старуха, Д. Мирона «Орлика» та інших.

Помер останній головнокомандувач УПА 9 вересня 2007 року. Поховали Василя Кука на батьківщині – в селі Красне Львівської області, як заповідав покійний.

Василь Кук був останньою людиною з покоління Героїв, яке ціною свого життя виборювало незалежність України у нерівній боротьбі з найсильнішими державами світу – Німеччиною та Радянським Союзом. Він був унікальною людиною, талановитою у багатьох галузях – високопрофесійним організатором-підпільником, ідеологом-реформатором, успішним військовим, багатогранним істориком. 

Павло Хобот

Бібліографія

Веденеев Д. Одиссея Василия Кука: военно-политический портрет последнего командующего УПА / Д.В. Веденеев.– К.: К.И.С., 2007.– 208 с.– (Тайные войны – история и современность; Кн. 5).

Манзуренко В. Василь Кук – Головний Командир УПА / В. Манзуренко, О. Іщук.– Рівне: видавець Олег Зень, 2008.– 72 с. (Б-ка журналу «Однострій». Сер.: «Українські військові формування XX століття. Події, персоналії, документи»).

* * *

Вєдєнєєв Д. Останній із могікан: На смерть генерала-хорунжого УПА Василя Кука // Універсум.– 2007.– № 9/10.– C. 21-24.

Кулиняк Д. Василь Кук. Життя, віддане Батьківщині // Голос України.– 2007.– 20 жовт.– (№ 190).– C. 10.

Панченко О. Останній земний бій останнього головкома // Дзвін.– 2008.– № 2.– C. 110–112.

* * *

Василь Кук – останній командувач УПА. Серія матеріалів // http://buskfamouse.io.ua/s74851

Вєдєнєєв Д. Останній із могікан. На смерть генерала-хорунжого УПА Василя Кука // http://dt.ua/SOCIETY/ostanniy_iz_mogikan__na_smert_generala-horunzhogo_upa_vasilya_kuka-51533.html