Боротьба за пророка-Кобзаря

Боротьба за пророка-Кобзаря

Мало хто вірив, що в місті, де вже є найбільший у світі пам'ятник Кобзарю – на Монастирському острові серед Дніпра – спорудять ще один. І все ж, таку «зухвалу» ідею висунули активісти «Просвіти», Руху, інших громадських організацій. В останній день травня 1990 року у скверику напроти Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка під керівництвом голови Січеславського Крайового Руху Івана Шулика вони відкрили кам'яну плиту з написом: «Нацьому місці за народні кошти буде встановлено погруддя геніального сина українського народу Т.Г. Шевченка». Правда, вже у ніч із 1 на 2 червня невідомі вандали плиту розбили, а потім ще пару разів трощили її на маленькі шматочки.

 Через два місяці Україна готувалася відсвяткувати 500-річчя запорозького козацтва. Тож на тому місці встановили великий камінь із аналогічним написом і в урочистій обстановці в присутності значної кількості жителів міста та гостей 2 серпня відкрили. Звідси розпочалися міські урочистості, а в наступні дні – низка заходів біля могили Івана Сірка на березі Олексіївської затоки Каховського моря у Капулівці, містах Нікополі, Марганці, Орджонікідзе (нині Покров) і найближчих селах. Закінчилися Дні козацької слави 5 серпня великою ходою у Запоріжжі, в якій взяли участь 500 тисяч осіб з усієї України та світу. Цей захід найбільше розбурхав український народ у прагненні до належного йому місця під Сонцем. 

Тарас Шевченко для українців – не просто талановитий поет і художник, він – Пророк! У ХІХ столітті, коли Україна вже лежала розтерзана і напівжива в імперських лещатах, геніальний мислитель подав свій могутній голос за Неньку, вселив надію і вказав орієнтири до здобуття Волі. З іменем Тараса відтоді пов'язані всі визвольні змагання українського народу проти будь-яких поневолювачів. Найпотужніша чергова хвиля у здобутті Незалежності розпочалася під кінець 1980-х років у період горбачовської перебудови. На генному рівні прокинулася жага Волі та віри у власні сили. Почали з'являтися громадські, громадсько-політичні, а згодом і політичні організації. Найважливішими і наймасовішими серед них стали Всеукраїнське товариство української мови «Просвіта» імені Тараса Шевченка (перша конференція 11–12 лютого 1989 року) та Народний рух України (установчий з'їзд 8–10 вересня 1989 року), ініційовані Спілкою письменників України.

 Коли на другий день конференції «Просвіти» до учасників завітав секретар ЦК КПУ з ідеології Юрій Єльченко, його запитали про долю проєкту програми Народного руху України за перебудову, який письменники подали на розгляд. Треба було бачити розгублене обличчя Юрія Никифоровича, який спочатку втратив дар мови, а потім, оговтавшись, пробелькотів: «Там же програма другої партії, а у нас прийнята однопартійна система».

 Раптом усі в залі, як по команді, різко піднялися і довго та гучно скандували: «Рух! Рух! Рух!» Ідеологічний секретар знітився і пішов зі сцени. Через чотири дні у газеті «Літературна Україна» був опублікований проєкт Програми Народного руху України за перебудову. Відтоді повсюдно створювалися його осередки, долаючи жорсткі владні перепони. Цікаво, що на перших порах у Русі було багато комуністів і комсомольців та й проєкт його Програми і Статут затверджувався на… парткомі СПУ. 

Назрівала не тільки економічна криза, а й політична, що охопила найбільшу імперію світу, з лабетів якої поневолені народи, у тому числі українці, хотіли вирватися. Вже 16 липня 1990 року під тиском мас Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 25–28 жовтня того ж року відбувся ІІ з'їзд Руху, з назви якого виключені слова «за перебудову» і окреслено головну мету – Незалежність України.

 Така ситуація серйозно налякала кремлівську партійну верхівку, яка намагалася всілякими, навіть найбрутальнішими, засобами, загальмувати закономірний процес розпаду комуністичної імперії. Під різними приводами забороняли ті чи інші заходи, хоча невідворотність краху була очевидною. Тоді група високопоставлених осіб полетіла у Форос, де відпочивав перший (і останній) Президент СРСР Михайло Горбачов, порадилася і 19 серпня 1991 року оголосила надзвичайний стан по всьому Радянському Союзу (ГКЧП). З юридичної точки зору це був державний переворот. Україна не підтримала путчу, і він з тріском провалився. На позачерговій сесії Верховної Ради УРСР вже 24 серпня прийнято Акт проголошення незалежності України та створення самостійної української держави – України.

 Дніпропетровщина була «кузнею керівних кадрів» для Союзу в останні десятиліття його існування. На місцях багато керівників цим пишалося і надавало особливої ваги, «шліфуючи» партійну номенклатуру в «правильному» ракурсі. Активістам Придніпров'я непросто було боротись у такій ситуації: їх переслідували, під різними приводами звільняли з роботи, організовували побиття, цькування тощо. Через це ніхто з митців не хотів братися за роботу над новим пам'ятником Кобзареві. Єдиний, хто відгукнувся на пропозицію, був скульптор Володимир Небоженко. Він давно мріяв увічнити Пророка власними руками, але не знав, з чого почати: повторювати і тиражувати відомі сюжети не хотілося, тож був довго у творчому пошуку.

 Проблема ускладнювалася і тим, що, за задумом, пам'ятник мав стояти у сквері біля театру, на боковій стіні якого планувався пантеон бюстів відомих митців слова: Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Василя Стуса. Отже, погруддя Тараса не відповідало б його величі і губилося б у цьому ансамблі. Перебравши безліч варіантів, Небоженко зупинився на остаточному: зобразив Шевченка у сидячому положенні молодим – таким, яким той відвідав Катеринослав у 1843 році. Володимир Павлович не чекав, коли хтось дасть «добро» на встановлення пам'ятника, початкові роботи виконував власним коштом. Коли ескіз скульптури був готовий, в архітектора Положія майнула думка, хоч це було ще за кілька місяців до проголошення Незалежності, помістити Кобзаря на… Тризуб – щоб зверху проглядався символ України. 

Неформали пильно контролювали хід роботи – та і голова Січеславського Крайового Руху Шулик був професійним художником. Тоді ця політична сила мала вагу в суспільстві, з якою волею-неволею доводилося рахуватися владі. На той час головою Дніпропетровського міськвиконкому став Валерій Пустовойтенко. Розголос про боротьбу за місце Пророка у центрі міста вийшов на всеукраїнський та міжнародний рівні, й це питання уважніше почали вивчати владні структури. 

Володимир Небоженко вже тоді був помітною фігурою у мистецькому світі – Заслужений художник України, на рахунку якого чимало відомих пам'ятників. І все ж багато що залежало від заступника голови міськвиконкому із соціально-культурних питань Валентини Тальян та її підопічної, заввідділу культури Валентини Бойко. Обидві не були проти проєкту скульптури й архітектурного рішення. У майстернях авторів побував і Пустовойтенко та теж схвалив ідею. 

Усе йшло добре – за винятком фінансування. На народні кошти для монументу (а не погруддя) надій було мало, тож питання залишалося відкритим. Лише у 1992 році вдалося задіяти державні кошти – до першої річниці Незалежності. Прискорив цю подію очікуваний приїзд Президента України Леоніда Кравчука до Дніпропетровська. Правда, він приїхав пізніше, біля пам'ятника зустрівся з авторами – скульптором Володимиром Небоженком і архітектором Володимиром Положієм, поклав квіти. Цей монумент став першим пам'ятником Пророку в Незалежній Україні та найкращим у світі – молодому Шевченку. Відтоді тут проводять масові заходи у дні його народження та перепоховання, Незалежності та інші. День міста ж розпочинається біля монумента Олександру Полю, авторами якого є ті ж скульптор і архітектор.

 За пам'ятник молодому Тарасу у 2000 році Небоженко першим серед скульпторів Придніпров'я удостоєний звання «Народний художник України», а у 2011-му, враховуючи й інші заслуги, Володимир Павлович став Почесним громадянином нашого міста.

 

Борис Ковтонюк 


Бібліографія


Голуб І. Пам’ятник молодому Тарасу / І. Голуб // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: Бібліограф. покажчик / упоряд. І. Голуб. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001. – С. 109–110. 

* * *

Борисов А. Первый за годы независимости / А. Борисов // Горожанин. – 2017. – 14–20 сент. – (№ 37). – С. 8. 

Кокошко Ю. ТОП-5 памятников Мастера // Днепр вечерний. – 2016. – 5 мая. – (№ 33). – С. 15.

Кокошко Ю. Художник в овале стал поэтом в плаще / Ю. Кокошко // Днепр вечерний. – 2013. – 7 марта. – (№ 30). – С. 23. 

Небоженко В. Втілення мрії: [Т. Шевченко в творчості скульптора] / В. Небоженко; В. Орлова // Січеслав. – 2008. – № 2. – С. 194–196.


 29.07.2022
 (2 переглядів)