Андрій Лобода

Андрій Лобода

У пам’яті сучасників Андрій Лобода залишився відомим ученим, який зробив вагомий внесок до ряду галузей суспільних наук – фольклористики, етнографії, літературознавства, історії театру тощо. А ще був талановитим педагогом, вихователем цілого покоління молодих науковців, поборником рідної культури, скромною, чуйною, лагідною і делікатною людиною.

Андрій Митрофанович народився у містечку Свенцянах (нині литовське місто Швенчоніс) у родині дрібного службовця, уродженця України, якому в пошуках роботи доводилося часто переїздити з місця на місце. 

Згідно копії метричної книги за 1871 рік Андрій Лобода народився 14 червня (за старим стилем) і був охрещений 8 серпня того ж року. Про батьків хлопчика міститься такий запис: «Заседатель Свенцянского уездного суда коллежский секретарь Митрофан Федорович Лобода и законная жена его Мария Григорьевна, оба православного исповедания». Батьків чин колезького секретаря – справді досить дрібний, десятого класу. 

Метрична книга містить графу: «Звание, имя, отчество и фамилия восприемников», тобто хрещених батьків новонародженого. Тут є такий запис: «Судебный следователь Екатеринославской губернии и уезда Константин Григорьевич (прізвище пропущено) и дочь исправника Свенцянского уезда Ольга Николаевна Семенова».

Висловимо здогад, що хрещеним батьком А. Лободи був рідний дядько (мати Григорівна і дядько Григорович). Дуже прикро, що не вказано чомусь його прізвище – таке мені трапляється вперше. На нашу думку, пропущене прізвище мало бути Гегело. Представники цього роду були землевласниками на Катеринославщині. Чимало Гегел закінчили Катеринославську гімназію. Скажімо, Костянтин Гегело став її випускником у 1862 році. Можливо, саме він і був хрещеним батьком майбутнього академіка.

Що змусило нас так вважати? У бібліотеці Дніпропетровського національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького зберігається видана 1904 року друкарнею Київського університету св. Володимира монографія молодого професора Андрiя Лободи «Русские былины о сватовстве». На книжці автограф: «Дорогому В.П. Гегелло на добрую память о племяннике. А. Лобода». Отже, по матері Андрій Митрофанович був Гегелло? Книжку він подарував досить відомому в місті діячеві Василевi Петровичу Гегело (помер між 1918 і 1923 роками), випускникові юридичного факультету Харківського університету, приятелеві Михайла Комарова. Василь Гегело працював спочатку в окружному суді, пізніше – дільничним мировим суддею у Новомосковському повіті, був щедрим жертводавцем і меценатом української справи. Можливо, у нього чи Костянтина Григоровича Гегело й жив Андрій Лобода, навчаючись у Катеринославській гімназії, яку він успішно закінчив 1890 року.

До речі, коли вийшла його праця «Русские былины о сватовстве», Андрій Митрофанович підписав її примірник і рідній гімназії: «В библиотеку Екатериносл(авской) гимназии от бывшего ученика-автора». Реліквія з автографом зберігалася у ґімназіяльній бібліотеці, а нині – у науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету.

Після закінчення Катеринославської гімназії Андрiй Лобода того ж 1890 року вступає на філологічний факультет Київського університету, де починає серйозно вивчати, а згодом і досліджувати народно-поетичну творчість. Сталося це, як пише вчений у своїй автобіографії, опріч власного бажання, завдяки професорам П. Владимирову та      М. Дашкевичу, які приділяли фольклорові велику увагу (за газетою «Вечерний Киев»,     17 лютого 1928 p.).

Після успішних перших наукових спроб Андрiй Лобода під керівництвом професора П. Владимирова береться за складну конкурсну тему (критико-бібліографічний огляд праць з російського богатирського епосу) і, блискуче завершивши її, отримує золоту медаль та премію ім. Пирогова.

Видрукувана 1896 року під назвою «Русский богатырский эпос. (Опыт критико-библиографического обзора трудов по русскому эпосу)», праця виходила далеко за рамки звичайного критико-бібліографічного огляду. Вона ж виявила справжній дослідницький характер автора, створивши Андрiю Лободі, як писав В. Перетц, «репутацію не тільки працелюбного і сумлінного, а й талановитого наукового працівника».

Молодий дослідник взявся проаналізувати роботи в царині російського билинного епосу, починаючи від давньоруської доби і кінчаючи 90-ми роками XIX ст. Автор визначив історичні фактори, під впливом яких створювалася та розвивалася народна поезія, роль народу у фольклорних процесах. Він також слушно зазначав, що тепер, коли вже зібрано велику кількість билинного матеріалу, назріла потреба перейти фольклористам від збирання та публікування записів до нового, якісно вищого етапу – систематизованого наукового видання фольклорних збірників, розташовуючи в них матеріал «у стрункому порядку за богатирями та сюжетами з відповідним добором варіантів». 

Вчений розвиває цю думку у статті «Памяти А.Ф. Гильфердинга (К двадцатипятилетней годовщине его смерти)», надрукованій у журналі «Этнографическое обозрение» (1897, № 4). Андрiй Лобода високо оцінив працю О. Гільфердінга. Останній вивчав билини в їх живому побутуванні й опублікував свої записи за співаками-виконавцями, щоб підкреслити індивідуальний стиль кожного з носіїв билин. А. Лобода зауважує, що сам Гільфердінг цілком справедливо вважав цей збірник лише підготовчим етапом і планував «остаточний варіант видання вибраних билин... зробити за предметами, з систематичним добором варіантів».

Академія наук перевидала збірник О. Гільфердінга у його первісному вигляді. На думку Андрiя Лободи, «ідеальним був би такий хід видань: спочатку видаються окремі зібрання за планом Гільфердінга; потім робиться зведене видання за мотивами, зі старанним добором варіантів билинних і вказівками на подібні мотиви в інших піснях, казках тощо як у вітчизняній словесності, так і зарубіжній; нарешті, збирається все, що стосується кожного окремого епічного героя, починаючи билинами про нього і кінчаючи найменшим натяком де б то не було». Ця думка мала важливе значення для подальшого розвитку вітчизняної фольклористики.

Дослідження «Русские былины о сватовстве», видана в Києвi 1904 року (це була його магістерська дисертація), стало етапним у науковій діяльності Андрiя Лободи. Тут чіткіше порівняно з попередніми працями проступили риси дослідницького методу вченого. Відкинувши міфологічний та міграційно-порівняльний методи як застарілі, вiн схиляється до історичного тлумачення епосу, однак на основі досить відмінній від позицій усталеної історичної школи (А. Лобода послідовно виступав проти концепції цієї школи щодо аристократичного походження фольклору, проти недооцінки його побутової та художньої специфіки тощо). Один з провідних українських фольклористів ХХ століття Павло Попов вказував, що Андрій Лобода наближався до сучасних дослідників, які тлумачили епос насамперед історично. 

А. Лобода дослідив тісні зв’язки билин про сватання з народними весільними обрядами, уявленнями та пережитками давніх форм шлюбу. Вчений довiв, що ці билини в основі своїй історичні. Це видно як з погляду започаткування на ґрунті реальних історичних подій чи осіб, так і відображення середовища, в якому складається і розвивається епос. Органічний зв’язок билин з побутовими явищами, пише автор, є одним із свідчень повноти поетичного життя народу. Вчений заперечив погляди деяких дослідників на народну творчість, зокрема, епічну, як на реліктове явище, підкреслював життєздатність цього виду фольклору. «Безперечно, підживлюваний і оновлюваний ззовні, також у самому собі знаходив наш билинний епос джерело для дальшого розвитку, перероблюючи давні перекази на новий лад, коментуючи їх по-новому, розвиваючи окремі риси в цільні картини тощо... Даного роду творчість ще не сказала свого останнього слова». 

Проте через об’єктивні причини, що випливали з тогочасного стану фольклористики, А. Лобода не зміг подати історію виникнення і розвитку билин про сватання в стрункій послідовності, з урахуванням усіх суспільних і мистецьких чинників. Це було «не під силу не тільки йому, – писав Павло Попов, – а й будь-кому з тодішніх, хоча б і найвидатніших дослідників. Історизм – основний лозунг автора – був вірний, але повністю його здійснити А. Лобода так і не зміг... Та при всьому цьому прогресивність наукової праці А.М. Лободи не підлягала і не підлягає сумніву».

Стоячи на позиціях історичного тлумачення епосу, Андрiй Лобода виступав проти методології міфологічної та міграційної шкіл. Визнаючи, що «міфологам ми зобов’язані розкриттям дуже багатьох побутових подробиць билин», А. Лобода, однак, називає методологію цієї школи «недосконалою, застарілою, безповоротно віджилою» (А. Лобода, Русские былины о сватовстве). 

Андрiй Митрофанович цікавиться й фольклором найближчих сусідів українців – білорусів. У статті «Белорусская народная поэзия и русский былевой епос» («Этнографическое обозрение», 1895, кн. 2) він бачить чимало спільного у фольклорі східних слов’ян (йдеться про епічні мотиви коня, сокола, ворона, орла, дівчини, воїна тощо), подає цікаву білоруську «Песню о Сявруке», де «сам прийом боротьби близько нагадує... взагалі прийоми богатирської боротьби билин». А. Лобода знаходить подібні до билинних мотиви і в фольклорі інших слов’янських народів. Про це свідчить його праця «Польско-русские параллели» у виданні – «Изборник Киевский...», (Київ, 1904).

Андрiю Лободі належать розвідки з історії вітчизняної фольклористики та етнографії, присвячені, зокрема, діяльності М. Максимовича, О. Пипіна, В. Антоновича, О. Веселовського, ціла низка ґрунтовних літературознавчих праць. Завершує роботу над докторською дисертацією «Шекспиризм в России», надрукуванню якої перешкодила Перша свiтова війна. Під час евакуації Київського університету в 1915 році до Саратова дисертацію, як і весь архів Андрiя Лободи, було загублено. З-під його пера виходять нариси з історії вітчизняного театру, освіти тощо.

Андрій Митрофанович проводить і бурхливу, надзвичайно напружену педагогічну діяльність. З 1898 року він – приват-доцент, а з 1900-го – професор Київського університету. Читає лекції переважно з російської літератури та народної творчості не тільки в університеті, а й на Вищих жіночих курсах, у реальній школі, на курсах підготовки вчителів середньої школи при управлінні Київської навчальної округи тощо. Павло Попов, який слухав лекції Андрія Лободи в університеті, згадував: «Він був чудовим лектором: читав вільно і цікаво, в той же час стисло, цілеспрямовано. Особливо майстерно проводив він спецсемінари, де обговорювались кращі реферати студентів. Професор умів збуджувати творчу ініціативу і енергію молоді. Його лекції і семінари з фольклору, літератури, педагогіки слухали сотні студентів різних фахів...». 

Майже два десятки наукових праць студентів університету, виконаних під безпосереднім керівництвом Андрія Лободи, відзначено золотими та срібними медалями.

Промовистою оцінкою Андрія Митрофановича як педагога є те, що багато його вихованців стали відомими дослідниками у галузі фольклору, етнографії та літературознавства: В. Гіппіус, М. Гудзій, С. та В. Маслови, В. Петров, П. Попов, О. Раєвський та цілий ряд інших.

Великою популярністю свого часу користувалися навчальні посібники з народної творчості, а також російської та української літератур, підготовлені А. Лободою на основі своїх лекцій і видрукувані на правах рукопису для потреб студентів. 

Проте умови жорстокого національного гноблення, якого зазнавала Україна в складі Російської імперії, заважали розгорнутися на повну силу талантові і творчій енергії А. Лободи. Навіть за читання лекцій з української літератури та публікацію в «Записках Українського наукового товариства в Києві» кількох статей з української тематики університетська адміністрація, як пише вчений у своїй автобіографії, звинуватила його в «сепаратизмі» і піддавала всіляким переслідуванням.

1920 року його обрано головою Етнографічної секції Українського наукового товариства у Києві, реорганізованої у червні 1921 року, після злиття товариства з академічними установами, в Етнографічну комісію УАН. Вона стала одним з найголовніших фольклорно-етнографічних осередків республіки і відіграла важливу роль у становленні української фольклористики та етнографії. Як відзначав І. Березовський, «уся робота Етнографічної комісії майже з самого початку її організації фактично провадилася в дусі прогресивних поглядів А. Лободи». 

Особливо чітко ці погляди сформульовані у програмній статті Андрiя Лободи «Сучасний стан і чергові завдання української етнографії». Вона відкривала у 1925 році першу книгу заснованого і редагованого ним збірника «Етнографічний вісник». Вчений вказував на важливість опанування вітчизняною науковою спадщиною, потребою її критичного перегляду з метою відбору та перевидання усього найціннішого, найнеобхіднішого для розвитку української науки. Андрій Лобода наголошував на якнайширшому розгортанні збирацької та дослідницької роботи, звертав увагу науковців на необхідність вивчення не тільки традиційного, а й новітнього фольклору та нових явищ у побуті трудящих. У науковій праці, підкреслював він, «треба з двох критеріїв виходити: 1) стежити за сучасною долею давніх форм народного життя та мистецтва, але 2) не минати й того, що утворилося й утворюється тільки під теперішній час... Нехтувати новим, нехай воно навіть ще й не сформувалось остаточно, тепер тим більше не випадає, що наші часи – це доба, коли змінюється... стан і світогляд народний; а такі зміни варті уваги в усіх моментах їхнього розвитку» («Етнографічний вісник», 1925, кн. І).

Андрій Лобода закликав учених розширити традиційну сферу фольклорно-етнографічного дослідження: «Етнографи взагалі звертали раз у раз особливу увагу на селянський побут, але принаймні тепер бажано було б поширити це й на місто».

З-поміж інших фольклорно-етнографічних установ Радянської України (Кабінет антропології і етнології ім. Хведора Вовка УАН, Кабінет примітивної культури та її пережитків у побуті й фольклорі України при Науково-дослідній кафедрі історії України, Всеукраїнське етнографічне товариство тощо) Етнографічна комісія виділялася найширшим профілем і розмахом збирацької та дослідницької праці, найтіснішим зв’язком з масами, найбільшим інтересом до нового у побуті та життi українцiв.

Завдяки Андрію Лободі тут зосередились значні наукові сили. Крім провідних вчених республіки А. Лободи та К. Квітки, в Етнографічній комісії працював цілий ряд талановитих дослідників молодшого покоління: В. Петров, П. Попов, В. Білий, В. Білецька, К. Черв’як та інші. Перед затопленням Дніпрових порогів у зв’язку з будівництвом Дніпрельстану активізувалася робота не лише археологів, але й етнографів. За редакцією наших земляків академіка Андрія Лободи та Віктора Петрова (Домонтовича) 1929 року у Києві вийшов солідний збірник «Дніпровські лоцмани». Щоправда, в дусі часу збірник відкривав серію під назвою «Матеріяли до вивчення виробничих об’єднань». У пролетарській державі доводилося «цілувати пантофлю папи»...

Партійні функціонери скоса дивилися на діяльність Етнографічної комісії. Це збігається з фактичним розгромом Академії наук України, яку партія сприймала як кубло націоналістів. Діяльність Етнографічної комісії оцінено з вульгарно-соціологічних позицій. У звіті про роботу установ історичного циклу до 15 роковин Жовтня (1932 р.) так поціновано її роботу: «...комісія будувала свою роботу на засадах формалізму, буржуазного порівняльництва, подекуди – біологізму. Еклектизм – характерна риса її публікацій. Народництво і націоналістичні тенденції – на кожному кроці її діяльності.» (Репресоване краєзнавство. К., 1991.– С. 250). Учень А. Лободи Володимир Білий, який на початку 1930-х очолював комісію, у 1934 р. звільнений з ВУАН, у листопаді 1937-го – розстріляний. Це – ще один подарунок 20 роковинам Великого Жовтня.

Ще одним талановитим учнем Лободи став інший наш земляк історик, фольклорист та етнограф Віктор Платонович Петров (письменник В. Домонтович), який зустрів війну на посаді директора інституту українського фольклору.

Андрій Лобода проводив велику організаційну та редакторську роботу в Етнографічній комісії, на Кафедрі української словесності в Комісії краєзнавства УАН, викладаючи в університеті та ряді інших навчальних закладів Києва. Водночас А. Лобода знаходив час і для наукових досліджень, його хвилювали проблеми краєзнавства. Вчений підкреслює значення краєзнавства для дослідження як природних багатств, так і «психології працюючих мас», закликав до організації якнайширшої мережі краєзнавчих гуртків. Це засвідчили його статті: «Краєзнавство на Україні» («Бюлетень Комітету краєзнавства», 1925, ч. 2); «Краєзнавство, його минуле та сучасні завдання при будуванні нового життя». («Бюлетень Організаційного комітету в справі дослідження продуктивних сил та народного господарства України», 1925, № 8).

У статті «Від частушки до пісні довгої» він простежує цікаве явище взаємопроникнення жанрів у сучасному фольклорі – органічне переростання ряду споріднених за змістом частівок у сюжетну пісню («Етнографічний вісник», 1928, кн. 7).

Вченого ваблять теми з історії української фольклористики та етнографії. Він  пише статті про фольклорно-етнографічну діяльність Пантелеймона Куліша – «П.О. Куліш – етнограф» («Книгар», 1919, № 23–24), «До літературної історії «Записок о Южной Руси» Куліша» («Записки Історично-філологічного відділу УАН», 1923, № II–III). Довівши наявність в «Записках о Южной Руси» фальсифікатів, А. Лобода водночас відзначав і позитивну рису цього збірника – увагу автора до обстановки умов побутування народно-поетичних зразків, до творців і носіїв фольклору. Як вказує А. Лобода, згодом цей принцип став провідним у діяльності І. Рудченка, О. Гільфердінга та «новіших російських збирачів билин і казок» («Книгар», 1919, № 23–24, стор. 1560).

1922 року вченого обрано академіком АН України, а 1924 – членом-кореспондентом АН СРСР. 1927 року Всесоюзне географічне товариство за науково-організаційну та дослідницьку працю відзначило його найвищою нагородою – золотою медаллю. 

Сучасні дослідники не виключають, що Андрій Лобода у 20-і роки минулого століття заарештовувався органами ДПУ, хоча це й не дуже афішувалося. Не радувало і здоров’я. Його колега академік Сергій Єфремов занотував 26 травня 1924 року в своєму щоденнику: «Заходив до А.М. Лободи. Він нарешті вернувся з Харкова, де пролежав більш місяця хворий. У його був маленький параліч (інсульт? – М.Ч.). Вигляд у його не дуже добрий: мабуть, з його вже не робітник». Відтоді здоров’я А.М. Лободи було серйозно підірване. Надалі він згадується у щоденникових записах С. Єфремова як «недужий».

Тож напружена праця негативно вплинула на стан здоров’я А. Лободи. Ще 1925 року він змушений залишити редакційну та науково-адміністративну діяльність (вчений упродовж кількох років був віце-президентом і головою управи Української Академії наук).

Михайло Грушевський у листі до Кирила Студинського від 21 жовтня 1926 року з Києва обурювався, як недбало президія Академії наук зробила поминальне засідання, присвячене пам’яті померлого етнографа Володимира Гнатюка: «Лободину доповідь читав його аспірант». Можливо, А. Лобода у той час просто зле почувався... Жити йому зоставалося зовсім небагато. 

Проте, незважаючи на недугу, А. Лобода до самої смерті, що сталася 1 січня 1931 року, не залишав роботи в Етнографічній комісії.

«А.М. Лобода належав до числа вчених, які до останнього моменту життя не розлучаються з улюбленою працею..., – писав відомий літературознавець і фольклорист В. Перетц.– Філолог за освітою і дослідник усної словесності з погляду її зв’язків з історичними переказами, побутом та літературними впливами, він умів поєднувати з філологічною акрибією і великою ерудицією – широке зацікавлення явищами суспільного життя та літератури і реагувати на все, чим жила сучасність... Про нього справедливо було б сказати: він опублікував порівняно небагато праць, але всі вони цінні, і немає серед них слабких та беззмістовних». 

Дослідники підрахували, що наукова спадщина А. Лободи нараховує близько ста праць. Майже всі вони за радянського часу жодного разу не перевидавалися і стали бібліографічною рідкістю (до того ж значна частина їх розкидана по різних періодичних виданнях). Ще у 1971 році Степан Музиченко писав: «Давно уже на часі спільним зусиллям фольклористів, етнографів, літературознавців та театрознавців підготувати збірник вибраних праць А. Лободи, куди б увійшло все найкраще, найвагоміше з наукової спадщини видатного вченого».

Минуло понад тридцять років, а науковий доробок Андрія Лободи повноцінно поки що до нас так і не повернувся. 

Микола Чабан


Бібліографія

Лобода Андрій Митрофанович (1871-1931)  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / гол. ред. В. А. Смолій. - К. : Наукова думка, 2009. - Т.6: Ла - Мі. - С. 251 .

            * * *

Андрій Лобода // Чабан М. Птахи з гнізда Придніпров’я.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 428–436.

Перетц В.Н. А.М. Лобода. Некролог // Известия Академии наук СССР. – VII серия.– Отделение общественных наук.– 1931.– № 5.– С. 518–519.

* * *

Попов П.М. Академік А.М. Лобода як фольклорист // Народна творчість та етнографія.– 1959.– № 2.

Музиченко С. Андрій Лобода // Народна творчість та етнографія.– 1971.– № 3.

Швидько Г. К. Катеринославський слід академіка Андріяна Лободи / Г. К. Швидько // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті : зб. наук. праць / ДНУ ім. О. Гончара. Каф. історії України. – Дніпропетровськ : ДНУ, 2012. – Вип. 10. – С. 183-193.

* * *

Чабан М. Дослідник неспалимого // Зоря. – 2011. – 21 черв. – (№ 67). – С. 4.

* * *

Патик В. В. Наукова та педагогічна діяльність Андрія Митрофановича Лободи : [Електронний ресурс] / В. В. Патик // Українська біографістика. – 2016. – Вип. 13. – C. 173-188. – Режим доступу : http://biography.nbuv.gov.ua/data/vidannya/13/JRN/PDF/16.pdf (дата звернення: 25.05.2021)




 27.05.2021
 (4 переглядів)