Любов і ненависть Трифона Гладченка

Любов і ненависть Трифона Гладченка

Південноукраїнське село Софіївка, що на Криворіжжі, подарувало Україні багатьох завзятих козаків та отаманів, які зі зброєю в руках взяли участь у революції 1917 – 1920-х років. Воювали вони і в Повстанській армії Нестора Махна, і під прапорами Матвія Григор’єва, і в Степовій дивізії Костя Блакитного, і в Армії Української Народної Республіки... Найбільш відомими військовими діячами, які народилися у криворізькому селі Софіївці, були отамани Михайло Малашко та Трифон Гладченко.

Зараз хочу згадати заступника отамана Катеринославського коша повстанських вільнокозацьких військ, улюбленця українських селян Трифона Гладченка.

Він був кадровим військовим. У російській армії дослужився до поручника. В добу революції як повстанець воював проти денікінців та червоних. Підпорядковувався Матвію Григор’єву, а пізніше Нестору Махну. Якийсь час називав себе анархістом, хоч ніколи членом анархічної організації не був. Махно і його штаб не довіряли Гладченку, як “уенерівцю”, називаючи його поза очі “петлюрівським елементом”. 

Та в оцінці отамана Гладченка головним була не партійність чи якісь ухили й орієнтації, головними були всепоглинаюча любов до поневоленого українського народу і люта ненависть до російських окупантів та росіян взагалі. Про це свідчить оповідь повстанця Миколи Малашка. Написав він її по свіжих слідах – 29 грудня 1922 року. На неї далі й посилаюся.

Взяти до рук зброю Трифона Гладченка змусив біль за страждання українського народу. Він розумів, що тільки любов’ю не визволити свого народу з російської неволі. Тому й синові своєму заповідав не лише любити українців, але й ненавидіти їхніх ворогів. І син змалечку знав, що росіяни – вороги і що їм треба мститися. Для того й пізнавав батькову науку володіння зброєю. 

І це в житті придалося...

У боротьбі з росіянами отаман Гладченко використовував їхні ж методи. Так під час повстання на Катеринославщині заїжджав у московські, ще Катериною посаджені, села, скликав громади і переконував їх ставати зі зброєю проти більшовиків.

– Ви ж українці, бо живете на Україні...– казав він.– Більшовики – наші вороги. Вони йдуть нас грабувати...

“І москалі, підбиті його красномовством, із запалом йшли у бій”, – згадував Микола Малашко. Гладченко посилав їх на найнебезпечніші ділянки, часто проти сильних відділів червоної кінноти, яка “нищила москалів дощенту”. І навіть тоді, коли бій завершувався поразкою, отаман святкував перемогу.

Навесні 1919 року Трифон Гладченко, сховавшись під іншим прізвищем, став “червоним” комендантом станції Чаплине. “Більшість москалів, що звертались до нього як коменданта, він розстрілював, ніби за зраду революції. Часом десятки розстріляних лежали під великим будинком депо”. Ці розстріли потягли за собою підозру, і Гладченко мусив зникнути.

За місяць він вже працював конторником на іншій станції... 

Якось, коли він відпочивав удома, а дружина поралась по господарству, рипнули двері й до хати увійшло троє червоних.

– А-а-а, вот каґда ми тєбя нашлі, – радісно сказав один.

– Пусть пєрєд смєртью виспітся, – пожартував інший і, не звертаючи уваги на дванадцятилітнього хлопчика, який тихо бавився в хаті, поліз до столу, шукаючи документи та зброю.

Несподівано малий козак, вихопивши у батька з-під подушки маузер, почав стріляти. І стріляв добре: двоє червоних, смертельно поранені, впали на підлогу. Лише одному пощастило вискочити з хати.

Батько, прокинувшись від пострілів, схвильовано цілував сина:

 – Молодець, синку, так їм і треба!

Усе єство отамана бриніло від щастя життя і бажання помсти.

– Треба тікати! – така була думка дружини.

Збентежена смертельною небезпекою, що нависла над її родиною, вона раз за разом повторювала:

– Що ж тепер буде?! Що ж тепер буде?!

– Нічого! Пронесе! – твердо відказав Трифон Гладченко.

Та недаремно хвилювалася вірна дружина: вже за кілька хвилин відділ червоних обсадив подвір’я.

 – Сдавайтєсь! – кричали з-за рогу червоні окупанти, боячись, одначе, близько підходити.

Відповіддю їм були постріли. Бій тривав, аж доки не стемніло. Нарешті стрілянина ущухла... Під ранок, проклавши собі дорогу гранатами, родина Гладченків зникла...

І знову отаман створив повстанський загін. І це було йому неважко, адже він здобув надзвичайну популярність серед селян Криворіжжя. Під його команду селяни ставали залюбки, до того ж часто приходили озброєними. 

Авторитет Гладченка визнавали не тільки селяни, але й інші повстанські ватажки. Чекісти доповідали, що Трифон Гладченко “выдает удостоверения разным кошевым атаманам повстанческих казачьих войск, членам политических отделов при штабе Коша, удостоверяет личность делегатов, которые командируются в Екатеринославский военный революционный комитет”. Совєтські історики стверджували, що 1920 року під командою отамана було близько 2000 осіб. 

Чекісти, вважаючи, очевидно, що на жорстокість мають право тільки вони, були просто обурені “звєрствамі”, які нібито чинили козаки загонів Трифона Гладченка та Михайла Малашка. І дійшли висновку, що причина жорстокості повстанців “в озверелости самих начальников”. В одному зі своїх звітів катеринославські чекісти писали, що Гладченко, “человек интеллигентный, зверски замучил сотрудника ЕГЧК (тобто чекіста.– К.Р.): выколол ему глаза, наносил штыковые раны, связал ему ноги железной бечевкой и закопал его в степи”.

Так, Трифон Гладченко був жорстоким чоловіком. І нам не слід цього приховувати чи соромитися, бо це була жорстокість в обороні права українського народу на буття. А отже, вона була цілком виправданою...

Чекісти таки вистежили отамана. І влітку 1920 року – після катувань – зарубали...

Колись подільський отаман Яків Гальчевський сказав: “Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі й докірливі погляди жінок і дівчат свого народу!” Мені здається, що ці слова сказані й про отамана степу Трифона Гладченка.

                                                              Р. Коваль 




Бібліографія


Гладченко Т.Ф. // Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921): Біобібліограф. словник.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002.– С. 165–172. 

Чабан М. Поки ростимуть терни... / М. Чабан // Моє Придніпров'я: Календар пам'ятних дат Дніпропетровської області на 2011 рік. І півріччя: Бібліограф. покажчик / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010.– С. 22–29.

* * *

 Данильченко, Н.    Отаман Трифон Гладченко із Сурсько-Михайлівки / Н. Данильченко // Вперед. - 2018. - № 22(2.06). - С. 4

 Сарма-Соколовський, М.    Атаман Трифон Гладченко: документ. новела / М. Сарма-Соколовський // Дзвін. - 1999. - Ст. №5-6. - С. 78-81.

Чабан, Н.    Старые улицы - новые имена / Н. Чабан // Зоря Город . - 2017. - № 40(11.10). - С. 7



 28.01.2021
 (6 переглядів)