Анатолій Юрійчук. Доля гармонії

Юрійчук Анатолій Сергійович

  • 12 серпня 1957 |
  • Місце народження: м. Дніпропетровськ |
  • старший органний майстер Дніпропетровського Будинку органної та камерної музики

Завдяки йому один із найкращих органів світу звучить сьогодні майже, як 33 роки тому. Адже він сам сповнений звучанням життя та найвищої майстерності.

Почуття гумору в нього дитяче. Включається в поле усмішки одразу. Спілкуватися з ним неймовірно легко, як дихати. Вкотре розумієш, наскільки все не випадково, прошу пробачення за банальність. Але в кожному житті банальність зветься долею. Так само, як і в старшого органного майстра Дніпропетровського Будинку органної та камерної музики. Він отримав фах, на перший погляд, далекий від органу, як небо від землі. Але ж, є горизонт… І звуки цього чудо-інструменту, що поринають та об’єднують Всесвіт. Отже, про все по порядку.

Бабусини пиріжки, духовний батько, перші ракети

Він народився в родині «южмашевской» інтелигенції. Мати — Тамара Єфремівна та батько — Сергій Дмитрович, працювали на «Південмаші», батько провідним інженером, мати — у збиральному цеху. Мешкала родина в приватному секторі між вулицями Робочою та Кедріна — на Автодоровській. Виховувала маленького Толю бабуся, до дитячого садочку та яслів він не ходив. З дитинства запам’яталися смачні бабусині пиріжки й те, що намагалася вона відгородити його від зайвих вчинків. Вулиця, як розуміємо, є вулиця й цікавило його все не лише прекрасне та безпечне. Зауважу, що доля, нібито, бабусиною рукою, теж відгородила його від усього зайвого й запропонувала єдино вірний СВІЙ шлях. Трапляється це не часто й у таких випадках говорять — «почути власну долю».

У дитинстві та юнацтві цікавило все. Але було декілька акцентів. Класі в шостому він пішов до клубу ракетобудівельників, невдовзі потрапив до драматичного гуртка, де зустрів людину, яку цінує та пам’ятає й досі. Мова про Віталія Івановича Сальникова, який зараз є викладачем у Дніпропетровському державному театрально-художньому коледжі. Людина обізнана, цікава, що прищепила тим, хто був розкритий до мистецтва та мав бажання їм формуватися, без перебільшення кажучи, любов до прекрасного. Він поєднував розповіді про мистецтво з розповідями про життя, ставши своєрідним духовним наставником Анатолія. Гурток існував у різних закладах культури міста, але так званий кістяк, до якого належав і Толя, переходив із майстром разом. Заняття продовжувалися і в студентські роки, і він назавжди сповнився тими важливими розмовами та творчою атмосферою, що огортала Віталія Івановича та його вихованців.
А ще він самотужки намагався опанувати гру на баяні. Але не захопився…

За компанію, «все розібрати», вищій пілотаж

На фізтех ДНУ він вступив не за неймовірним бажанням, а тому що багато однокласників обрали саме цю спеціальність і Анатолій, так би мовити, за компанію. У виші він відчув повну свободу й на третьому курсі так захопився, що наробив багато пропусків за що й був відрахований. Відслуживши в лавах Радянської армії поновився, невдовзі одружився на коханій дівчині Ірині й закінчив ВНЗ за спеціальністю «інженер-механік літальних апаратів».

З дружиною Іриною, 1979-й рікЙого тесть Сергій Костянтинович був майстром із ремонту та налаштування музичних інструментів на заводі «Ремпобуттехніка». А Анатолій влаштувався учнем із реставрації та налаштування музичних інструментів і, не тому що родинні зв’язки, йому було просто цікаво робити з какофонії звуків гармонію та слідувати гуманітарно-технічному напрямку. Для нього було неймовірно захоплюючим усе розібрати, а потім зібрати й щоби запрацювало та зазвучало. Його перший запис у трудовій книжці зазначено, як «слюсар із ремонту та реставрації музичних інструментів». Улюблена дружина Анатолія Сергійовича й досі обурюється, звісно жартома: «Куди б не приїхали, усе розбере, поламає, вивчить, а потім полагодить».

Особливого слуху для того, щоби бути настроювачем, вважає, наш герой, не потрібно. Ну, звісно, як мінімум відрізнити ноту «ля» від ноти «до», як завжди жартує Юрійчук. Але ж для того, щоби стати справжнім майстром своєї справи та щоби «сильно не били після налагодження інструменту», потрібно, як мінімум років п’ять практики. «Сьогодні я можу працювати з фортепіано, баяном, органом від початку до кінця, а це вже вищий пілотаж, — говорить Анатолій Сергійович. — Я пройшов цей шлях навчання й досвіду, маю найвищий 14 розряд. Він є умовним, не затвердженим профільним міністерством, але є серед фахівців, як вища ступінь майстерності».

У 1981 році він прийшов працювати до музичної школи № 8 настроювачем фортепіано й через три роки дізнався від тодішнього директора Анатолія Зіновійовича Канського про те, що невдовзі до Дніпропетровська приїде німецький орган і шукають настроювача з вищою не лише музичною, а й технічною освітою. «Цікаво», — подумав Юрійчук (до речі, це одне з його найулюбленіших слів і станів нашого героя пр. авт.) і відправився до тодішньої філармонії, яка на той час керувала органними процесами в місті.

Диво-інструмент, гордість

У 1985 році Анатолій Юрійчук та його колега Альфред Євгенович Крючков тодішній фаготіст Дніпропетровського1985-й рік , верхній ряд зліва праворуч : головний настроювач фірми «Зауер» Петер Фресдорф, майстер Ульріх Моріц та Анатолій Юрійчук академічного театру опери та балету поїхали до Києва ознайомитися з органом тому що для Дніпропетровська це була тоді і, справді, екзотика. Невдовзі до міста на Дніпрі приїхали директор та головний інженер фірми «Зауер», які після спілкування з нашими фахівцями затвердили їхні кандидатури, а це з урахуванням німецької педантичності та вимог дійсно дорогого варто. Невдовзі монтажники привезли розібраний орган.

«Впевненість у тому, що все буде добре, була стовідсоткова. Хотілося, моглося та було цікаво. Ось так ми й почали роботу з 12-тонною конструкцією».

Коли орган зазвучав для комісії, що приймала його 25 грудня 1985 року найсильнішим відчуттям була гордість, що зробили. Першими грали на органі професор Арсеній Котляревський та видатний органіст Гаррі Гродберг із Москви, який привіз для прийому інструменту майстра з тодішньої столиці. Будівлі, як такої ще не було, але космічні органні звуки вже заявили про себе впевнено, немов обживаючи свою територію на багато років.

Після 25 грудня орган було взято під чохол і до того, як відкрився відомий усім містянам та гостям Дніпропетровська, Будинок Органної та камерної музики, під цим чохлом музициював лише органіст Володимир Самохвалов. Стриманий, замкнений, неймовірний. Легенда музичного світу Дніпра.

Обережна порада, Париж, улюблене слово

З усіма керівниками Будинку Юрійчуку працювалося добре. Вони всі різні — і Ніна Голікова й Тетяна Бабич, але дали органному процесу свою енергію. За кожного керівництва Будинок ставав інакшим, але безперечною візитівкою міста стовідсотково. Сьогодні обличчя цієї візитівки репертуарно визначають учні доньки — заслуженої артистки України, доцента Академії музики Надії Юрійчук.

Родина Юрійчуків у Парижі. Зліва праворуч четверта – старша донька ОльгаМожна сказати, що в неї вибору майбутнього шляху, крім музичного, не було. Можна сказати, що вона теж має завдячувати тому директору восьмої школи, з якого почався органний шлях родини Юрійчуків. Донькою батько, звісно, пишається, але каже, що заслуга всього того, чого вона досягла належить їй самій та дружині. Він ніколи не допомагав Надії своїми зв’язками в музичному світі, тому що всі зв’язки завершуються рівно в ту секунду, коли ти виходиш на сцену. Там лише твій талант та слухачі й ніхто, окрім тебе самого, та того, що даровано Небесами не допоможе.

За порадами Надія звертається до батька й досі, до речі замислитися над тим усе ж таки фортепіано або орган стане майбутньою долею, свого часу порадив їй саме він. Обережно порадив, відпустивши рішення на власний розсуд.

Ще одна гордість Анатолія Сергійовича — молодша донька Ольга. Вона закінчила архітектурний факультет Придніпровської Державної Академії Будівництва та Архітектури (ПДАБА), вступила до Франції в магістратуру в Université François Rabelais Tours (Урбаністика), де писала дисертацію. Зараз працює в Парижі в APF France handicap. Відповідальна за роботи з адаптації громадських будівель для людей з інвалідністю.

А в Надії нещодавно народився син Марк. Ким стане, ще не зрозуміло, поки що видає голосні ораторії та має схильність до «техніки». У його маленьких долонях частіше за все машинки, які він вивчає дуже ретельно. Його улюблене «слово» «Ы» і коли він це промовляє дивиться дуже уважно: «Зрозуміли чи ні?». І якщо йому здається, що так, щастю немає меж.

Орган — це дитина, цукерка, звучати

«Журналісти часто мені ставлять запитання: «Органний майстер, це професія?». Органний майстер — це хвороба раз і назавжди. Цей інструмент для мене, як доросла 32-річна дитина.

Він живий, розумієте, і може жалітися, хворіти, (і я з ним хворію) схильний до метеоумов, низької та високої вологості, що його розстроюють, тому що органні труби можуть розширюватися, або ж звужуватися. Маленькі встигають відреагувати на жару, а великі поки не остинуть між собою не звучатимуть. Я всім співробітникам Будинку роблю зауваження іноді дуже різкі, щоби двері були закриті й таке інше. Тобто спочатку потрібно налагодити температурний режим, а потім уже настроювати. Якщо одразу лагодити, інструмент швидко стане непридатним, труби деформуються. До речі, орган це єдиний інструмент, для настроювання якого потрібно ходити в ньому усередині.

Як говорив директор фірми «Зауер» Петер Фресдорф, головне органу не заважати. Декілька років тому, коли постало питання перенесення інструменту до іншого Будинку у зв’язку з власністю приміщення, з Німеччини приїздили фахівці для з’ясування стану інструменту. Зазвичай 20–25 років і капітальний ремонт. Коли подивилися на наш, оцінили його стан, майже такий, що був на початку діяльності. Пишаюся.

Розумієте, нова будівля для нашого органу, це набагато дешевше, чим пристосування його до того місця, куди інструмент потенційно можна перенести та розмістити. У 2020 році завершується оренда, тобто будемо сподіватися, що питання з нашим інструментом до того часу буде вирішено.

— Що таке щастя?
— Коли тебе розуміють.
— Але ж поняття щастя змінюється з віком… у п’ять років цукерку хочеться або ж іграшковий літак, потім інші бажання.
— Мені й зараз хочеться цукерку. Для мене щастя, в улюбленій роботі та прекрасній родині, яка завжди підтримує та розуміє. До речі, я працюю зараз у декількох місцях із настроювання інструментів.
— Тобто можна сказати, що без вас майже все в Дніпрі перестане звучати?
— Головне — не перестати звучати самому.

Створено: 03.07.2018.
Редакція від 04.07.2018.
Олена Ємельянова