Леонід Казарін: «Пишу, щоб вам було хоч трішечки тепліш…»

Казарін Леонід Антонович

  • 4 листопада 1931–15 травня 2011 |
  • Місце народження: Сибір, Красноярський край |
  • поет, громадський діяч м. Покров, військовий пенсіонер

Життєвий і творчій шлях поета Леоніда Казаріна, почесного громадянина міста Покров, який своїм пером служив землякам, писав про них і для них.

«Бути в поезії по-справжньому самобутнім – 
означає залишатися самим собою»
                                                              Леонід Казарін

Леонід Казарін народився в Сибіру, 4 листопада 1931 року. Дитинство минуло в різних містах Красноярського та Алтайського країв, Кемеровської області. Шкільні роки співпали з буремними воєнними, навчався в шести містах. 

За основною професією Леонід Антонович Казарін – військовий. Це і не дивно, адже у великому роду Казаріних усі чоловіки вважали своїм головним призначенням – захищати Вітчизну. 

У дев’ятирічному віці, отримавши в подарунок збірку поезій, Леонід був вражений тим, як у короткій яскравій формі вміють поети висловлювати свої думки. Про власні вірші тоді ще не задумувався, але згодом все більше став приділяти уваги саме поетичним творам.

Перша проба пера відбулася у шостому класі. Його вірші потрапили до вчительки біології, чоловік якої працював у редакції міської газети. Саме ці люди стали першими їх читачами. Вони помітили у поетичних спробах Леоніда задатки таланту, допомогли йому порадами, літературою. Таким чином було опубліковано перші вірші у газеті «Зірка Алтаю». Вірші були патріотичної тематики і викликали інтерес, стали успішними. Леонід продекламував їх на обласному радіо. Так у досить юному віці Леонід Казарін відчув у собі інтерес до поетичного слова, потяг до творчості. Це дало поштовх новим поетичним спробам. Пізніше Леонід Антонович згадував: «Моя літературна творчість має доволі кумедний початок. Пам’ятаю, був тоді у 6-му класі. Любив і зачитувався віршами популярних комсомольських поетів. Мені імпонувала здатність багатьох із них розповідати просто про складні речі. І я теж пробував – писав у стінгазету. Свої вірші зберігав в окремому зошиті. І ось якось на уроці біології вчителька забрала його в мене, щоб не займався сторонніми справами. Як виявилося – на щастя. Вона показала їх своєму чоловікові, що працював у редакції, і згодом на сторінках цього видання було опубліковано мої перші дві роботи. І я отримав свій перший гонорар. Як я тоді пишався собою!» 

Нелегке дитинство у воєнні роки, професія військового – саме ці фактори формували тематику віршів Леоніда Казаріна. Вже тоді найближчою була військово-патріотична тематика. В рік Великої Перемоги поетові було 14 років. Він писав про те, що пережили рідні, що хвилювало і чим пишався народ, перемігши у найжорстокішій війні ХХ століття. 

Після закінчення школи вступив до Харківського військового прикордонного училища. Там відбулося його становлення не тільки як військового, а і як поета. Доля приготувала Леоніду і ще кільком його однодумцям неоціненний подарунок: з ними проводив уроки відомий у ті часи харківський поет, солідний літній чоловік – Борис Галкін, який знайомив їх із азами нелегкої поетичної справи. Відвідуючи його семінари, Леонід багато чому навчився, набув поетичних навичок. Та і сам він багато читав, полюбляв не тільки художню літературу, а і всілякі підручники, книжки про поетику, не кажучи вже про збірки поезій. Буквально «поглинав» різноманітні словники. Навчався без певної системи чи плану, але така самоосвіта дала прекрасні результати, сприяла розвитку таланту.

У 1953 році закінчив Харківське військове училище прикордонників. Після чого його було направлено на західний кордон, де він служив заступником начальника застави. Там основна робота була в нічний час, то ж багато не напишеш – перевтома давалася взнаки. Але ніщо не могло завадити творчій думці, вірші народжувалися, іноді – швидко і спонтанно, іноді – довго і в муках.

Пізніше було 11 років служби на Курильських островах, пов’язаної з кліматичними труднощами, стихійними лихами. Але жодного разу не виникло бажання висувати клопотання про переведення в інше місце. Все сприймав як цілком природне явище. І завжди поряд було слово, котре міцнішало. Його нові поезії свідчили про нерозривний зв'язок між змістом і формою. Оцінки завжди були простими і влучними, як і повинно бути у справжнього поета. Надруковані в армійських газетах вірші Л. Казаріна вели розмову з читачем. І хоч було визнання – ІІ місце на конкурсі Тихоокеанського прикордонного округу – власна оцінка творчості залишалася суворою. «Бути в поезії по-справжньому оригінальним і самобутнім – означає залишатися самим собою, проявляти у творах ті духовні сили й людські якості, які в тобі закладено». 

Після звільнення в запас у 1972 році Леонід Антонович із родиною переїхав до невеликого гірницького міста Орджонікідзе, де йому запропонували посаду вчителя початкової військової підготовки в СЗШ №5. Він, не вагаючись, погодився. Ерудованому не лише в справах військових педагогу легко було знайти спільну мову з підлітками. Тоді ж почалася співпраця поета з редакцією газети «За марганець», пізніше – з «Козацькою вежею». Його тогочасні поезії – то твердий погляд на все, що відбувалося у країні, в житті людей. Постать людини, особистості не губилася у змалюванні дійсності, а, навпаки, виходила на перший план. «Не приховую: писати вірші мені завжди подобалося. Я прагнув зробити їх цікавими для читачів, щоб вони були схожі на «Швидку допомогу», котра допомагає шукати відповіді на складні питання, кличе до самовдосконалення, розкриває суть призначення на землі».

Понад 450 поезій було опубліковано в міській періодиці за різні роки. Вони накопичувались, їх ставало все більше. Автор дбайливо збирав їх, формував за темами, за хронологією. Виникала думка видати поетичну збірку.

Перша збірка поезій мала назву «Верность» і побачила світ у 2001 році. Її вихід став помітним явищем у житті міста. Назва «Вірність» – це вірність рідній землі, народу, матері-природі, жінці, чоловічій дружбі, військовому і громадянському обов’язку, це – вірність традиціям батьків і дідів, висотам людського духу. Сам автор на першій сторінці написав посвяту: «Моїм землякам-орджонікідзевцям, які були поряд зі мною в горі і радості, трудівникам і захисникам Батьківщини, що ділами свого життя живили мою творчість, всім, хто пам’ятає минуле і вірить у майбутнє, хто був і залишається для мене джерелом натхнення і суворим суддею». Збірник видано мовою оригіналу – російською. До нього увійшло 87 віршів, а за темами вони розділені на п’ять розділів: «Я с тобою судьбу разделю», «Вырос город в степи», «Ты окликни меня», «Вы об этом забывать не смейте», «Сатирической стрелой». В кожному рядку – майстер із дивовижно чистим голосом. Автор точно відчуває процеси, що відбуваються в суспільстві. «Вірші повинні розкривати світ краси, благородство людської душі, закликати до досконалості, нагадувати людині про її високе призначення на землі».

У 2003 році вийшла наступна збірка – «Шаги по судьбе…». За обсягом вона така ж як і перша – в ній близько сотні поезій і теж п’ять розділів. Через призму власних переконань, почуттів, життєвих принципів, автор поетичними прийомами відображає факти, події, явища уже пройденого ним життєвого шляху до того часу, в якому він живе зараз. Невичерпними є теми любові до Батьківщини, рідного краю, земляків, патріотизму, сподівань на краще майбутнє, природи, найкращих людських почуттів.  Традиційним стає сатирично-гумористичний розділ. 

Дом 

Отцовский дом,     
Он в небо круто
Уходит красною трубой.
Он весь от крыши и до грунта
В далёких странствиях с тобой.
От чердака и до забора –
Основа всех твоих основ,
Твоя защита и опора,
И колыбель ребячьих снов.
Он тайной был,
Волшебной сказкой
Для несмышлёного мальца.
Ты здесь с волненьем и опаской
Шагнул впервые от крыльца.
Здесь в сумерках вечерних серых
Остались детские мечты,
А дом уменьшился в размерах,
И это значит – вырос ты.

Третя збірка поезій «В сердце моём» датована 2005 роком. І знову поетична динаміка, стисле, лаконічне, багатогранне викладення, хвилюючі теми і почуття.

Діапазон тематики віршів Л. Казаріна дуже широкий. Він пише про героїзм воїнів під час війни, про Велику Перемогу, про вдів і сиріт… Пише про військових мирного часу, про братів по зброї, про військові традиції. Вірші Казаріна присвячені конкретним людям – нашим землякам, визволителям, ветеранам, та іншим, не менш відомим і заслуженим людям.

Багато віршів написано на морально-етичні теми, які сміливо викривають людські недоліки, що заважають спокійно жити іншим. Є в нього поезії про красу рідної природи. Не останнє місце займають у творчості поета ліричні вірші про кохання, вірність, дружбу, красу людської душі. Є твори гумористичного та сатиричного спрямування. 

У тому ж таки 2005 році вийшла повноцінна книга Леоніда Казаріна – «Победа в сердце и судьбе». Цей тематичний збірник поезій присвячений 60-річчю Великої Перемоги. У своїх поезіях автор віддає данину пам’яті героям фронту і тилу, котрі винесли на своїх плечах надлюдський тягар війни і отримали історичну перемогу над фашизмом. Разом із ними змальовано й образи спадкоємців Перемоги – воїнів мирного часу. Суворий ритм, склад, а в кожному слові – цілий світ, що лише підтверджує думку поета: «Справжні вірші – це лірико-публіцистична сповідь і одночасно проповідь, а не солодке бурмотіння поза часом і простором». 

Саме на цьому акцентували увагу присутні на презентації довгоочікуваної книги, яка відбулася в залі засідань міськвиконкому 4 травня 2005 року. Це була визначна подія. Привітати автора і висловити свої враження прийшли люди, які відчувають серцем поезію Л. Казаріна, які сприймають її усіма фібрами душі, які сприяли виходу цієї книжки у світ: міський голова і його заступники, редактор міської газети, начальник управління освіти, депутат облради, голова міської організації ветеранів України, педагогічний загал міста, а також рідні, близькі, друзі, шанувальники таланту, школярі. Кожен із них щиро і від усієї душі вітав поета, читав вірші, говорив на його адресу красиві слова, бажав нових поетичних злетів, здоров’я, щоб написати ще багато віршів. Особливо зворушливими були слова товариша Л.А. Казаріна – полковника у відставці Миколи Григоровича Журбіна, який аналізував вірші, вказуючи на геніальне поєднання простоти форми та глибокого змісту. І, дійсно, кожен солдат, який пройшов стежками війни, піхотинець чи прикордонник, танкіст чи військовий лікар, знайдуть у книзі слова, що відображають переживання, найпотаємніші думки воїна-визволителя. Можна запитати: як це вдається поетові? І знайти відповідь у рядках одного з віршів «Я не пришел из дальней стороны». Саме так, Л.А. Казарін – то частина народу, чия доля нерозривно пов’язана з вистражданою долею країни, її багатовіковою історією. 

З неприхованим інтересом розкривали присутні новий збірник віршів. На глянцевій обкладинці зображено орден «Перемога» і міську Алею Слави. На численних фотографіях, які розмежовують розділи, знайомі обличчя ветеранів, декого вже немає поряд із нами. Місткі назви, ніби віхи історичної війни: «В пламени июльского рассвета», «На путях к Победе», «Живём в краю освобождённом», «Они навеки рядом с нами». Видана тиражем 500 примірників, ювілейна збірка Л. Казаріна з пам’ятним написом автора була передана до усіх бібліотек міста, її придбали шанувальники таланту, багатьом прихильникам подарував її сам автор.

Ветераны
Они пришли от пашен и от кранов,
Из боевых полков и от станков.
Ты береги, Отчизна, ветеранов –
Усталых незаметных стариков.
И в трудовом, и в боевом накале
Они прошли нелёгкие пути.
Их годы, словно кони, ускакали,
И нет тропы, чтоб в молодость уйти.
Здоровьем и судьбою заплатили,
Кто призван был работой и войной.
Заводы, шахты, города, плотины
Лежат у поколенья за спиной.
Осталась юность за седым туманом,
За синим лесом, за крутой горой.
Летят оттуда песни к ветеранам,
Что пелись той заветною порой.
Они звучат, любимые мотивы,
Живительную память в души льют.
Дороги жизни, что смогли пройти вы,
Перед глазами вашими встают.
Не деньги, не богатство, не награды –
Вас долг и честь на подвиги вели,
Когда страна вам говорила: «Надо!»
Вы смело шли на самый край земли.
Проходят годы поздно или рано
В борьбе, в труде, под трассами свинца,
Но под ударом жизни ветераны
Обязаны держаться до конца.
Вас слава высоко не возносила,
Но в светлый день или в суровый час
Вы для народа нравственная сила,
Родной державы золотой запас.

 

З книгою «Победа в сердце и судьбе» у 2006 році Леоніду Антоновичу було присвоєно звання лауреата третьої премії щорічного конкурсу на кращу документально-художню публікацію про діяльність ветеранів і ветеранських організацій, котрий проводився під егідою Дніпропетровської обласної ради ветеранів.

Тема патріотизму у житті та творчості була для Леоніда Антоновича Казаріна священною. Левова частка його поезій – патріотичного спрямування. «Так. Воєнно-патріотична тема займає у моїй творчості головне місце. Вона є найбільш близькою та зрозумілою. Я – один із дітей війни. Наше покоління ставиться до служби в армії, захисту Вітчизни, як до святої справи. Все, що написано мною на воєнно-патріотичну тему, несе в собі особисті переконання, погляди, оцінки й принципи бачення війни, високої протидії нашої історії – безсмертного подвигу армії й народу. А вірші є відображенням внутрішнього світу автора, якщо він пише щиро, чесно і не намагається ввести в оману читача».

У 2006 році за фінансової підтримки ПАТ «Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат вийшла нова тематична збірка поезій «Открыл горняк земную кладовую». В ній понад 60 віршів, присвячених невеликому гірницькому місту Орджонікідзе, його працьовитим людям, трудівникам і жителям: «Рудокопы», «Рождение металла», «Вырос город в степи», «Горнякам-александровцам», «Механик-водитель», «Приходите к нам в ДК», «Я в этом городе живу», «Отсюда начинается металл», «Горняцкий труд» та інші. 

Кажуть, душа і серце справжнього поета завжди відкриті читачам. Леонід Казарін займався улюбленою справою без зайвого фанатизму. Він робив те, що підказувало йому серце, чого прагнула душа. Від того і кожна його поезія – розповідь про минуле й сучасне, сповнене трагедіями і сподіваннями. У 2008 – він уже досвідчена і мудра людина з великим життєвим багажем. Цього ж року – наступна збірка поезій «Будем жить!». У ній автор зібрав не все, написане за останні роки, а вибране, на його думку, – найкраще. «Живите долго», «Дорога», «Правда», «Вера», «Поют колокола», «Судьба», «Приметы времени», «След на земле», «Любовь».
 
«Небайдужість до людських доль, до важливих подій в історії – одна з найголовніших ознак громадянської позиції поета», – вважав Л.А. Казарін і дотримувався цього принципу. Багато віршів написано ним про наше місто, про людей, які тут живуть і працюють. Леонід Антонович Казарін своїм пером служив землякам. Він писав про них і для них. 

Поет дуже трепетно і уважно ставився до думки читачів про свої вірші, завжди враховував критичні зауваження, намагався зрозуміти й задовольнити запити читача, торкнувшись тих проблем, які саме сьогодні хвилюють людей. Адекватно сприймав критику.

 

Чув докори з приводу того, що не пише українською мовою. На це відверто відповідав так: «Вважаю, якщо стану розмовляти й писати українською, неодмінно почну її спотворювати, що буде проявом неповаги до мови. Я цього дуже боюсь, не бажаю ображати українців. Розумію і люблю українську мову, вільно читаю нею і можу перекласти будь-який текст. Час покаже – наше покоління відійде, а молодь залишиться і буде говорити державною мовою».

У творчому доробку Леоніда Казаріна набагато більше поезій, ніж опубліковано у всіх його шести збірках. Він був твердо впевнений у тому, що давати на читацьку аудиторію необхідно тільки відшліфовані поезії. Відомі поети рекомендували готового вірша покласти спочатку у стіл, щоб відлежався. Потім на свіжий погляд впадуть в очі недоліки. От тоді починається основна робота, точніше, доробка, яка для Леоніда Антоновича і була справжнім творчим процесом. Він завжди намагався позбавитися словесного сміття, намагався, щоб кінцівка вірша була ударною, найбільш емоційною, щоб залишалася у пам’яті. 

На вірші Л.А. Казаріна місцеві композитори написали кілька пісень: «На Перевизских Хуторах» (Л. Сутурін), «Украине» (В. Бойко), «Песня о нашем городе» (А. Розувайло) та інші.

За активну життєву позицію, вірність і відданість патріотичній темі, особистий внесок у виховання молоді Леоніду Антоновичу Казаріну присвоєно звання «Почесний громадянин міста Орджонікідзе». Він серед перших був нагороджений вищою відзнакою міського голови «За заслуги перед містом».

15 травня 2011 року, не доживши до свого 80-річчя шести місяців, Леонід Антонович пішов із життя, залишивши після себе велику поетичну спадщину та світлі спогади для учнів, колег і прихильників його творчості. Він встиг багато зробити, написати, сказати, а найголовніше – залишити яскравий слід у серцях і душах багатьох людей. Його поезії тяжіють до простої життєвої логіки, завдяки цьому надзвичайно близькі людям. Він міг узагальнювати і заримовувати те, що інші відчували, але не дуже над цим замислювалися. Сила творчості Л. Казаріна в тому, що він писав про події, в яких сам брав участь, про почуття, які сам пережив, про факти, свідком яких був, про людей, які були поруч із ним.

Поезія Леоніда Казаріна – поза часом, в ній є те, що хвилює душу, торкається серця, пробуджує громадську свідомість. У жодному з віршів не відчувається розпачу чи розгубленості, там лише реальний світ, що відлунює в серцях читачів. «Вірші можуть бути простими чи складнішими, але обов’язково потрібними людям», – ця теза Леоніда Антоновича є його основним принципом – нести читачеві свободу своєї душі.

 

 

Створено: 02.05.2019.
Редакція від 07.05.2019.
Тетяна Литвиненко
Бібліографія:

Казарин Л.А. Будем жить: Избранные стихи.– Орджоникидзе, 2008.– 120 с.
Казарин Л.А. Верность: Сборник стихов.– Орджоникидзе: ЧП. Голик Н.В., 2001.– 115 с.
Казарин Л.А. Открыл горняк земную кладовую: Стихи.– Днепропетровск: Пороги, 2006.– 59 с.
Казарин Л.А. Победа в серце и судьбе: Стихи.– Днепропетровск: Пороги, 2005.– 139 с.
Казарин Л.А. Шаги по судьбе.– Орджоникидзе: ЧП. Голик Н.В., 2003.– 130 с.
***
Він завжди залишався самим собою // Козацька вежа.– 2011.– 21 трав.– (№ 21).– С. 7.
Його вірші знаходять відгуки в серцях: [Л. Казаріну – 70 років] // Козацька вежа.– 2001.– 7 листоп.– (№ 88).– С. 3; фото.
Коваленко Л. Пишу, щоб вам було хоч трішечки тепліш… // Козацька вежа.– 2007.– 27 січ.– (№ 6).– С. 6; фото.
Крівченко О. «Щоб писати вірші – треба вчитися все життя»: [Розмова з Л. Казаріним] // Козацька вежа.– 2010.– 26 черв.– (№ 25).– С. 3; фото.
Макіда В. «…Мы на земле живём совсем не зря…»: [Нові поезії Л. Казаріна] // Козацька вежа.– 2011.– 4 листоп.– (№ 45).– С. 3; фото.
Сизова О. «Бути в поезії по-справжньому самобутнім – означає залишатися самим собою»: [Презентація кн. Л. Казаріна «Победа в сердце и судьбе»] // Козацька вежа.– 2005.– 11 трав.– (№36).– С. 3; фото.
Сизова О. Нова нагорода поета: [Л. Казарін – лауреат третьої премії щоріч. обл. конкурсу на кращу публікацію про ветеранів] // Козацька вежа.– 2006.– 6 трав.– (№ 34).– С. 3; фото.
Шишова Л. Дзеркало його внутрішнього світу // Козацька вежа.– 2008.– 21 берез.– (№12).– С. 5; фото.