Яків Вєснік: в авангарді металургії

Вєснік Яків Ілліч

  • 19 серпня 1894 - 18 листопада 1937 |
  • Місце народження: м. Пінськ, Білорусь |
  • керівник будівництва Криворізького металургійного заводу, інженер, перший директор Криворізького металургійного заводу, військовий діяч

Яків Вєснік – будівничий криворізького металургійного гіганту, який віддав за нього своє життя.

Ім’я Якова Вєсніка нерозривно пов’язане з велетом української промисловості – Криворізьким металургійним заводом (нині комбінат «АрселорМіттал Кривий Ріг»), який сформував обличчя сучасного індустріального міста та вісімдесят п’ять років задає ритм життя його мешканців.

Доленосне рішення

Из расколовших грунт отметок,
Раздвинув даль и небосвод,
Как символ первых пятилеток,
В степи полынной встал Завод.
                                                            Григорий Туренко

Рішення про будівництво Криворізького металургійного заводу було прийнято 4 лютого 1929 року та затверджено постановою Ради Народних Комісарів і Ради Праці та Оборони в якій зазначено: «Обязать ВСНХ СССР к началу строительного сезона текущего года закончить рассмотрение и утверждение проекта Криворожского металлургического завода и внести в СТО  дополнительные соображения о том, какие предварительные работы по этому строительству могут быть осуществлены уже в текущем году». Однак життя внесло корективи, й будівництво металургійного заводу в Кривому Розі розпочалося лише за два роки – 16 червня 1931-го голова Всесоюзної Ради Народного Господарства Г.К. Орджонікідзе підписав наказ, яким правління об’єднання «Сталь» зобов’язувалось «негайно розпочати будівництво Криворізького металургійного заводу в складі чотирьох стандартних доменних печей об’ємом 930 куб. метрів з переробкою чавуну на сталь і вальцювання». Керувати будівництвом було доручено колишньому командиру Червоної Армії, талановитому господарнику Якову Іллічу Вєсніку. 

Від Лозаннського університету до Реввоєнради

Майбутній керівник будівництва народився 19 серпня 1894 року в білоруському Пінську в заможній купецькій родині. Після служби в армії, вирушив до Швейцарії на навчання в Лозаннському університеті. Однак закінчити навчання не встиг – розпочалася Перша світова війна. В перший день Яків пішов до війська. Він служив у чині єфрейтора в Коломенському 119-му піхотному полку. Після тяжкого поранення біля села Адамехейде в Східній Пруссії його відправили до Петрограду на лікування. Перебуваючи у шпиталі, Вєснік за бої в Східній Пруссії отримав медаль «За хоробрість». Після одужання Яків працював слюсарем на петроградському заводі «Айваз», де познайомився з активістом лівих рухів Калініним. Ця зустріч визначила все подальше життя Вєсніка. Перейнявшись більшовицькими ідеями, він зазнав злигоднів підпільної боротьби, побував у тюрмах, брав участь у Лютневій буржуазно-демократичній революції 1917 року, штурмував Зимовий палац, брав участь в організації Червоної Армії, обіймав у ній керівні посади, був членом Реввоєнради. 

Покрутило його у вирі громадянської війни, яка принесла йому не лише біль і кров, а й кохану дружину. Євгенія Немечек, за походженням чешка, працювала медичною сестрою в Бакинському шпиталі, до якого потрапив тяжкопоранений у бою під Тифлісом Яків Вєснік. Незважаючи на ймовірну ампутацію обох ніг, Євгенія освідчилась Якову в коханні. І це кохання зупинило газову гангрену, врятувало життя та скалічені ноги Вєсніку.

Віддавши багато років життя та сил армії, Вєснік нарешті отримав вищу освіту в Політехнічному інституті Ленінграда та вирішив присвятити своє життя відбудові розореної громадянською війною країни. З листа Якова Вєсніка І. Сталіну: «Я уже 13 лет в армии [...]. Достаточно отдал времени и крови войне [...]. Но в мирное время я теряю время, энергию и волю из-за того, что сижу на непроизводительном и чуждом деле, тогда как имею данные к работе производительной». Його клопотання було задоволено, і з 1925 року Яків Ілліч перейшов на господарську роботу: працював над відновленням золотих копалень алтайського Ріддера, брав участь у зведенні Магнітки, працював головним інженером на нафтозаводі в Баку. Згодом отримав направлення на роботу за кордон – йому як людині з великим життєвим досвідом, що вміє мислити масштабно, і грамотному спеціалісту довірили закупівлю проектів і устаткування для металургійних заводів, які тоді споруджувалися. В США Яків Ілліч ще до встановлення дипломатичних відносин із Вашингтоном налагоджував торгівлю між двома країнами, здійснював закупівлі необхідних для молодої країни машин, механізмів, технологій для Дніпрогесу, Магнітки. Був заступником торгпреду в Швеції.

  

Командарм від металургії

Віддать себе до крапелини
В ім’я достойного життя.
У цім – найвища суть людини…
                                                            С. Бурлаков

1931-го року Вєснік отримує нове призначення на будівництво Криворізького металургійного заводу. Яків Ілліч приїхав до Кривого Рогу того ж року, приїхав сам, без сім’ї. Разом із ним прибули його заступник із будівництва Андрій Горький, начальник відділу кадрів Іван Сердюк і редактор газети «Темпи вирішують» Іван Штаферук. Багато років потому І.З. Штаферук згадував: «Ми приїхали на територію майбутнього будівництва заводу, коли там уже закінчували свою роботу геодезисти. Зупинилися на місці, де нині височать третя і четверта доменні печі. Розмовляємо. Вєснік пояснює, показуючи на плані і місцевості, де будуть розташовані доменний, сталеплавильні і прокатні цехи, допоміжні служби. Потім відійшов трохи вбік і довго розглядав широку рівнину. 

– Бачите, яка чудова рівнина? Вона самою природою призначена для житлового масиву. Тут збудуємо Соцмісто. Це буде місто-сад».

Перший директор «Криворіжсталі» і керівник «Кривбуду» оселився в готелі на розі вулиць Жовтневої та Карла Маркса (нині вул. Олександра Поля та пр. Поштовий). Його номер став своєрідним пунктом управління будовою, він був завалений документами, кресленнями, розрахунками. 1932-го року до Якова Ілліча приїхали дружина та син. Родина оселилась у будинку ЮРТу (Південнорудного тресту) за адресою вулиця Леніна (нині Святомиколаївська), 35. 

Зі статті відомого на Криворіжжі історика, краєзнавця Тетяни Петрівни Воронової: «І ось Яків Вєснік дістався криворізьких степів. Безкраїх степів, де треба було робити все гранично швидко і… все водночас. Зводити підсобні цехи, електропідстанцію, копати котловани під доменний цех. Дбати про хліб і житло для «новобранців», які прийдуть і приїдуть  завтра. Прилучати людей до культури в гуртках з ліквідації неписемності. Навчати вчорашніх селян будівельних професій. І, дивлячись у завтра, – спеціальностей слюсарів, водопровідників, токарів, не кажучи вже про коронну професію доменщиків. А ще не баритись із розселенням по приватних міських квартирах приїжджих інженерів і, цінуючи їх вільні хвилини, братись зводити затишний «Діловий клуб». Боротися з травматизмом. І про дітей, яких он скільки понаїхало й прийшло на будову разом із батьками, теж думати було директорові. Їм – і дитсадки, і школи потрібні. А трохи згодом саме «Криворіжсталь» виявить почин, небачений в місті: возитиме влітку дітлахів на морський берег. Кожна неупереджена людина скаже: усе це зрушити, закрутити в потрібному ритмі й напрямку – ніякій посередності не по силі».

Будівництво рухалося складно та супроводжувалось величезними труднощами, в першу чергу, не вистачало кваліфікованих робочих рук, гальмувало будівництво недопостачання машин, механізмів, будматеріалів. На першому етапі залучали іноземних фахівців – американців і німців, від послуг який Вєснік пізніше відмовився. З Харкова направили групу професійних будівельників, декілька фахівців приїхали з Магнітогорського металургійного комбінату,  залучали «спеціальний контингент» робітників – в’язнів таборів, яких перевели з будівництва Біломорканалу. Однак цього було замало – за партійною рознарядкою до Кривого Рогу приїжджали мешканці навколишніх сіл. Яків Вєснік, чітко усвідомлюючи ситуацію з непрофесіоналізмом кадрів, просто в будмістечку організував технічне навчання робітників. Спочатку це був спеціальний вечірній технікум, пізніше – 2-річний вечірній інститут, який готував кадри винятково для «Кривбуду». Діяли навчальний комбінат і дві навчально-курсові бази, відкриті курси Центрального інституту праці та вищі заводські технічні курси, були створені гуртки техмінімуму. Бажаючих навчатися було дуже багато, заняття проводили в дві зміни. На час пуску доменного цеху основні об’єкти були цілковито забезпечені кваліфікованими кадрами. 

Гігантське будівництво вимагало граничного напруження сил і можливостей. Ціна, яку довелося сплатити, була неймовірно високою, але іншого шляху індустріалізації  у країни не було. Умови роботи та життя будівельників були жахливі – доводилось працювати в лютий холод і спеку примітивними знаряддями – лопатами, грабарками та кайлом, часто понаднормово, жити в холодних землянках і бараках з очерету, недосипаючи та недоїдаючи.

Полум’яна пасіонарія

Я – жінка. Я слабка і я всесильна. 
Моє життя – зі злом жорстокий бій.
Наталія Очкур

Однодумцем і помічником керівника будівництва була його дружина Євгенія Еммануїлівна Вєснік, студентка консерваторії, медсестра громадянської війни, оперна співачка. Вона жертвує сценою та їде за чоловіком, куди б його не закидало життя. І де б не була родина, Євгенія Еммануїлівна не погоджувалася на роль лише домогосподарки та дружини високопоставленого керівника – у Німеччині вона навчалась новій спеціальності – зоотехнії, вивчала досвід і новітні технології птахівництва, який пізніше використала у Кривому Розі в тяжкі роки голоду. 

Тому й відразу по приїзді до Кривого Рогу вона перейнялася налагодженням харчування робітників, організувала птахофабрики, особисто розводила курей, використовуючи знання отримані під час відрядження чоловіка до Німеччини. Вже наприкінці 1932 року їдальні «Кривбуду» отримали близько двох тон курячого м’яса та велику кількість яєць. Ударники виробництва отримували премії племінною птицею. Завдячуючи й цим курячим супчикам робітників, задіяних на будівництві металургійного заводу не так масштабно торкнувся голодомор 30-х років.  

Євгенія Еммануїлівна заряджала своєю енергією всіх довколишніх. 1934 року вона започаткувала передовий рух дружин інженерно-технічних працівників «За новий соцкультпобут», опублікувавши в заводській багатотиражці звернення: «Довольно скучать, пора браться за работу!». Жінки переймалися харчуванням робітників і їхніх сімей, вихованням та освітою дітей працівників, комунально-побутовими умовами будівничих заводу. За перший рік існування жіноче бюро створило зразкові комбінат, садок і ясла, санаторій для дітей. Жінки взяли шефство над всіма заводськими їдальнями, гуртожитками, для яких придбали м’які меблі, нові столи, стільці, постільну білизну, килими, ігри. Створили групи з ліквідації неписьменності, організували гуртки художньої самодіяльності. Активно брали участь жінки й у виробничому житті заводу, допомагаючи у виявленні та усуненні слабких місць, вимагаючи створення гідних умов праці. 

 

Рух набував всесоюзного масштабу, до Кривого Рогу їхали по досвід делегації з різних міст СРСР – Києва, Харкова, Одеси, Ярославля, Липецька. На Першій Всесоюзній конференції дружин ІТП у Москві Євгенію Вєснік нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.  

Та незважаючи на надлюдські зусилля терміни пуску заводу відкладались. До будівництва залучили все доросле населення міста – кожен криворіжець був зобов’язаний безоплатно відпрацювати один вихідний день на так званих «штурмових суботниках». Вєснік прийняв рішення зосередити всі зусилля на будівництві головного об’єкту – доменній печі. Нарешті 4 серпня 1934 року змінна бригада інженера Михайла Давидова на доменній печі №1 «Комсомолка» отримала перші тони криворізького чавуну, а через чотири місяці вона дала рекордні 337 тон! 8 травня 1935 року задули доменну піч №2.

Думки директора будівництва займали не лише виробничі питання, він дбав про умови кожного будівельника та робітника. Мрія Вєсніка побудувати місто-сад почала втілюватись одночасно з початком будівництва заводу, на цьому наполягав і нарком Орджонікідзе. 4 серпня 1931 р. перший камінь у фундамент майбутнього житлового мікрорайону – Соцміста – заклав кращий каменяр з бригади Михайла Соттермана Федір Петров. І, хоча плани будівництва були значно грандіознішими, ніж вдалося втілити в життя, вже на початку 1932 року перші 280 робітників із землянок і бараків переїхали в нове житло. Зручні, просторі та красиві будинки, зведені за проектом київського архітектора Володимира Заболотного, який пізніше створив проект будівлі Верховної Ради України та отримав звання академіка. До речи, після нацистської окупації зруйновані будинки Соцміста відбудували в первинному вигляді, й донині вони залишаються часткою історії міста та житлом для нащадків перших металургів.

Молох НКВС

У червні 1937 року батько поїхав до Москви виручати свого заарештованого заступника. 
І в Кривий Ріг вже не повернувся. Він був теж заарештований.
Євген Вєснік

 

Яків Ілліч Вєснік був не лише талановитим організатором і керівником, він був людиною з високими моральними якостями. З матеріалів криворізького історика Т. Воронової: «Вище середнього на зріст. Кремезний такий чолов’яга. Голос приємний – високий баритон. В розмові з людьми – ніякої зверхності. Ставився до людей турботливо, чуйно. Поважав їхню самобутність. Владу свою, силу сказаного розумів вочевидь добре. Був обережним в обіцянках і твердим на слові». 

Зі спогадів сина Вєсніків Євгена Яковича: «Він був людиною, яка не визнавала ніяких пільг і привілеїв, фанатично відданий роботі, із загостреним почуттям справедливості. Перебуваючи на посаді директора найбільшого заводу, батько одержував зарплатню у два рази меншу від зарплатні матері, яка завідувала птахофермою. Його оклад називався «партмаксимум». Наприклад, він соромився одягати новий костюм, давав його поносити брату, а потім, уже поношений, надягав на себе. Автомобіль, виділений йому наркомом для службового користування, посилав для перевезень хворих робітників, жінок, дітей. На роботу часто їздив на трамваї разом з робітниками. Святкував новосілля в бараках разом з ними, знав майже усіх на ім’я та по батькові».

Заслуги перед країною Рад, бойові та трудові нагороди, авторитет і повага не вберегли Якова Вєсніка від жорстоких жорен репресій – звинувачений у шкідництві та зраді батьківщини у 1937-му від потрапляє до НКВС. Та й дружину першого директора прирекли на таборові поневіряння. З книги спогадів Євгена Вєсніка «Дарую, що пам’ятаю»: «У червні 1937 року батько поїхав до Москви виручати свого заарештованого заступника. І в Кривий Ріг вже не повернувся. Він був теж заарештований. Мама і я терміново виїхали до Москви. Шукали батька, намагалися знайти його сліди. Марно.

Згодом на всі питання мені відповідали: «Помер у Москві», «Помер у Норильську»… Тепер я знаю, що він був розстріляний у 1937 році. За збереженими копіями допитів упевнююсь, що тато залишився до кінця життя таким, яким я його запам’ятав: чесним, не здатним на гидоту, який не зрадив нікого з товаришів по службі. 

Одного листопадового дня того ж року о п’ятій ранку прийшли за мамою[…]. Пам’ятаю, як мама поцілувала мене і сказала: «Запам’ятай, Женю, батьки твої чесні люди, і що б не було, нікому не вдасться заплямувати їхні імена!» […].  Так у 1937 році я раптом втратив батька і матір: батька назавжди, матір на вісімнадцять років». 

Кривий Ріг пам’ятає…

І хоча сталінська влада робила все для того, аби знищити не лише Вєсніка, а й пам’ять про нього, в Кривому Розі його не забули.

«Могили Якова Ілліча на землі нема, – писала в своїй статті Тетяна Воронова. – Є лише пам’ятники. І перший, і найважливіший, і найжаданіший для зачинателя, остання його любов – «Криворіжсталь».

У 1975 році іменем Якова Вєсніка була названа вулиця в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу. На жаль, 2016-го вулицю перейменували згідно норм декомунізації. 

У серпні 1999 року неподалік першої прохідної «Криворіжсталі» тогочасний прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко та генеральний директор комбінату Володимир Нечепоренко відкрили пам’ятник першому директору підприємства Якову Вєсніку. Народний артист СРСР, син будівничого заводу Євген Якович Вєснік повторював, що Кривий Ріг – перше місто, в якому встановлено пам’ятник розстріляній людині.

На сцені міського академічного театру драми та музичної комедії ім. Т.Г. Шевченка поставлено п’єсу криворізького автора Валерія Козака «Чистка», присвячену Якову Іллічу Вєсніку. Режисером вистави був його син, народний артист Євген Якович Вєснік. Постановка – своєрідний апофеоз справедливості за підступно обірване життя видатної людини, мрійника, який наполегливо втілював свої мрії в життя, заряджав себе та оточуючих на оптимістичне сприйняття майбутнього.

Створено: 04.09.2019.
Редакція від 19.09.2019.
Лідія Каратєєва
Бібліографія:

Вєснік Є. Дарую, що пам’ятаю: [уривки] // На землі, на рідній…: антологія.– У 8 кн. Кн. 8. За віру вольності бороніть / упоряд. Г. Гусейнов.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2014.– С. 187–201.
Туренко Г.Г. Криворожский металлоград / под общ. ред. В. Шеремета.– Кривой Рог: Дионат, 2014.– 112 с.
«Криворожсталь»: очерк истории Криворожского ордена Ленина, ордена Трудового Красного Знамени металлургического комбината «Криворожсталь» им. В.И. Ленина / авт. кол.: П.С. Иванов, А.А. Ефремов, А.С. Роздольський и др.– Дніпропетровськ: Промінь, 1984.–158 с.: ил.– (Исторя фабрик и заводов).
Прохоров В.С. Криворожский металл: очерк истории завода / В.С. Прохоров, Б.И. Деда, В.Д. Горяной; под. общ. ред. А.А. Жилко, И.З. Марковского.– Днепропетровск: Промінь, 1964.– 300 с.
Бухтияров В. Тогда оказался в числе счастливчиков // Червоний гірник.– 2015.– 13 січ.– С. 8.
Бухтіяров В. Перший директор // Червоний гірник.– 2014.– 20 трав.– С. 5.
Чубенко Є. Здійснено такий огром // Червоний гірник.– 2009.– 14 квіт.
Власова Д. Боевой комиссар «Криворожстали»… // Вестник Кривбасса.– 2004.– 4 авг.– С. 4.
Воронова Т. Знавець і мрійник // Червоний гірник.– 2004.– 3 серп.– С. 3.
Воронова Т. Його очима // Червоний гірник.– 2002.– 23 листоп.– С. 1.
Соловйов С. У кожному з криворіжсталівців живе Вєснік… // Червоний гірник.– 2003.– 19 лип.– С. 1.
Чубенко Є. Берегині з «Криворіжсталі» // Червоний гірник.– 2009.– 21 листоп.– С. 2.
Чубенко Є. У пошуках втраченого раю // Червоний гірник.– 1999.– 14 серп.– С. 2.