Палац культури «Шинник»: піввікова історія «вогнища культури» на робітничій околиці

Палац культури «Шинник» – ровесник Шевченківського району міста Дніпра (район утворений 1973 року і мав первісну назву Бабушкінський). Сам палац  був відкритий через кілька днів після утворення району. Чому 50 років тому був створений новий культур ний центр на південно-західній околиці тодішнього Дніпропетровська? Як відбувалося будівництво та відкриття Палацу? Чим відомий Палац культури за свою  майже піввікову історію?

Палац культури «Шинник» офіційно відкритий у 1973 році. Однак, насправді він навіть старіший за район, оскільки його будівництво розпочалося в 1967 році. Нове «вогнище культури» на робітничій околиці мало велике соціально-культурне значення.

Новий міський район був утворений 12 квітня 1973 року і включив як квартали історичного центру, так і суто робітничі райони – селища Будівельник із «12-м кварталом», «Корею», Мирний та інші. Відповідно до основ радянської містобудівної та культурної політики, у всіх районах міста обов'язково влаштовувалося «вогнище соціалістичної культури» у вигляді Палацу культури. Це, як правило, була велика будівля театрально-концертного типу, найчастіше дво-триповерхова, з великою залою для глядачів (або двома) та значною кількістю інших приміщень, призначених для концертної та гурткової діяльності.

Шістдесяті-сімдесяті роки XX століття у Дніпропетровську були знаковими для будівництва подібних культурних об'єктів. У 1966 році збудовано стадіон «Метеор»; у 1974-му – урочисто відкрито театр опери та балету; 1978 року відкрито Палац культури «Металург» на вулиці Косіора (нині проспект Петра Калнишевського).

Наприкінці шістдесятих років XX століття черга нарешті дійшла до практично забутої  в плані «культурного розвитку» південно-західної околиці міста. Протягом 1950–1960-х років цей район оформився як переважно промисловий із суттєвими вкрапленнями житлових масивів. У 1953 році на південній околиці, тодішньому Сурсько-Литовському шосе розпочалося будівництво заводу пресів. Першу продукцію завод видав у 1956 році. Дніпропетровський шинний завод був побудований методом «Всесоюзної ударної комсомольської будови» і розпочав роботу 1 серпня 1961 року. А в 1968-му почала працювати друга черга підприємства – цех із виробництва великогабаритних шин.

Починаючи з середини 1950-х рр., по лінії вулиці Дніпропетровської (нині проспект Богдана Хмельницького), на південь від селища Будівельник, почали зводити житлові будинки для робітників шинного заводу та заводу пресів. Як водилося, окремими кварталами. На той час з'явилися такі поняття, як 2, 3, 11, 12, 13 квартали та інші. Тільки згодом назва «12 квартал» (або просто «Квартал») закріпилася у свідомості городян як збірна для всієї місцевості. Це забудова вздовж проспекту Б. Хмельницького в районі вулиць Інженерна, Марії Єрмолової, 152-ї дивізії тощо.

Якраз наприкінці 1960-х років стала очевидною потреба будівництва великого Палацу культури у новому робітничому житловому районі. Господар Палацу – шинний завод – за радянських часів був гордістю промисловості Дніпропетровська. У 1973 році, під час відкриття Палацу, продукція шинного заводу експортувалася до 38 країн світу. П’яти видам покришок було присвоєно Державний знак якості. За п'ять років завод випустив 2 млн покришок понад план.

Головним завданням нового Палацу культури було «задоволення культурних запитів»  робітників кількох великих заводів, розташованих у цьому районі. І, насамперед, шинного заводу. Назву Палацу дали відповідну – Палац культури шинників, яка практично одразу трансформувалася на ПК «Шинник».

Газета «Зоря» 19 березня 1968 року відзначала: «Шинники будуються. Все вище і вище здіймаються поверхи Палацу культури шинників. Уже зараз вимальовуються його розміри. Палац матиме зал для глядачів на 1 200 місць, кінозал на 400 місць, спортивний зал з системою кондиціонованого повітря, багато кімнат для студій, гуртків. Будівництво веде бригада управління № 9 тресту № 17 під керівництвом старшого виконроба А. Стогнія. Добрий по- дарунок буде для шинників».

ПК «Шинник» урочисто відкрили 20 квітня 1973 року. Згідно з ідеологічною логікою того часу, відкриття Палацу було приурочене не лише до створення району (указ вийшов 12 квітня 1973 року), а й до дня народження «вождя світового пролетаріату» В.І. Леніна (22 квітня), який широко святкували щороку на загальнодержавному рівні.

Відкриття Палацу культури відбувалося в надзвичайно урочистій обстановці. У великій кількості були присутні мешканці району та гості. Газета «Днепр вечерний» 23 квітня 1973 року присвятила цій події велику передовицю під назвою «Хай світить!» за авторством відомого дніпропетровського поета та журналіста Ігоря Пуппо. Відкриття Палацу описано з великим пафосом: «…І ось озарилася вогнями, засяяла величезна будівля, гримнув оркестр, широко розчинилися легкі двері. І увійшла до Палацу Весна, а за нею – всі, хто був на площі. Шинники – законні господарі чудового ансамблю з мармуру та металу, дерева та скла. Гості – трудівники інших підприємств міста: ну як не порадіти за друзів-новоселів! Зодчі – сьогодні їхній день, їхнє свято, бо для будівельників немає більшого щастя, ніж бачити, що творіння рук твоїх приносить людям радість…

Осяваючи навколишні квартали, сріблясто підсвічуючи колонади тополь, дзвінким, співучим кораблем пливе Палац по весняному зеленому морю. Нехай світить!...» (тут і далі пер. з рос. М.Е. Кавуна).

У статті Ігор Пуппо спеціально наголошував, що в роки війни тут пролягав передовий рубіж оборони міста та кривавих боїв. Тепер же на цьому місці піднявся Палац культури.

«У серпні 1941 року тут пролягала лінія оборони, і об неї міцно спіткнулися тупорилі танки Гудеріана... Державна комісія прийняла Палац із оцінкою «добре». Але головну оцінку йому дали, звісно, шинники. Директор заводу, Герой Соціалістичної Праці А.В. Казакевич від імені заводчан подякував будівельникам тресту № 17, трудівникам багатьох інших організацій і фірм за чудовий подарунок, запевнив, що дніпропетровські шинники у відповідь на турботу партії та уряду не пошкодують сил для дострокового виконання п'ятирічного плану».

Для свого часу ПК «Шинник» – це велика «будівля громадсько-культурного призначення», яка мала всю необхідну базу для проведення культурного дозвілля мешканців району. Триповерховий протяжний будинок був розташований на вузловому місці району – транспортній розвилці.

Проєкт ПК «Шинник» не є унікальним. Для будівництва Палацу використали радянський «типовий проєкт Палацу культури з залою на 1200 місць» (№ 2С-06-6/69). Проєкт був розроблений у першій половині 1970-х років у ЦНДІЕП (нині Інститут житлових і громадських будівель) у м. Москва, майстерня № 1. Автори проєкту – архітектори М. Бубнов, В. Давиденко, І. Билінкін, Г. Горлишков, Н. Шебаліна, Н. Рогачова, інженери М. Клюшкін, Т. Тихомирова.

Тому немає нічого дивного, що «брати-близнюки» ПК «Шинник» існують у кількості декількох десятків (!) – у нашому місті (ПК «Металург») і в багатьох місцях колишнього Радянського Союзу. Наприклад, Палац культури та техніки Мінського автомобільного заводу (1975 р.), ПК металургів у м. Алчевськ (1972 р.), ПК «Березіль» у м. Тернопіль (1977 р.) та інші.

Інтер'єри ПК «Шинник» для свого часу також були оформлені на високому естетичному рівні та справляли враження на сучасників: «…В антракті новосели та гості кинулись у просторі вестибулі, що виблискують полірованим деревом, мозаїкою та металом». Газета «Днепр вечерний» у листопаді 1973 року писала: «Палац величезний. Його корисна площа – 9 тисяч метрів. Це дві зали, холи, фоє, музей, бар. А також численні робочі кімнати. Все це обставлено сучасними меблями, чудово обладнане. Стіни оздоблені тонованим деревом, прикрашені карбованими панно, підлога застелена килимовою тканиною».

Основний простір палацу культури зайняла зала для глядачів на 1150 місць. Була й мала зала для глядачів на 200 місць. Фоє палацу є характерним зразком інтер'єру Палаців культури 1970-х років. Його й сьогодні прикрашають карбовані металеві барельєфи, які широкою стрічкою займають стіну, що відокремлює фоє від залу для глядачів. Сюжетна лінія є типовою для тієї епохи. Тут зображені робітники, космонавти та інші «будівники нового світу». Вікна багатьох кімнат Палацу були оздоблені вітражами у стилі соцреалізму. У деяких місцях ці вітражі збереглися й досі.

Грамотно було організовано і простір перед Палацом. Тут була влаштована велика, замощена плитами, площа для мітингів і зборів. Нині, починаючи з 2000-х років, цей простір здебільшого забудований: ринок «12 квартал» і торгово-розважальний центр. Тому сьогодні ПК вже не відіграє тієї ролі містобудівного вузла, як це було у 1970-1980-тих роках.

Необхідно відзначити, що будівля ПК «Шинник» для нашого міста стала буквально зразковою. Через п'ять років, у 1978 році, в іншому районі міста, на лівому березі, був побудований ПК «Металург» – практично брат-близнюк. Обидві будівлі дуже схожі за зовнішнім виглядом і структурою.

Традиційно Палац культури «Шинник» вміщував численні гуртки та творчі колективи. Уже за перший рік роботи він наповнився різними колективами за інтересами. У листопаді 1973 року газета «Днепр вечерний» розповідала: «Натхненно навчаються робітники шинного в студії образотворчих мистецтв, в інших колективах. І лише в кіностудії двері замкнені на замок. Тому що проявляється перший хронікально-документальний фільм – перша кінорозповідь про рідний завод. Почав працювати хоровий гурток… Ростислав Андрійович Заболотний, машиніст компресора теплового цеху, несподівано став заводським Шаляпіним. Як заспіває «Дубінушку» – люстра тремтить! Заводчани люблять слухати своїх товаришів-вокалістів Віталія Ратомського, Євгенію Воробйову, зовсім ще юну співачку – вісімнадцятирічну Наташу Родіонову…».

А 1980 року «Днепр вечерний» зазначав: «Палац – другий дім, місце відпочинку, місце спілкування для тисяч шинників, їхніх дітей, мешканців мікрорайону… Щовечора Палац культури приймає тисячу людей – учасників художньої самодіяльності. Зграйками злітається на привітний вогник Палацу культури молодь мікрорайону…».

У цей час у Палаці працювали ансамбль бального танцю «Грація» (керівник В.М. Куриляк), вокально-інструментальний ансамбль «Мальви» (керівник С.А. Новицька), дитячий зразковий хореографічний ансамбль «Ровесник» (керівник В.Ю. Шутілін), театр поезії «Альтаїр» (керівник Ф.М. Пінсон), чоловічий хор пісні, дискоклуб «Райдуга» (керівник С.І. Варава), ляльковий театр «Чебурашка». Багато було і клубів: клуб молодої сім'ї «Я плюс ти», клуб «Весела субота», жіночий клуб «Ярославна», клуб ветеранів війни «Однополчани» та інші.

У 1987 році, коли Палацу культури виповнилося 14 років, тут працювали кілька колективів художньої самодіяльності: група «Союз» (керівник С. Ко- мов), рок-група «Арена», сімейний фольклорний ансамбль (кер. С. Новицька) та інші. У Палаці було 4 масові танцювальні колективи. Тоді ж у Палаці налічувалося 11 «клубів за інтересами для молоді та людей старшого віку». Це гурток ручного та машинного в'язання, клуби «Ветеран», «Сімейна вітальня», «Служу Радянському Союзу», «Я і закон» та інші. У 1989 році гордістю Палацу були хореографічний ансамбль танцю «Ровесник» і колектив «Алегро».

Беззмінним художнім керівником Палацу культури була Фаїна Марківна Пінсон. У 1987 році вона розповідала: «Колектив наш у постійному пошуку… Пошук нових талантів, нових ентузіастів. Адже саме на таких людях, захоплених і талановитих, і тримається вся робота нашого палацу. Постійно створюються нові колективи. Нещодавно почали працю- вати цирковий – «Дружба», сімейний фольклорний ансамбль, хор ветеранів, фотоклуб «Дебют», духовий оркестр, колектив народного танцю для дорослих «Веснянка». Порадувала нас народна кіностудія «Камера»... Керівництво об'єднання [«Дніпрошина» – М.К.] завжди йде нам назустріч, вважаючи палац одним із цехів підприємства. Цехом відпочинку…».

Таким був ПК «Шинник» на піку своєї затребуваності. Надалі Палацу в певній мірі теж щастило. Він пережив складну епоху перебудови та розпаду СРСР, працюючи і в 1990-ті, і в 2000-ні роки. У 1998 році, на ювілейному вечорі на честь 25-річчя палацу, генеральний директор ВО «Дніпрошина» В.І. Стрежак побажав: «Нехай ще багато років працює наш «Шинник», даруючи людям радість творчості та спіткання з мистецтвом, і нехай завжди лишається молодим». На час 25-річчя у колективах Палацу займалося 1200 осіб!

У постперебудовні роки багато Палаців культури, «вогнищ культури», у буквальному значенні слова згасли. Багатьом пам'ятна трагічна доля Палацу імені Ілліча, який двадцять років перебував у запустінні, і тільки нещодавно почав відроджуватися.

У цьому сенсі ПК «Шинник» пощастило: 2012 року він перейшов на баланс міської ради. Життя його продовжилося: вдалося зберегти і саму будівлю, і творчі колективи.

Наразі Палац має назву: «Комунальний заклад культури «Культурно-спортивний комплекс «Шинник» (м. Дніпро, проспект Богдана Хмельницького, 118-А).

Сьогодні зала Палацу знову затребувана й активно використовується для естрадних концертів: тут виступають і молоді українські зірки, і ретро-виконавці (радянські гурти 1970–1980-х рр.). Можна сподіватись, що в якісно нових умовах Палац культури «Шинник» буде й надалі виконувати важливі соціокультурні функції в культурному ландшафті Дніпра.

Максим Кавун

Бібліографія

Бузыцкова И. Народное искусство – вечно / И.Бузыцкова // Шинник. – 1998. – 24 сент. – (№ 35). – С. 3.

Забродько А. «Мир и радость вам, живущие!» / А. Забродько // Днепровская правда. – 1997. – 6 дек. – (№ 180).

– С. 5.

Ситало И. «Шинник» вечно молодеет / И. Ситало // Наше місто. – 1998. – 28 нояб. – (№ 176-177). – С. 7

* * *

Кавун М. Тайны Днепра: Дворцу культуры «Шинник» – 45 лет / записал К. Шруб. 18.04.2018. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http:// https://gorod.dp.ua/news/144551