Жуковський Мирослав Петрович
Мирослав Жуковський: Наповнене невтомним пошуком життя

Те, що в тебе виходить найкраще, і є твоє покликання.
Арнольд Бейссер 

Бажання доторкнутись до історії

Нікопольщина – край з унікальним історичним минулим, одна зі скарбниць багатовікової історії України. Саме тут відкривається широкий простір для діяльності вчених-істориків і археологів.

Мирослав Жуковський – відомий в Нікополі історик, краєзнавець, археолог, справжній ентузіаст своєї справи. Народився Мирослав  в 1958 році. Ще з дитинства хлопець цікавився історією. Бажання вивчати минуле і стати професійним істориком сформувалося у нього під впливом батька та вчительки історії.

Відразу після десятирічки вступити до університету Мирославу не вдалося. Конкурс тоді був більше двадцяти осіб на місце, і потрапити на історичний факультет було складно. Тому «планку» вступних екзаменів він взяв лише після декількох спроб і став студентом Харківського державного університету ім. Горького. А в два попередні роки Мирослав набирався досвіду, працюючи на громадських засадах екскурсоводом в Нікопольському краєзнавчому музеї. З 1975 року вже працював там офіційно, доглядачем зала. А в 1978 році отримав посаду наукового співробітника. Потім йому довелося залишити роботу в музеї і деякий час Мирослав Петрович викладав суспільні дисципліни у Нікопольському медичному училищі.

Повернувся він до музею в 1993 році на посаду заступника директора та очолив наукову роботу музею. В 2003 році Мирослав Петрович закінчив магістратуру історичного факультету національно-педагогічного університету ім. Драгоманова, а з 2001 року по 2011 очолював Нікопольську міську організацію Всеукраїнської Спілки краєзнавців.

У 2020 році у результаті успішного захисту дисертації «Пам’ятки і пам’ятні місця запорозького козацтва Нікопольського краю» історик отримав диплом кандидата історичних наук. Тема історії запорозького козацтва зацікавила Мирослава ще у 1975 році, коли він почав працювати в Нікопольському краєзнавчому музеї. Але на той час цей напрямок в українській історичній науці можна було досліджувати лише в контексті «дружби народів» та з дозволу відповідних органів. Тільки наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст. з’явилися умови для вивчення історії Запорозьких Січей, розташованих на території саме Нікопольського краю.

На жаль, три з п’яти козацьких Січей опинилися під водами Каховського водосховища. Проте, завдяки дослідженням Мирослава Жуковського було доведено, що перша Січ, яка раніше теж вважалася знищеною, наразі розташована на території  острову Томаківка, яку комуністичні ідеологи оголосили затопленою. Саме там були виявлені укріплення, вал, рів  та інші ознаки активного життя. Зібрані М. Жуковським історичні джерела та проведені археологічні дослідження стали основою для спростування помилкового погляду на знищення острова Томаківка та його пам’яток. Над дисертацією Мирослав Петрович працював протягом багатьох років, і на сьогодні в історії Нікополя та України вона є першою дисертацією з історичних наук, яка захищена на основі глибокого вивчення пам’яток козацької доби Нікопольсьщини. З цієї теми з 1994 року і до сьогодні історик опублікував близько ста статей і доповідей, які й стали основою його наукової роботи.

А в 2006 році Мирослав Жуковський отримав від уряду США грант на археологічні дослідження місць розташування Запорозьких Січей, розрахований на три роки.

Край затоплених Січей

Каховське море поховало під своїми водами цілі селища, щедрі поля, гектари лісів, а найголовніше – козацьку історію. Саме наукове відкриття Мирослава Жуковського про те, що не всі козацькі Січі на Нікопольщині затоплені Каховським водосховищем, було покладено в основу документальної кінострічки «Мандрівка у край затоплених Січей», знятої громадською організацією «Правозахисна Група «СІЧ». Місцем зйомок став Нікопольський край. У фільмі зображені залишки Томаківської та Микитинської Січей, розповідається про трагедію Великого Лугу – свідоме знищення самобутньої історії українського народу. До стрічки також включені унікальні кадри розкопок. А головною дійовою особою у фільмі став сам Мирослав Жуковський, який десятиліттями досліджував залишки козацьких укріплень без жодної підтримки держави та продовжує займатися цими дослідженням. Томаківська Січ довгий час вважалася затопленою, але археологічні та документальні дослідження історика довели неможливість цього через географічні дані (острів Томаківка розташований на більшій висоті, ніж піднялися води Каховського водосховища). На думку Мирослава Петровича, острів Томаківка має не менше історичне значення, аніж острів Хортиця, де існує Національний заповідник, присвячений запорозькому козацтву.

Літочислення Нікополя

Особливо пишається Мирослав Петрович своїм проєктом «Літочислення Нікополя». Питання про справжню дату заснування міста зацікавило його тому, що між істориками давно велися суперечки, як вести літочислення міст, заснованих запорозькими козаками. Жуковський один з тих, хто вирішив довести, що на території Нікополя розташовувалася одна із Запорозьких січей – Микитинська.

У результаті археологічних досліджень у 2002–2007 роках у парку Перемоги було знайдено фрагменти земляних укріплень, які ототожнюються із залишками Микитинської Січі. Група науковців Інституту історії України й Інституту археології НАН України розглянула надані ним докази і прийняла рішення – роком заснування Нікополя вважати 1639. У 2021 Нікополю виповнилося 382 роки, і він залишається єдиним, літочислення якого починається з Запорозької Січі. Пам’ятна дата – рік заснування міста Нікополя у 2011 році Нікопольською міською радою була внесена у статут територіальної громади. 

Козацька доба нашого краю

Протягом десятків років Мирослав Петрович активно досліджує історію козацьких часів Нікопольщини. Один із таких об’єктів досліджень краєзнавця – пам’ятка історії та культури національного значення «Могила Івана Дмитровича Сірка». В радянські часи останки кошового отамана Івана Сірка «подорожували» союзними лабораторіями та архівами більше десяти років. Мирослав Жуковський свого часу був серед дослідників діянь кошового і домагався від керівництва України перепоховання праху Сірка за християнськими традиціями. 

«17 серпня 2000 за рішенням міжвідомчої комісії мені було доручено допомагати археологу Ромашку розкладати останки Сірка в труні в анатомічному порядку, – згадує Мирослав Жуковський.– Я на власні очі бачив останки славного кошового отамана. І не тільки кістки, а також його «оселедець» і муміфікований мозок. Це свідчить про надзвичайну біологічну силу цієї людини при житті». Ймовірно, що ця могила – єдине вціліле в Україні поховання представника вищої козацької старшини: «Були десятки кошових отаманів, але, вибачте, скільки тих могил збереглося? Тільки могила Петра Дорошенка у В’ятці, в Російській Федерації, могила кошового Петра Калнишевського у Соловецькому монастирі та ще усипальниця Богдана Хмельницького (як відомо, його могила зазнала наруги). Тому могила кошового отамана Івана Сірка є однією з дуже цінних пам’яток історії та культури». Історик вважає, що на території Нікопольського краю, де знаходиться могила кошового отамана Івана Сірка, має бути створений історико-археологічний та туристичний комплекс. У 2010–2016 роках вийшли друком п’ять видань наукового нарису Мирослава Жуковського «Слава за життя – безсмертя після нього» про походи кошового отамана Івана Дмитровича Сірка та долю його могили.

Дослідник схованої історії

Як можна вивчити історію і зрозуміти, що відбувалося в давнину? Тільки за легендами, письмовими пам'ятниками, що дійшли до наших часів і розкопками, які без слів можуть розповісти багато про що. 

В історію нашого краю золотими літерами вписані імена Івана Забєліна, Бориса Гракова, Олександра Тереножкіна, Бориса Мозолевського та інших видатних археологів. Жуковський став їхнім послідовником, працюючи на просторах Нікопольщини і шукаючи розгадки найбільших таємниць минулих епох.

Мирослав Петрович багато років проводив археологічні роботи. Під час них були зроблені цікаві історичні відкриття: виявлені та частково досліджені фрагмент земляного рову Микитинської Січі в північно-західному секторі парку Перемоги (2002–2007 р.), залишки фундаменту Свято-Покровської церкви в східній частині площі Визволення (2003–2007 р.) і склепу каплиці Св. Варвари Великомучениці (2004–2006 рр.), а також залишки фундаменту цвинтарної церкви преподобного Іоанна Дамаскіна по вулиці Лапинській (2006–2012 рр.). Під час польових досліджень протягом 13 років були виявлені близько ста археологічних артефактів різних історичних епох (бронзового століття, скіфських часів, періоду половців, часів українського козацтва). Знайдені фрагменти давньогрецьких амфор IV століття до Різдва Христового (скіфських часів), залишки будівельного матеріалу з часів будівництва церкви Іоанна Дамаскіна, радянський багнет і уламки снарядів – «відлуння» Другої світової війни.

Цікава знахідка чекала його та інших співробітників музею у 2007 році. До них звернувся місцевий мешканець з повідомленням, що на своєму подвір’ї натрапив на давнє поховання. На глибині 2,2 м від рівня поверхні археологи виявили залишки дна могили. Тут вони знайшли наконечники бронзових стріл, які мали всі ознаки приналежності до скіфської епохи, і людські кістки. Господар передав їх на зберігання до музею.

Під час дослідження в одній з кісток п'яти виявили бронзове вістря. Після висновку експертів стало відомо, що один із кістяків належить чоловікові 40–45 років, міцної статури. В ділянці правої стопи (таранна кістка), був знайдений наконечник стріли, який майже повністю увійшов у тіло, що могло призвести до смерті людини. Історики встановили, що у подібної унікальної знахідки – наконечника в п'яті – немає аналогів в Україні, в Малій Азії та на Балканах. Така заява відразу викликала аналогію зі смертю давньогрецького героя Ахіллеса, вбитого пострілом в п'яту.

Деякі люди вважають, що цінність археологічних знахідок вимірюється кількістю знайдених коштовностей або золота. Археологи вважають інакше. Цікавість істориків викликають речі, які можуть додати щось нове до розуміння минулого. Завдяки цим знахідкам вони відтворюють все нові й нові подробиці давнього минулого. В 1998 році експедиція Інституту археології НАН України під керівництвом кандидата історичних наук С.В. Поліна проводила дослідження двох скіфських курганів і одного кургану бронзової епохи. Участь в експедиції брав і Мирослав Жуковський. В одному зі скіфських курганів знайшли чоловіче, жіноче та дитяче поховання. Цікавим видалося те, що серед прикрас і посуду знайдені речі, які мали далеке іноземне походження: скляне дитяче намисто з черепашкою каурі, єдине місце знаходження якої – в Індійському океані; оберіг у вигляді жука-скарабея, якому поклонялися у Древньому Єгипті; золоті скроневі підвіски зі зображеннями негроїдних облич. Якими невідомими шляхами вони потрапили до скіфських степів? Саме на такі питання і намагаються відшукати відповідь історики. 

Під час польових досліджень курганних могильників поблизу сіл Шахтар на річці Солоній і старої Катеринівки (2003) археологічна експедиція, в якій брав участь Мирослав Петрович, простежила картину будування курганних насипів, виявила багато цікавих знахідок. Серед них – поховання періоду ранньої бронзи, яке належало «ремісникові», похованому разом зі знаряддями своєї праці. Також поховання неолітичних мисливців, поруч з якими одноплемінники поклали кістки диких тварин. Незвичайним видалось поховання у кам’яній скрині, вірогідно вождя високого рангу. Із 18 поховань, виявлених у меншому кургані, третина припадала на дітей, що свідчить про високу дитячу смертність у ті часи.

Польові сезони з Борисом Мозолевським

Пам’ятним залишається для Мирослава Жуковського спілкування з Борисом Миколайовичем Мозолевським. З 1969 року, відколи очолив Орджонікідзевський археологічний загін і до свого останнього польового сезону у 1992 році, Борис Мозолевський був пов’язаний із нашим краєм.

«Доленосні зустрічі передбачені на небесах», – так говорить Мирослав Жуковський, коли мова заходить про його знайомство з Мозолевським у 1978 році. Працюючи поруч із археологом зі світовим ім'ям, Мирослав остаточно переконався, що дослідження минулого – це справа всього його життя. Історик згадує Мозолевського як людину, яка мала якесь надзвичайне чуття на знахідки, природний дар і хист до археологічних пошуків, високу творчу вдачу та талант поета. Жуковський каже, що молодь «табуном» ходила за археологом, а він навчав їх азам та основам археологічних досліджень».

Багаторічний досвід дозволяв Борису Миколайовичу візуально розпізнавати характерні ознаки скіфських курганів без їх розкопок. Навіть, більше того, загадувати в них знахідки. Мирослав пригадує, як Борис Мозолевський переконував легендарного керівника гірничо-збагачувального комбінату Григорія Середу, що саме в кургані «Товста Могила» їх чекають унікальні знахідки. Цей курган не значився у затвердженому державою переліку розкопок, але упевненість Бориса Миколайовича допомогла розпочати його дослідження. Він завчасно склав перелік артефактів, які мусить знайти, у тому числі, легендарне «веретено», символ влади скіфських жерців.

Під впливом Бориса Миколайовича у Нікопольському краєзнавчому музеї у 1979 році була створена археологічна секція, до складу якої увійшов і Мирослав Жуковський. У тому ж році відбулась участь співробітників секції у розкопках кургану Довга Могила і початку досліджень останців скіфського кургану Чортомлик. На пам’ять про участь у польовому сезоні 1979 року Борис Мозолевський передав до Нікопольського музею менгір, жертовник і кам’яну скриню, знайдені у Довгій Могилі.

Навесні 1992 року Мозолевський, перебуваючи в Нікополі, ділився планами розкопок кургану Орлова Могила, розташованого в Нікопольському районі. Мирослав Жуковський, разом із ним побував на кургані та став свідком переговорів Бориса Мозолевського з керівництвом радгоспу «Перемога» про розкопки. На жаль, через матеріальні ускладнення вони не відбулися.

А в цей час до вченого підступно підкрадалась смертельна хвороба. У серпні 1993 року Мирослав зателефонував до Києва Борису Миколайовичу, сподіваючись морально підтримати, але той уже не міг підійти то телефону. А невдовзі звістка про смерть Мозолевського приголомшила у Нікополі й Орджонікідзе всіх, хто знав, працював, дружив із ним. Згодом Мирославу Жуковському передали останній вірш Бориса Миколайовича, якого він писав, відчуваючи, що незабаром відійде у вічність: «Хлопці, я вас покидаю, ви вже не лайте мене – тільки не плачте, не треба, я ж вам лишаю світи…».

Мирослав Петрович вдячний долі, що був поряд із великим археологом під час розкопок, мав щастя спілкуватися, слухати розповіді Мозолевського про скіфів і його дивовижну поезію.

Історичні розвідки XX ст.

Ще один напрямок краєзнавчої діяльності Мирослава Петровича Жуковського стосується дослідження минулого Нікопольщини у XX сторіччі. Роки революції, соціально-економічний розвиток на початку 30-х років, період Другої світової війни – теми його краєзнавчих робіт.

У червні 2010 року наукова частина Нікопольського краєзнавчого музею започаткувала проєкт «Нікопольський «Меморіал». Метою його було узагальнення документальних матеріалів про нікопольців-учасників бойових дій у ХХ столітті. Така робота проводилася в Україні вперше. Одним із напрямків стало виявлення робітників Нікопольського Південнотрубного заводу, що загинули на фронтах Другої світової війни. Роботу з виявлення героїв-трубників проводив Мирослав Жуковський за підтримки генерального директора ТОВ «Трубосталь» О.І. Фельдмана. Протягом пошукової роботи наукова група опрацювала матеріали народного музею бойової та трудової слави ВАТ «НПТЗ», краєзнавчого музею, документи Об’єднаного Банку даних «Меморіал» і «Подвиг» РФ, які були вже на той час розсекречені. Результатом пошуків стали імена героїв, згодом викарбувані на плитах пам’ятника загиблим воїнам-трубникам. Роботу в цьому напрямку планують продовжувати і надалі.

У червні 2018 року М. Жуковський узяв участь у науковій конференції в Берліні, тема якої – Голокост. На конференції Мирослав Петрович представив видану ним наукову роботу «Нікопольський край: Голокост, пам'ять, праведники народів світу». Він вручив цю книгу кільком музеям Німеччини, експозиції яких розповідають про масові злочини нацистів проти єврейського народу в роки Другої світової війни. 

На сьогоднішній день у Мирослава Жуковського більше ста сорока наукових публікацій з археології й історії України та Нікопольщини. Користуючись повагою й авторитетом у наукових колах, сам Мирослав Петрович залишається скромною та виваженою людиною. Щирий, інтелігентний, ерудований – таким його знають у ріднім місті. Все, що вчений робив і робить, робить із пристрастю, віддаючи улюбленій справі всього себе без останку. Попереду у Мирослава Петровича ще безліч ідей. Тож побажаємо йому нових знахідок і досягнень.