Калмицький корпус на Криворіжжі в часи війни

У часи інформаційного вибуху, відкритих архівів, секретних документів у загальному доступі важко уявити теми, які ще не висвітлені в різноманітних аспектах і поглядах. Однак, є мало досліджена сторінка життя нашого рідного Криворіжжя. Про неї не знайти інформації в енциклопедіях чи підручниках з історії Кривого Рогу. Розрізнені публікації в пресі лише розпалюють цікавість пересічних читачів. Тим цінніші спогади тих, хто був безпосереднім свідком, а подекуди – й учасником подій. Ця стаття – спроба зберегти свідчення людей, яким довелося пережити ті страшні події.

Калмицький кавалерійський корпус на Криворіжжі

Минуло багато років з дня закінчення кривавої Другої світової війни, яка не оминула й теренів Криворіжжя. Воно стало ареною запеклої боротьби з безжалісним ворогом, який уперто не бажав полишати багате на залізну сировину місто. 30 місяців окупації Криворізького басейну залишили криваві сліди в історії міста та в людській пам’яті. Складні часи боротьби за виживання довелося пережити пересічним городянам, які волею долі залишились в місті: знущання нацистів над містянами за найменші порушення «нового порядку», жорстоке нищення військовополонених, біль і відчай ні в чому не винних мешканців міста єврейського походження, яких були масово страчено біля шурфу шахти №5, розпач примусово вивезених на заводи Третього рейху молодих людей. Навіть у сучасної людини виникають моторошні відчуття після ознайомлення з фактами, викладеними в дослідженнях істориків.

Однією з кривавих сторінок війни, про які немає ґрунтовних історичних праць є злодіяння калмицького кавалерійського корпусу, що лютував на нашій землі з жовтня 1943 по лютий 1944 року. «Тяжкі злочини проти мешканців Кривого Рогу та Криворізького району здійснювали представники «Калмицького кавалерійського корпусу». Він був сформований Абвером в 1942 році для проведення каральних акцій проти партизан і цивільного населення. На чолі корпусу стояв Отто Рудольф Верба («доктор Долл»), а до штабу входили С. Коноков, Ш. Мукебенов, Б. Хаджигоров, С. Немгуров», – такі скупі відомості читаємо в книзі «Кривий Ріг: лихоліття 1941–1945 рр.» криворізьких істориків В.В. Стецкевича, В.О. Шайкан, Р.П. Шляхтича, Ю.Ю. Фасольняка.

«З кінця квітня 1943 року Калмицький кавалерійський корпус входив до групи армій «Південь», штаб-квартирою якої був Кривий Ріг. Відповідно, й командування корпусом було зосереджено в нашому місті (в Довгинцевому, П’ятихатках, Апостоловому були штаби підрозділів Калмицького корпусу)», – зазначає в статті криворізький журналіст і дослідник Святослав Азаркін.

Документи з архівів розкривають правду про нелюдські звірства. Не зменшують ступеню жорстокості та причини колаборації калмиків. А вони, звісно, були. Багато народів постраждали від тоталітарного радянського режиму – кримські татари, чеченці, євреї, українці… Не оминула трагічна доля вигнанців із рідної землі та калмиків. Калмицький народ піддавався масовим репресіям у часи колективізації, були заборонені та зруйновані ламаїстські монастирі, релігійні школи, в 1943 році радянська влада здійснила тотальну депортацію калмиків із рідної землі. Слід зазначити, що багато хто з калмиків служили у загарбників під тиском. Нацисти примушували до служби в їхній армії, загрожуючи знищенням сімей. Однак, основна частина калмицького корпусу складалась із залишків національної калмицької 110-ї кавалерійської дивізії Червоної Армії, яка потрапила в оточення в кінці липня 1942 року на Нижньому Дону та зі зброєю перейшла на бік ворога.

Частина «Калмицького кавалерійського корпусу» базувалася в Широківському районі. Вже зимою 1943 року вони почали активно діяли – їхнім основним завданням була боротьба з партизанами, охорона різних об’єктів, вигнання місцевого населення для примусових робіт на підприємствах рейха.

З 1943 року командування корпусу розташовувалось у селищі Рахманівка. Карателі намагались вибити з жителів селища відомості про місцезнаходження партизанів і підпільників, які діяли в селищі, ховаючись у штольнях старих рудників. Калмики діяли дуже жорстоко, безжалісно. Карателі вривалися в житла громадян, не питаючи прізвищ арештовували, роздягали наголо, били, вбивали літніх людей, підлітків. Після закінчення «акції» вони сідали за столи, де смачно їли та пили, не змиваючи з рук кров невинних жертв. За одяг, що знімали з людей, вони купували горілку, а потім глумилися та ґвалтували молодих дівчат. Все це відбувалось біля трупів убитих і замордованих рідних і батьків.

Звірствували калмики і в інших селах Криворіжжя. Калмицький корпус проводив масові облави на дорослих і дітей на Інгульці, в селищі Широка Долина. В селі Войкове створили місце для звірячих каральних операцій. Було закатовано і знищено багато мирних жителів. В книзі «Кривий Ріг: лихоліття 1941–1945 рр.» автори наводять спогади очевидця: «…свідок Н.Г. Легішина показала, що в селі Войкове Широківського району її хату ці вояки перетворили на катівню. На її думку, тільки в цій хаті вони замордували до 50 осіб».

Люди, які пережили всі ці страшенні події згадували, що навіть нацисти дивувалися й обурювались звірячим знущанням калмиків із мирного населення. Криваві злодіяння калмицького корпусу мали місце у розправах над парашутистами десантних частин, які були задіяні перед звільненням Криворіжжя і території гірничорудного басейну.

Страшні свідчення очевидців

Працюючи в бібліотеці селища Рахманівка, багато років досліджувала його історію, особливо цікавилась періодом Другої світової. Неодноразово мала нагоду розмовляти з односельцями, які пережили окупацію та з болем і сумом ділилися спогадами. Від них дізналася про факти перебування калмиків у нашому краї. Виявилось, що старожили селища добре пам’ятають жахливий період діяльності «Калмицького кавалерійського корпусу» в Рахманівці та сусідніх селищах».

Розповіді очевидця цих подій Грибок Єфросинії Іванівни, яка не тільки все це бачила на власні очі, а й пережила звірячі допити, викликали жах у слухачів. Вважаючи жінку пов’язаною з партизанським загоном калмицькі вояки катували її, примушуючи розповісти про місцезнаходження підпільників. Били нагайками, здираючи шматки шкіри, неодноразово душили, накидаючи на шию зашморг, підвішували на гак… Коли вона від нестерпного болю втрачала свідомість, її відливали водою і знову по-звірячому мордували. Згодом, свідчення Єфросинії Іванівни про пережиті жахіття прозвучали на суді над карателями, який відбувся в 1968 році.

Свідком страшних знущань вояків корпусу з жителів селища Рахманівка була Ганна Феодосіївна Беденок. Спогади селянки жахали жорстокістю катів, адже бандити-калмики топтали живих людей конями, прив’язували жертв до вершників і тягали їх за собою. Насильно заганяли людей в будівлі та спалювали живцем... Стріляли в людей розривними кулями, кидали живцем в колодязі, вбивали маленьких дітей. По звірячому знімали шкіру з живих людей, відрізали шматки м’яса з полонених.

Мав нагоду переконатись в жорстокості «Калмицького корпусу» й Микола Іванович Дядечкін, доктор технічних наук, професор, уродженець селища Олександро-Дар (Рахманове). На початку 1944 року, будучи підлітком, Микола Іванович потрапив до нацистської облави, метою якої було виявлення працездатного чоловічого населення та підлітків 15–16 років для відправки на підприємства Німеччини. Перебуваючи в пересильному таборі їм із товаришем вдалося втекти. Зі спогадів професора: «Ставилися до нас як до тварин: за кожну дрібну провину били палицями, називаючи це виховної мірою. Годували один раз на добу. Я був голодний і вже ніщо не могло мене зупинити від втечі: ні вишка з німецьким кулеметом, ні яскраве світло, що падає на систему огорож табірної зони, ні озброєна охорона. У сиру, зимову, туманну ніч разом з другом Грибком Валентином Васильовичем нам вдалося непомітно подолати чотири ряди колючого дроту і до ранку ми вже були в розташуванні поселення «Доміки», що недалеко від с. Олександро-Дар.

Коли вранці, минувши с. Скелюватка, ми підходили до «Доміків» калмик із загону, який супроводжував новий етап, помітив нас і попрямував до селища, де ми ховалися. Побачивши це, ми його випередили і вирішили сховатися. В цьому нам допомогла знайома жінка – Олена Леонтіївна Симанько, запропонувавши розміститися в собачій буді. Що ми і зробили. Прибіг калмик з охорони й строго вимагав від цієї жінки повідомити, де ховаються втікачі і пригрозив, якщо вона не скаже, а ми будемо виявлені – всі мешканці «Доміків» будуть розстріляні. Ретельні пошуки нічого не дали і цей калмик, вилаявшись, ні з чим пішов. Щиро подякувавши жінку за її стриманість і оцінивши ризик, якому вона піддавалася, ми продовжили шлях...».

Олена Панасівна Менжинська підлітком із родиною жила в селі Явдотівці Широківського району. Її мама та дядько були зв’язковими в партизанському загоні Сєднева, рятували військовополонених. За це вони поплатились своїм життям. До їх страти теж був причетний «Калмицький корпус»: «Було це чи 31 січня чи 1 лютого 1944 року. Усіх повели у сусіднє село Войкове, де якраз базувався калмицький каральний загін. Туди зганяли підозрілих з усіх навколишніх сіл. Що зробили зрадники-калмики зі своїми бранцями, село дізналось через кілька днів. По Явдотівці поширилась чутка: у Войковому калмики познущались над усіма, кого забрали. Другого дня мій дідусь узяв конячку і теж поїхав до тих кагатів. Його довго-довго не було. Аж надвечір дідусь привіз маминого брата Миколу, свого сина. Трупів у кагатах було стільки, що маму першого дня він не встиг відшукати. Коли жінки почали обмивати тіло Миколи, то нарахували у нього 16 колотих і різаних ран. Я бачила і в нього, і на другий день у мами розтрощені фаланги пальців. У дядька вся права частина обличчя була вижареним м’ясом, видно нелюди чимось розжареним прикладали… А на тілі мами нарахували 30 ран».

Залишив спогади про калмицький корпус й інший знаний земляк – народний депутат України (1994–2006 рр.) Вадим Миколайович Гуров: «Дуже добре запам’яталося, як в село увійшли калмики. Це був підрозділ зрадників, які служили німцям. Вони в’їхали на тачанках. Поводилися зухвало. Дозволяли собі навіть те, чого і німці не робили. Стріляли з автоматів по вікнах. Просто так, для розваги».

Коли слухали розповіді людей, які все бачили на власні очі, то кров холонула в жилах. Невже все це робили люди? «Художник Дм. Грибок та професор М.І. Дядечкін – старожили сел. Олександро-Дар (нині Рахманове) стверджували: страшніше поліцаїв були хіба що калмики із карального загону, що лютував там наприкінці 1943 – на початку 1944 р., коли їх перекинули з Донбасу в цей район для боротьби проти партизанів, що базувалися в штольнях місцевого рудника», – підтверджується матеріалами колективної монографії «Історична пам’ять Дніпропетровщини».

Місцеве населення настільки боялося калмиків, що «дорослі наказували нам, дітям, нікуди з двору не виходити, бо зі сторони Довгинцевого насувалась дивізія калмиків, котрі вирізали всіх людей на своєму шляху, особливо дітей. Мама разом з іншими сусідками зробили схованку-землянку і там ховали нас малих. Калмики до нашого селища не дійшли…» – зі спогадів Соловйової Олександри Степанівни.

Заслужена кара нелюдам

Слідство за фактами звірств калмицького корпусу розпочалось відразу після звільнення Кривого Рогу, багато місцевих мешканців було задіяне в ролі свідків. Громадськість чекала справедливого суду та покарання. Але минули роки, поки в січні 1968-го розпочався суд, перебіг якого висвітлювала міська газета «Червоний гірник». Судили кривавих катів із калмицького корпусу відкритим судом, який проводився в Будинку культури заводу «Комуніст» на Гданцівці. «Як засвідчують матеріали судового процесу, керівництво та рядові бійці цього корпусу були причетні до тортур над місцевими мешканцями, до розстрілів, ґвалтувань тощо», вказують історики в книзі «Кривий Ріг: лихоліття 1941–1945 рр.». Однак, багато з того, про що говорили свідки тих страшних кривавих подій не було опубліковано в пресі. Свідки згадували, що підходили до представників слідчих органів і запитували, чому багато зі страшних подробиць не були озвучені. Жінка-слідчий пояснила це складною міжнародною політичною ситуацією, коли не можна було обнародувати, що в радянській країні «свої вбивали своїх». Тим більше, що в цей час на історичні землі поверталися репресовані народи, які були виселені, а потім реабілітовані.

Невелика кількість убивць понесли заслужену кару. Багато бійців калмицького корпусу емігрували до Канади, Америки.

Минуло багато років. Уже не залишилося свідків тих страшних подій. Науковцям та історикам залишилось лише вивчати архівні документи, аби знайти більше інформації та зробити об’єктивні висновки про події, які відбувались на теренах Криворіжжя.

Фото запозичено з ресурсів: https://nornegest.livejournal.com/585784.html
ead/43370446-kalmytskiy-legion-ss-kak-on-mog-izmenit-hod-velikoy-otechestvennohttps://weekend.rambler.ru/ry/