Карапетян Гурген Карпович
Гурген Карапетян. Харизматичний лідер - суворий реформатор

2020 рік: у Дніпрі у межах проєкту «Відчуй Дніпро» на фасаді обласної філармонії ім. Л. Когана відкрили мініскульптуру, присвячену відомому дириґенту Гургену Карапетяну. Композиція складається зі зображення рук, дириґентської палички та нот. Автор скульптури – заслужений художник України Гарнік Хачатрян вважає, що його творіння повністю розкриває цінність того, що зробив Гурген Карапетян: «Руки – це символ усього. Усе, що нас оточує, що відбувається у житті – це справа чиїхось рук. Що вже й казати про руки дириґента, який керує цілим оркестром, тож ідея виникла миттєво».

Але, щоб зрозуміти всю непересічність постаті Гургена Карапетяна і ким він був для нашого міста, напевно, треба повернутися на початок, перегорнувши назад сторінки «партитури долі» дириґента.

Гурген Карпович Карапетян народився 2 березня 1921 року у місті Кисловодську (нині Ставропольський край, росія). З дитинства він був музично обдарованим: мав ідеальний слух, його приваблювала мелодика національних пісень, виконавська майстерність. Він і сам опанував гру на багатьох народних інструментах. Юнаком грав в оркестрі, працював у Єреванському театрі музичної комедії, писав музику до спектаклів. У 1950 році засновує Перший вірменський самодіяльний симфонічний оркестр при політехнічному інституті. Одночасно здобуває професійну освіту у Єреванській Консерваторії по класу дириґування у відомого майстра – Костянтина Сараджева та з композиції у Григорія Егіазаряна. Окрім того «відточує» виконавську майстерність як контрабасист і піаніст. Після закінчення навчання (1952) майже чотири роки працював дириґентом симфонічного оркестру Куйбишевської філармонії. Отримавши першу премію на Всесоюзному конкурсі молодих дириґентів (1955), був запрошений до Воронежу на посаду головного дириґента симфонічного оркестру філармонії. Йому 34 роки – він сповнений сил і енергії звершень, амбітних планів і надії створити злагоджений колектив професіоналів.

За спогадами колег, відмінними рисами молодого очільника були – фаховість, неймовірна працездатність, самовіддача. Він підготував і «підняв» оркестр на гідний професійний рівень. Колектив знали в столиці, запрошували на гастролі до інших міст, з ним виступали кращі солісти країни і навіть світу. А ще саме тут вперше проявились здібності Карапетяна як арт-менеджера (так визначили б сьогодні): вміння налагоджувати творчі зв’язки, здійснювати культурні проєкти, враховувати фінансові перспективи тощо.

Але він сумував за домівкою, за Кавказом, йому хотілось бути ближче до рідних місць. Тому, прийняв з надією пропозицію очолити Державний оркестр Північної Осетії (1965). Однак, колектив в Орджонікідзе «був відверто слабким і не прагнув творчих досягнень». Гурген Карпович узявся з усією завзятістю до справи перебудови оркестру, працював сам до знесилення, але й вимагав того ж від музикантів. Реформаторські підходи були не всім до вподоби, виник конфлікт, який виплив назовні. Недруги дириґента «підключили» пресу, журналісти роздмухали скандал. Карапетян тяжко переживав ситуацію, стало не до творчості…

Саме в цей час (1967) добра звістка для маестро прийшла з України, з Дніпропетровська. Керівник обласного управління культури Олександр Агафонов, спираючись на думку фахівців про Карапетяна як музиканта високого класу та не зважаючи на піар-шум навколо його імені, запропонував пройти прослуховування на посаду головного дириґента оркестру обласної філармонії (це місце було вільним майже два роки). «Гурген Карпович погодився на пропозицію і з того часу до самої смерті, його життя було пов’язане з нашим оркестром», – Тетяна Абрамова, відома дніпровська журналістка.

До колективу він прийшов уже досвідченим фахівцем, зі своїми ствердженими переконаннями, поглядами на інструментально-оркестрове виконавство, на роль дириґента як керівника колективу. Майстерність дириґента-музиканта – це поєднання глибокого музичного трактування, акторської майстерності, режисури. Майстерність дириґента-керівника – це вміння створити психологічний контакт із оркестром, виховати злагоджений виконавський колектив, тримати увагу колег. Усе має бути підпорядковане головній цілі – розкрити художній задум твору, передати красу кожної ноти, кожного акорду та захопити слухачів.

Своїми принципами поступатися він не вмів, не міг і не хотів, тому на новому місці роботи теж виникли складнощі з музикантами, які не бажали змін, не хотіли вдосконалюватись. Почав Гурген Карпович з оголошення творчого конкурсу на всі посади в оркестрі, без огляду на заслуги минулих років, стаж, нагороди і відзнаки. Тим, хто мав розуміння, що іспит пройти не зможе, пропонував звільнитись за власним бажанням. Радикально? Жорстко? – Так. Але на терезах стояло створення колективу професіоналів, які поділяли б його наміри, підходи та методи до творчого процесу. Дириґент розумів, що «гуманні мотиви» на цьому етапі могли б завадити справі. Але, заради справедливості, слід зазначити, що він не кидав людей напризволяще: «…обіцяв, зі свого боку працевлаштування без втрат у зарплаті, а то й з підвищенням її. І ті, хто довірився йому, справді нічого не втратили. Інші чинили опір, аж до того, що довелося навіть заступнику міністра культури розбиратися в цих конфліктах. Але за підтримки основної частини оркестру, місцевої влади, з якою дириґент умів домовлятися, Карапетяну дали спокій, і оркестр почав добирати у професіоналізмі та майстерності, сходячи до своїх творчих вершин», – Тетяна Абрамова.

З приходом Гургена Карповича оркестр щодня був наповнений інтенсивною багатоплановою роботою: з розширення репертуару, з підготовки нових циклів, присвячених творчості Бетховена, Чайковського, Скрябіна, Рахманінова. Саме за його каденції у Дніпропетровську були вперше виконані твори українських композиторів – Штогаренка, Скорика, Колодуба. Він охоче включав до репертуару оркестру і популяризував творчість композиторів нашого краю.

Кадрову політику дириґент вважав одним із пріоритетних напрямів у своїй роботі. Колектив поповнювався талановитими музикантами, яких «вишукували» під час всесоюзних і республіканських конкурсів молодих виконавців і робили їм привабливу пропозицію. Гурген Карпович умів вирішувати питання про гідну оплату, нові інструменти, пристойні житлові умови для тих, кого запрошував до колективу. «Після нього, мабуть, ніхто так, по-людськи, не дбав про довірений йому колектив», – Тетяна Абрамова.

Творча форма оркестру дозволяла виконувати будь-яку музику різної складності. Багато творів мешканці міста почули вперше саме завдяки ретельно підібраному головним дириґентом репертуару. Колектив набув широкої популярності у дніпрян, його виступів чекали, зали були багатолюдними, концертні виступи завершувались незмінними оваціями. Гургеном Карповичем публіка захоплювалась, колеги поважали.

Ось як описує свої враження у ті роки Ярослав Трінчук, дніпровський письменник і музичний шанувальник зі стажем: «Виконання одного з найскладніших творів світової музичної класики «Німецького реквієму» Брамса ми чекали з нетерпеливою цікавістю. І були нагороджені. В оригінальному трактуванні Карапетяном цього шедевру поза сумнівом відчувався могутній талант… Воно було геніальним, що таке трактування, де звуки ударних сприймаються, як соло, надає творові якогось містичного наповнення».

І ще про виконання сюїти Штогаренка «Пам’яті Лесі Українки»: «То було виконання, яке можна було почути тільки раз у житті. Музика переповнена таємничістю, вона відгороджує тебе від реальності, змушує забутися: у ній – дихання первозданної природи, чисті помисли чистої довірливої природи і беззахисної душі, у неї неземна краса у якомусь незбагненному наповненні. А в мене – здивування: невже оця зовні сувора людина переповнена такої ніжності?»

Так, дійсно, багато хто пригадує, що Гурген Карпович був зовні стриманим, небагатослівним, навіть суворим, завжди тримав дистанцію. Але за оркестровим пультом усе змінювалось… Дириґент завжди мусить стояти спиною до глядача – такі умови професії, але, спостерігаючи за обличчями музикантів, можна було здогадатись які емоції вирують над маестро під час концерту. Тут водночас і сила і міць, експресія, ніжність і сум, радість і піднесення… І тоді народжувалось справжнє диво – повне єднання дириґента, оркестру і всепоглинаючої Музики.

«Його сприймали, як бога, котрий керує усім цим прекрасним, що народжується у залі і на сцені», – писала музикознавиця Т. Трофименко.

Саме під орудою Карапетяна наш оркестр отримав звання лауреата Всесоюзного конкурсу і «став лабораторією для молодих композиторів країни». Колектив запрошували до участі у пленумах Спілки композиторів України, на його базі організовували та проводили всесоюзні музичні фестивалі за участі відомих музикантів і співаків. «Саме з нашим оркестром «обкатували» свої програми майбутні лауреати Міжнародних конкурсів ім. Чайковського (Москва) Владімір Крайнєв, Віктор Третьяков, Николай Петров», – Т. Абрамова.

Оркестр часто виїжджав на гастролі по Україні, до тодішніх республік Радянського Союзу, неодноразово до його столиці й завжди виступав з великим успіхом. Але вдома, у Дніпропетровську, не вважав негідним себе влітку грати класичні твори у міських парках, брати участь у щорічному фестивалі в Кривому Розі.

«Гурген Карапетян – людина, завдяки якій симфонічний оркестр Дніпра став відомим на усю країну та за кордоном. Його колосальні людські якості, наполегливість, талант, інтуїція в музиці, дали йому можливість створити у Дніпрі чудовий оркестр», – згадував артист оркестру В. Шульман, який працював із Г. Карапетяном сім років).

А ще була у Гургена Карповича заповітна мрія – щоб філармонія мала своє приміщення у центрі Дніпропетровська, а оркестр – концертну залу з якісною акустикою. Багато років прихистком установи був Палац культури Ілліча у віддаленому робітничому районі міста (пр. Калініна, 47 / нині пр. Нігояна).

Його мрія здійснилась у 2001 році, коли обласній філармонії надали величну історичну будівлю по вулиці Воскресенській, 6 (у радянські часи цей будинок функціонував як Палац залізничників).

Але дириґент цього вже не дізнається… Його не стане 1 грудня 1986 під час гастролей із Дніпропетровським симфонічним оркестром в Ростові-на-Дону. Напередодні відрядження він уже почувався недобре, але не в його характері було поступатися, давати слабину, відмовлятися… Він був Музикантом!

На останнє неможливо не згадати ще однієї драматичної сторінки в історії нашого оркестру. 1997 рік – «лихі 90-ті». Над колективом, який майже 20 років будував Гурген Карапетян нависла страшна небезпека – влада області вирішила ліквідувати Дніпропетровську філармонію і симфонічний оркестр через… нерентабельність. Свою позицію на сторінці газети «Днепр вечерний» офіційно висловив тодішній заступник голови облдержадміністрації О. Фєдосєєв: «Соціалізм закінчився. У ринкових умовах філармонія не потрібна, симфонічний оркестр також не потрібний. Сьогодні все вирішують гроші».

Музиканти були у відчаї, але вирішили боротися за свій колектив, за музику, за себе. «Повним складом оркестр поїхав на могилу Гургена Карповича Карапетяна. Там артисти присяглися, що оркестр – його дітище – буде відновлено». Вони пройшли через пекло: нескінченне листування з різними владними інстанціями від культури, численні звернення про допомогу, тиск управлінців, страйки, голодування, поневіряння по різних приміщеннях. Завдяки наполегливості, незламності, широкому розголосу у ЗМІ, підтримці громади, відомих діячів культури та науки і, напевно, небесному заступництву самого Гургена Карапетяна, колектив таки відстояв своє право на існування.

Наразі симфонічний оркестр Дніпропетровської філармонії, з новими солістами, з іншим диригентом, продовжує свою діяльність, зберігаючи славні традиції минулих років, дарує дніпрянам і гостям міста радість від спілкування з музикою. Але то вже інша історія…

Відзнаки Гургена Карапетяна:
Лауреат Всесоюзного конкурсу дириґентів в Москві (1955, 1-ша премія);
Заслужений артист РРФСР з 1958 року;
Народний артист УРСР з 1976 року;
Дипломант Всесоюзного конкурсу-огляду симфонічних оркестрів (1977).