Ірина Голуб. Краєзнавство – професія і доля

Голуб Ірина Станіславівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 19 березня 1959 |
  • Місце народження: м. Каховка Херсонської області |
  • головна бібліотекарка ДОУНБ, краєзнавиця, заслужений працівник культури України.

Чому віддати перевагу – історії чи літературі? Нелегке питання вибору професії вирішили бібліотечна справа і краєзнавство, захопивши і заполонивши на все життя.

Мрій про бібліотечну роботу не було ніколи, хоча книжки вона любила змалку. В дитинстві мріяла стати журналістом, пізніше – археологом, ближче до закінчення школи з’явилися серйозні думки про обрання професії. Рідні пропонували їй піти до місцевого швейного училища, а згодом – до вишу на модельєра, перша вчителька радила вступати до педучилища. Але Ірину приваблювали історія, література, мовознавство. Після довгих роздумів із подругою обидві вирішили вступати на істфак Одеського університету, що й спробували в 1976 році. Тільки ж, замість готуватися до екзаменів, учащали по музеях, театрах, гуляли в парках і по Дерибасівській. Зрозуміло, не вступили. Пізніше на сімейній нараді бабуся сказала: «Хай Ірка йде вчитися на бібліотекарку, вона книжки любить». 

Розповідає Ірина Голуб

– Задовго до того, як стати бібліотекаркою, я стала читачкою, у першому класі школи. Коли ми вже вивчили абетку і навчилися читати, вчителька повела нас усім класом до дитячої бібліотеки. Тьотя бібліотекарка дала мені тоненьку книжечку про пригоди песика Піфа і кота Геркулеса. Я й досі пам’ятаю її – з яскравими малюнками, навіть імена персонажів. У другому чи третьому класі я вже користувалася трьома бібліотеками: шкільною, районною дитячою і профспілковою медичною (мама працювала медсестрою і була в цій останній записана). Бібліотекарки довіряли мені самій гребтися на полицях і давали все і скільки я хотіла, без обмежень. Може відчували в мені свою майбутню колежанку?

Ірина Голуб, тоді ще Єсипенко, народилась і зросла на Херсонщині, в невеликому районному містечку Каховці в родині службовців. Спочатку вчилася в середній школі № 2 імені Серго Орджонікідзе, а після восьмого класу через зміну місця проживання – у Новокаховській школі № 7 селища Східне (тепер місто Таврійськ неподалік від Каховки). Школу закінчила 1976 року, спроба вступити на істфак Одеського університету виявилась невдалою, наступного року – на Миколаївський факультет Київського інституту культури, вже на бібліотечний факультет, – теж. Не вистачало самодисципліни й організованості. Тому наприкінці 1977 року знову поїхала до Миколаєва на підготовче відділення, в 1978-му почала вчитися в Рівненському інституті культури, який закінчила 1982 року. Тоді ж із дипломом молодого фахівця, бібліотекаря-бібліографа широкого профілю приїхала на роботу до Дніпропетровська, в обласну бібліотеку. Тут і затрималася на все подальше життя. Ось така несподівана «географія» склалася.  

Розповідає Ірина Голуб

Між Каховкою і Рівним були ще Бердянськ і Миколаїв. І трішки Львів. Після закінчення школи я перебралася до Бердянська, куди дещо раніше переїхала мама. Там жила і працювала близько півтора року. Почала трудову діяльність на Первомайському заводі, який виготовляв жатки. Спочатку трохи в робітничій їдальні чимось на кшталт офіціантки, а потім у здравпункті медсестрою в стоматологічному кабінеті. За реаліями того часу в здравпункті, тобто невеликій заводській поліклініці, майже всі медсестри і всі санітарки офіційно рахувалися робітниками будівельного цеху. Мене теж зарахували різноробочою, що потім дало пільги при вступі до ВНЗ, бо робітничий стаж тоді дуже цінувався. А обов’язкам стоматологічної медсестри мене навчила мама. 

А до Рівного потрапила, бо від столичного інституту було два факультети – в Миколаєві та Рівному. Після закінчення підготовчого мене з великою групою новоспечених студентів розподілили вчитися саме у Рівне, про яке я тоді й не думала ні сном, ні духом. 1980 року на базі нашого факультету створили самостійний ВНЗ, тому в дипломі вже записано, що я закінчила Рівненський державний інститут культури.  

Навесні 1982 року в ДОУНБ із Рівненського інституту культури приїхала на виробничу практику ціла група – десятеро дівчат-студенток останього курсу навчання. Серед них була й Ірина Єсипенко, до речі, голова групи, яка потім єдина з тодішніх практиканток стала співробітницею бібліотеки. Кураторка практики від бібліотеки, заступниця директора з наукової роботи Тамара Василівна Васєніна знайомила дівчат з усіма відділами, де вони освоювали види бібліотечної роботи, застосовуючи знання, набуті в інституті, працювали на різних процесах. 

Ірині бібліотека сподобалась, хоча плани в неї були інші, думала повернутися в Бердянськ до мами. Але життя розпорядилося по своєму, і за кілька місяців, наприкінці серпня 1982 року вже дипломованим фахівцем Ірина Єсипенко приїхала на роботу до Дніпропетровська, в ДОУНБ її зарахували бібліотекарем патентно-технічного відділу. Колеги на чолі з завідувачкою Лідією Захарівною Горпиняк прийняли молоду колежанку дуже доброзичливо, і вона швидко влилася в новий колектив.

Ірина Єсипенко на останньому курсі інституту, 1982 У Дніпрі під час практики, весна 1982Зустріч 1983 року в бібліотеці, кін. 1982

Розповідає Ірина Голуб

Захоплення бібліотекою у мене виникло вже з перших днів – симпатичне затишне приміщення, безліч квітів, цікава робота, і колектив, видно, дружний, приязний. На попередньому курсі я була на практиці в Науковій бібліотеці Львівського університету з величезними фондами, просто фантастичним відділом рідкісних книг, з оригінальними методами роботи, і просто закохалась в неї. І до Львова не лишилась байдужою, хоча тоді він ще здавався мені чужим і незрозумілим. Тому наступного року я теж планувала до Львова, практика передбачалась уже в Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. І раптом з’явилася ще одна база – у Дніпропетровську. Моя мама мешкала в сусідній області, то можна було і до неї з’їздити на травневі свята, бо під час навчання через велику відстань додому я могла їздити тільки на канікули.

Після інституту я повернулася за розподілом на роботу до Бердянська. Але виявилося, що там молоді фахівці з вищою освітою не потрібні, у відділі культури моє направлення не прийняли. Шукала роботу у відомчих бібліотеках, шкільних, нарешті в бібліотеці, здається, заводу Південгідромаш, мене пообіцяли взяти. Але не склалося, і я згадала про Дніпропетровську обласну, яка так мені сподобалась, надіслала листа з запитом, чи візьмуть, переговорила по телефону з директоркою Зінаїдою Миколаївною і в результаті стала дніпрянкою і співробітницею обласної наукової бібліотеки.  

Перші кроки на новій дорозі життя у Ірини Станіславівни не завжди були вдалими, часом помилялась, але продовжувала вчитися й осягати нове, доти незнане. Робота в цьому відділі була непроста, специфічний фонд: крім технічної літератури ще описи винаходів, ГОСти, СНІПи, з якими доти була знайома лише побіжно, складні запити читачів, та й читачі які! Всі ці винахідники, раціоналізатори з неймовірними ідеями про обводнення Сахари, літальні апарати на мускульній енергії чи пристрої для видобування огірків з банки, бо ж рука не пролазить! І всіх треба було забезпечити інформацією, знайти їм саме те, по кілька разів на день побігати по сходах на горище над третім поверхом по старі патенти чи в підвал по мікроплівку, а потім зарядити нею мікрофот і показати, в якій бік крутити. І знову брати замовлення у нового відвідувача, а біля кафедри черга до дверей і ще за дверима у вестибулі. Таким було обслуговування. Крім нього Ірина Станіславівна працювала з фондом, картотеками, готувала інформаційні підбірки, книжкові виставки, перегляди, брала участь у підготовці й проведенні Днів інформації та Днів спеціаліста. Разом із іншими співробітницями, а потім уже й сама, їздила по науково-проєктних інститутах і підприємствах із купами літератури: від «Дніпрянки» до автотранспортного підприємства, від фабрики іграшок до заводу ім. Артема… А ще були постійні переміщення фонду – з першого поверху на горище, з будівлі колишньої кірхи на проспекті – в головне приміщення, перестановки. Часом було важкувато, зате ж і цікаво! Ірина Голуб полюбляла читати журнал «Изобретатель і рационализатор», навіть сама впровадила деякі власні раціоналізації. Наприклад, вдосконалила звичайний стілець спеціальною підставкою для касет і стосу описів винаходів, що додавало зручностей при їх розстановці. А при обробці нових надходжень тих же описів брала їх не по кілька тисяч, а тисяч по 50–70 (тоді їх надходило багато), що в кінцевому підсумку економило часу удвічі, а то й більше. 

Так минуло одинадцять років, у які, крім роботи, вмістилися ще заміжжя, народження синів і, відповідно, дві декретні відпустки, лікарняні, місяцями робота на півставки…

Розповідає Ірина Голуб

Про те, що потрапила до патентного відділу, ніколи не жалкувала. Мені він сподобався ще під час практики: безліч викоханих квітів, просторий світлий зал із величезними вікнами, загадковий фонд і колектив привітний. Зінаїда Миколаївна спитала, чи не хотіла б я працювати в методичному, але я попросила будь-що інше. Тоді вона запропонувала патентний. 

Технічна література, спецвиди, це дійсно, не моє. Але я завжди знаходила щось цікаве. То книги про кібернетику, катастрофу «Титаніка», плетіння макраме, реактори ядерних станцій і ресторанну справу, чи незвичайні винаходи, чи екскурсії по підприємствах, куди я навряд чи потрапила б за інших обставин, чи спілкування з розумними ерудованими захопленими людьми. А коли обробляла описи винаходів, а робота ця досить одноманітна і зовсім не творча, у мене просто з’являвся азарт: хто – кого?

Після одинадцяти років роботи в патентно-технічному відділі, у вересні 1993 року, Ірина Голуб перейшла працювати до краєзнавчого відділу. Почався новий етап в її роботі та житті. 
Краєзнавчий відділ був тоді одним із найменших у бібліотеці – і за кількістю фонду, і за числом читачів, і співробітників теж. Але в ньому велася величезна бібліографічна робота, щороку краєзнавчий каталог поповнювався тисячами нових джерел, важливою ділянкою була підготовка краєзнавчих видань, набирав популярності клуб «Ріднокрай», організований наприкінці 1990 року.

Ірина Станіславівна отримала посаду завідувачки сектору. Дирекція спочатку мала сумніви, чи впорається, адже доти нічим особливим себе не виявила, але завідувачка краєзнавчого відділу, Надія Миколаївна Тітова в неї повірила, і нова співробітниця не підвела. Швидко опанувала нові процеси роботи, в першу чергу, бібліографічний аналітичний розпис місцевої періодики, яким доти не займалася. Вивчила фонд, разом із колегами почала редагувати систематичний краєзнавчий каталог, брати участь у масових заходах. У лютому-березні наступного року завідувачку відділу задіяли в передвиборчій кампанії, отже Ірині Станіславівні довелось її заміняти, самій організовувати роботу колективу, проводити засідання клубу «Ріднокрай», а в березні вона вже брала дієву участь в організації та проведенні краєзнавчого семінару для директорів районних бібліотек області, виступала з консультацією. У липні того ж 1994 року Надію Тітову призначили на посаду директора ДОУНБ, а Ірину Голуб – завідувачкою відділу, і вона гідно продовжила справу попередниці.

Розповідає Ірина Голуб

Улітку 1993 року у мене щойно налагодився нормальний робочий ритм. З кінця 1987 року я перебувала у декретній відпустці, потім виявилося, що моєму молодшому синові не можна робити щеплень, отже він не «садківській», а старший пішов до школи й у нього виникли проблеми зі здоров’ям. Три з половиною роки я працювала на півставки, розриваючись між дітьми і роботою. А тут тільки вийшла знову на повний робочий день, і раптом така пропозиція! Надія Миколаївна, завідувачка сусіднього, краєзнавчого відділу, запропонувала перейти до неї. Я відмовилась. Ну навіщо мені інший, незнайомий відділ, коли мені й у патентному добре? Я тут стільки років, прижилася, гарний колектив, роботу знаю, а там усе нове. Про краєзнавчу роботу і краєзнавство я тоді не знала нічогісінько, навіть ніколи не думала про таке. 

Проте Надія Миколаївна виявилась наполегливою. Їй у відділ потрібна була завідувачка сектору бібліографічної роботи, і вона протягом місяця знову й знову «сватала мене». І я знову відмовлялась, доходило до смішного – навіть ховалася за стелажами, коли бачила, що вона заходить до мого відділу. Перед своєю і моєю відпусткою Надія Миколаївна сказала: «Ти ще місяць подумаєш, а коли вийдемо з відпустки, скажеш "Так"». Я тут же з ослячою впертістю подумки відповіла «Ні», але через місяць упевнено дала згоду. Пізніше мені було просто смішно й дивно, чому я так довго не наважувалась, адже нове місце роботи цілковито змінило моє життя й мене саму. На краще.

У Ірини Голуб змінилася не тільки посада, кардинально змінився спосіб життя. Тепер вона відповідала не тільки за власну роботу, і була на виду не лише у колектива та керівництва, а ще – краєзнавців, громадських організацій, установ, представників ЗМІ, які сприймали її не як приватну особу, а як представника бібліотеки. Часом було складнувато, але вона налагодила контакти,  в першу чергу, з краєзнавчим активом і співробітниками історичного музею, зокрема літературного відділу. З початку 1990-х років у місті відбувалося багато зібрань творчої інтелігенції – презентації книг і виставок, літературні вечори тощо, як представниця бібліотеки Ірина Станіславівна бувала на багатьох із них. І кругом: у будинку Яворницького, «Зеленій вітальні» університету, Гірничій академії, Клубі української інтелігенції, згодом у новостворених «Літературному музеї» і кабінеті українознавства «Світлиці» ДІІТу проводила популяризаторську роботу – масову та індивідуальну – розповідаючи про роботу краєзнавчого відділу, його фонди, клуб «Ріднокрай». Пропонувала вчителям шкіл, викладачам технікумів і вишів списки тем для підготовки школярами та студентами краєзнавчих рефератів, наукових робіт, відгукувалась на пропозиції провести краєзнавчий урок чи виступити з оглядом цікавої літератури. Багато разів бувала з цікавими виданнями у школах, технікумах, вишах, де проводила огляди літератури і навіть лекції, у відділі теж приймали школярів і студентів. 

Налагодила і стосунки з представниками ЗМІ, запрошувала їх на заходи у відділі, з 1995 року сама почала писати в місцеві газети, два роки вела краєзнавчу рубрику в журналі «Бористен» і багато років – в педагогічній газеті «Джерело», не раз виступала на обласному радіо, брала участь у підготовці та проведені передач у програмах «Три поради», «Береги», «Я знаю», а також у підготовці окремих випусків програм «Пороги» та «Дивосил» обласного телебачення. 

Як результат цієї діяльності у відділі суттєво зросла кількість читачів, часом по суботах-неділях приходило до тридцяти студентів і школярів писати реферати. Зросла і кількість членів клубу «Ріднокрай», до кінця 1990-х років їх стало більше майже на півсотні, багато молоді, але додались і наукові співробітники.  

Під час засідання клубу «Ріднокрай», 1994Ірина Голуб, 1996Під час проведення фольклорно-етнограічного свята, 1995

Розповідає Ірина Голуб 

На посаду завідувачки відділу наважилася не відразу – побоювалась, за характером я не адміністратор, не лідер, мені більше подобається бути на других ролях. Зате ця посада давала простір для дій, творчих ініціатив. Ну, а за ініціативи, як відомо, карають тим, що їх треба втілювати. Ну, а якщо серйозно, посада завідувачки відділу стала для мене хорошою школою, не тільки роботи, а й життя взагалі. Вона вимагала не просто співіснування, а – співпраці з багатьма іншими людьми, зате ж і давала можливість розкрити власний потенціал. Найпривабливішим було те, що керівництво бібліотеки не просто допомагало вирішувати численні проблеми, а давало «карт бланш» – роби все, що хочеш, аби це було на користь бібліотеці. 

Мені хотілося вивести відділ в число найбільш значимих серед відділів обслуговування. Звичайно, я розуміла, що з найбільшими – за кількістю фондів, читачів, співробітників тощо краєзнавчому не рівнятися, але за різноманітністю робочих процесів, обсягами бібліографічної роботи, видавничої, популяризаторської відділ не пас задніх.

Великих зусиль я докладала саме в популяризації краєзнавства і краєзнавчої роботи, часом доходила до фанатизму. Де тільки не бувала в робочий чи позаробочий час, кругом і всім розповідала про наші страшенно цікаві, унікальні, ціні фонди (для багатьох це було новиною, адже відділ утворився не так давно); про видання, особливо Календар «Моє Придніпров’я», агітувала давати до нього статті; про клуб «Ріднокрай» і людей, які його відвідують. Часто носила з собою наші видання і навіть окремі цікаві книжки з фонду як приманку. Бувало, доходило до анекдотів. Якось у «Зеленій вітальні», клубі, який організувала Клавдія Фролова при лабораторії фольклору в ДДУ, відбувалась презентація виставки різьблених робіт із дерева викладача-геолога Юрія Шковирі. Мені видався дуже перспективним у краєзнавчому плані завідувач кафедри геології, перед яким я з півгодини буквально виспівувала про клуб. Він не зацікавився, зате постійними членами «Ріднокраю» стали геологи Володимир Манюк і Віктор Осавуленко, яким я не приділила стільки уваги, і Юрій Демидович теж став нашим клубником. А згодом став нашим постійним симпатиком і помічником молодий кандидат біологічних наук Вадим Манюк.   

Крім популяризаторської та масової роботи були у краєзнавчому відділі на той час також інші пріоритетні напрямки. З 1996 року під керівництвом Ірини Голуб співробітниці відділу почали розробляти «Рубрикатор тематичних рубрик та ключових термінів» для подальшого створення краєзнавчої електронної бази. Робота була нова, прикладів ще не існувало, але бібліотекарі впоралися і в липні 1997 року почали створювати електронну базу «Дніпропетровщина», а рубрикатор пізніше як приклад для інших бібліотек України було повністю вміщено до методичного посібника «Краєзнавча діяльність бібліотек», виданого 2002 року ДІБУ. 

Інформаційна діяльність теж була пріоритетним напрямком. З 1996 року фахівці відділу почали готувати прес-огляди по Дніпропетровщині «Події. Факти. Коментарі», для Національної Парламентської бібліотеки (зараз – Національна бібліотека України ім. Ярослава Мудрого) та для обласної держадміністрації. З 1998 року – аналогічні огляди «Фінанси. Банки. Податки», а з кінця 2003 – «Соціально-економічний розвиток Дніпропетровщини» – для начальника обласного фінансового управління. Наприкінці 2003-го інформаційно-бібліографічні бюлетені «Освіта. Молодіжна та соціальна політика. Неповнолітні. Спорт» готували для заступника голови облдержадміністрації з питань культури.

Багато сил і часу Ірина Станіславівна приділяла видавничій діяльності. Щорічний Календар пам’ятних дат «Моє Придніпров’я», який бібліотека видає з 1972 року, вона розвинула і піднесла на новий рівень, залучила до роботи над ним численних фахівців – істориків, літературознавців, журналістів, а також активних краєзнавців. У результаті видання набуло ще більшої популярності серед бібліотекарів області, вчителів, журналістів, краєзнавців, його високо оцінили і колеги з інших книгозбірень України. 

Розповідає Ірина Голуб

Робота над Календарем захопила мене з самого початку. Це було дійсно дуже популярне видання, але воно вимагало постійного доповнення новими датами й оновлення відповідно до нових реалій. Де я тільки не вишукувала нову інформацію, опрацювала робочу картотеку календарних дат і подій, перегорнула десятки довідників і путівників, сотні інших книг і газет із фонду відділу. Одночасно я чистила Календарі від застарілої інформації, адже з’явилися нові факти, які заперечували чи уточнювали вже раніше відомі. І поступово, сумніваючись, чи маю право це робити, адже про декомунізацію тоді ще й мови не було, прибирала дати народження більшовиків, вірних ленінців і запеклих борців за радянську владу. Натомість у Календарях з’явилися імена діячів української культури, письменників-вигнанців і навіть катеринославських губернаторів. До кінця 1990-х років видання вже не вміщалося в брошурочний формат, а коли з 2001 року в Календарі з’явились авторські статті дніпровських учених і краєзнавців, формат довелося міняти.   

За роки роботи в ДОУНБ Ірина Голуб як упорядниця та співупорядниця підготувала понад півтори сотні краєзнавчих бібліографічних видань – універсальних, рекомендаційних, науково-допоміжних, біобібліографічних покажчиків, Календарів «Моє Придніпров’я», інформаційних буклетів і закладок. А ще вона стала ініціаторкою й упорядницею перших випусків  унікального для бібліотек видання – краєзнавчого альманаху «Січеславщина», який виходить з 1997 року і готується спільно з Дніпропетровською обласною організацією Національної спілки краєзнавців України. У ньому друкують свої краєзнавчі дослідження як краєзнавці-аматори, так і відомі вчені Дніпропетровщини та навіть інших областей України. Останніми роками він виходить регулярно раз на два роки, на сьогоднішній день вийшло дев’ять випусків. 

Доклала рук Ірина Станіславівна і до організації та упорядкування іншого непересічного видання бібліотеки – Альманаху Дніпровського генеалогічного товариства, яке утворилося в краєзнавчому відділі як відгалудження клубу «Ріднокрай», а згодом було зареєстроване як громадська організація. 2012 року вийшов перший випуск альманаху «Витоки», на сьогоднішній день їх уже чотири. 

Вона також заснувала кілька нових серій бібліографічних покажчиків: «Архітектура Дніпропетровська» разом із Валентином Старостіним (2002), «Історія міст і сіл Дніпропетровщини» та «Літературна Дніпропетровщина» (2006), «Святині Запорозького краю» (з Олександром Харланом, 2008), «Достойники Придніпров’я» (2009), «Туристичне Придніпров’я» (2016) та інші, в яких видано від двох-трьох до десятка покажчиків. До роботи над багатьма як серійними виданнями, так і окремими вона залучала вчених-істориків і літературознаців, краєзнавців, крім уже названих, Ганну Швидько, Валентину Лазебник, Ігоря Кочергіна. Усі ці видання викликали інтерес фахівців і громадськості. 

Календар «Моє Придніпров’я»Альманах «Січеславщина»Альманах «Витоки», 1-й випуск

Розповідає Ірина Голуб

Видавнича робота відразу припала мені до душі, й бібліографічна теж, хоча в інституті до бібліографії я була байдужа, а видавничу роботу ми «проходили» так, між іншим. Я вже згадувала про роботу над Календарем, але не тільки йому віддавала сили, час і натхнення, особливо, коли мене дуже зацікавлювала тема чи особистість. Скажімо, така як Олександр Поль, за роки роботи ми з істориком Ігорем Кочергіним підготували два покажчика, присвячені цій неординарній людині. Або з Валентином Старостіним – бібліографічний довідник «Місто Олександра Красносельського» і краєзнавче бібліографічне видання «Старий Кодак». 

Особливе ставлення у мене до альманаху «Січеславщина». Мені не давали спокою «Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии» відтоді, як я їх побачила. Наш клуб «Ріднокрай», хоч і не був науковим товариством, але вчені та краєзнавці у нас були не гірші від тодішніх. Чому б і нам не видавати щось подібне? Керівництво бібліотеки підтримало. Я поговорила з Ганною Швидько, Юрієм Мициком, останній тоді вже готувався переїжджати до Києва, але відгукнувся і приходив на наради до бібліотеки. Назвати я запропонувала – «Січеславщина», була тоді під враженням від статей Миколи Чабана про Січеслав і мені дуже подобалася ця назва. Думала, не пройде, бо тоді ці слова були ще незвичними, а для багатьох і неприйнятними, але назву затвердили. Ганна Кирилівна стала науковим редактором, до редколегії також увійшли директорка бібліотеки Надія Титова, професор Анатолій Поповський, Микола Чабан і я, упорядкування я взяла на себе – ініціатива карається. 

Це було в 1995 році, а наступного вийшов перший пробний випуск альманаху, надрукований у бібліотеці, зовсім тоненький, у невибагливому оформленні. Його все ж таки вирішили друкувати у видавництві «Поліграфіст», а я звернулася до свого друга Григорія Іващенка, історика з ДІІТу і талановитого художника-графіка з проханням зробити обкладинку. У видавництві наш альманах робили довго, він вийшов тільки 1997 року накладом у сто примірників, а шрифт на обкладинці спотворили до невпізнанності. Григорій використав нарбутівську «N», а літеру «Щ» зробив у вигляді тризуба. У видавництві мені сказали, так, між іншим: «Ми там виправили шрифт, у вас «н» було неправильне». Довелося замазувати прізвище художника, аби не ганьбити його, а наступні випуски ми вже друкували в бібліотеці, і зі шрифтами все було гаразд. 

Але, все ж таки, дорожчим за фонд і важливішим від будь-якої діяльності відділу, як вважає Ірина Голуб, був його читацький актив – вчені, співробітники історичного музею, викладачі, письменники, журналісти, представники інших професій, а всі разом – краєзнавці незалежно від фаху та місця роботи. Розумні, ерудовані, інтелігентні, захоплені – все це і ще багато гарного можна сказати про переважну більшість тих, що приходили працювати до відділу, бували на засіданнях клубу «Ріднокрай», брали участь у масових заходах бібліотеки, дарували книжки, ставали співавторами чи упорядниками видань. Історики Ганна Швидько та Юрій Мицик, журналіст і письменник Микола Чабан, історик науки і фізик Варфоломій Савчук, філолог Анатолій Поповський, історик і громадський діяч Валентин Старостін, історик, культуролог, художник-графік Григорій Іващенко; поетеса, журналістка обласного радіо Наталка Нікуліна; батько і син Манюки – геолог Володимир Васильович і ботанік Вадим Володимирович, теж геолог і різьбяр по дереву Юрій Шковира; один із останніх лоцманів Дніпра Григорій Омельченко; дисидент, шофер і збирач Шеченкіани Олександр Кузьменко; вчителька, авторка численних підручників з історії Дніпропетровщини Тетяна Недосєкіна; архітектор і художник Олександр Харлан, подружжя Олесь і Тамара Завгородні, історик Ігор Кочергін; археологиня Ірина Ковальова; наукова співробітниця історичного музею Валентина Лазебник; краєзнавець, громадський інспектор на Хортиці Костянтин Сушко.  І ще, і ще, і ще… Можна називати десятки імен. 

З краєзавцями в «Літературному музеї», 1997Біля пам’ятної плити князю Святославу, Микільське-на-Дніпрі, 1999

Розповідає Ірина Голуб

Я була захоплена цими людьми, а ще мене дивувало, що вони поводилися так просто, а зі мною – як із рівною. Та я ж усього лише звичайна бібліотекарка, а вони – відомі вчені, доктори-професори, талановиті журналісти і письменники, художники. Я дивилася на них знизу вверх, як на істот вищого порядку, і мріяла хоч трохи дорости до цих людей, увійти в їхнє коло. Це був великий стимул для розвитку, мабуть тому я й стала, нехай на аматорському рівні, проводити краєзнавчі дослідження, писати і друкуватися в пресі.

Великий вплив на мене справила Ганна Кирилівна, виявилося, що ми обоє мешкаємо на Перемозі неподалік одна від одної, тому часто після засідань клубу поверталися додому разом і всю дорогу спілкувалися. Її можна було слухати нескінченно – великі знання, ерудиція, почуття гумору, а її розповіді, навіть побутові, можна було просто записувати як готові новели. 

Навесні 1993 року я познайомилася з Миколою Чабаном вживу, його перша невеличка книжечка «Вічний хрест на грудях землі» вже була у відділі й користувалась великим попитом, тому заочно я його вже знала. Він почав приходити на клуб і скоро став мало чи не штатним лектором, дуже популярним, я навіть заманювала краєзнавців на засідання, повідомляючи, що буде Микола Петрович. Не раз ми з ним виступали перед студентами, наприклад, в Автотранспортному та Транспортно-економічному технікумах, і він завжди добре володів аудиторією. Дарував свої й чужі книжки, допомагав консультаціями, допомагали йому інформацією і ми, бібліотекарі.

Дуже недовго, але яскравою зіркою зблиснула в моєму житті Наталка Нікуліна. Десь року з 1995-го вона почала приходити до відділу, працювала над підготовкою радіопередач «На полі слова», і відтоді я слухала всі ці передачі. Ніколи нічого вона не просила з собою, хоча багато хто з краєзнавців волів працювати з літературою вдома або у себе на роботі. Бувала на засіданнях «Ріднокраю», виступала, показувала писанки з власної колекції, давала інформацію на радіо про роботу клубу. Ми могли з нею годинами говорити, вірніше, я могла годинами її слухати. Наталка Петрівна була надзвичайно тактовною, делікатною, ніколи не питала, чи подобаються її вірші, взагалі про свою творчість майже не говорила, розповідала про інших. Я тоді потроху віршувала, але так і не насмілилася показати їй свої опуси, не дала прочитати й вірша, який склала про неї, її поезію. Думала, подарую на ювілей, який скоро буде. Її несподівана трагічна загибель за два тижні до п’ятдесятиліття стала для мене ударом, а спілкування з нею залишило в мені глибокий слід.

І про багатьох інших краєзнавців можна сказати безліч теплих слів, згадати приємні моменти зі спілкування, про них можна написати цілі книги.

Ще однією цікавинкою в роботі Ірини Голуб були краєзнавчі мандрівки. Взагалі-то такої форми роботи в бібліотеці не було, але якось так само складалося, що продовженням клубних засідань ставали екскурсії по краю. Почалися вони десь із середини 1990-х років, більшими чи меншими групами члени клубу «Ріднокрай» об’їздили численні куточки області: Микільське-на-Дніпрі, де на території колишнього піонерського табору ім. Павлика Морозова збереглася пам’ятна плита про загибель на порогах князя Святослава; Сурсько-Литовське, у якому розташований народний музей художника Федора Решетникова; Сурсько-Михайлівка з місцем садиби Микити Коржа, унікальний заплавний Римський ліс у Верхньодніпровську, Новомосковськ зі славнозвісним козацьким собором і старовинний Пустинно-Миколаївський монастир, старий центр Кам’янського – Верхня і Нижня колонії. А ще були мандри по місцях, пов’язаних із іменем Олександра Поля: Кривий Ріг, Дубова балка, село Полівське; а ще село Вишневе, колишня Ерастівка, де й досі працює технікум, заснований поміщиком і меценатом Ерастом Бродським;  а ще – Мишурин Ріг, в якому археологи саме розкопували фудаменти стародавніх фортеці та церкви. Побували краєзнавці в смт. Широкому, старовинному козацькому селі Шестірні, балці Кобильній та біля водоспаду на річці Кам’янка. Мандри заводили Ірину Станіславівну з друзями навіть до сусідньої області – Запоріжжя, Гуляйполя, Полόгів, на Хортицю…

На Хортиці, 2000На місці фортеці КодакЕкскурсія до Мишуриного Рогу

Розповідає Ірина Голуб

Часом траплялися несподівані й дуже цікаві знайомства. У Гуляйполі, на батьківщині Нестора Махна, Микола Чабан загітував нас розшукати Віктора Яланського, двоюрідного онука знаменитого «батька». Підійшли до якоїсь хвіртки, Микола Петрович питає у господині, чи не знає, де той живе, а вона у відповідь: «Та нащо вам шукати Яланського, коли ось тут живе рідна племінниця Махна» і впустила нас у двір, де під крислатим абрикосом сиділа старесенька худорлява бабуся, донька Несторового брата Омелька. 

А в Шестірні ми, чоловік дев’ятеро, рипнувшись до місцевої школи, де, нам сказали, є краєзнавчий музей, втрапили на святкування ювілею головного агронома, чи не найпершої особи в селі. Приймали нас там на рівні іноземних послів – оголосили: «Група редакторів із області»,  а редактор серед нас був тільки один. Отакі кумедні пригоді бували.

Дуже запам’яталась поїздка на Хортицю в 2000 році, де екскурсію по музею і навіть по найзаповідніших місцях нам проводив письменник-краєзнавець Костянтин Сушко, який багато років був громадським інспектором, воював із браконьєрами і владою за збереження острова.

А часом краєзнавчі мандрівки були зовсім недалеко – по околицях Дніпра – сідали в маршрутку і їхали на Ігрень, в селище Шевченка до залишків Богородицької фортеці чи Кодацької фортеці біля Старого Кодака, до Лоцманської Кам’янки. Всюди можна було знайти щось цікаве.

Краєзнавча робота, повсякчасна, не регламентована робочим часом і межами бібліотеки, стала стилем життя Ірини Голуб. Неодноразово вона брала участь у наукових конференціях, які проводилися в Історичному музеї чи вишах Дніпра, виступала з доповідями про краєзнавчу роботу бібліотеки. В 2006 році стала учасницею Всеукраїнської конференції «Постать Петра Калнишевського та історична спадщина запорізького козацтва» у Нікополі та автопрогіну «Калнишевими шляхами». Як членкиня Національної спілки краєзнавців України була делегаткою II, III та IV краєзнавчих з’їздів у Києві (1996, 2003, 2008 роки), брала участь у III Всесвітньому форумі українців у Києві (2001).

Крім численних бібліографічних покажчиків, альманахів, календарів вона разом із історикинею, директоркою СШ № 14 «Лінгва» Тетяною Недосєкіною упорядкувала «Хрестоматію з історії Дніпропетровщини для 5–11 класів». Цей грубезний том обсягом близько 800 сторінок, виданий у 2004 році «Дніпрокнигою», містить сотні уривків із документальних і літературних творів про край, відображає його історію з прадавніх часів і є ілюстративним матеріалом до серії підручників, написаних її співупорядницею. 

А наприкінці того ж, 2004 року, побачила світ і власна книга Ірини Станіславівни «Сім чудес Дніпропетровщини» – літературно-пізнавальне видання для дітей середнього шкільного віку. Аналогія з сімома чудесами світу, тільки у межах рідного краю, найцікавішими рукотворними об’єктами, а тут: історія, легенди, вірші, цікаві оповіді про події та видатних людей. Книжка розійшлася по шкільних бібліотеках області й відразу стала популярною, оскільки нічого подібного серед краєзнавчої літератури для дітей не існувало (на жаль, не існує й нині). Колеги запрошували авторку на презентації, а вчителі за книжкою розробляли сценарії краєзнавчих уроків.   

Краєзнавча діяльність Ірини Голуб не залишилася непоміченою. Її відзначено численними Подяками, Дипломами, Почесними грамотами від керівництва ДОУНБ, управління культури, а 2005 року до Дня Незалежності вона отримала звання «Заслужений працівник культури України» – за активну популяризацію краєзнавства, зокрема і книгу «Сім чудес Дніпропетровщини». 2009 року нагороджена відзнакою голови облдержадміністрації «За розвиток регіону» та Дипломом третього ступеню Ради дніпропетровської обласної організації ветеранів України – за популяризацію героїки Другої світової війни у виданні «Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2009 рік». 

Прізвище І.С. Голуб увійшло до довідника «Краєзнавці України (Сучасні дослідники рідного краю).– К.-Кам’янець-Подільський, 2003».

На III Всесвітньому форумі українців у Києві, 2001Під час автопрогіну «Калнишевими шляхами», 2006

Після IV краєзнавчого з’їзду, Київ, 2008 Після конференції, присвяченій О. Полю, Кривий Ріг, Дубова балка

Розповідає Ірина Голуб

З тих пір, як перейшла до краєзнавчого відділу, робота стала для мене дуже важливим чинником, замінила мені особисте життя. Власне, стала моїм особистим життям, бо тут відбувалися цікаві для мене події, знайомства, які переростали в багаторічне спілкування і співпрацю. У мене з’явилася додаткова діяльність – щось середнє між громадською роботою та хоббі. Я трохи втілила в життя свої дитячі фантазії, захопившись журналістикою. Крім того, що друкувалась у газеті «Собор», вела рубрики в журналі «Бористен» і газетах «Джерело» та «Наше місто», з 2004 року стала членкинею редакційної ради літературно-художнього альманаху «Свічадо». Захопилася цим симпатичним виданням з першого номеру і запропонувала свою посильну допомогу в популяризації, а далі незчулася, як опинилась у редакційній раді. Це був надзвичайно цікавий і насичений період мого життя – від контактів з авторами, яких не бракувало, упорядкування і вичитки текстів до складання проєктів на ґранти і пошуку грошей на видання. Яскраво запам’яталася презентація символічного сьомого номеру альманаха спочатку у нас у відділі, а пізніше – в Будинку письменника в Києві.  В 2007 році я стала редакторкою і упорядницею, на жаль, останнього номера «Свічада». 

Співпрацювала з видавництвами «Дніпрокнига» (як авторка і упорядниця текстів), «Січ» (переклала дві книжки). Багато років співпрацюю з «Видавничим домом «Андрій» у Кам’янському, виконувала редакторську або коректорську роботу цікавих неординарних книг.

А ще завдяки краєзнавчій роботі багато людей, з тут названих, стали моїми щирими приятелями, а деякі – добрими вірними друзями на все життя. І ще я вдячна всім своїм колегам по відділу за багаторічну підтримку, розуміння й допомогу. Адже сама я не змогла б зробити всього, що мені вдалося. Мої досягнення – це, по суті, колективна праця усього відділу.

Після презентації альманаху «Свічадо», Київ У складі редколегії Видавничого дому «Андрій»

Ірина Голуб часто повторювала, що керівна робота – не її покликання, тому з початку 2017 року, ставши пенсіонеркою, полишила завідування в краєзнавчому відділі й перешла на посаду головного бібліотекаря редакційно-видавничого центру ДОУНБ. Проте краєзнавчої роботи не покинула, бо разом із іншими стала реалізовувати проєкт, який розробляли в попередні роки – Портал «ДніпроКультура». Він замислювався як просвітницький проєкт, присвячений культурі краю в минулому та сьогоденні, а також мав стати прикладом ефективності корпоративної роботи бібліотек області. І тут краєзнавчі знання Ірини Станіславівни, її багаторічні контакти з істориками, літературознавцями, музейниками, краєзнавцями Дніпропетровщини стали в нагоді як ніколи. Вона увійшла до Координаційної ради Порталу і стала його редакторкою, бере участь у плануванні наповнення ресурсу, шукає  і консультує авторів матеріалів, редагує, часом і сама пише, опубліковано кілька десятків її власних статей. 

Розповідає Ірина Голуб

Коли пішла з краєзнавчого відділу, найбільше мене турбувало, а як же тепер буде з Порталом. І не тільки тому, що в попередні роки брала участь у розробці його структури і вже відчувала якусь відповідальність за його подальшу долю. Наповнення Мережі краєзнавчим ресурсом – дуже відповідальна справа, адже матеріали мають бути унікальними і достовірними, а не вдесяте переписаними з якихось сумнівних джерел та ще й з купою помилок. Зрозуміло, що координувати цю роботу повинні люди, компетентні в краєзнавстві. Виходило, що відповідальність ляже додатковим тягарем на краєзнавчий відділ, а там роботи й так через верх. А я ж тепер нічим домомогти не зможу, бо у мене вже інша ділянка роботи. Проте склалося саме так, що «ДніпроКультура» нікуди від мене не ділась, а я від неї. Очевидно, це – Доля! Моя, краєзнавча. А якщо серйозно, то все цілком логічно, бо ж нащо тоді стільки років працювати в краєзнавчому відділі, щоб і пізніше не використовувати набуті знання. Не завжди всім задоволена – окремими матеріалами, авторами чи їхнім ставленням до роботи, але в цілому рада, що маю причетність до створення такого унікального і корисного ресурсу.  

Крім краєзнавчої роботи Ірина Станіславівна має й інші захоплення, зокрема – фотографування, коренепластику, садівництво та квітникарство. Її фотографіями доповнені Календарі «Моє Придніпров’я», матеріали вже згадуваної «Дніпрокультури». На сайті бібліотеки в розділі «Краєзнавчі ресурси» є невелика, але симпатична підрубрика «Рідний край у віршах і світлинах», де підбірки з віршів про пори року оздоблені її фотографіями природи. Сама Ірина Голуб не вважає свої фото чимось вартим уваги, хіба що для констатації факту, для краєзнавчого фонду, адже на них зафіксовані краєзнавці, видатні вчені, пам’ятники і пам’ятки, цікаві події та види природи нашого краю.

Ще дуже любить рослини, у своїй садибі на околиці Дніпра, у Таромському, насадила безліч дерев, кущів, квітів і дбайливо доглядає їх. Полюбляє ходити до невеличкого ліска неподалік із цікавою незвичайною назвою – Божа Гора, де причаївся не дуже й помітний курганчик епохи енеоліту, а за ліском – порослі чебрецем та іншим різнотрав’ям луки. 

Усе це допомагає триматися й вистоювати у вирі життєвих бур. І є ще сини, онуки, друзі – усі, хто готовий завжди прийти на допомогу. І заради кого варто жити. 

Колектив краєзнавчого відділу, 2016В дитячій обласній бібліотеці, 2017

Фото надані І. Голуб

Вірші

Створено: 12.05.2021
Редакція від 17.05.2021
Тетяна Абраїмова, Ірина Голуб

Береги

Я знаю

Бібліографія:

Голуб Ірина Станіславівна: [Про неї] // Краєзнавці України (Сучасні дослідники рідного краю): Довідник.– К.-Кам’янець-Подільський, 2003.– С. 47–48.
Голуб Ірина Станіславівна: [Про неї] // Бібліотека і особистість: Керівники бібліотеки та структурних підрозділів ДОУНБ: ювілейний 2004 рік / Упоряд. І. Барабан, І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004.– С. 17–18.
Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека: сторінки історії / Упоряд.: І.С. Голуб, З.М. Рижкова, Т.Г. Шекшуєва.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004.– 60 с.: фото.
Про І. Голуб – С. 21, 24, 30.
* * *
Чабан М. «Я піду на дніпровські широкі простори...» // Зоря.– 2001.– 21 черв.
Ковальчук Т. «Свічадо» на гостинах (уривки з радіопередачі «Береги») // Свічадо.– 2005.– № 4.– С. 4–10.
Голуб І. «Національного виховання не було» / Записала І. Рева // Экспедиция XXI.– 2009.– № 1–2.– С. 11.