Петро Калнишевський: останній кошовий

Калнишевський Петро Іванович

  • 20 червня 1690 (липень 1691) – 31 жовтня (13 листопада) 1803 |
  • Місце народження: с. Пустовійтівка Лубенського полку (нині Роменський район Сумської обл.) |
  • Останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках. Канонізований УПЦ КП у 2008 році.

Постать Петра Калнишевського, як і багатьох запорозьких кошових, оповита легендами та загадками.

Постать Петра Івановича Калнишевського, як і багатьох запорозьких кошових, оповита легендами та загадками. Почнімо з того, що ми напевно не знаємо, в якому році він народився. У 1801 р. чиновники оцінили вік соловецького в’язня П. Калнишевського в 110 років за зовнішнім виглядом, але не забуваймо, що за плечима кошового було чверть століття тюрми. Проте відомий день народження нашого героя – це день святого Петра, тобто 20 червня. Знаємо, що походив він із Роменщини (с. Пустовійтівка сучасної Сумської області), де пам’ять про останнього кошового зберігалася ще і в ХХ столітті. Місцеві мешканці не тільки пам’ятали про те, що місцеву церкву побудовано завдяки Калнишевському, але і пригадували легенди про його «полюбовницю Оксану». 

Відновлена церква Калнишевського у с. ПустовійтівціВідновлена церква Калнишевського у с. ПустовійтівціВідновлена церква Калнишевського у с. Пустовійтівці

Родичі П. Калнишевського на час його появи на Січі вже козакували тут і були товаришами Кущівського куреня, куди приписується і наш герой. Проте впевнено про його діяльність можемо говорити з 1754 р., коли бачимо його військовим осавулом. Йому судилося в 1762 та 1765–1775 роках бути кошовим і саме за його кошівства Запорожжя стало стрімко змінюватися, модернізуватись. Талановита людина (а таким, без сумніву, був Петро Калнишевський, який всього у своєму житті досяг сам) проявляє себе в багатьох сферах.

В управлінській царині діяльність останнього кошового не можна зрозуміти, якщо оминути його час. Січовики за суттю своєю в XVI – першій половині XVIII століття були «людьми війни», і багато хто волів так жити й далі. Але з середини XVIII століття бурхливий український степовий кордон стає все спокійнішим. Вже немає щоденної боротьби, небезпеки, походів і здобичі. Тоді залишається лише «гайдамакувати» – ходити грабувати за найближчий кордон, а то й у себе у Вольностях зайняти якогось купця чи більш заможного козака.

Це був шлях у нікуди, що чудово розумів Калнишевський. До булави кошового його привела підтримка тих січовиків, які воліли жити з результатів мирної праці – орати землю, займатися ремеслом, торгувати. Та ще й над Вольностями нависала небезпека – Російська імперія ласо поглядала на малозалюднені родючі землі. Тому у діяльності спочатку старшини, а згодом кошового Калнишевського чітко проглядаються дві тенденції – боротьба з гайдамаками та заселення Вольностей.

Ще будучи осавулом, П. Калнишевський мав серьойозний клопіт із гайдамаками, які концентрувалися в степовій Бугогардівській паланці, на межі кордонів Речі Посполитої, Османської та Російської імперій. Коли осавул із командою прийшов сюди для застрашення гайдамаків, вони лаяли його і відмовлялися покинути розбій. Довелося Калнишевському вступати в бій із гайдамацькими ватагами на Південному Бузі. Згодом вже не осавул, а кошовий Калнишевський так само зазято переслідував гайдамаків, що заледве не коштувало йому життя. 

У 1768 році на Правобережжі вибухнула Коліївщина, для учасників якої вже йшлося не про грабунок (хоча грабунків, як під час будь-яких потрясінь, також вистачало), а про спробу скинути панське ярмо з селянської шиї. Маса запорожців взяла участь у цьому повстанні – не забуваймо, що Максим Залізняк був січовиком. П. Калнишевський, як людина статечна, не співчував повстанцям, та ще й російський уряд вимагав ефективної боротьби. Тому січова в’язниця наповнилася запорожцями-гайдамаками. У низової сіроми увірвався терпець і під час перевиборів кошового, які мали стати формальністю, кіш завирував. В’язні були  звільнені, а сам кошовий заледве врятувався від смерті. Проте він швидко опанував становище і, спираючись на підтримку козаків-господарів, які не хотіли перемоги сіроми, придушив повстання.

Згодом ще кілька разів сірома намагатиметься повалити кошового. Проте Петрові Івановичу вдалося, з одного боку, зібрати навколо себе команду старшин-однодумців, а з іншого – суттєво збільшити кількість козаків-господарів, які в усьому підтримували його політику. І тут ми маємо сказати про масове заселення Вольностей людьми з Правобережної та Лівобережної України, яке відбувалося завдяки Калнишевському.

У середині XVIII століття російський уряд переходить до планомірного наступу на запорозькі землі. В північно-західній частині Вольностей утворюється Новосербія та Новослобідський полк (до нього, наприклад, входили землі сучасної півночі Дніпропетровщини на Правобережжі), в північно-східній – Слов’яносербія. На скарги Коша про те, що це споконвічні січові землі, уряд не зважав. Петро Калнишевський міг у цьому упевнитися сам, коли їздив до Москви та Петербурга у складі запорозьких депутацій. Російські сановники та чиновники вимагали хабарів, брали їх – і нічого не вирішували. Формальною підставою було те, що у запорожців відсутні документи на право володіння Вольностями, справжньою – прагнення уряду контролювати вільнолюбиве Військо та запровадити на його землях той же устрій, що і по всій імперії – з кріпаками та податками.

Січовики тривалий час протидіяли селянській колонізації Вольностей, небезпідставно вважаючи, що «плуг притягне за собою пана». Проте саме невелика щільність населення і давала підстави росіянам говорити, що ця земля є нічиєю – і осаджувати тут поміщицькі села. Калнишевський, твердо взявши кошівську булаву до рук в 1765 році, одразу проводить через козацьку раду рішення, яке скасовує всі обмеження на заснування нових слобід під запорозьким управлінням. Особливу увагу Калнишевський приділив межиріччю Орелі та Самари, при цьому старшина Андрій Порохня з козацькою командою спеціально мав стежити, щоби чужі тут не селилися. За оцінками російських урядовців, за кошівства Калнишевського населення Вольностей збільшилося більше ніж удвічі. 

Крім безпосереднього заснування нових слобід, поширеною практикою стало переселення вже заснованої поміщицької слободи на нове місце. Така доля спіткала засновану китайгородським сотником П. Семеновим Курилівку, яку запорожці переселили в долину річки Чаплинки. Зараз це – райцентр нашої області Петриківка. Для такої діяльності січовики активно використали російсько-турецьку війну 1768–1774 років, коли згони незаконних поселень запорозькими командами стали нормальним явищем. Наприклад, в 1774 році низовики під командою полковника Чорного зігнали слободу, засновану полковником Дніпровського пікінерного полку Адобашевим, переселивши її мешканців до Комісарівки.

Сприяючи господарській колонізації Вольностей, П. Калнишевський і сам виступає вправним господарем. Йому належали три зимівника – на річках Протовча, Багата та Кам’янка.Водоспад Калнишевського (Кам’янський водоспад, Токівський водоспад. Фото Вадима Манюка). Цікаво, що пам’ять про зв’язок Камянки й останнього кошового зберіглася і досі – каскад порогів на цій річці називається «Водоспад Калнишевського».   Зимівники П. Калнишевського були багатопрофільними господарствами, де вирощували жито, пшеницю, овес, розводили коней, корів, овець. На кошового працювало понад 40 працівників, які отримували по 7 рублів на рік – серйозні на той час гроші для некваліфікованого робітника. П. Калнишевський вів жваву торгівлю з Гетьманщиною, Кримом, Правобережжям, причому обсяги операцій сягали десятків тисяч карбованців. 

Пов’язаний кошовий господарськими зв’язками і з місцями, де нині розташоване місто Дніпро. В Новому Кодаку (сучасний Новокодацький район міста) він мав власний будинок, тут йому належав млин. Певний час кодацьким полковником був племінник П. Калнишевського – Йосип, а сам кошовий кілька разів перебував тут, розбираючи справи місцевих мешканців.

План Новокодацької фортеці. Реконструкція О. Харлана // https://www.shukach.com/ru/node/41290Загалом, діяльність кошового саме як адміністратора можна оцінювати дуже по різному. Фактично з 1765 року щорічні вибори перетворилися на формальність. Старшини домовлялися поміж собою, не допускаючи сірому до прийняття рішень. Петро Калнишевський, як й інші старшини, використовував службове становище в корисних цілях. Ми знаємо, що безкоштовно виділялося дерево на господарські потреби кошового, залучалися посполиті до різних робіт на його користь тощо. 

У той же час П. Калнишевський, коли йшлося не про захист права вільно грабувати, а про інтереси місцевого населення, був надзвичайно наполегливим. Приклади можна наводити у великій кількості. Після руйнівного татарського набігу, від якого постраждали Самарська, Орільська та Протовчанська паланки, кошовий домігся від уряду виплати хоча б часткової компенсації. Полковник протовчанський Чепіга отримав наказ П. Калнишевського вигнати дві роти Білозерського піхотного полку, які самочинно стали на квартири в с. Могилів. Такі постої під час війни були дуже обтяжливими для мешканців, тому кошовий пояснював старшині Самарської паланки, що влітку регулярні війська взагалі не треба розташовувати – адже за імператорським наказом вони можуть стояти табором у полі. Взимку складніше, але П. Калнишевський цілком логічно нагадував, що козаки теж повертаються з фронту на зиму і їм потрібно давати квартири – відповідно, старшина мала всі підстави відмовляти російським солдатам.

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2572690-fantasticnij-ukrainec-akij-proziv-113-rokiv-petro-kalnisevskij.htmlВідзначимо, що кошовий здійснював свою владу не тільки опосередковано, через паланкову старшину, але й безпосередньо, під час об’їздів Вольностей. До нас дійшли описи перебування П. Калнишевського в Новому Кодаку 1772 і 1774 років. Близькість людей до влади дозволяла не бюрократизувати розгляд пекучих проблем. З точки зору якихось «високих державних інтересів» наступні рішення кошового можуть видатися дрібничкою, але саме люди і складають державу, якщо це нормальна держава. Так, мешканка Старого Кодака Олена Дика була звільнена на два роки від усіх податків і повинностей – вона лишилася удовою, а син лише підростав. Аналогічне рішення, тільки на один рік, у зв’язку із важкою хворобою чоловіка отримала таромчанка П. Таран, а мешканець Кам’янського С. Заредутний, у якого згоріла хата, міг собі нарубати в Самарській Товщі матеріалу на нову.
Велику увагу в своїй діяльності приділяв Петро Калнишевський православній церкві. У Вольностях Війська Запорозького це фактично була автономна структура, дуже слабко залежна від Російської православної церкви. Формально, очевидно, такої залежності не можна було уникнути, і Калнишевський звертався до київського митрополита то з проханням дозволити будівництво церкви в Петриківці, то пропонував висвятити на священника новозбудованої церкви в с. Котівка козака Івана Висоту. 

Реально місцеве духовенство, яке переважно походило з січовиків, найпершою визнавало владу Коша. Наведемо лише один приклад. За бюрократичною процедурою ікона, яку мешканці починають вважати чудотворною, має бути обстежена вищою церковною владою. Коли керівництво Старокодацького духовного намісництва звернулося до Коша з питанням, що робити з поклонінням Новокодацькій іконі Божої Матері, то П. Калнишевський запропонував не заважати місцевим мешканцям, ще й виділив гроші для облаштування нового кіоту. Зауважимо, що він мав цілковиту рацію. Коли Січ ліквідували, вище церковне начальство заборонило поклоніння цій іконі як чудотворній, що викликало обурення серед людей. П. Калнишевський докладав значних зусиль, щоби поступово ствердити автономію церкви на Запоріжжі також і юридично. Він домігся надання начальнику січових церков В. Сокальському чину архимандрита, проте часи Січі були вже полічені.

Церковні клопоти Петра Івановича не обмежувалися адмініструванням. Завдяки йому постали церква Різдва Богородиці в Лохвиці, церква Святої Трійці у Пустовійтівці, Покровська церква в Ромнах, кам’яна церква Петра і Павла в Києво-Межигірському монастирі. На кошти кошового побудовано церкву в Петриківці, причому гроші надходили з майна П. Калнишевського навіть після його арешту.

Поза тим, що кошовий був вправним політиком і господарем, він ніколи не забував, що основою козацьких вольностей є постійна готовність до війни. Для П. Калнишевського та Війська Запорозького російсько-турецька війна 1768–1774 років стала виконанням рицарського обов’язку. Загони низовиків блокували татар у Криму, рейдували ногайським запіллям, робили сміливі виправи на чайках. Основна частина Війська, очолена П. Калнишевським, діяла в складі Другої армії в Очаківському степу. Сам кошовий неодноразово водив козаків під Очаків. Спроба турецького гарнізону вчинити вилазку коштувала дорого – крім убитих і полонених, турки втратили 3 гармати та 11 прапорів. Дуже ефективною була діяльність запорозької флотилії, яка перерізала турецькі комунікації й не дозвояла перекидати підкріплення та вільно постачати продовольство. За мужність П. Калнишевський та інші бойові запорозькі старшини отримали від імператриці Катерини ІІ в 1770 році золоті медалі, роком пізніше монархиня надіслала кошовому особисту подяку.

Проте жодні воєнні заслуги не могли змінити того, що Запорожжя з особистою свободою козаків і посполитих й ефективною економікою, що спиралася на вільнонайману працю, занадто сильно відрізнялося від Російської імперії, в якій існувало тільки одне право – воля монарха, а основою господарства була праця кріпака. Влітку 1775 року, незабаром після переможного закінчення війни, російські війська увійшли у Вольності. Ні січовики, ні Калнишевський не очікували на такий поворот. Більша частина запорожців розійшлася по промислах, і в Січі було не більше 3 000 козаків. Січова фортеця зачинила ворота, проте сили були занадто нерівними. Сірома закликала боротися: «Москаль стане із пушками, А ми з кулаками, Нехай вічна буде слава, Поміж козаками!» Проте старшина та священники умовили козаків здатися без бою. 

Образ  П. Калнишевського на пам’ятній плиті в Петриківці. Фото І. Голуб.   Пам’ятник П. Калнишевському в Петриківці // https://uk.wikipedia.org/wiki/Петриківка#/media/File:Petrykivka2.JPG

Доля останнього кошового, символу Запорожжя, була невеселою. Його заарештували і утримували в ув’язненні в Соловецькому монастирі понад чверть століття, аж поки Олександр І в 1801 році не амністував Петра Івановича. Виснажений літами та тюрмою Калнишевський вже не мав сили повернутися в Україну і дожив віку в монастирі. 1803 року його не стало. Здавалося б, підсумок абсолютно сумний. П. Калнишевський зробив найбільшу помилку, яку може зробити політик – він програв. Проте не марно зараз ми згадуємо останнього кошового. Саме завдяки його діяльності українська колонізація опанувала степове прикордоння, а десятки тисяч людей зуміли знайти свободу і щастя.

 

Титульне фото: https://uk.wikipedia.org/wiki/
Петро_Калнишевський#/media/File:Kalnysh.jpg

 

Створено: 29.05.2019.
Редакція від 06.06.2019.
Олег Репан
Бібліографія:

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734–1775.– Т. 1–4.– К., 1998-2006.
Голобуцький В. Запорозька Січ в останній часи свого існування.– Дніпропетровськ, 2004.
Грибовський В. Кошовий отаман Петро Калнишевський.– Дніпропетровськ, 2004.
Історія українського козацтва: Нариси в 2 томах.– К., 2006.– Т. 1–2.
Мицик Ю. Козацький край.– Дніпропетровськ, 1997.
Петро Калнишевський та його доба: збірник документів та матеріалів / Упор. В. Грибовський та ін.– К., 2009.
Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина.– Т. І–ІІ.– Мюнхен, 1965–1967.
Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностей // Козирєв В. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIIІ – перша половина ХІХ ст.) – Запоріжжя, 1999.
Українське козацтво: мала енциклопедія.– К.– Запоріжжя, 2006.
Уривалкін О., Уривалкін М. Гетьмани України та кошові Запорозької Січі.– К., 2008.
Шпитальов Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735–1739 та 1768–1774 років.– Запоріжжя, 2004.
Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т.– К., 1990–1991.