Ірина Ковальова – видатний український археолог

Ковальова Ірина Федорівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 29 жовтня 1930 |
  • Місце народження: м. Дніпропетровськ |
  • археолог, історик, громадський діяч, доктор історичних наук, заслужений професор ДНУ.

Вона бачила легендарного Д. Яворницького, спілкувалась із загадковим вченим, письменником і розвідником В. Петровим, відкрила таємничі сторінки історії…

Видатний український археолог. Цих слів достатньо, щоб представити Ірину Ковальову, чиє ім’я внесене до різних енциклопедій. Але щоб розповісти про цікаву людину і вченого з великої літери, однієї статті замало. Й можливо, навіть книги – зокрема, тієї, яку Ірина Федорівна написала про себе сама: «Жизнь, проведенная в могиле: исповедь археолога». Тож, наразі до уваги читачів наша розмова з професоркою Ковальовою про минуле і сучасне. З нагоди 90-річного ювілею Ірини Ковальової публікуємо інтерв’ю з нею, записане 2017 року, втім, цікаве і сьогодні.

Ірина Федорівна Ковальова закінчила історичний факультет Дніпропетровського державного (нині – національного) університету (ДНУ). Працювала вчителькою у сільській школі, науковою співробітницею, керівницею відділу археології Дніпропетровського історичного музею ім. Яворницького. З 1961 по 2015 викладала у ДНУ ім. Олеся Гончара. Першовідкривачка постмаріупольської (квітянської) та пам’яток зрубно-маївської археологічних культур. Членкиня Вченої Ради Інституту археології НАН України. Авторка числених книг і наукових праць. Ветеран праці СРСР, нагороджена орденом княгині Ольги 3-го ступеня. З 2014 року Ірині Ковальовій призначена довічна державна стипендія для видатних діячів освіти і науки. Крім того, Ірина Федорівна – чемпіонка УРСР (1951) та СРСР (1954) з вітрильного спорту, ст. лейтенант, командир ракетного катеру (в запасі) ВМС СРСР та України. Спадкова дворянка. По материнській лінії – прямий нащадок польського шляхетського роду Костюшко гербу «Рох ІІІ», має титул графині.

– Ірино Федорівно, коли Ви пішли на історичний факультет, вже знали, що попереду «життя, проведене у могилі»?

– Так, знала. В дитинстві я багато читала і археологом захотіла стати під впливом книги «Плутонія» Володимира Обручева. В 1943 році, в німецькій окупації, померла мати, а в 1947- му – батько. Тож, мені було 17 років, коли я залишилася одна і вступила до Дніпропетровського державного університету. Пенсію на батька тільки до 18 років платили, тому я навчалася і працювала – на заводі ДЗМО була помічником чергового в електроцеху.

– Ви знали багатьох людей, які сьогодні для нашого покоління є легендарними постатями. Прочитала у Вікіпедії, що знали і Яворницького…

– Ні, що Ви! Це дідусь був з ним добре знайомий. А я Дмитра Івановича всього раз у житті бачила. Ми жили недалеко від парку Шевченка (будинок Яворницького розташований поряд із входом у парк – Авт.) Дідусь мене водив туди на дитячий майданчик, на гойдалки. Якось ми вже майже увійшли в парк, дивлюся, до нас підходить хтось із палицею. Дідусь теж з паличкою був. І вони розмовляють. А я лише бігала неподалік, мені ж хотілося гратися з дітьми. А вже коли ми прийшли додому, дід каже бабусі і мамі: «Бачив Дмитра Івановича, він дуже здав».

Добре пам’ятаю, що мій дід був зі стародавнього слов’янського роду і він не дуже був прихильним до радянської влади – як я розумію тепер, бо ніхто ж нічого не казав у той час. І уже були репресовані наш родич і рідна сестра моєї матері – як член сім’ї ворогів народу. І потім вона була вислана у Казахстан в Акмолінськ, де були всі дружини ворогів народу.

– А з Віктором Петровим (Домонтовичем) в студентські роки познайомилися?

– Ні. Пізніше (десь до 1961 року). Я тоді вже працювала в Дніпропетровському історичному музеї. З Інституту археології АН УРСР запропонували поїхати в експедицію Дмитра Тарасовича Березовця на Харківщину, в Салтове – на розкопки могильника салтівської культури. Це 10 сторіччя н.е., хазари. Дмитро Тарасович спрямував до Віктора Петрова. Я із задоволенням погодилася. Віктора Платоновича знала й раніше, але він тоді мало звертав на мене уваги. А тут він мене питає: «Звідки Ви? Ой, з рідного Катеринослава! А на якій вулиці живете?» – «На Жуковського». – «Так це ж моя вулиця!». І тому він мені як землячці більше приділяв уваги, розпитував про рідне місто. Я від нього отримала багато важливих уявлень про ті процеси, які протікали на наших теренах у період передслов’янської черняхівської культури – 4–5 ст. н.е. Ми були дуже дружні з Петровим і потім, коли я приїжджала в Інститут археології в Київ. До того ж, там працювала моя подружка – Корпусова Валентина Миколаївна, з якою ми і зараз дружимо. Вона багато писала про Петрова, видала його рукописи, дуже багато зробила для нашої науки. А в Салтовому ми копали катакомби. Це колодязь, у стіні якого вириті камери. Тобто, треба спуститися по ньому до певної глибини і потім увійти в камеру. Але в салтівській культурі зазвичай добре закладали вхід – замазували глиною і робили пробки: якщо повітря не потрапляє всередину, то всі органічні речі зберігають свій первісний вигляд. Копати ці катакомби важко, у них довгі дромоси (земляні тунелі).

– Це ж було, коли Петров з Москви повернувся, де невідомо чим займався після свого загадкового зникнення в Мюнхені. Розповідав щось про це?

– Ну що Ви? Хіба розвідник такого рівня буде щось казати? Не знаю, чи відкриється нам коли-небудь ця таємниця. Взагалі про себе Віктор Платонович ніколи нічого не говорив. Він обмежувався професійними питаннями, а ми не дозволяли собі лізти йому в душу. За моїми особистими враженнями, Петров був прихованим дисидентом. І для тих товаришів, що в органах працюють, і для нас він – загадка. В той час був уже похилого віку. Невеликого зросту, кругленький. Ходив завжди в модній тоді чесучевій парі. На розкопках був активний, сам безпосередньо брав у них участь. Прекрасний оповідач. Людина тієї епохи, колорит якої передав у своїх прекрасних книгах. Їх треба читати. Зокрема, він написав і мені розповідав, як працював у комісії Інституту археології під час будівництва ДніпроГЕСу. А там були люди, яких він прекрасно знав з того репресованого покоління. Власне кажучи, зі всього складу тієї наукової експедиції вціліло чоловік п’ять максимум.

Дмитро Яворницький в музеї. З фонду ДОУНБ.   Віктор Петров. З фонду ДОУНБ.

– Що за експедиція?

– Коли почалося будівництво ДніпроГЕСу 1927 року, Дмитро Яворницький запропонував створити комплексну експедицію, в яку б увійшли археологи, етнографи, фольклористи, адже надбережні села йшли під воду. І таку експедицію створили, на чолі з Яворницьким. А ось її етнографічну та фольклористичну комісії очолював Петров. Головне, що це була взагалі перша в країні новобудовна експедиція. І моя кандидатська дисертація їй присвячена – в той час, коли Яворницький був персоною нон-грата як український буржуазний націоналіст. На кафедрі мені сказали, що писати цю тему не можна. Але я благополучно написала.

– І як Вам це вдалося?

– Це було взагалі приголомшливо – рік після захисту не отримувала затвердження. Тоді наш проректор з наукової роботи сказав: «Ірино Федорівно, їдемо у ВАК». Це вища атестаційна комісія, яка затверджувала дисертації зі всього СРСР. ВАК була завалена цими дисертаціями. У Москві нам знову сказали: «В неї ж така сумнівна тема – Яворницький. Навіщо про цю експедицію писати?» Ніхто ще Яворницького не реабілітував тоді. І ось я прийшла на комісію: величезна кімната у хмарах диму – самі ж чоловіки, жодної жінки. Сидять, як горобці на перекладинах, на таких високих лабораторних табуретах, як біля стійки бару. І можливо, якби вони мене не розлютили своїми запитаннями, так би і не затвердили дисертацію. Наприклад, кажуть про співробітника дніпропетровського музею, який був у складі експедиції, Козаря: поїхав за кордон та ще й працює на радіо «Свобода». Інший розстріляний, той репресований і так далі. А я їм: «Вивчала ж те, що ці науковці зробили для науки України. І сьогодні ми б тих досліджень не мали, адже зараз все затоплене». Ось так я розходилася. Врешті затвердили мені дисертацію з дня захисту.

А потім Ви й самі заснували новобудовні експедиції на Дніпропетровщині.

– Так, із 71-го по 90-й роки я була науковим керівником новобудовних експедицій нашого університету по Дніпропетровщині. А потім ми стали науково-дослідною лабораторією Подніпров’я. Ось подивіться на мої руки: скажете, що це руки професорки? Лікарі встановили мені професійне шахтарське захворювання. Це тому, що весь час в землі. По молодості не розуміла, що треба себе берегти. Так ось, ми були тоді головними дослідниками на території області. І паралельно з нами працювали науковці Інституту археології. Наприклад, орджоникідзевська експедиція Бориса Мозолевського.

– Розкажіть про нього. Ви були там, коли знайшли золоту пектораль?

– Я приїжджала туди в гості, Борис – до мене. Дві мої статті про нього називаються так: «Останній романтик археології». Мозолевський – людина, яка володіла інтуїцією, була дуже віддана своїй професії. При цьому він був здатний на блискучі розіграші, дуже комунікабельний. Якщо залицявся до жінки, то, як гусар, падав на коліна. І поряд з цим дуже серйозний дослідник. Його велика заслуга, що зміг пробити дорогу для нових наукових підходів. Зокрема, Борис зміг прокласти шлях для нинішніх скіфологів. За роки роботи він відпрацював свою методику. Мозолевський за зовнішнім виглядом кургану вже визначав, якому періоду той належав – скіфської чи бронзової доби. Встановив градацію: кургани царські, так звані аристократичні, кургани жерців, дружинні – воїнів. Все це зробив він.

– Що цікавого Ви бачили в тій експедиції?

– Там була центральна могила царя, яку раніше вже розікрали. Звідти й походить пектораль. Вона була у тайнику, який зазвичай робили перед входом у камеру. І Боря біля нього спіткнувся, вирив глину, а там щось заблищало. Тому між нами, археологами, ходила приказка, що Мозолевський лівою ногою відкрив пектораль. А я туди приїжджала, коли розбирали поховання другої камери з жінкою і дитиною десь 5–7 років. І в дитини на руках були золоті браслети – знак приналежності до царського роду. Один браслет зняли і мені дають. Поміряла на руку, а вона – раз! І донизу. Дуже важкі ці прикраси були.

– Останніми роками Ви досліджуєте Новобогородицьку фортецю і містечко Самарь. Яка там нині ситуація?

– Ми копали там за допомогою меценатів з 2001-го по 2013-й роки. Потім через брак коштів розкопки припинили. Держава сюди нічого не вклала. Наразі в міськраді Дніпра є план, за яким, якщо виділять кошти, будуть закладені два великих розкопи. Я – науковий консультант. Різні культурні заходи, які нині відбуваються на місці фортеці, їй не шкодять. Навпаки – можливо, таким чином нам вдасться зупинити кладовище, яке повзе на фортецю, і вже на ній ховають. Хіба так можна! Маємо унікальну не лише для України пам’ятку, тому що вона багатошарова. Те, що називаємо фортецею, виникає у 1688 році й існує, поки існує Катеринослав Кільченський як форпост. А під ним лежить культурний шар Самарі, яка вперше згадується в документах XVI сторіччя. Довго вважалося, що документ – а це грамота польського короля Стефана Баторія – сфальшований. Натомість ми розкопали набагато більше доказів існування Самарі, ніж письмових. Наприклад, знайшли товарні пломби, якими в той час маркували товари. На них стоять 1624, 1525 роки – період, набагато давніший за Богородицьку фортецю. Далі під Самарью ми знайшли ще більш давнішні, перші шари, залишені Золотою Ордою. І таким чином простежуємо історію цієї місцини, починаючи аж із 14 сторіччя. Маємо величезний матеріал. Ось каталог тільки по Богородиці. Подивіться!

І.Ф. Ковальова на розкопках Богородицької фортеці. З відкритих джерел.

– Оце ви там знайшли таку красу!

– Все там. Ось французький найперший фарфор, ось турецький того ж часу. А це наш український посуд – подивіться який! Це ж розкіш! XVII сторіччя. Дивіться, які глечики, які горщики! А це різні кахлі – глиняні, дуже красиві. До речі, інколи чуємо, що Богородицька фортеця – російська. Натомість вона гетьманська, українська. Її ж будував Мазепа, в ній був український гарнізон. За нашими спостереженнями, населення посаду теж було українське. І житло українського типу, і кераміка українська, жодного посуду російського типу ми там не знайшли. На розкопках Богородицькій фортеці я переконалася, що пам’ятки нашого українського середньовіччя ніяк не менш цікаві ніж закордонні і заслуговують найприскіпливішої уваги. Скажімо, фортеця і те, що під нею, здавнюють наше місто. Офіційно ж з радянських часів Дніпропетровськ (м. Дніпро) існує трохи більше ніж 200 років. А якщо ми відштовхуємося від Самарі-1, то рахуємо вік міста аж з XIV–XV сторіччя.


Порцеляна, знайдена на розкопках Новобогородицької фортеці. Фото авторки.
 

– Ірино Федорівно, як змінилося ставлення до археології з радянських часів?

– Тоді була тенденція, що все у нас розвивається «від яйця»: все автохтонне, ніяких міграцій, вторгнень. Через всю історію проходить один той самий антропологічний тип, одна мова, все спільне. Це відповідало концепції войовничого матеріалізму. Сьогодні цих тенденцій, звісно, немає. Але іноді мені хочеться розбити свій старенький телевізор, коли чую, як люди, які називають себе професорами, говорять дикі дурниці з екрану стосовно української історії. А потім приходять абітурієнти на істфак і ці дурниці повторюють. Стан охорони пам’яток сьогодні набагато гірший. Раніше я могла прийти до керівництва якоїсь організації і сказати: «Ви працюєте там, де мають бути пам’ятки, і я Вам не дозволю їх руйнувати». Цього було достатньо. Крім того, нині, коли держава не фінансує великих робіт, існують чорні археологи. Добре хоч, що є такі меценати, які розуміють важливість збереження пам’яток для майбутніх поколінь і за свої гроші допомагають нам видавати каталоги, проводити розкопки.

– Читала у Віктора Петрова в його роботі «Походження українського народу», що українці не є нащадками трипільців. Так хто ж ми – скіфи, хазари, сармати?

– Не можна так сказати. Блок писав: «да, скіфи ми». Хочете – можете так себе позиціонувати. Але ми не скіфи.

– А хто?

– А цього ніхто не скаже. Єдине ясно – належимо до індо-аріїв.

 

Титульне фото з сайту uk.wikipedia.org

Створено: 28.10.2020
Редакція від 02.11.2020
Наталя Біловицька
Бібліографія:

Ковалева И. Жизнь, проведенная в могиле. Исповедь археолога.– Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2008.– 192 с.
Ковальова І.Ф. Ковальова Ірина Федорівна: [Інтерв’ю] / І.Ф. Ковальова; провів Я.Г. Ярошенко // Усна історія Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. (Спогади працівників ДНУ про історію університету) / редкол.: М.В. Поляков та ін.– Дн-ськ: Ліра, 2013.– Т. 1.– С. 395-437
Ковальова І.Ф. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці [Текст]. Вип. 2 / І.Ф. Ковальова, В.М. Шалобудов, О.В. Харитонова, 2013.– 176 с.
***
Ващенко В.В. Ковальова Ірина Федорівна (29.10.1930 р.н.) / В.В. Ващенко, А.В. Іванців //Професори Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара,1918–2018: біобібліограф. довідник.– Дніпро: ЛІРА, 2018.– С. 147–148.
Мамчич І. Ковальова Ірина Федорівна (Народилася в 1930 році) = Учитель. Людина. Громадянин // Золоті кадри Alma mater: Нариси.– Дніпропетровськ: ДНУ, 2013.– С. 124–127: фот.
Швидько Г.К. Ковальова Ірина Федорівна // Енциклопедія сучасної України / редкол.: І.М. Дзюба (співголова), А.І. Жуковський (співголова), М.Г. Железняк [та ін.]; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. дослідж. НАН України.– К., 2013.– Т. 13: Киї-Кок.– С. 490.
***
Жеребцова Л. Жизнь, проведенная в могиле, исповедь археолога: [о книге проф. ДНУ И.Ф. Ковалевой] // Экспедиция XXI: Люди-События-История-Мнения-Этнография-Днепроцентризм.– 2008.– № 5.– С. 14.
Полынь И. Уходя из дома, хозяин оставил нам ключ!: [презентація альбома археолог. знахідок з Богородицької фортеці. Розповідає керівник експедиції, д.і.н. Ковальова І.Ф.] //Днепр вечерний.– 2007.– № 190 (19.12).– С. 5.
Професор Ковальова: «За тиждень роботи ми знайшли колосально багато старовинних предметів» // Бористен.– 2013.– № 7.– С. 4.
Швидько Г.К. Професор І.Ф. Ковальова і розвиток археологічних досліджень Степового Подніпров'я // Краєзнавство.– 2003.– № 1/4.– С. 124–126.