Лихівка: сторінки історії села на річці Омельнику

Лихівка: сторінки історії села на річці Омельнику

На півночі П’ятихатського району Дніпропетровщини розташоване мальовниче селище міського типу Лихівка з незвичайною історією.

Лихівка… Єдине село в Україні з такою назвою, красиве, старовинне, зі збереженою історією, славними традиціями і гарними людьми. Мала батьківщина людей мужніх, сміливих, непокірних, волелюбних, яких звуть лихівчанами. Пам’ятний знак коло мосту з роком 1740-м свідчить про солідний вік Лихівки. Це – лише коротка мить в історії, але скільки подій відбулося за цей час!

Перші поселенці

На території сучасного селища жили люди ще в добу бронзи. В курганах знайдено кремінні, бронзові знаряддя та посуд зрубної культури XV–IX століття до н.е.

Як свідчать писемні джерела, близько 1740 р. тут виникло одне з давніх запорозьких поселень. Спершу воно називалось слободою Омельником – за місцем розташування. Етимологи виводять назву від «омели» – напівпаразитичних рослин родини омелевих, яких багато росте на деревах по берегах річки.

Фото 1. Омела на тополі. Фото: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D0%B0

«Омельник – слобода багатолюдна, промислова і торгова, з населенням заможним. На р. Омельнику та її околицях, як місцевості багатій, плодородній і мальовничій, близько 1740 р. багато кращих запорожців, військова старшина та осавули мали свої кутки – зимівники з безліччю землянок, мазанок, десятками родичів, знайомих, наймитів і хлопців» (єпископ Феодосій Макаревський).

На початку 1750 р., «захопившись вигодами та зручностями місцевості», до слободи переїхало кілька сімей із полтавського Омельника та Кобеляк. У 1754 р. тут відкрили церкву. Слобода розрослася, згодом її назвали Лихівкою. Про походження цієї назви існує багато легенд.

 

Найбільш поширена легенда про козака Лихого. У давнину береги Омельника були крутими, високими, а долина – густо порослою дібровами. Посеред річки, де тепер центр селища, був піщаний острів. Тут оселився кріпак-утікач, який став вільним козаком. Прозивали його Лихо, Лихим чи Лихачем. Козак Лихий (за писемним свідченням – запорожець Лишевський) приймав до себе тих, хто тікав від кріпацтва. Втікачі знаходили притулок у густих дібровах, глибоких байраках, осідали на ніким не зайнятих землях. Пізніше Лихівка й отримала свою назву від прізвища козака-засновника.

Має право на існування ще одна версія, яку згадує Микола Соколенко у романі-споминах «Тернистими стежками». Версія логічніше пояснює права мешканців козацького поселення, яке ніколи не було кріпацьким у час суцільного закріпачення України. 

Про брід Лихий. Круті береги річки Омельник та значна її глибина ускладнювали переправу. Панство, яке поспішало оглянути ніким не зайняті землі, та мандрівники змушені були перетинати річку через брід лише в одному місці. Кріпаки-втікачі тримали цей брід під своїм наглядом і часто нападали, щоб забрати власність, а то й життя подорожуючих людей. Через це брід через Омельник отримав назву Лихого. Царський уряд був зацікавлений у тому, щоб зробити брід безпечним та ліквідувати притулок для втікачів. Цього можна було досягти, утворивши козацьке поселення в районі броду, що і відбулося з часом. Так поселення, яке спочатку звали за місцем походження Омельником, стали звати Лихівкою. 

За козацьким звичаєм, вулиці села не називали, а вся територія була розподілена на сотні. Крім того, ця ж територія ділилася на кутки, які отримали назви в залежності від рельєфу, характеру грунтів, рослинності та інших умов: Крута, Бузова, Дерезувата. Подоли, Лазькове, Підварок,  Солонці, Луки, Клин, Чандар і навіть Волове Вухо… 

До 1764 р. Лихівка входила до складу Кодацької паланки. З ліквідацією козацького устрою слобода була оголошена державною, і ввійшла до складу Єлисаветградської провінції Новоросійської губернії спочатку як 4-та рота Єлисаветградського пікінерського полку, а потім під назвою 6-ї роти; близько 1772 р. вона згадується як 12-та рота того ж полку. До 1780 р. населення слободи збільшилося вчетверо, головним чином за рахунок утікачів із українських земель, які перебували під владою Польщі. 1787 р. у Лихівці було вже 300 дворів, налічувалось 655 осіб чоловічої статі. Кращі землі належали військовій старшині, місцевим багатіям і церкві. Церква мала 120 десятин присадибної, орної землі та сіножатей. Так було протягом довгої історії села.

Ще задовго до реформи 1861 р. Лихівка стала значним торговельним центром. Уже в 1828 р. тут відбувалося чотири ярмарки. На перший із них приїхало до двох тисяч чоловік, товарів було привезено на 20 тисяч рублів. Торгували хлібом, худобою тощо. 

Ярмарок на Катеринославщині. Фото: https://nikopolnews.net/region/2-uncategorised/1900-chem-i-kak-torgovali-v-nikopole-v-nachale-20-veka-fotoНародні розваги на ярмарку. Фото:https://nikopolnews.net/region/2-uncategorised/1900-chem-i-kak-torgovali-v-nikopole-v-nachale-20-veka-foto

На ярмарку постійно траплялися цікаві історії. Якось у Лихівку пан привіз заморських борців, у бій з якими мав вступити хтось із селян. Переможець отримував пару добрих вороних. На поміст вийшла жінка, яку постійно бив чоловік і, на подив селян, через дві хвилини один борець був переможений. Щаслива дружина послала чоловіка забрати коней, але він тільки тремтів. Більше ніколи цей чоловік на дружину руки не здіймав. Ось які жінки жили в Лихівці!

Пізніше в селі щороку 6 серпня відбувався Преображенський ярмарок. Наприклад, у 1857 р. вартість товарів на цьому ярмарку оцінювалася в 32 795 рублів. Проведення ярмарків сприяло економічному зміцненню села. Зростала кількість населення. Так, у 1863 р. тут було 380 дворів і налічувалось 2 692 мешканці.

Буремний початок ХХ століття

Пережили лихівчани і революції, і часи колективізації, і страшний голодомор, гуртом долаючи лихо.
У 1902 р. в Лихівці налічувалось 975 дворів із населенням 5 743 чоловіка. Кількість землі не змінилася – 7 434,9 десятини, але розподілялась вона нерівномірно. Більшість селян лишалась малоземельною і безземельною. Тому цілком закономірно, що під впливом революційних подій у Катеринославі, Кам’янському, Кривому Розі, Веселих Тернах улітку 1905 р. сталися заворушення і в Лихівській волості.

28 червня 1905 р. губернатор доповідав департаменту поліції, що в першій половині травня цього року в маєтках дворянина Харченка та вдови дійсного статського радника Шубіної-Поздєєвої селяни Лихівки кількістю близько 80 чоловік провадили самовільну потраву і, на вимогу об’їждчиків економії не робити цього, відповідали погрозами. Призвідниками цих виступів були С. Чорнобривець і М. Перець. Лихівський селянин Г.Ф. Лан брав участь у розгромі економії купця Рибки.

У жовтні 1905 р. верхньодніпровський повітовий справник, повідомляючи катеринославського губернатора про спільний виступ рудокопів і селян у Веселих Тернах та інших населених пунктах, зажадав, щоб сюди негайно послали солдатів: «Передбачаються заворушення в Саксагані, Софіївці, Божедарівці, Лихівці, інших селах». Для придушення селянських виступів до Лихівки прибув із Верхньодніпровська загін козаків. Жителів зігнали до волосної управи і примусили стояти на колінах у снігу весь час, доки били нагаями найактивніших учасників революційних подій: С. Чорнобривця, М.С. Носача, К.І. Самійленка, О.І. Андрієнка, Є.І. Дігтяря та інших. Багатьох кинули до в’язниці.

Проведення столипінської аграрної реформи призвело до ще глибшого класового розшарування на селі. У 1908 р. у Лихівці уже налічувалось понад тисячу дворів із загальною кількістю населення 6 784 чоловік. Більшість селян, які не мали можливості орендувати землю (орендна плата становила 25–30 рублів за десятину), йшли на весну, літо й осінь із села шукати заробітку. Інші наймалися до місцевих поміщиків.

Адміністративна влада у селі на той час була зосереджена у волосній управі зі старшиною, писарем, приставом з рекрутського набору. Охорона поміщицьких маєтків і церковної власності в Лихівці покладалась на урядників і стражників, яких тут було 18–20 чоловік. Однак революційні настрої в селі наростали. Про це свідчить рапорт начальника катеринославського губернського жандармського управління від 1 серпня 1908 р., в якому намічався маршрут для майбутнього об’їзду губернатора. У числі сіл, де траплялися випадки «порушення порядку», називалась і Лихівка. В своєму донесенні земський начальник 6-ї дільниці Верхньодніпровського повіту від 9 серпня 1909 р. зазначав, що в селі, очевидно, існує революційний гурток, який слід ліквідувати.

Жахлива експлуатація, злидні, темрява – ось доля трудового населення тогочасної Лихівки. Перший фельдшерський пункт тут виник приблизно в останній чверті XIX століття. В цьому пункті працював один фельдшер, який обслуговував хворих усіх навколишніх сіл. У 1910 р. у селі відкрили амбулаторію, але протягом тривалого часу в ній не було лікаря. Тільки в 1913 році збудували стаціонарну лікарню на десять ліжок. Лихівська лікарська дільниця обслуговувала двадцять вісім населених пунктів Лихівської, Краснокутської, Миколаївської, Мишуринорізької волостей із населенням в 21 710 чоловік. Лікування було платним. Так, за один лікарський огляд треба було платити 16,4 копійки, один рецепт коштував 6,1 копійки.

Започаткування освіти

Більшість жителів села була неписьменною. Першу школу тут відкрили в 1848 р. Навіть у офіційних документах зазначалося, що вона містилась у будинку «досить старезному і непоказному». У 1862 р. Лихівське церковно-парафіяльне училище відвідувало тридцять сім дітей, із них тільки двоє дівчаток. На все село був один учитель. А в 1877/78 навчальному році на 3 014 мешканців села навчалося в школі всього п’ятдесят хлопчиків і двоє дівчаток. У 1881 р. побудували приміщення для нового міністерського однокласного училища. В січні 1895 р. тут навчалося всього п’ятдесят шість хлопчиків і одинадцять дівчаток. Наступного року відкрито церковно-парафіяльну трикласну школу. Ці школи не могли охопити усіх дітей шкільного віку. Тому владі довелося відкривати нові школи або будувати нові приміщення замість старих, непридатних. У 1906 р. замість старого будинку школи, що згорів під час пожежі 1904 р., звели новий. Заняття в цьому приміщенні розпочалися тільки через п’ять років. Відразу після революції 1905–1907 рр. у сторожці старої церкви почала працювати трирічна школа для дівчат.

Фото 5. Церковно-парафіяльна школа.Фото: https://www.google.com/search?q=%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%BE+%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F+%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0+%D0%B5%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2&rlz=1C1SQJL_ruUA852UA852&tbm=isch&source=iu&ictx=1&fir=mV-P7PeQ6zwLHM%253A%252CXt2UM97g8RfkGM%252C_&vet=1&usg=AI4_-kSmjJSA_Puy4WMOc-ElXUyuPbIXAg&sa=X&ved=2ahUKEwjvy5Oz7PDjAhXRk4sKHQkQCrgQ9QEwAHoECAkQBg#imgrc=mV-P7PeQ6zwLHM:

Напередодні Першої світової війни в Лихівці, де на той час мешкало 7 366 чоловік, працювало три церковнопарафіяльні школи з трьома відділеннями (чоловіче, жіноче, змішане), двокласна і однокласна земські школи. 1914 р. у селі відкрили так звану вищу початкову школу на дев’ять волостей: Лихівську, Мишуринорізьку, Краснокутську, Миколаївську, Попельнастівську, Байдаківську, Куцеволівську, Успенську, Троїцьку. До неї приймали дітей віком від десяти до тринадцяти років, які пройшли курс однокласної школи. Після її закінчення можна було вступати до 5-го класу загальноосвітніх середніх навчальних закладів, склавши екзамен з іноземної або стародавньої мови.

Село не мало жодної бібліотеки, тільки одиниці з числа багатих мешканців передплачували газети.

У вихорі воєн

У роки першої світової війни, за наближеними даними, до царської армії з села було мобілізовано понад 600 чоловіків. Бідняцькі господарства ще більше занепадали. Не вистачало робочих рук. Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. населення Лихівки дедалі більше залучалося до політичної боротьби. Але спочатку владу в селі взяли прибічники Тимчасового уряду. Громадський комітет очолив есер Білявський, який працював у місцевому комерційному банку.

Хоча й непопулярно зараз про це згадувати, але з історії фактів не викинеш. Після перемоги збройного більшовицького Жовтневого перевороту та І Всеукраїнського з’їзду Рад у селі посилюється боротьба за встановлення Радянської влади. В січні 1918 р. на сільському сході було обрано трьох делегатів – О.П. Петренка, С.X. Борця і І.Л. Мороза на губернський з’їзд Рад селянських депутатів, який відбувся у Катеринославі 28–31 січня 1918 р. На з’їзді лихівські делегати приєдналися до більшовиків. Вони схвалили прийняту з’їздом резолюцію: «Хай живе влада селян, робочих і солдат! Влада Рад у волості, в повіті, в губернії, в усій Україні, в усій Росії, в усьому світі».

Повернувшись додому, делегати скликали загальні збори жителів, де розповіли про роботу з’їзду. Виконуючи його рішення, селяни в січні 1918 р. обрали першу Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів у складі 72 чоловік на чолі з О.П. Петренком. Так у Лихівці було встановлено Радянську владу. При Раді організували земельний відділ, який брав на облік поміщицькі, церковні та куркульські землі. Відділ визначив норму земельного наділу для безземельних і малоземельних селян. На душу населення припадало до двох десятин.

Уже на початку січня в селі створили бойову дружину, до якої входили Д.І. Короткий, С.Д. Чуприна, Г.Н. Третяк та багато інших. Коли австро-німецькі війська в березні 1918 р. окупували Катеринославщину, активісти села пішли до партизанського загону, що базувався у Чернечому лісі за десять км від села.

За опір окупаційному режиму, як доповідав катеринославський губернський староста департаментові державної варти, з жителів Лихівки було стягнуто контрибуцію в сумі 15 тисяч рублів. 

У червні 1918 р. до Лихівки увійшов великий каральний загін німецьких військ. Вони поставили в центрі села шибеницю і почали розправлятися з прихильниками Радянської влади. До їхніх рук потрапили керівник бойової дружини Д.О. Білецький, Ф.К. Біленко, І.І. Романовський, Т.П. Заломій, А.П. Деркач та інші – всього 25 чоловік. Їх вивезли до Мишуриного Рогу і там, у дніпровських плавнях, розстріляли. Наприкінці 1918 р., коли німецькі війська покинули Україну, в селі було відновлено Радянську владу. Тіла загиблих активістів перевезли до Лихівки та поховали в центрі села в братській могилі.

Саме в Лихівці Верхньодніпровська повстанська бригада розгромила частину петлюрівського отамана Котика. Тут відбувся запеклий бій, в якому загинув член військової ради бригади Косенко. Петлюрівські війська були знищені, а самого отамана Котика радянські партизани захопили в полон і за рішенням військової ради бригади розстріляли. Багато жителів села влилося до лав Червоної Армії, коли влітку 1919 р. на територію Катеринославщини посунули денікінці. У грудні 1919 р. у Лихівці остаточно утвердилась Радянська влада. 

З метою  ліквідації неписьменності у жовтні 1920 р. на засіданні Лихівського волосного виконкому ухвалили організувати при виконкомі відділ народної освіти і відкрити п’ять шкіл для дорослих, малописьменних і неписьменних. У селі була організована бібліотека та дві хати-читальні.

Перші колгоспи

Перший колектив «Свобода» у селі був організований з 15 господарств ще в 1921 р., а в 1924 р. у ньому працювало 72 чоловіки, з них дорослих – 26, решта – підлітки. Цей колектив мав 150 десятин землі, 20 коней, 12 корів, 5 плугів, 2 букери і молотарку. В 1924 р. засновано другий колектив – «Поміч». Організаторами іншого товариства – «Почин» – у 1928 р. були М. Писаревський (голова), М. Січовий, Ф. Меркулов. У 1929–1930 рр. створюються нові колгоспи. На 1931 р. у селі повністю завершено колективізацію одноосібних селянських господарств. Лихівка стала районним центром, населення якого на 1 січня 1932 р. становило 7 203 чоловіка. У 1933 р. тут було п’ять колективних господарств: «Червоний шлях», «Червоний боєць», ім. Войкова, «Червоний прапор», «Почин».

Пам’ятник першому трактору у Лихівці. Фото з фонду Лихівської бібліотеки

Для подання артілям практичної допомоги технікою в 1932 р. заснована Лихівська МТС, яка обслуговувала 16 колгоспів і мала в своєму машинному парку 22 трактори марки ХТЗ, 20 корпусних плугів, 10 букерів, 3 культиватори, 4 сівалки, 20 лобогрійок, 8 молотарок, 11 борін. Уже через 3 роки тут було 42 трактори марки ХТЗ, 42 тракторних плуги, 14 тракторних сівалок та інший інвентар.


Великий голод

Збір урожаю у 1932 р. розпочався під гаслом «Перший хліб – державі!». Насправді він переріс в «Увесь хліб – державі!» і привів до трагічних наслідків.

«Були встановлені такі плани хлібоздачі, для виконання яких не вистачало зібраного урожаю. Все зерно було вивезене під мітлу, в тому числі і фуражне зерно для худоби. Не допомогло… Боячись рапортувати нагору про тривожне становище, місцева влада розпорядилась забирати все, що люди виростили на присадибних городах. Були організовані бригади в складі 10–15 чоловік кожна, які робили повальні обшуки, забирали все, що можна з’їсти, без ніяких ордерів. Немало людей пробувало закопувати хліб в землю. А тому бригади перекопували все»…. (Микола Соколенко «Тернистими стежками»).

Колгоспники отримують продукти за трудодні. 1933. Фото з Державного архіву Дніпропетровської області.   https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/2585086-golodomor-na-dnipropetrovsini-mogili-bez-hrestiv.html

Дніпропетровщину на той час було визнано такою, що найменше потребувала допомоги, її отримали лише п’ять районів. З огляду на це було встановлено план хлібозаготівлі у 1932 р. 88 млн пудів, що складало четверту частину загальнореспубліканського плану. Керівники районів опинялися у непевному становищі: враховуючи результат двох попередніх років, вони мусили стати на захист селянина-виробника і тим самим не виконати директив партійного центру, що загрожувало їхньому фізичному існуванню. Або, не рахуючись ні з чим, беззастережно виконувати встановлені центром норми. Керівництво районів намагалося запобігти трагедії, для цього створювали спеціальні обліково-контролюючі комісії, які мали за мету занизити врожайність у колгоспах, показуючи причинами такого неврожаю вимерзання, ушкодження паразитами, гризунами, птахами, засівання неякісним насінням. Усе це відображали у складених актах і направляли до обкому партії. Наприклад, у Лихівському районі такі акти підписувала комісія, що складалася з першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому, начальника районного управління ОДПУ, райуповноваженого з хлібозаготівлі, а у сусідньому Васильківському районі – голова райвиконкому Манжелій, незважаючи на те, що така комісія вже працювала в районі, додатково орієнтував на заниження даних про урожайність у звітах по господарствах. Але керівництво області засуджувало і припиняло такі дії. Рішенням обкому й облвиконкому Манжелія виключили з партії, зняли з посади, заарештували і віддали під суд, а керівництво Лихівського району за вказівкою Сталіна у повному складі розстріляли…

Пам’яті жертв голоду

Повільно оживало село. Вдарили лихівчани лихом об землю і жили далі.

Значні зміни сталися в житті та побуті трудівників села. Підвищився добробут населення. Достаток прийшов в кожну колгоспну сім’ю, споруджували нові будинки. Центр села радіофікували й електрифікували. В селі працювала стаціонарна лікарня, амбулаторія, обладнані сучасним медичним устаткуванням. Усі діти шкільного віку вчилися. У 1934 р. сільську семирічну школу реорганізували у середню. Крім неї перед війною в селі було ще чотири школи: семирічна і три початкові.

Лихівці у Другій світовій війні

Коли мирне життя було порушене навалою фашистської Німеччини, 23 червня 1941 р. у селі відбувся мітинг, після якого на фронт пішло понад 1 400 чол. Колгоспники Лихівки швидко й організовано зібрали урожай. Були залучені всі колгоспники, члени сімей робітників, службовців, учні, студенти, які приїхали з дніпропетровських ВНЗ. Люди працювали від зорі до заходу сонця. Зерно вивозили день і ніч безперервно. Зобов’язання перед державою було своєчасно виконано. А коли нависла загроза окупації,  на схід евакуювали техніку, худобу, зерно. Те, що лишилося, колгоспники ховали в землю або знищували, щоб не дісталося ворогові.

З 17 серпня 1941 по 17 жовтня 1943 р. село було окуповане німецькими загарбниками. З перших же днів свого «хазяйнування» на селі фашисти кинули до концтаборів сільських комуністів, які не встигли евакуюватися: Н. Царенко, Д. Галацьку, І. Пастухова та інших. Близько 400 мешканців села гітлерівці силоміць погнали в рабство до фашистської Німеччини.

«В селі з’явилися цивільні німці, – згадує учасниця війни Г.І. Настека. – Вони почали встановлювати «нові порядки». Оголосили комендантську годину, а за непокору – арешт, відправка до Німеччини і смерть. Колгоспи залишили, бо з колгоспного току легше все забирати. Біля переправи наздоганяли колгоспних тварин і повертали до колгоспу. На роботу виганяли всіх до 14 років. Почали відправляти нашу молодь до Німеччини, влаштовувати облави. Поліцаї ходили по селу і заглядали в хліви, якщо було двоє поросят, одне забирали. За найменшу провину дуже били і комендант, і помічник та й наші бригадири брали нагайки. На спині мого батька довго були рубці від німецької пльотки…» 

Але ні насильство, ні терор не зламали волю лихівчан. Час від часу в селі з’являлися листівки, в яких повідомлялося про події на фронтах, зведення Радянського інформбюро. Їх поширював учитель-комуніст Г.М. Кривуля, якого потім фашисти схопили і стратили.

Обеліск загиблим у роки війни

Багато жителів Лихівки самовіддано воювали на фронтах Другої світової війни. Серед них І.П. Шаров, П.X. Мороз (підполковники у відставці), В.К. Свистун і І.О. Брага (майори у відставці), полковник О.Г. Михальков, генерал-майор у відставці О.К. Одновол та генерал-майор І.Г. Борець. Указом Президії Верховної Ради СРСР 23-річному жителю Лихівки В.Г. Солдатенку за виявлену ним хоробрість під час форсування Дніпра у вересні 1943 р. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Відбудова зруйнованого господарства

 

У тихій балці, що лежить  
Немов велика чаша,
Розмістилась, розросталась
Вся Лихівка наша…
Влітку в зелень та у квіти 
Село поринає,
Мабуть місця на землі
Кращого немає.

                                       Ліна Гудзь

 

В Україні – краю привільнім,
Загубилась Лихівка моя,
Село – дитя степів роздольних,
Срібний дзвіночок – рідна земля.

                                                     Віра Сліпинчук

 

 

 

Відразу після визволення села від фашистських окупантів у Лихівці відновлюється діяльність сільської Ради. Почалася відбудова зруйнованого господарства.

Матеріальна шкода, заподіяна німецько-фашистськими загарбниками господарствам п’яти колгоспів, становила 46 337 тис. крб., а особистим господарствам колгоспників – 29422 тис. крб. Сільськогосподарська техніка була знищена. Не вистачало робочих рук. Так, в артілі «Червоний боєць» у 1944 р. працювали 14 чоловіків, 184 жінки, 27 підлітків. А в колгоспі «Почин» – 8 чоловіків, 167 жінок і 88 підлітків. Таке ж становище було і в інших колгоспах.

Велику допомогу артільним господарствам подавала Лихівська МТС. Через рік після визволення від фашистських загарбників, у жовтні 1944 р., вона обслуговувала 31 колгосп; у ній налічувались 25 тракторів, 21 комбайн і 5 автомашин.

Самовіддано працювали трудящі. Вже у 1946 р. посівні площі становили 81% від довоєнних, а в 1947 р. – 97%. Держава забезпечила колгоспи насінням, фуражем, зерном. Тільки в другому кварталі 1947 р. вони одержали близько 300 центнерів зерна. Відбудовувати господарства колгоспникам допомагали робітники промислових підприємств. Так, влітку 1949 р. 70 робітників Дніпродзержинська взяли участь у збиранні врожаю. А коли розпочалось будівництво машинобудівного заводу в Дніпропетровську, колгоспи Лихівки відрядили туди 12 чоловік.

Ентузіазм колгоспників, допомога з боку держави кредитами, насінням, підтримка робітничого класу – все це сприяло успішній відбудові зруйнованого господарства. Артілі економічно міцніли. У 1950 р. артілі «Почин», «Червоний шлях» і «Червоний боєць» об’єдналися в колгосп ім. Суворова. Господарства «Червоний прапор» та ім. Войкова утворили колгосп ім. Кутузова, який згодом було перетворено на радгосп «Комунар».

У 1959 р. у селі став до ладу державний млин, який має круп’яний, олійницький і борошномельний цехи. У новому триповерховому будинку працює маслосирзавод. У Лихівці розташована міжколгоспна інкубаторна станція. В 1962 р. через селище проведено високовольтну лінію. 

 Високовольтна лінія

За післявоєнні роки в селі споруджено понад 400 нових житлових будинків. Кожен будинок радіофікований. Шосейна дорога, будівництво якої закінчено в 1963 р., з’єднала селище з Вільногірськом, а через нього з П’ятихатками, Верхньодніпровськом, Дніпродзержинськом. Центр Лихівки заасфальтовано, прокладено водогін. Через річку Омельник споруджено залізобетонний міст. Справжнім дарунком для жителів селища було нове двоповерхове приміщення школи на 620 місць, збудоване в 1977 р.

Нині на території Лихівської селищної ради працюють дві загальноосвітні школи І–ІІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад «Журавлик», селищний Будинок культури, два заклади охорони здоров’я: фельдшерський пункт і Лихівська дільнична лікарня. Також на території ради працюють три сільськогосподарські підприємства – це ТОВ «Агрофірма «Комунар», ТОВ «Агророст» та ТОВ «Степ», а також 15 фермерських господарств. Жителі Лихівки впевнені, що їхнє рідне село ніколи не буде вимираючим, вони свято бережуть свою історію і нехай так буде вічно.

Видатні земляки

У Лихівці в родині ветлікаря народився Гросгейм Олександр Альфонсович (1888–1948), ботанік, академік Академії Наук СРСР, лауреат Державної премії, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Праці О.А. Гроссгейма присвячені флорі та географії вищих рослин Кавказу і систематиці рослин.

Жуган Володимир Олександрович (1926–2008) – заслужений художник України, талановитий майстер пейзажу, основоположник жанру промислового пейзажу теж родом із с. Лихівки. У віці 18 років пішов на фронт, а вже по війні вступив до Дніпропетровського державного художнього училища, яке закінчив у 1950 р. З 1951 р. художник почав брати участь у виставках, спочатку в обласних, а згодом і в республіканських.

Соколенко Микола Григорович 16-річним юнаком у роки війни був відправлений до Німеччини, втік, після перевірок в особливому відділі призначений командиром відділення, яке охороняло військовий об’єкт, був поранений у бою. Закінчивши будівельний факультет ДІІТу, працював на Донецькій, а потім Придніпровській залізниці. Півтора десятка років трудився на посаді начальника відділу проектно-вишукувального інституту «Дніпрозалізничпроєкт». За його проєктом у Кривому Розі споруджено більше 20 будинків, Палац спорту «Локомотив», залізничну відділкову лікарню, кінотеатр «Дружба» та багато інших об’єктів.
 
Автор книги «Тернистими шляхами» Солдатенко Василь Григорович (1920–1985) – старший радіотелеграфіст штабний батареї 6-го артилерійського полку, Герой Радянського Союзу.

Герб смт Лихівки. Фото: http://www.wikizero.biz/index.php?q=aHR0cHM6Ly91ay53aWtpcGVkaWEub3JnL3dpa2kvJUQwJTlCJUQwJUI4JUQxJTg1JUQxJTk2JUQwJUIyJUQwJUJBJUQwJUIw

Використані фото з фонду Лихівської бібліотеки

 

 

Створено: 20.08.2019.
Редакція від 23.08.2019.
Тетяна Глоба
Бібліографія:

Богданова Л.В. Жуган Володимир Олександрович: [живописець, заслужений художник України] // Енциклопедія сучасної України.– К., 2009.– Т. 9: Е-Ж.– С. 644.
Кучер М.Ф. Гросгейм Микола Альфонсович: [вчений-біолог, ентомолог і фітопатолог] // Енциклопедія сучасної України.– К.: Ін-т енциклопедичних досліджень АН України, 2006.– Т. 6: Го-Гю.– С. 534.
Слобода Омельникъ-Лиховка // Материалы для историко-статистическаго описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия / вступ. ст. і комент. Г.К. Швидько.– Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000.– С. 318–323.
Соколенко М. Г. Тернистими стежками: Романи-спомини.– Кривий Ріг: Видавничий дім. 2005.– 224 с.
* * *
Гудзь Л. Гордість лихівчан: [Герой Радян. Союзу Солдатенко В.Г.] // Злагода.– 2010.– № 26 (7.04).– С. 2.
Давидов В. Лихівської громади землероби: [Історія розвитку села Лихівка] // Злагода.– 2017.– № 15(25.02).– С. 2: фот.
Калинова Д. Зустріч на лихівській землі // Зоря.– 2010.– № 132 (30.11).– С. 1–2 (Додаток «Наша земля»).
Мандрика Т. Навіки в пам'яті: [Визволення с. Лихівка в жовтні 1943 р. від фашист. загарбників] // Злагода.– 2009.– № 79 (14.10).– С. 4.
Настека Г.І. Війна дитячими очима: [Спогади про окупацію та визволення смт. Лихівка] // Злагода.– 2010.– №29 (17.08).– С.2; № 30 (21.04).– С. 2.
Сліпинчук В. Лебеді на Омельнику: [Історія та сучасність смт Лихівка] // Зоря.– 2010.– № 76 (20.07).– С. 1, 7.
Сокур М. Вшанували подвиг визволителів: [17 жовтня звільнили селище Лихівка] // Злагода.– 2014.– № 82 (24.10).– С. 6.
Тарасенко Л. Тріумф твій Лихівко, святкували свято селища патріоти: [275 років селищу] // Злагода.– 2015.– № 63 (29.08).– С. 4.
Царенко В. І місто будував, і романи писав: [Біографія М.Г. Соколенка] // Злагода.– 2008.– № 86 (1.11).– С. 4.
* * *
Голодомор на Дніпропетровщині. Могили без хрестів.– URL:
https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/2585086-golodomor-na-dnipropetrovsini-mogili-bez-hrestiv.html
Лихівка / Історія міст і сіл України. Дніпропетровська область.–
URL: http://imsu-dnipropetrovsk.com/mista-i-sela/pjatyhatskyj-rajon/lyhivka.html
Лихівська селищна об’єднана територіальна громада.– URL: http://www.lykhivska-otg.piatyh-rn.dp.gov.ua/