Забуті менонітські хутори Середнього Покільчення

Маловідомою, але досить яскравою сторінкою історії німецької громади Новомосковського повіту було існування в Середньому Покільченні трьох менонітських хуторів, заснованих вихідцями з Кронсгартена. Ці хутори виникли на теренах Очеретуватівської волості яка приваблювала заможних колоністів як Кронсгартена так і Йозефсталі наявністю широкого ринку продажу й оренди дворянської землі. До того ж незначна віддаленість між новозаснованими дочірніми хуторами Середнього Покільчення та материнськими колоніями кільченського пониззя сприяла збереженню тісних культурних і господарських зв’язків між ними.

Візенфельд (Корніївка) і обставини його заснування

Найстарішим менонітським хутором Середнього Покільчення був Візенфельд, який виник на місці сільця Корніївка поміщика Василя Варфоломійовича Глоби. Між 1864 і 1866 роками меноніти придбали у Глоби 797 десятин землі на лівому березі Кільчені. Напередодні продажу Глоба відселив своїх колишніх кріпаків зі старої Корніївки на їхні надільні землі, де вони заснували нове однойменне село (в 2–2,5 верстах східніше старого). 

Назву «Wiesenfeld» можна перекласти з німецької як «луки» або «лучне поле». Така назва досить вдало відображала особливості прибережного кільченського ландшафту. Але місцеві українські селяни продовжували називати менонітське поселення по-старому «хутором Корніївкою» чи «хутором Корніївським». Ця назва офіційно вживалася і впродовж 1920-х років.

Станом на 1884 рік населення Візенфельда складало 54 особи.  Першопоселенцями тут були три родини кронсгартенських менонітів: Генріха Генріховича (Андрія Андрійовича) Пленерта, Петера Дітріховича (Дмитровича) Нойфельда та Якоба Йогановича Классена. Найбільш помітну роль в історії Візенфельда і згодом заснованого Прюта відігравали перші двоє. 

За даними Департаменту землеробства і сільської промисловості, у 1860-х роках середня ціна за десятину землі в Катеринославській губернії при продажу цілими дачами складала 21 рубль, а за даними нотаріальних контор про окремі випадки купівлі/продажу, – 27 рублів 70 копійок. Таким чином, за землю куплену в Глоби кронсгартенські меноніти могли заплатити від 16 737 до 22 077 рублів. Позаяк до роздільного акту 1888 року придбана у Глоби земля знаходилася у спільній власності трьох вище згаданих колоністів, можна припустити, що вони купили її в складчину. Однак з огляду на те, що Нойфельд і Классеен доводилися Пленерту швагерами, не виключено, що усі троє отримали цю землю вже в спадок, оскільки у випадку спадкування менонітами приватної землі свою частку спадщини отримували як сини, так і зяті.

У такому випадку землю в Глоби мав придбати батько Генріха Пленерта і тесть Нойфельда та Классена – Генріх Вільгельмович (Андрій Васильович) Пленерт, який помер 1867 року. Відомо, що в 1847 році він відкупив монополію на продаж алкоголю у Кронсгартені. До запровадження у 1863 році системи акцизних зборів винний відкуп був надзвичайно прибутковою справою, яка гарантувала відкупнику високі статки. Тому не виключено, що саме винний відкуп забезпечив Генріху В. Пленерту капітал для купівлі землі.

На те, що землю в Глоби вірогідно купили Пленерти опосередковано вказувало й те, що вони помітно вирізнялися своїм статусом з-поміж інших родин першопоселенців. Так, Генріх Г. Пленерт володів на хуторі Візенфельд цегельним заводом. З його цегли, з клеймами «Г. П.», будувалися усі громадські та приватні будівлі не тільки Візенфельда але й Приюта. Іноді на цегельні виготовляли партії цегли на замовлення. Так, у 1884 році завод Пленерта виготовив 150 000 штук цегли на продаж, вартістю 1 500 рублів (по 10 рублів за тисячу штук). В масштабах цегельного виробництва Новомосковського повіту це був досить значний показник. З 1884 до 1890 років Генріх Г. Пленерт був гласним Новомосковських повітових земських зборів 7-го і 8-го триріч від курії землевласників, що підкреслювало його статус в менонітській громаді повіту. Один із його синів – Петер Пленерт був проповідником Корніївсько-Приютської менонітської громади, а один із зятів – Якоб Зудерман володів у Візенфельді тепловим млином.

Землеволодіння і населення

За роздільним актом 1888 року кожен із трьох компаньйонів отримав по 265,5 десятин. Але, оскільки, Якоб Классен помер ще у 1871 році, його частку успадкувала вдова Агнетта (у другому шлюбі – Штоббе) разом із дітьми: Генріхом, Катаріною та Єлизаветою. В 1892 році ця земля перейшла у власність її другого чоловіка Корнеліуса Петровича Штоббе. В подальшому земля ділилася з розрахунку по 50 десятин на одне господарство. Так, уже у 1892 році син покійного Якоба Й. Классена – Генріх забрав свої 50 десятин за роздільним актом з вітчимом Корнеліусом Штоббе. Так само після смерті Петера Д. Нойфельда в 1894 році кожен із його 10 дітей отримав по 50 десятин землі: шестеро –  у Візенфельді, четверо – на Приюті.

На початок 1920-х років у Візенфельді було 10 менонітських дворів-господарств власниками яких були сини й зяті першопоселенців:

• Генріх Я. Классен (син Якоба Й. Классена);

• Корнеліус К. Штоббе (син Корнеліуса П. Штоббе);

• Петер Я. Классен (син Якоба Й. Классена);

• Петер К. Кранн (зять Петера Д. Нойфельда);

• Дітріх П. Нойфельд (син Петера Д. Нойфельда);

• Генріх і Марія Нойфельди (безсімейні діти Петера Д. Нойфельда);

• Корнеліус П.  Мартенс (зять Петера Д. Нойфельда);

• Корнеліус Г. Пленерт (син Генріха Г. Пленерта);

• Якоб Г. Пленерт (син Генріха Г. Пленерта);

• Якоб Й. Зудерман (зять Генріха Г. Пленерта).

Основою кожного господарства була складна сім’я, яка включала в себе кілька поколінь родичів: батьків, їхніх одружених і неодружених дітей і неповнолітніх онуків. У більшості родин було від 3 до 6 дітей, що на той час було звичним не тільки для менонітів, але й для селянського середовища в цілому.  Наприклад, в родині Генріха Г. Пленерта загалом було 13 дітей, п’ятеро з яких померло у віці до одного року, ще двоє синів померли у віці 22–23 років. Траплялися і випадки багатодітності в тогочасному розумінні. Так, у Йогана П. Гізбрехта від першого шлюбу з Марією Пленерт було 12 дітей, які вижили та створили власні родини.

Шлюбний вік не був сталим. Хтось брав шлюб у віці 20–24 роки. Проте не рідкісними були випадки коли перший шлюб брали особи у віці за 30 років. Діти Петера Д. Нойфельда – Генріх і Марія довіку були бездітними й неодруженими. А от Петер Д. Нойфельд – онук і тезка візенфельдського першопоселенця – одружився у 39 років, а його наречена Катаріна Шелленберг мала 34 роки. Йоган П. Гізбрехт і Вільгельм Й. Дік одружилися у 28 років, Абрам Й. Браун – у 33 роки, Петер К. Мартенс – у 34 роки, а Хелена Петерс вийшла заміж у 30 років. Як зауважував британський соціолог Ентоні Гідденс, в консервативному аграрному суспільстві сім’я була насамперед економічним інститутом. Тому в кожному конкретному випадку на шлюбний вік впливали наявність прибуткової справи, землі або капіталу для її купівлі. В той час проблема малоземелля і безземелля відчувалась особливо гостро, власне вона і спонукала заможних та ініціативних колоністів купувати землю, засновуючи на ній свої приватні хутори, подібні до Візенфельда.

За даними Дніпропетровського окрземуправління напередодні революції населення Візенфельда складало 125 осіб. «Домашній календар для німецьких колоністів півдня Росії» Вінклера, видання 1919 року називає цифру 96 осіб. Ці цифри вірогідно відображають загальне число населення колонії включно з лютеранами і католиками. На початку 1920-х років Візенфельд (включно з лютерансько-католицькою частиною) за кількістю дворів і чисельністю населення фактично був двійником Кронсгартена. Так, за даними Губстатбюро в 1924 році у Кронсгартені було 17 дворів і мешкало 374 осіб, тоді як у Візенфельді – 14 дворів і 304 особи. Однак у Кронсгартені було лише два вітрових млини, тоді як у Візенфельді – два теплових і один вітровий.

Топографія Візенфельда

Менонітський Візенфельд складався з двох частин. На північній околиці вулиці Шкільної села Олександрівка, в межах колишніх колгоспних гаражів (а зараз зерносховища одного з місцевих фермерів) знаходився хутір Классенів-Штоббе: три двори і вітряний млин. Жодних об’єктів, які нагадували б про менонітські часи тут не збереглося. Приблизно в 500 метрах північніше від хутора Классенів-Штоббе знаходилась основна частина менонітського Візенфельда, яка являла собою однобічну вулицю, витягнуту вздовж західної сторони ґрунтової дороги з Олександрівки на хутори Кащенків (сучасні Запоріжжя і Кільчень). Ця вулиця включала сім дворів, причому господарства синів і зятів Генріха Г. Пленерта знаходились у її північній, а Петера Д. Нойфельда – у південній частині. Північну околицю вулиці замикали цегельний завод Пленерта, глиняний кар’єр і цвинтар. Південну околицю вулиці замикала будівля менонітської школи, яка також виконувала функцію молитовного будинку. В 1960 році в цій будівлі відкрили Олександрівську сільську лікарню. На той час це була єдина вціліла менонітська будівля на теренах колишнього Візенфельда, оскільки решту поступово розбирали на цеглу впродовж першого повоєнного десятиліття. На початку 1990-х років лікарню закрили, а будівлю розібрали на цеглу, попри те, що вона мала статус пам’ятки історії місцевого значення. Жодного фото цієї будівлі теж не збереглося. Зараз цей терен фактично являє собою пустку.

Десь на межі ХІХ–ХХ століть у Візенфельді з’являються переселенці: лютерани з Йозефсталі (Емріхи, Штайнборми, Беккери) та католики з Ямбурга (Лаутеншлагери), які орендували землю в менонітів. Лютерансько-католицька частина Візенфельда (так званий «хутір Штамбора») знаходилася в 500 метрах північніше околиці менонітського Візенфельда. В 1924–1926 роках тут нараховувалося  від чотирьох до шести господарств. Зараз цей терен знаходиться в межах колишнього хутора Привільне (нині вулиця Привільна села Запоріжжя). До нашого часу тут так само не збереглося жодних матеріальних пам’яток тієї доби. 

Приют

У 1889 році Генріх Г. Пленерт, Петер Д. Нойфельд разом із новим компаньйоном Якобом Петровичем Бергеном, теж вихідцем із Кронсгартена, купують в складчину 532 десятини землі у відомого помолога-аматора Василя Васильовича Кащенка, поміщика хутора Приют (сучасне село Кільчень). 

За даними Департаменту землеробства, середня ціна за десятину при продажу цілими дачами в 1889 році складала 86 рублів, а за нотаріальними даними про окремі випадки купівлі/продажу – 80 рублів 50 копійок. Отже земля Кащенка могла коштувати візенфельдським поселянам від 42 826 до 45 752 рублів. Та, можливо, вони придбали її дешевше тогочасних ринкових цін. Син приютського вчителя Абрама Функа – Джон чув від своєї матері (онуки Петера Д. Нойфельда), що ця земля була куплена дуже дешево, оскільки її власник «тонув» у боргах. Дійсно, з 26 травня 1870-го до 13 лютого 1890 років землеволодіння Кащенка, загальною площею 1 211 десятин, знаходилися під кредитною заставою в Земському банку Херсонської губернії. Проте розповідь матері Джона Функа, як це часто буває з усними джерелами, містить ряд хиб. Зокрема у цьому переказі помилково вказано, що земля була куплена у сусіда Кащенка – поміщика Ананія Юхимовича Покотилова, гласного Новомосковських повітових земських зборів і попечителя Петриківської земської лікарні.

На початку 1890-х років царизм посилює курс на асиміляцію німецьких колоністів. У багатьох місцевостях, зокрема і в Новомосковському повіті, відбувається зміна німецьких топонімів. Так, у 1893 році колонія Йозефсталь була перейменована на Йосипівку, а Кронсгартен – на Половиці. Саме тому візенфельдські меноніти не дали новому хутору німецької назви. Оскільки вони придбали частину земельної дачі кащенківського хутора Приют ця назва поширилася і на їхнє поселення.

Серед краєзнавців Магдалинівщини побутувала хибна версія історії заснування і походження назви менонітського хутора Приют, яка ґрунтується на сумнівних усних свідченнях і домислах та суперечить інформації актових джерел. Згідно цієї версії земля була придбана у сусідки Кащенка – поміщиці Покотилової, за сирітський капітал і впродовж 1908–1912 років тут оселилося вісім родин колишніх вихованців Новомосковського сирітського притулку, батьки яких нібито померли у Візенфельді під час епідемії холери 1893 року.

На початку 1920-х років населення Приюта складало 60–67 осіб; на хуторі налічувалося 8 господарств, власниками яких були:

• Петер П. Нойфельд (син Петера Д. Нойфельда);

• Якоб П. Нойфельд (син Петера Д. Нойфельда);

• Абрам А. Функ (одружений з онукою Петера Д. Нойфельда);

• Якоб Ф. Каспер (вірогідно, зять Петера Д. Нойфельда);

• Якоб П. Берген;

• Петер Я. Берген (син Якоба П. Бергена);

• Петер Г. Пленерт (син Генріха Г. Пленерта);

• Йоган П. Гізбрехт (зять Генріха Г. Пленерта).

У топографічному сенсі хутір Приют являв собою вулицю з двосторонньою забудовою, яка простягалася з північного сходу на південний захід. Двори синів і зятів Петера Д. Нойфельда знаходилися в північно-східній частині вулиці, двори сина і зятя Генріха Г. Пленерта – у південно-західній, а двори Бергенів – у центральній. Більшість дворів знаходилася на північній стороні вулиці. На південній стороні знаходилися лише дві садиби і школа. 

Практично цілісний менонітський архітектурний комплекс, який мав статус пам’ятки історії місцевого значення, «дожив» до межі 1990-х – 2000-х років, після чого більшість будівель була розібрана на цеглу. Останніми вцілілими об’єктами менонітської історико-архітектурної спадщини на Приюті є молитовний дім, будинок Гізбрехтів 1911 року і шахта колодязя на подвір’ї зруйнованої менонітської школи. Усі згадані об’єкти в занедбаному стані й знаходяться під загрозою руйнації.   

Хохберг (Феньківка)

Десь на межі 1820–1830-х років у хвості Фенькової балки виникає невеликий хутірець Феньківка, власником якого вірогідно був поміщик Полунєв. Тут мешкало 47 кріпаків і нараховувалося п’ять дворів. У офіційній російській адміністративній практиці «хутором» назвалося поселення до чотирьох дворів, тоді як сільське поселення від п’яти дворів уже іменувалося «деревней». Саме тому в «Списку населених місць Катеринославскої губернії за даними 1859 року» Феньківка згадується як «деревня владельческая». Після реформи 1861 року поміщик, вірогідно, відселив своїх колишніх кріпаків у казенне село Чаплинку без наділення землею. Подібна практика була дуже поширена серед дрібнопомісних землевласників. Свою ж землю він продав кронсгартенському колоністу Йогану Дітріховичу Діку. Так закінчується історія Феньківки як невеликого українського степового хутірця і починається історія німецької колонії Хохберг.

Назва «Hochberg» перекладається з німецької як «висока гора». Примітно, що на одній з повоєнних радянських військово-топографічних мап пустир на місці колишньої Феньківки позначений як «урочище Нагорное». Чаплинсько-кільченський вододіл густо порізаний глибокими і широкими балками через що рівнина візуально сприймається як плоскогір’я, нагірна місцевість. Назва «Хохберг» вживалася в офіційному діловодстві до кампанії з перейменування німецьких топонімів 1890-х років, а також під час нацистської окупації в роки Другої світової війни. Незважаючи на офіційно декларовану політику коренізації, в 1920-их роках Хохберг, як і в часи пізнього царизму, офіційно називався Феньківкою. Хоча, незалежно від політичної кон’юнктури, німці завжди називали цей хутір по-своєму «Хохбергом», а місцеве українське населення по-старому – «Феньківкою».

Коли саме Йоган Д. Дік придбав Феньківку, – невідомо. У звіті Новомосковської повітової земської управи за 1884–1885 роки у Очеретуватівській волості вже згадується «деревня Дика». На той час там мешкало 19 осіб. Можна припускати, що хутір виник не пізніше 1870-х років. У статті з енциклопедичного словника В. Дізендорфа «Немцы России» вказується хибна дата заснування Хохберга – 1890 рік. Ця дата походить з документів Зондеркоманди Штумппа і ґрунтується на усних свідченнях, записаних співробітниками зондеркоманди вірогідно зі слів когось із представників найстарішого (на той час) феньківського роду Янке, який мешкав там якраз з 1890 року.

Землеволодіння Йогана Д. Діка на хуторі Хохберг складали 254,6 десятин. З біографічних відомостей про Діка знаємо лише, що він, як і Генріх Г. Пленерт, був гласним Новомосковських повітових земських зборів 7-го і 8-го триріч від курії землевласників. Вірогідно, його син Вільгельм, одружений з онукою Петера Д. Нойфельда згадується серед мешканців Візенфельда в 1926–1927 роках. У Російському державному архіві давніх актів зберігається план дачі хутора Хохберг власності Йогана Д. Діка, межованої в липні 1889 року. Вірогідно, межування проводилося з метою продажу, оскільки в 1890 році на хуторі мешкали вже нові власники: меноніти Вільгельм Шелленберг, Абрам Классен і лютеранин Андреас Янке. Невдовзі там оселяється ще кілька родин лютеранських орендарів. Станом на 1905 рік у Хохберзі мешкало 28 осіб,  а напередодні революції за різними даними 53–64 особи. В 1919 році у Хохберзі вірогідно від рук махновців, загинуло семеро осіб: в тому числі власники хутора, двоє їхніх синів, а також троє лютеран. Після цієї події меноніти більше не згадуються серед мешканців хутора, а історія Хохберга тепер вже як лютеранської колонії тривала до 1943 року. Проте це вже тема іншого нарису.

Менонітські хутори в останні роки свого існування

З приходом радянської влади та відміною приватної власності на землю меноніти перетворилися з власників на користувачів і орендарів своєї ж землі. Згідно Постанови ВУЦВК від 16 липня 1924 року кожне німецьке господарство отримувало у користування по 16 десятин ріллі, а за колонією в цілому закріплювалася певна площа громадських угідь під пасовища для худоби і лісонасадження. Площа громадських угідь не мала перевищувати 21% від загальної площі 16-десятинних подвірних наділів колонії. Окрім того допускалася можливість оренди колоністами до 16-десятин але таким чином щоб загальна площа орендованої і надільної землі не перевищувала 32 десятин. Та на практиці через спротив районних і окружних властей господарства колоністів не завжди отримували навіть базові 16-десятинні подвірні наділи.

За результатами остаточного землеустрою німецьких колоній Магдалинівського району Приют втратив половину, а Візенфельд – аж дві третини своїх земель. Відрізання надлишків, з одного боку, паралізувало будь-які перспективи подальшого розростання і розвитку обох хуторів. З іншого боку, було завдано удару по вже існуючих господарствах. Кожне господарство втратило дві третини своєї землі.

Окрім економічних причин, не менш важливим стимулом еміграції були порушення свободи віросповідання і втручання в менонітське шкільництво. На початку 1920-х років менонітська школа на Приюті формально мала статус школи соціального виховання. Фактично ж, учитель Абрам А. Функ продовжував викладати учням основи менонітського віровчення, за що зазнавав утисків від влади. Центральна влада визнавала, що релігійні утиски є однією з важливих причин еміграції колоністів і ніби як намагалась усунути такий стан справ. Так, Комісія з обстеження німецьких колоній в червні 1924 року формально рекомендувала Катеринославському губвиконкому усунути релігійні утиски менонітів, проте на практиці усі ці рекомендації ігнорувалися.

За таких умов частина менонітів починає готуватися до еміграції. Перші дозволи на еміграцію деякі родини отримали вже у квітні 1922 року. Восени 1925 року приютські меноніти продали свої будинки, тягло та інвентар заможним селянам з Чаплинки і Петриківки. За даними Катеринославського окружного відділу ДПУ, ціна одного господарства коливалася від 3 до 7 тисяч карбованців. Найбільша група менонітів з Приюта і Візенфельда виїхала до Канади в грудні 1925 року. Ця група оселилася у селі Реббіт-Лейк (сільський муніципалітет №467 Раунд-Гілл, переписна область №16, провінція Саскачеван,) заснувавши там менонітську громаду «Хофнунгсфельдер» – «Поля надії». Згодом більшість цих емігрантів і їхніх дітей роз’їхалися у різні міста Саскачевану, Манітоби, Альберти та Британської Колумбії.

Однак частина менонітів відмовилася емігрувати. До 1928 року вони продовжували мешкати у Візенфельді, а потім виїхали до хортицьких колоній, зокрема Айнлаге (Кічкаса). Перед виїздом вони продали свою нерухомість, тягло та інвентар Магдалинівському райкому КП(б)У. На базі цих господарств у 1928 році було створено комуну «Комінтерн»; таку ж назву отримав і колишній менонітський хутір. Доля тих хто не емігрував здебільшого склалася трагічно. Когось (як наприклад Якоба Г. Пленерта та Якоба Й. Зудермана) репресували у Кічкасі під час великого терору, решту депортували після війни. Але декому все ж вдалося виїхати під час відступу Вермахту до Німеччини і уникнути репатріації до СРСР. 

***

Автор висловлює глибоку подяку правнуку Генріха Г. Пленерта – Джону Гізбрехту (Пріддіс-Грінс, графство Футгіллс, провінція Альберта, Канада) за консультування та ексклюзивні матеріали з родинного архіву, а також Наталії Миколаївні Пелипенко – керівниці Приютської публічно-шкільної бібліотеки Чумаківської сільської ради Дніпровського району.