З музикою наодинці. Забуті композитори нашого краю

Коли подивишся на захоплення дореволюційних дворян нашого краю, може виникнути відчуття: тільки лінивий не писав музики. На жаль, багато імен наших композиторів міцно забуті. Це несправедливо. Хай видатними композиторами вони не стали, але традиції домашнього музикування і писання творів були тривкі. А чим би ви займалися, не маючи смартфона, телевізора, магнітофона…

Почнемо з подій 220-річної давнини.

Петро Берг

При пильному погляді на минуле нашого краю, виявиться: ще далекого 1805 року катеринославський губернатор Петро Берг писав музику! З хроніки Катеринославської гімназії відомо: у день урочистого відкриття гімназії 1 серпня 1805-го «хор півчих з музикою проспівав кант, складений з цієї нагоди цивільним губернатором», дійсним статським радником Петром Івановичем фон Бергом (1749–1813). Ліфляндський уродженець, з дворян, в 1768–1772 роках навчався в Московському університеті. Це чи не перший катеринославський чиновник з університетською освітою.

З 8 грудня 1803 по 1808 рік Петро Берг служив катеринославським губернатором і мав славу людину вельми освіченої. У молодості, наприклад, він ще 1772–1773 років переклав роман англійського письменника Г. Філдінга «Амелія», щоправда, з французького перекладу Ріккобоні. Він – автор поетичних хвалебних од «Почуття росіянина при коронації Олександра Першого» (1801) і «Ода Олександру Першому з нагоди нововиданих найвищих маніфестів» (1801).

Отже, губернатор, який перекладає, пише поезії та музику, – явище, скоріше, нетипове…

Микола Іванов

Після чудового українського композитора Миколи Гавриловича Іванова (1878–1919), розстріляного в Катеринославі у листопаді 1919 року нібито за замах на самого батька Махна, залишилися музичні твори значною мірою української тематики. Та чи залишилися?!

Микола Іванов навчався в гімназії в Бахмуті та Маріуполі, продовжив освіту в Московській консерваторії за класом композиції професора С.І. Танєєва і одночасно займався адвокатською практикою, яка давала йому засоби для існування. Відтак, живучи в Москві, він двоївся поміж улюбленим заняттям музикою і необхідним для життя правом.

З початком 1914 року Першої світової війни М. Іванов переїжджає на постійне місце проживання до Катеринослава, з яким будуть пов'язані останні п'ять років його життя (1914–1919). Десь тут, до речі, жили його родичі – родина українського фольклориста Григорія Залюбовського. В Катеринославі Іванов зважився остаточно залишити право і зайнятися улюбленою справою – музикою. У родині Залюбовських, у яких оселився Іванов, панувала природна щира захопленість українськими народними традиціями. Восени 1915 р. Іванов прийняв пропозицію викладати у місцевому музичному училищі теорію музики. Вже за півроку він ставить з учнями сцени з опер М.А. Римського-Корсакова «Снігуронька» та «Казка про царя Салтана». На це вказують програми дев'ятого й одинадцятого громадських учнівських концертів, що відбулися в залі музичного училища в лютому та березні 1916 року.

Незабаром Іванов влаштувався викладачем музики та співу у комерційному училищі Софії Степанової в Катеринославі у будинку Мізка на розі нинішніх вулиць Шевченка та Грушевського. Софія Іванівна прихильно ставилася до українського репертуару, який запроваджував М. Іванов.

Він написав, наприклад, «Травневу ніч» – оперу на три дії за Гоголем (лібретто молодого поета з Галичини Василя Атаманюка), «Принц-свинопас» – дитяча оперета за Андерсеном на 2-і дії (текст поета Василя Атаманюка), романси на слова Тараса Шевченка «Вечір», Наче море в краях полудневих», «І нелюба свого», «Лебеді плавають», «Коли хочеш знати, серденько».

Махнівці стратили композитора за безпідставним звинуваченням на 42-му році життя.

Анатолій Гротто-Слєпиковський

Анатолій Броніславович Гротто-Слєпиковський (1868–?) – випускник Катеринославської чоловічої гімназії та Петровсько-Розумовської сільськогосподарської академії. Поміщик Верхньодніпровського повіту. Батько його походив із дворян Віленської губернії. Тобто, напевне, він мав польське коріння.

Анатолій був повітовий гласний (депутат), мировий суддя, земський начальник, гласний губернських земських зборів (1908–1914), член Катеринославської міської управи (1913–1916). Наприклад, у лютому 1913-го під його головуванням проводилося засідання торгової комісії міської управи. Гласні спочатку хотіли пристосувати під магазини історичну будівлю колишньої сукняної фабрики на Проспекті, але потім дали спокій – «При перебудові будівлі під магазини стильність його, без сумніву, загине», – писала тоді місцева газета «Южная заря».

Як композитор Антаолій Броніславович виступив автором «Української сюїти». Писав романси на вірші поетів. За деякими даними, у його просторому особняку на Соборній площі в радянський час відкрили військовий комісаріат Соборного району.

Сусід і кореспондент Дмитра Яворницького, він як фольклорист, ділився з ученим навіть почутим на вулиці зразком фольклору з вуст хлопчика-водоноса. А новоствореному музеєві вирішив подарувати кілька ящиків зібраного ним гербарія!

Гротто-Слєпіковський брав участь у заходах місцевого українського товариства «Просвіта». Так, 28 вересня 1914 року Катеринославське українське літературно-артистичне товариство «Просвіта» проводило у залі міської управи (нині заклад з довжелезною назвою – Дніпровський фаховий мистецько-художній коледж культури на проспекті Д. Яворницького, 47) український благодійний концерт. На ньому акомпанували А.Б. Гротто-Слєпиковський і Р.П. Коломойцева. Виступав хор під керівництвом регента М. Іванова.

Володимир Малама

Володимир Володимирович Малама (1872–1935) після свого батька обирався останнім катеринославським повітовим ватажком дворянства (1902–1917). Мав землі в Одарівці сучасного Кам'янського району, де мальовничий став і занедбаний парк нагадують про минулі часи.

1893-го Малама закінчив престижний Олександрівський імператорський ліцей. У 1909 році йому надано придворне звання камер-юнкера. Його мати Віра була з роду Синельникових. У її домашній колекції в Микільському-на-Дніпрі було повно предметів старовини – від екіпажів часів Катерини ІІ до предметів, що колись належали гетьману Данилу Апостолу, нащадком якого була Віра Малама.

Володимир Малама свого часу виконував обов'язки губернського ватажка дворянства (коли князь Микола Урусов перебував у діючій армії в часи Першої світової). Після більшовицького перевороту В. Малама емігрував із рідними до Угорщини, де став особистим другом угорського диктатора, адмірала Міклоша Хорті. В. Малама помер 1935-го в Ніцці.

Один відомий нам музичний твір Володимира Малами прикрасив блискучий дворянський бал, влаштований у Потьомкінському палаці 23 січня 1911 року. Його давали повітові очільники дворянства на честь губернського ватажка князя Миколи Урусова, знову обраного на високу посаду. Старовинні зали палацу «князя Тавриди» (нині Палац студентів університету) з їхнім оздобленням і архітектурою, витриманими в строгому стилі, наповнилися до одинадцятої години вечора парадно одягненою численною публікою, і блискучі світлі туалети дам гарно виділялися на темному тлі фраків і мундирів чоловіків.

Розпорядники балу, зустрічаючи жінок при вході до головного залу, підносили їм бутоньєрки з живих квітів. Близько 11-ї години вечора, коли прибув князь М.П. Урусов, оркестр 34-ї артилерійської бригади під керівництвом О.Х. Векслер-Стрижевського, заграв зустрічний марш (Олександр Харитонович Векслер-Стрижевський – виконавець на духових інструментах, капельмейстер, викладач, композитор. Створив музику до фільму Данила Сахненка «Запорозька Січ»).

Потім на балі настала черга полонезу, який відкрили князь М.П. Урусов і дружина губернатора В.Ф. Якуніна (в першій парі) і губернатор В.В. Якунін з княгинею В.Г. Урусовою. Після закінчення полонезу почався вальс, потім до пів на третю ночі танцювали вальс, кадриль і мазурку. Дириґував переважно інженер Олександр Федорович Булацель (1873–1925). Цей дворянин на той час очолював комісію з технічної та професійної освіти при місцевому відділенні Імператорського російського технічного товариства. Пізніше став начальником будівництва Мерефо-Херсонської залізниці. Громадянська війна закинула Олександра Булацеля разом із родиною до Криму, де він обіймав видатну посаду в уряді барона Врангеля і звідти емігрував закордон. Жив і помер у передмісті Парижа.

Однак повернімося до дворянського балу. Крім окремого буфету з солодким, фруктами та чаєм для дам, було відкрито інший буфет із шампанським. Коли закінчилася мазурка, гості були запрошені до витончено декорованих живими пальмами столів на вечерю, що тривала до 4 години ночі. Під час вечері оркестр виконав серед дюжини творів Petite Valse (маленький вальс) катеринославського повітового ватажка дворянства Володимира Володимировича Малами. Бал закінчився лише близько 6-ї години ранку.

Сергій Лаппо-Данилевський

Сергій Сергійович Лаппо-Данилевський (1868–1957) народився в батьківському маєтку Удачне Верхньодніпровського повіту. Він був син таврійського віце-губернатора Сергія Олександровича Лаппо-Данилевського та брат історика, академіка Олександра Сергійовича Лаппо-Данилевського.

Сергій Сергійович відомий як математик, композитор і піаніст. Закінчив у 1888 році ту саму Сімферопольську чоловічу казенну гімназію, що і його старший брат Олександр, і вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Навчання закінчив у 1894 р. з дипломом другого ступеня. А ще він збирався складати в серпні 1890 року іспит до Інституту інженерів шляхів сполучення і, мабуть, відвідував там заняття, не залишаючи основного місця навчання. 12 лютого 1896 р. Сергій Сергійович направлений на службу у Відділ земельних поліпшень Міністерства землеробства, з зарахуванням до нього. У перші роки студентства він винаймав квартиру разом зі старшим братом (за адресою: Митнінська набережна, буд. 13, кв. 6), який поручився за його благонадійність у листі на ім'я ректора:

«Ваше Превосходительство, Пане ректоре, ручаюсь у тому, що брат мій Сергій Сергійович житиме у мене в Петербурзі (по Митнинскій наб., буд. 13) і готовий відповідати за його благонадійність та у виконанні ним обов'язків кожного сумлінного студента. О. Лаппо-Данилевський. 26 липня 1888».

У листі М.С. Гревс від жовтня 1890 р. Олександр Сергійович згадав спільні заняття братів математикою, які йому хотілося відновити:

«Я іноді відчуваю таку страшну спрагу знання, так пристрасно хотілося б зайнятися й іншими науками, як сидіти однією історії, а тим часом на кожному кроці доводиться переконуватися у своєму безсиллі і неможливістю всім оволодіти. Я припускаю знову з братом зайнятися трохи математикою вечорами за чаєм».

Сергій Сергійович розпочав службу з Міністерства землеробства та державного майна, проте великої кар'єри не зробив – у середині 1910-х він вийшов у відставку у чині надвірного радника. Шлюб із Надією Олександрівною Люткевич, романісткою та співачкою, укладений у 1898 році, не був щасливий – у першій половині 1910-х подружжя роз'їхалося. Двоє дітей, син і дочка, вирушили за матір'ю на еміграцію до Франції.

У 1900-х роках Сергій Сергійович почав публікувати романси на вірші І. Буніна, М. Лермонтова, Д. Ратгауза, О. Толстого, І. Тургенєва, Ф. Тютчева, А. Фета, О. Яхонтова та інших поетів. Пізніше він писав також церковну музику. У 1910-х певний час був товаришем (заступником) голови музично-мистецького товариства ім. М. Глінки у Петербурзі. Судячи з усього, саме Сергій Сергійович (а не його брат) очолив засідання у складі 144 учасників, на якому вони ухвалили організувати «Спілку музичних діячів Петрограда» та сформулювали програму цієї спільноти. Із дружиною та дітьми Сергій Сергійович проживав на вул. Шпалерній, б. 8. В адресній книзі Санкт-Петербурга на 1912 р. з'являється його нова окрема адреса: Велика Пушкарська вул., 61133. 28 лютого 1914 р. Сергій Сергійович придбав прибутковий будинок у кронштадтської міщанки Ривки Шмерко на Петроградській стороні Петербургу.

Після революції Сергій Сергійович оселився на дачі в Куоккалі (Фінляндія), що, мабуть, йому належала. Він очолив церковний хор тутешньої церкви, з яким часто влаштовував цілком світські концерти, акомпануючи виконанню арій із популярних опер на фортепіано. Сергій Сергійович входив до найближчого оточення Іллі Рєпіна, який відгукнувся про нього у листі до Є.П. Тарханової-Антокольської від 29 жовтня 1929:

«У нас все так само, по середах бувають сусіди і практикується читання нової літератури. Читали Буніна – "Родина Арсеньєвих" (sic!). Дуже цікава повість. Сергій Сергійович Лаппо-Данилевський – чудовий читець. Взагалі мені останніми днями дуже щастить у добрих спонуканнях моїх друзів: так надмірно мене хвалили і прославляли мої скромні подвиги в мистецтві».

В еміграції наш земляк викладав приватно музику, а також математику в російській школі в Терійоках. У зв'язку з початком радянсько-фінської війни в 1939 р. він був евакуйований в Лусі «у колишній Санкт-Міхельській губернії» неподалік Хейноли (його цінний архів і бібліотека при цьому були кинуті та загинули); пізніше переселився до Гельсінкі, де жив приватними уроками. Його підтримували колишні учасники куоккальського хору. Помер у столиці Фінляндії Гельсінкі.

Андрій Ілляшенко

Андрій Степанович Ілляшенко (1884–1954) – шляхтич Новомосковського повіту, церковний композитор, автор романсів на вірші російських поетів.

Відомий як музичний критик і композитор російського зарубіжжя. У всіх довідниках, починаючи з «Малоросійського родоводу» В. Модзалевського, зазначено, що народився Андрій Степанович 27 квітня 1884 року в Санкт-Петербурзі.

Багато часу Андрій проводив в Панасівці Новомосковського повіту нашої губернії. Особливо був захоплений величчю збудованої дідом місцевої Андріє-Марфинської церкви. Його дід Андрій Ілляшенко не дочекався народження першого онука Андрія та помер лише за чотири місяці до появи онука на світ.

Андрій-молодший став 1905-го випускником елітарного навчального закладу – Імператорського Олександрівського ліцею в Петербурзі. З 23 травня 1905 р., тобто з перших днів заснування Державної думи, служив у редакторському відділі її канцелярії. Схоже, його служба тривала до 1911 року.

Уже 1905 року у Петербурзі музичний магазин А. Як на Невському проспекті видає перший збірник 21-річного композитора «Романси для співу з акомпанементом фортепіано». На виданні не вказано рік виходу, але є така підказка: «Дозволено цензурою. СПб, 4 травня 1905 р.». У збірці вміщено чотири романси – «В'язень» на слова О. Пушкіна, «Стара пісня» на слова О. Кольцова, «Місячна безмовність» на слова К. Бальмонта і «Раз і не раз» на слова А. Соловйова.

Майже всі романси Андрія Степановича мали посвяти. Наприклад, «Стара пісня» присвячувалася Наталії Остроградській, колишній сусідці поміщиків Ілляшенків. Старша із сестер Зоя Остроградська (народилася 18 грудня 1880 року) стала пізніше дружиною Андрія Ілляшенка.

А «В'язня» на слова Пушкіна композитор присвятив М.В. Фон-дер-Лауніц. Марія Володимирівна (1886–1959) – дочка генерал-майора Володимира Федоровича фон дер Лауніца (1855–1906), колишнього харківського повітового маршалка дворянства, потім він – архангельський віце-губернатор, з 1902 тамбовський губернатор, в 1905–1906 – градоначальник Санкт-Петербурга. Сім'я Ілляшенків була добре знайома із фон дер Лауніцами по Харкову.

1911 року в Лейпцигу надруковано збірку Андрія Ілляшенка «Три частини» з трьох творів для піаніно (Trois morceaux pour piano par A. Jlliachenko). Один із творів 27-річний автор присвятив мадемуазель Софії Осоргіній, друге – М. Зубовій, третє – ще одній знайомій Г. Чичеріній.

Романс Андрія Ілляшенка «Раз і не раз» на слова А.В. Соловйова («Вона в сяйві дивовижних очей з посмішкою говорила: «Не раз кохала я, не раз, але тільки розлюбила…») присвячений пам'яті того ж А. В. Соловйова.

Інші пісні були покладені Андрієм Ілляшенком на слова Олексія Толстого «Грядой клубится белою…», Миколи Некрасова «Молоді», Дмитра Мережковського «Пойду, млада, тишком-лужком» (з трилогії «Христос і Антихрист»), Олексія Кольцова «Светит солнышко».

До цього місця!

Музичну освіту Андрій Ілляшенко здобув у Санкт-Петербурзькій консерваторії, де навчався у Олексія Петрова, Артура Лемби та Максиміліана Штейнберга. У цей час він виступає як музичний критик. У 1910–1914 роках його рецензії друкуються на сторінках «Русской музыкальной газеты». Оскільки кореспондентові цього видання, Андрію Ілляшенку пощастило бути присутнім на першому виконанні Восьмої симфонії видатного австрійського композитора Густава Малера у Мюнхені 12 та 13 вересня 1910 року. Ось якими словами закінчив він свою рецензію «Восьма симфонія Густава Малера»: «…Це було свято, можливо, свято швидше не музики, а звуку, але звуку потужного, красивого, яскравого і радісного». У лютому 1914-го виходить стаття Андрія Ілляшенка «Про «Весну священну» Стравінського».

Андрій Ілляшенко писав не лише церковні, але й світські твори. У 1912 році фірмою П. Юргенсона видано його піснеспіви з Літургії св. Іоанна Златоуста, присвячені Андріє-Марфінській церкві села Панасівки. У тому ж видавництві Юргенсона вийшла збірка, що містить вісім його романсів.

Андрій Ілляшенко відбув військову службу у лейб-гвардії Драгунському полку. Мав цивільний чин колезького асесора. І продовжив сімейні традиції у земстві. 20 серпня 1909 року, як і батько, обраний новомосковським повітовим земським гласним. У тому ж році Андрія Степановича обрано до членів комітету з сприяння новоствореним хуторським господарствам у повіті.

1913 року у почесні світові судді одночасно обрано Степана Андрійовича Ілляшенка та його сина Андрія Степановича. 1915-го останній мав чин надвірного радника.

Під час Першої світової війни Андрій Ілляшенко опинився в загоні Червоного Хреста чинної армії. У двох виданих на еміграції довідниках про ліцеїстів робиться таке уточнення: «під час Великої війни (Першої світової) був помічником Головноуповноваженого Червоного Хреста при арміях Румунського фронту та Чорного моря». Головноуповноваженим Червоного Хреста на цій ділянці був на той час катеринославський губернський очільник дворянства князь Микола Урусов (1863–1918). Тож під керівництвом князя 30-річний Андрій Ілляшенко і розпочав свою службу у роки Першої світової.

Оскільки Андрій був помічник Головноуповноваженого Червоного Хреста при арміях Румунського фронту, а мати його була румункою, то логічно припустити, що Ілляшенко в цей час, як і раніше, навідувалися до свого бессарабського маєтку. Від Одеси це зовсім недалеко. Командирували його під час війни й до Греції.

Зі спогадів Михайла Осоргіна:

«Згодом до нас приїхав Андрій Ілляшенко, він був до того відряджений Червоним Хрестом на фронт у Салоніки, щоб ознайомитися зі становищем у союзних арміях, і розповів нам зі слів учасників, як було здійснено десантні дії союзників і до чого вони привели…»

За громадянської війни, 1919 року Андрій Ілляшенко опинився в Таганрозі, 1922-го – у Кишиніві, потім виїхав на еміграцію. З 1923 року Андрій Ілляшенко жив у Брюсселі (Бельгія), повністю присвятивши себе музичній творчості. Викладав у Брюссельській консерваторії, а також два роки у консерваторії Торонто (Канада). Писав оркестрову та кантатно-ораторіальну музику, робив обробки мелодій російських народних пісень і танців і одночасно продовжував писати церковні піснеспіви. Його сюїтою античних танців багато разів дириґували Л. Стоковський у Філадельфії та В. Колар у Детройті. Сюїта також була поставлена у Королівській опері в Антверпені. Крім того, Ілляшенко написав музичні твори для органу, кілька балетів і прелюдій для роялю. До 250-річчя заснування С.-Петербурга (1953) на прохання генерала Олексія Архангельського та графа Петра Апраксіна написав кантату «Мідний вершник». Відсилаючи ноти цієї кантати у США, Андрій Степанович писав братові Володимиру, що тільки петербуржцям зрозумілий весь потаємний зміст «Мідного вершника» як символу Петербургу.

Музика композитора нерідко лунала по радіо. Американський тижневик «Тайм» 21 березня 1932 року у рубриці «Музика» розмістив статтю «У Росії і поза нею». Ось що в ній, зокрема, писалося:

«У Філадельфії, в Манхеттені та по радіо, дириґент Леопольд Стоковський та його Філадельфійський оркестр виконали минулого тижня цілком російські програми. Стравінський, Скрябін, Прокоф'єв та Мусоргський – композитори нині зручні для будь-якої концертної програми у США. Але поряд із ними Стоковський представив двох незнайомців: Сергія Никифоровича Василенка та А.С. Ілляшенка… Диптих Ілляшенка «Монгол» безладно відбив відступ воїнів із супроводу померлого Чингісхана, їхню підготовку до наступного бою».

У Бельгії твори земляка неодноразово виконували симфонічні оркестри, зокрема, оркестри Королівської опери та Національного радіо. У паризькому видавництві М. Сенара було випущено три піснеспіви Ілляшенка для віолончелі з фортепіано та два танці у формі варіацій для фортепіано.

У Брюсселі Андрій Ілляшенко разом із сином Едуарда Направника, композитора та колишнього дириґента Маріїнського театру, – Володимиром Едуардовичем Направником (1869–1948) створив Російське музичне товариство, що складалося в основному з представників еміграції. Володимир Направник був багаторічний секретар товариства.

Найбільш відомі Ілляшенкові твори – «Античні танці», «Незайманий ліс». У вересні 1938 року у брюссельському театрі «Де ла Монне» ( De la Monnaie ) з його музикою відомим режисером російського зарубіжжя Миколою Євреїновим (1879–1953) поставлено балет «По Бессарабії». Як зазначала у своїх спогадах дружина режисера, сцени з життя циган, що кочують по Бессарабії, відтворювалися на фольклорній основі.

Помер Андрій Степанович Ілляшенко 12 листопада 1954 року у Брюсселі у злиднях, похований на цвинтарі Юкль у Брюсселі.

До своєї смерті в липні 2022 року його могилу доглядала графиня Марія Миколаївна Апраксіна (уроджена Котляревська). Вона й розповіла мені про Андрія Степановича під час нашого листування в 2016 році , під час моєї роботи над книжкою «Панасівські фрески», де я розповів про братів Ілляшенків – композитора Андрія і поета Володимира, надіслала для публікації двійко листів Андрія до неї. Батько Марії Апраксіної Микола Котляревський був особистим секретарем барона Врангеля та приятелем Андрія Ілляшенка. Раз на тиждень Ілляшенко обідав у Котляревських та навчав їхню доньку Марію музиці.

Після виходу книжки (2019) я зміг переслати її Марії Миколаївні до Брюсселя через її сина П’єра Апраксіна, заступника глави делегації Міжнародного комітету Червоного хреста. Він деякий час працював у Києві.