Дев'ятнін Володимир Васильович
Володимир Дев'ятнін, піонер української анімації

Тим, хто легко забуває, легше скласти життєвий іспит.

 Станіслав Єжи Лец

Що робив у Кам’янському один із засновників сто років тому українського анімаційного кіно Володимир Дев’ятнін? На жаль, він нині вважається забутим митцем. Мабуть, мало хто згадає, що у Кам'янському після до і після Другої світової війни жив і творив та тихо помер поет срібного віку і художник Володимир Васильович Дев’ятнін (1891–1964). Людина, різнобічно обдарована, він потрапив до числа засновників української мультиплікації!

Незвичайний тато

Батько його був шляхетського походження, але на хліб заробляв як учитель латини та російської літератури в одній віленській гімназії. Василь Миколайович Дев'ятнін (1862–1938) був поет і перекладач мовою есперанто. Цією мовою він писав і власні оригінальні твори. Також наважився здійснити переклад мовою есперанто такого великого й величного твору як шекспірівський «Отелло». Ним же уперше також перетлумачені «Борис Годунов», «Полтава», «Руслан та Людмила» Пушкіна. Коли 1903 року творець мови есперанто варшавський лікар Людвік Заменгоф видав солідну «Хрестоматію» з 70 поемами, він включив туди й переклади Дев’ятніна-старшого.

На VII Всесвітньому конгресі есперантистів в Антверпені в 1911 році Василь Дев'ятнін удостоюється першої премії в літературному конкурсі за твір «Нарцис», написаний в оригіналі на есперанто.

У Парижі Дев'ятнін створює гурток есперантистів любителів драматичного мистецтва Zamenhofa Artista Adeptaro. На ювілейний конгрес 1912 року, який проводитиметься у Кракові, Василь Миколайович здійснив пішу подорож. Перед тим, як покинути Париж, Дев'ятнін поділився своєю пропозицією з місцевими есперантистами, які підняли на сміх цю ідею. Але переконавшись, що Дев'ятнін не збирається відступати, йому допомогли з інформаційним супроводом. У місцевих газетах з'явилися статті зі сенсаційним повідомленням, що група есперантистів збирається пішки дійти до Кракова, де відбудеться VIII Всесвітній конгрес есперантистів.

Василь Дев'ятнін і турецький есперантист Романо, відвідавши Мюнхен, знайомляться там із банкіром Шюлером. Той задумав побудувати на околицях Мюнхена «Місто-парк Есперанто». На цьому ж конгресі була інсценована комедія А. Чехова «Ведмідь» у перекладі Дев'ятніна.

1912 року видається грамплатівка із записаними творами Заменгофа «Молитва під зеленим прапором» та віршем Дев'ятніна «Біла вуаль». Того ж року Паризьке видавниче товариство есперантистів випустило 12-сторінкову поему Тараса Шевченка «Катерина», перекладену з української мови Василем Дев'ятніним. Грамплатівка та поема вийшли без прямої участі Василя Миколайовича, позаяк він у 1912–1914 роках працював над виконанням проєкту «Місто-парк Есперанто». Але після смерті банкіра його спадкоємці згорнули проєкт.

До речі, рідкісне видання «Катерини» мовою есперанто ювілейного для Кобзаря 1939 року придбав український бібліограф і колекціонер Юрій Меженко, який тоді жив у Ленінграді. Про це сповістила читачів 28 лютого 1939 року київська «Літературна газета». Про перекладача сказано там «якийсь В.Н. Девятнін…»

У 1914 році Василь Миколайович поїхав до Лейпцига, де розташовувався Саксонський інститут есперанто. Там він написав дуже важливий підручник «Есперанта Афіксаро» («Есперантські суфікси та приставки»). З Лейпцига Дев'ятнін та інші есперантисти поїздом рушили до Парижа на X Світовий конгрес есперантистів 1914 року, але через Першу світову війну німці зупинили їх на кордоні з Францією. Дев'ятніна, який був російським підданим, заарештували і відправили до табору для військовополонених у Траунштайні під Мюнхеном. Там він провів чотири роки, поширював мову есперанто, викладаючи її військовополоненим і молодшим чинам німецької армії. За це, за словами Вікіпедії, він користувався маленькими пільгами: мав мебльовану кімнату, вільну перепустку і отримував місячну платню!

1918-го, після Першої світової війни Дев'ятніна відправлено до Петрограда. Там він дістає посаду викладача в сирітському будинку, а згодом стає головою педагогічної ради. У Петрограді Дев'ятнін перебував аж до 1922 року. Вікіпедія російською мовою замовчує переїзд старшого Дев’ятніна до Києва. А в україномовній Вікіпедії статті про нього взагалі немає. Ось що писала київська «Пролетарская правда» 15 лютого 1924 року про вечір есперанто в управлінні Південно-Західної залізниці.

У цей же час у Києві жив і старший син Василя Володимир Девятнін, який друкувався в тій же газеті з рецензіями, в яких писав про художні виставки.

Василь Дев'ятнін помер у 1938 році в Гаграх (Абхазія), ймовірно, від зараження крові. Його могила досі не знайдена. Василь Миколайович мав троє дітей. Старший син – художник Володимир Васильович народився у 1891 р. і помер у Дніпродзержинську, Другий син – Василь Васильович Дев'ятнін народився 24 квітня 1894 р. у Вільно. 1930 р. заарештований органами ОГПУ, а 1936 р., після відбуття терміну, не повернувся до Києва, а оселився в Бердянську, разом зі своєю дружиною Ганною Рувимівною Заславською. За часів Другої світової  війни Василь Васильович, колишній штабс-капітан царської та денікінської армій, попри те, що був віце-губернатор Бердянська, розстріляний нацистами разом із дружиною та іншими євреями, орієнтовно в березні-травні 1942 р. До речі, Василь Васильович був не просто розстріляний, а сам пішов з Ганною Рувимівною на розстріл, з доброї волі (це нагадує вчинок Михайла Теліги).

Про третього Василевого сина невідомо практично нічого. Знаємо лише, що він захоплювався театром (був актором) і в 1917 р. пішов із мандрівною трупою Росією на гастролі (дані є, швидше за все, у Вільнюсі).

Онук Василя Дев'ятніна – Дмитро Григорович Кравченко, директор Києво-Печерського ліцею № 171, кандидат філософських наук, Заслужений працівник освіти України.

«Все життя продовжував писати вірші»

Тож синові віршувальника Володимирові нічого не залишалось, як пробувати і себе на поетичній ниві. У 1912–14 роках він навчався в Московському училищі живопису та скульптури (викладач Костянтин Коровін).

…8 жовтня 1921 року в Новочеркаську проводився «поезовечір», про який повідомлялося:

«Вечір присвячувався пам'яті Олександра Блока. Доповідь про творчість Блока зробив голова Новочеркаського відділення Спілки поетів Володимир Васильович Дев'ятнін, поет та художник. Згодом він переїхав до Дніпродзержинська, але все життя продовжував писати вірші», – читаємо в «Новому журналі» (1996), що виходив в Америці.

Поет Георгій Дешкін (1891–1963) був земляк Дев'ятніна: обидва народилися у Вільні (Вільнюсі), були однолітки, стали поетами, захоплювалися есперанто, та й пішли з життя майже в один час (тільки Дешкін не уникнув репресій). Георгій Федорович писав із Москви 25 травня 1924 р. А.П. Дехтерєву про свого екстравагантного приятеля так:

«Вова Дев'ятнін із двома дружинами та двома дочками (а тепер, можливо, їх ще більше) живе, як і раніше, у Новочеркаську. Він був спочатку завідувач художніх майстерень, потім чимось із військового відомства, а тепер читає лекції з літератури в Донському Інституті Народної Освіти. У 1921 р. я був у нього в Новочеркаську, а через деякий час він близько двох тижнів прожив у мене. Трохи схуд, але загалом той самий».

У наступному листі від 22 червня Дешкін додав:

«Що написати про Вову? На жаль, і з ним у мене з 1922 року урвався будь-який зв'язок, тому який він зараз – не знаю. На 1921–22 рр. він мені не сподобався – аж надто в ньому виперла матеріальна сторона, як у багатьох в той голодний час (себе я теж не виключаю). А Ользі Андріївні (дружині художника), звичайно, було дуже боляче бачити цю зміну у Вові, і вона страждала від зміни та зради. Я просив Мануйлову (Ольга Володимирівна Мануйлова, дружина О. С. Мануйлова, професора – Авт.), якій кілька днів тому послав листівку з твоєю адресою, повідомити мені точну адресу Вовину. Якщо отримаю, повідомлю його тобі, і ти сам спишись із ним. Він багато писав ці роки, ще більше малював і у свій час був навіть завідувачем Художньої майстерні в Новочеркаську, а одну його картину (автопортрет у лицарському одязі перед замком) я на власні очі бачив у Новочеркаському музеї».

Примірник поеми Дев'ятніна «Смута» («Поеми наших днів») без позначення місця видання та з датою «1919», на правах рукопису видано тиражем 200 примірників. Років десять тому книжечку можна було купити і на книжковому аукціоні… Несучи на собі безперечний відбиток знакової поеми Блока «Дванадцять», вона відкривається епіграфами з Тютчева – «Блаженний, хто відвідав цей світ…» та «Умом Россію не понять…».

Поліметрична поема складалася з 15 розділів. Окремі були присвячені Миколі II, вождям Володимиру Леніну і Леву Троцькому (з епіграфом з Шекспіра «Коханці, божевільні і поети – з однієї уяви злиті»). Інші главки присвячені героям дня Корнілову, Денікіну, Колчаку. Наступні розділи – про спекулянтів, катів, китайців, латишів... На обкладинці новочеркаської збірки поезій Павла Казмічова в 1919 р. анонсувалась ще одна книга В. Дев'ятніна «Аркан».

Отже, художник-графік, режисер, аніматор Володимир Дев'ятнін навчався у Москві, згодом працював у театрах Росії та України (останнє місце роботи – Дніпродзержинський драматичний театр), а також на кінофабриці ВУФКУ.

Літописець мистецького життя Києва

Оскільки Георгій Дешкін урвав 1922 року зв’язок з Дев’ятніним, він не міг знати, що той 1924 року вже жив у Києві (як і його батько-есперантист) і виступав у ролі рецензента «Пролетарской правды» з питань художнього життя. 10 лютого 1924-го відкрилася загальноміська виставка київських художників. Називалася вона незграбно й кострубато, в дусі часу – «организованная секцией ИЗО Киевского губотдела Всерабиса первая производственная выставка ИЗО». Виставка відкрилася в актовій залі ВІНО (колишньому університеті) по вулиці Короленка, 58. Виставка була влаштована за професійним принципом і охоплювала всі тогочасні мистецькі угруповання Києва.

Дев’ятнін добре володів і пензлем, і пером. Спершу він 14 лютого 1924 подав докладний опис всього представленого на виставці. А потім відгукнувся рецензією на вернісаж, надрукованою 27 лютого 1924 року. Цим разом зупинився на трьох талановитих угрупованнях – Межигірському творчому колективі, єврейській Культур-лізі та на майстерні скульптора Євгена Сагайдачного (1886–1961). Сагайдачний – відомий український художник, театральний декоратор, скульптор, педагог, етнограф і колекціонер. Один із перших викладачів Межигірського керамічного технікуму.

«Найважче буде охарактеризувати роботу майстерні Сагайдачного. Про скульптуру взагалі, а в умовах поточної дійсності особливо, важко говорити принципово-планово. Тут доводиться переносити питання або на ґрунт чисто технічних досягнень, чистої майстерності, або ставити його в дуже широкому масштабі. Поки що скажемо, що по лінії чистого (не виробничого) мистецтва майстерня Сагайдачного – явище, безперечно, дуже велике, що яскраво виділяється із сірої маси фону виставки ІЗО.

Мініатюрні дерев'яні статуетки і групи Сагайдачного, і Панасюка – цікаві, і як безперечна спроба влаштуватися на побуті, пройшовши через примітив (дерево негрів, етруська ваза), і як чисто формальне оволодіння матеріалом та накопичення майстерності та технічної віртуозності.

Підійти до побуту впритул майстерні Сагайдачного поки що не вдалося (хоча дані до оформлення сільського побуту є й дуже промовисті), але володіти матеріалом майстерня вміє чудово, і до віртуозності міцного та розумного різця Сагайдачного залишився невеликий крок.

Але однієї майстерності мало, т. Сагайдачний! Чому б вам не стати на виробничу лінію? Які чудові агіт-іграшки, що ілюструють трудові процеси села та міста могли б ви відпрацювати у дереві та глині, які розумні посібники з етнографії та українознавства могли б вийти з вашої майстерні!

Над цим варто замислитись, варто пошукати методів та створити форми.

Ми переконалися, що майстерня т. Сагайдачного вміє працювати, нехай вона попрацює і на наступній черговій виставці дасть нам на 100 відс. виконану виробничу програму». («Пролетарская правда», Київ, 27 лютого 1924).

Оглядово пишучи про Культур-Лігу, Володимир Дев’ятнін ємко охарактеризував доробок організації, заснованої в Києві. І саме Київ відігравав провідну роль в діяльності Культур-Ліґи, що проіснувала від 1918 до 1924 року. В багатьох містах і містечках України утворилися відділення цієї організації. Досить згадати імена митців-членів художньої секції Культур-Ліґи: Марк Шагал, Ель (Елієзер) Лисицький, Давид Гофштейн, Перец Маркіш, Марк Епштейн, Натан Альтман та інші всесвітньо відомі діячі культури. «Культур-Ліґа» діяла в Києві, Москві, Варшаві, Вітебську – містах, в яких на той час єврейське життя було найбільш цікавим та інтенсивним. Як не дивно розквіт «Культур-Ліґи» припав на 1920-ті – несприятливий час для творчості. Книги публікувалися на поганому папері, виставок практично не було. Лише згодом роботи митців оцінили як шедеври, а лічені книги, що збереглися, стали раритетами. Таким чином, Дев’ятнін напише про це явище перед самим його закриттям більшовиками. І це збільшує вартість цього тексту.

Репортаж сторічної давнини

За два з половиною місяці В. Дев’ятнін вирішив окремим докладним репортажем розповісти про київську Культур-Лігу та школу при ній, що нею керував відомий художник Марко Епштейн (1899–1949). Тоді ліга знаходилася за адресою: Маріїнсько-Благовіщенська, 44 (нині вулиця Саксаганського).Талановита, соковита розповідь вийшла у В. Дев’ятніна. Художники добре володіють пензлем, але рідко – й словом. Тут поєднання одного й другого.

«У Культур-лізі

Обдертий старий будинок. Скромна вивіска.

Насамперед – друкарня. Тепер – осередок культури. Другий поверх – майстерня.

Група працюючих. Студіюють простий натюрморт.

Завдання – знайти форму, передати матеріал.

Кучерявому чорноокому хлопчикові: «Скільки вам років, товаришу?»

Гордо: «П'ятнадцять!»

Спраглі пізнавати очі. Пошарпане пальтечко. Худенький, кволий, але сильний.

Такі всі – хлопчики та дівчатка. Атмосфера свідомого міцного навчання, наполегливої праці, невтомної спраги зробити річ.

Холодно…

Пояснюють: Взимку топили. Тепер опалювальний період закінчено. Нема дров. Мерзнуть руки. Нічого. Працювати можна. Працюємо!

Оглядаюся. На одній зі стін – мальовничий барельєф: швець за роботою. Зроблено з нічого – шматки ганчір'я, старий стоптаний черевик, фанера, охра, сажа, написано прямо на стіні.

Переконливо, сильно, типово.

Це зрозуміє всякий.

Показують малюнки. Тут усі вміють малювати. Тепер – це не рідкість Жодної плутанини. Деталі опущені. Розуміють об'єм, відчувають форму. Суворо і просто будують лінію. Оперують на площині свідомо та ощадливо.

Керівник тов. Енштейн пояснює: «Всі – робітничий молодняк. З дитбудинків, із будинків юнацтва. Приходять сюди незайманими. Приносять із собою непочаті сили, великі можливості. Боюся нав'язати будь-що від себе... заглушити перші паростки самобутності. З максимальною обережністю підходжу до навчання. Даю технічні знання, професійні навички. Навчаєш сам. Важка, але цікава, захоплююча робота».

Опускаємося до музею Ліги.

Декілька кімнат. Потрібен ремонт.

У першій кімнаті – гарний Брейгель. Шматок Пікассо. Екстер (дуже непогана річ). Друга кімната – прекрасні японці. У перший момент розбігаються очі. Багатий матеріал дещо обтяжує думку.

Далі – роботи власне Ліги.

Скульптура, живопис. Шматки побуту, натюрморт, краєвид. Але що зупиняє увагу, що змушує задуматися – це непідробна свіжість, поглиблене вивчення, серйозне шукання і боязке, ще, але вже помітне накопичення майстерності: намічається і визначається школа. Це проходить перед очима великий творчий процес. Від перших, дитячих, які захоплюють якоюсь своєрідною романтикою рідного куточка, дослідів, через студійне, трохи сухе опрацювання натури, до невпевненої, але вже індивідуальної, по-своєму відчутної композиції, прокладає свій шлях Ліга. Дитячі роботи – все у спогадах рідного покинутого гнізда. Провінційний інтер'єр ремісника, школа, старий ребе, мати... Вулиця, нехитрий краєвид.

Все яскраво, насичене кольором та дитячою, такою серйозною, такою своєрідною думкою.

Побут бідноти, підвалів, напівзотлілих хат – це минуле, миле минуле, із забутою материнською ласкою, з першими іграми, з міцними прихильностями... і, поряд, величезне місто: багатоповерхові будинки йдуть у далечінь; машинізація, трам. Тут і метушливий натовп роззяв, і монументальний міліціонер і бравий червоноармієць, і залізні строфи вивісок.

Переломний момент, розумний для соціолога-дослідника, привабливий для художника, невичерпний для психолога. Чарівний примітив, гостра спостережливість, невпевнена, чітка лінія, що вібрує. Глибоке, чисте джерело справжньої творчості. І потім, крок за кроком, удосконалення прийомів, накопичення знань, виховання майстерності.

Від кольору до тону, від неприборканої розкоші дитячих фантазій – до суворої економічної побудови композиції, від безформних барвистих видінь – до оволодіння лаконічною формою – аж до конструкції для вуличного дійства, ось що бачиш у музеї Ліги.

Тов. Епштейн пояснює: «На жаль, це далеко не все. Більша і найкраща частина – відправлена до Америки, там виставка».

Дивно... Америка бачитиме і знатиме Лігу, – ми, кияни, її не бачимо і не знаємо.

Це глибокий провінціалізм, неприпустиме, потворне явище.

Тихо, скромно робиться велика потрібна справа, – всі проходять повз...

Більше уваги осередкам та розсадникам культури.

Потрібно знати такі організації, як Ліга!

Потрібно допомагати їм правильно розвиватися, рости, міцніти. Потрібно створювати для них матеріальну базу, поліпшувати ті об'єктивні умови, якими зумовлена їхня ідеологічна та практична робота.

Це наш громадянський обов'язок.

Так багато розмов про пролетарське мистецтво, а Ліга – саме той осередок, де виховуються кадри майбутніх майстрів-художників, із самої гущі пролетаріату, – для нас ще невідомість.

Таке становище має бути зжите, як абсолютно неприпустиме на сьомому році існування нашої Робітничо-Селянської Республіки! В. Дев'ятнін». («Пролетарская правда», Київ. 7 травня 1924).

Робота в кіно

Шипить кіно. Вертить «кінок»,
Вертить, вертить, стрекоче…
– Оце воно, оце воно!.. –
І виїдає полотно
В юрби голодні очі…

Іван Багряний

Володимир Дев’ятнін уважається одним із піонерів української анімації. У 1927–1930 pp. публікував статті та ілюстрації в українському журналі «Кіно». Так, він 1930 року друкує рецензію на фільм Миколи Шпиковського (1897–1977) «Хліб». З проголошенням партією курсу колективізації та індустріалізації, перед режисерами постало завдання створення ідеологічних стрічок на задані теми. Таким чином виходить одна з найкращих робіт режисера Шпиковського – стрічка «Хліб». На основі простого сценарію режисерові вдалося зняти авангардний і високомистецький фільм.

У відгуку критика Дев’ятніна весь час йде покликання на досвід Довженка, на ту планку, яку він високо підняв в українському кіномистецтві:

«Хліб» не потрясає як «Арсенал». Він тільки співає те, про що співається та треба співати сьогодні.

Він зміцнює та художньо асимілює здобутки піонерів. Він культивує, вирощує молоді паростки нашої кінематографії. В цьому його серйозна місія та велике, потрібне зараз культурне досягнення. Шпиковський не утворює школи, але він допомагає багатьом молодим культурно бачити та сприймати явища сьогоднішнього дня. Переходячи від загального до поодинокого, можна багато докинути Шпиковському. Він зробив хорошу річ, але звузив коло її впливу – це не зовсім масова річ. Простота її переросла популярну простоту. Деякі елементи її ведуть до символіки, Зауважимо: ми аж ніяк як не проти символу, як засобу, але ми проти самодовільного символу…»

Прихильна рецензія не врятувала стрічки. Фільм «Хліб» не пройшов цензури і був заборонений до показу. Як і попередній фільм Шпиковського «Шкурник»…

До того ж періоду належать і фільми Дев’ятніна – «Десять» (Десять років революції) (1927), «Українізація» (1927, у співавторстві), «Казка про Білку-чепурушку і мишку-злодюжку» (1928, аніматор), «Сам собі Робінзон» (1929, сцена). 1930 року зроблено мультиплікаційний фільм під назвою «1905 рік у сатирі та карикатурі» (режисура В. Дев’ятніна).

Маємо і зразок карикатурного мистецтва митця. У часописі «Кіно», ч. 1, січень 1929 вміщено «Веселу сторінку» з малюнками В. Дев’ятніна і текстом Зорро (псевдо). Автори обіграли тему «Кінозірка з погляду режисерів Довженка, Сесіль до Міля, Ейзенштейна та Чардиніна».

Текст до малюнка такий:

Дугаста ніжка, блиск очей,
Як фари автомобіля, –
І не один янкі не спить ночей,
Згадавши зорь Сесіль де Міля.
Довженкові ж не до таких от «штук»:
Йому дай бороду, дай селянина:
З-під кіно-пензля його рук –
Зоря – злидарська Україна.
Найгірша з копій Нарбута живе
У кінотворах ще й донині,
І не помилишся сливе,
Коли згадається тобі Чардинін.
А Айзенштейн зі всіх сузір
Обрав собі товсту бенгалку:
Мабуть, добрячий свіжий сир
Був до вподоби йому змалку.

Треба лише нагадати читачеві, що Сесіл Блаунт Деміль (англ. Cecil Blount DeMille, 1881–1959) – американський кінорежисер і продюсер, сценарист, лауреат премії «Оскар» 1952 року за кінокартину «Найвидатніше шоу світу». Протягом багатьох років кінопідприємці США вважали його еталоном кінематографічного успіху. Був одним із засновників Академії кінематографічних мистецтв та наук у США.

У Дніпрі та Кам'янському

Точної дати приїзду Дев'ятніна на Наддніпрянщину ми не знаємо. Це було певно на початку 1930-х.

На Запорізькому цвинтарі у Дніпрі спочиває народний художник України Михайло Кокін (1921–2009), якого добре пам'ятаю по його виставках у нашому художньому музеї. Виявляється, це найвідоміший у нас учень Володимира Дев'ятніна! Михайло Кокін народився у Катеринославі. Дванадцятирічним хлопчиськом 1933-го прийшов до студії Палацу піонерів, керівником якої того голодного року був Володимир Васильович. Захопившись завдяки йому живописом, 1937-го Кокін вступив до місцевого художнього училища, але закінчити його не дала війна.

На Наддніпрянщині Дев'ятнін залишив слід як художник театру. Наприкінці 1933-го артист Дніпропетровського українського театру імені Т. Шевченка Антон Хорошун як режисер поставив на сцені свого театру безсмертний витвір Миколи Гоголя – «Ревізор». Собі майбутній народний артист взяв скромну, але виразну роль Йосипа. Виставу оформили художники Дев'ятнін та Костянтинівський. За словами рецензента Б. Богданова, «Художнє оформлення зроблено непогано, але на деяких типах та сценах лежить відбиток недоробленості», – писала «Зоря» у січні 1934-го.

А у жовтні 1934 року у замітці «Над чим працюють художники Дніпропетровська» сказано дуже обтічно: «Художники Дев'ятнін, Вандаловський та Жмуль працюють над композиціями із сучасної тематики». Інша тематика тоді не заохочувалась.

1939 року Володимир Васильович виступив зі статтею «Виставка картин художника С.Я. Хаста». («Зоря», 12 червня 1939. В тексті допущено помилку. Хаста звали Яковом Соломоновичем, а в газетній статті він скрізь С.Я. Хаст).

Український радянський художник Яків Хаст (1873–1953), народжений в Бердянську і померлий в Уфі. Про те, що він у 1939–1941 роках жив у Дніпропетровську, тут ніхто не знає. Саме звідси, згідно української Вікіпедії, виїхав в евакуацію і тому помер у Башкирії. Якщо ви будете читати одночасно українську і російську версії статей у Вікіпедії про Хаста, ви подумаєте, що мова про різних людей – так багато різночитань. Тому абсолютно неясно скільки років він провів у Франції – 22 чи тільки 13. Як би там не було, Хаст дружив з Модільяні, Моне, Шагалом, іншими представниками Паризької школи, а також з Рєпіним. У 1905 році на Всесвітній виставці в Бельгії було представлено персональну виставку робіт Якова Хаста. За картину «Паризький слуга» удостоєний золотої медалі та Гран-прі. Після 1914 року був змушений повернутися до Бердянська.

«Тим прикріше, що двадцятирічний період роботи Хаста в СРСР, після повернення з Франції, дуже слабко, майже зовсім не представлений на виставці (в Дніпропетровську – Авт.), – нарікав В. Дев’ятнін. – Якщо не рахувати академічно-холодного портрета депутата Верховної Ради УРСР тов. Ізотова, кількох витончених, але ескізно нанесених на оголене полотно голівок піонерів та десятка пейзажних етюдів, то виявиться, що двадцятилітнє перебування на батьківщині ніяк не відбилось на творчості С. Я. Хаста».

А, може, так воно і було? Вимучений портрет Микити Ізотова (1902–1951) – новатора виробництва, героя сталінської пропаганди. Син селянина, Микита працював забійником шахти у Горлівці, був передовиком виробництва. Мабуть, все ж кращі свої твори Хаст створив у Франції, а писати портрети ударників сталінських п’ятирічок якось не хотілось… Розумний читач правильно сприйняв написане.

«1947 року в Дніпродзержинську художник Дев’ятнін розпочав свій цикл «Гоголівська сюїта», над яким працював до самого 100-річчя від дня смерті письменника (1952). Всього написано 68 ілюстрацій, – писала 3 січня 1952 року «Літературна газета». – В них зображений М.В. Гоголь в різні періоди життя, сцени, портрети героїв його творів і зарисовки місць, де відбувалися події. Серед картин та ілюстрацій відрізняються «Трійка» і «Тарас Бульба». …Громадські організації Дніпродзержинська передбачають організувати виставку творів художника, присвячену М.В. Гоголю та його творчості».

А ось що повідомляє про нього М. Буланова на сторінках «Енциклопедії сучасної України»:

«ДЕВ'ЯТНІН Володимир Васильович (08.01.1891, Вільно, нині Вільнюс – 14.09.1964, м. Дніпродзержинськ, нині Кам'янське) – художник театру та кіно, графік. Навчався в Московському училищі живопису та скульптури (1912–14; викладач К. Коровін). Оформив спектаклі: «Ревізор» (1934), «Загибель ескадри» О. Корнійчука (1937) у Дніпропетровському українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка, «Слуга двох панів» К. Гольдоні (1938), «Євгенія Гранде» за Оноре де Бальзаком (1939), «Російське питання» К. Симонова (1946–47; усі – у Дніпропетровському російському драматичному театрі ім. М. Горького). Брав участь у художньому оформленні кінофільмів на Київській кіностудії Всеукраїнського фотокіноуправління (1930-ті рр.). Виконав графічні цикли «Гоголівська сюїта» (1944–52) та «Богатирі» (1946–64). Відбулася посмертна персональна виставка мистецьких творів Дев'ятніна (Дніпро, 1966)».

Дивна річ, але в цій замітці годі знайти інформацію про роботи Дев'ятніна-художника у Дніпродзержинському довоєнному театрі! Може, навіть не з вини автора. А ці роботи були!

Дніпродзержинський російський театр відкрився у новому йому приміщенні у лютому 1939 року спектаклем «Павло Греков» Б. Войтехова і Л. Ленча. У центрі вистави був образ «чесного комуніста». Але гарної вистави, щоправда, не вийшло...

Тим часом подією став поставлений головним режисером театру Борисом Тягно спектакль «Євгенія Гранде» за романом Оноре де Бальзака (прем'єра відбулася 29 березня 1940 року, а не в 1939 році, як помилково вказано в енциклопедії, і не в Дніпропетровську, а в Дніпродзержинську.

Як і сьогодні, важливо було показати виставу і в обласному центрі. Через тиждень, 7 квітня 1940 року, дніпродзержинці демонстрували спектакль на сцені театру ім. Т. Шевченка в обласному центрі. Критика зазначала:

«…для тих, хто вперше бачив гостей, успіх «Євгенії Гранде» був просто несподіваний. Перед глядачем був кваліфікований, творчо-натхненний спектакль, що не вимагав жодних знижок на «переферійність» і т. інш… Хороше враження лишає і оформлення вистави, зроблене художником В.В. Дев'ятніним».

Тодішній художній керівник Дніпропетровського театру російської драми М. Стриковський відгукнувся на постановку розгорнутою рецензією та зазначав:

«В ліричних сценах Євгенії та Шарля в саду режисер побудував ці сцени надто багатозначно і розсудливо. Хотілося б більше безпосередності та живого серця. До такого розв’язання, очевидно, схилявся і художник В.В. Дев'ятнін, який побудував сад з традиційним для такого випадку місяцем. Умовність театрального місяця погано гармоніювала з квартирою Гранде, в основному інтересно і вірно оформленою». (Стриковський М.М. Два спектаклі. «Зоря». 11 квітня 1940).

Після перегляду виставу палко обговорювали колеги. Правда, багато хто виступав від надмірності почуттів за словами Стриковського замість серйозної критики позитивних і негативних сторін вистави перейшли до нестримного захоплення і загальної похвали, «чим немало збентежили дніпродзержинців, які бажали почути ділову критику для дальшої плодотворної своєї роботи, розуміючи, що один добрий спектакль – це ще не театр, а лише початок його створення». (Стриковський М. М. Два спектаклі // «Зоря». 11 квітня 1940).

Наприкінці 1940-го той же режисер Борис Тягно ставить виставу за п'єсою Юрія Мокрієва «Скрипка гуцула». В основу п'єси, переробленої в післявоєнні роки та виданої під назвою «Незабутня осінь», Мокрієв поклав легенду про скрипку сліпого музиканта, яку жорстокий пан відібрав у старого і замурував у Бескидах. Нова п'єса стала спробою відгукнутися на недавнє приєднання до УРСР Західної України. Хоча п'єса була в тому ж році розтиражована Центральним будинком народної творчості в Києві, проте обласна газета «Зоря» 5 грудня 1940 року саму п'єсу оцінила як слабку, з ходульними персонажами, а про роботу художника написала так: «Не рятує положення і в цілому непогане оформлення вистави».

До речі, В. Дев'ятнін і сам, як ми знаємо, непогано володів жанром рецензії. 1940-го він виступив на сторінках тієї ж «Зорі» з рецензією на легковажну виставу шевченківців «Нерівний шлюб» братів Тур. Ось зразок його стилю: «Весела гостра небилиця. Швидкий розвиток нехитрої інтриги. Живе мигтіння смішних персонажів визначає легкість п'єси – легкість вільного олівцевого начерку, злегка зачепленого аквареллю... »

Відчутний стиль художника. Залишається пошкодувати, що спадок його швидше за все втрачено. Правда, посмертно видано книжечку «Дев’ятнін В.В. Виставка творів (Дніпропетровськ, 1965). В ній – ескізи декорацій до вистав (1944–1948), образи до творів західноєвропейських художників (1945–1948), «Гоголівська сюїта» (1944–1952) та інше.

 У Дніпропетровському художньому музеї нині зберігається 30 одиниць його творів, що надійшли після смерті митця. Як повідомили нам у музеї, в основному він, щоправда, представлений як театральний художник післявоєнного періоду 1946–1964 років.